Урумбек Алпұлы: Завещание Искандера Зулкарнайна о тюрках («и от слова утрукухум 'оставьте их в покое' они и называются тӱрк (тюрки)»)

В сочинении Ибн ал-Факих ал-Хамадани (из Хамадана) «Китаб ал-булдан» (начало X в.)  находим изречение Мукатила ибн Сулеймана (умер в Басре в 767 г.): «И так вот называются тюрки (тӱрк) потому, что оказались заброшенными (оставленными) за валом» [охранный вал, построенный Александром Македонским]. 

Абу Усман Амр ибн ал-Джахиз (ум. 869 г.) в трактате Манакиб ал-атрак («О превосходных качествах тюрков»; «Послание Фатху б. Хакану о достоинствах тюрков и остального халифского войска») приводит завещание (васийа) Искандера Зулкарнайна («Двурогого») [Александра Македонского] арабскому миру: не трогать тюрков, и прибавляет: «и от слова утрукухум 'оставьте их в покое' они и называются тӱрк (тюрки)».

Перевод Ф. М. Асадова: «Что ты скажешь о народе, с которым не совладал даже Зу-л-Карнайн, ведь именно с его слов: «Не трогайте их», - они получили свое название «тюрки», и это после того, как он огнем и мечом, силой и принуждением покорил все земли».

См. Зайончковский А. Старейшие арабские хадисы о тюрках // Тюркологический сборник. - М.: Наука, ГРВЛ, 1966.

Абу Усман Амр ибн Джахиз. Послание ал-Фатху б. Хакану о достоинствах тюрков и остального халифского войска // Асадов Ф.М. Арабские источники о тюрках в раннее срденевековье. - Баку: Элм, 1993.

Также: см. статью о путешествии Александра Македонского в Алтай и «страну Хирхиз» в верховьях Енисея: Кызласов Л.Р. Низами о древнехакасском государстве // Советская археология, №4, 1968. URL: http://kronk.spb.ru/library/kyzlasov-lr-1968b.htm

Володимир Єшкілєв: Нераціональна війна закінчиться так само нераціонально – через «подію Х»

В темах війни ми схильні оминати суть і «підкладку буття», ковзати поверхнею, концентруватися на зовнішньому. Чому так? Бо висновки з глибинної суті можуть нам не сподобатися.  

Дискусії на тему «як закінчити війну», «коли закінчиться війна» йдуть від самого початку повномасштабного вторгнення. Навесні 2022 року українська спільнота дрейфувала між «двома-трьома тижнями», «нарізкою довгої ковбаси» й зовсім вже капітулянтським припущенням, що війна триватиме – йой, не кажіть мені такого! – «можливо три-чотири роки». Безальтернативним інструментом фіналізації уявлялася перемога на полі бою й, відповідно, підняття синьо-жовтого стягу якщо не над бункером блідої молі, то вже точно над ялтинською набережною.

Восени 2023-го дискусії з осяяних оптимістичних вершин швидко скотилися до темних зашмарканих ущелин песимізму, а у серпні 2024-го знов злетіли на горби середньої висоти. Щоправда, тепер у публічних розмовах експертів, аналітиків і конспірологів з ясновидцями, домінують «обережні» передбачення на кшталт «досягнення вигідних переговорних позицій», «здобуття перемоги у середній перспективі» та «самітів миру» на індійських землях.

Проте у цих розмовах й далі вперто оминають речі, які, насправді, є очевидними. 

Способи закінчення війни визначаються зовсім не нашими бажаннями, а її характером, її рушійними силами та мотиваціями, які лежать у фундаменті тієї низки подій, які ми окреслюємо словом «війна».

Ця війна від самого початку не була раціональною війною. Не була «війною за ресурси», «війною за життєвий простір». Ресурси і простір, звісно, мислилися ворогом як приємні бонуси, але з ресурсами і простором у нього не було аж таких проблем, щоби починати велику війну.  Агресор не будував раціональних планів, а виходив з тієї картини світу, яка склалася в головах вузької групи людей з необмеженою владою. Ця «паралельна реальність» формувалася на перетині реваншистських настроїв ветеранів Першого управління КДБ СРСР та певної містичної настанови, яку культивує філоетнічна секта у російському православ’ї.

Ця група людей хотіла «відновити справедливість» - відродити СРСР до столітнього ювілею його проголошення, «поставити Захід на місце» та «покінчити з аномалією», що за неї вони мали нову українську ідентичність, самобутність не фольклорно-шароварну, сільську і пісенну, а модерну, політичну, міську. 

В цієї групи людей своя корпоративна, зграйна специфіка. Ці люди дуже інформовані, як і належить фаховим розвідникам. Але в них погана освіта, дуже вузька, без належного світоглядного горизонту. Вони приземлені, ворожі високій інтелектуальності, безпринципні й водночас забобонні. Виховані для виживання у зграї. Вони володіють конкретними знаннями на рівні «хто?», «де?», «списки, явки, паролі». Але не здатні скоординувати ці знання з системним сприйняттям світу, подивитися на світ широко, незалежно і неупереджено. 

Вони агностики, але вірять у пророцтва афонських старців, вони скептики, але сповідують імперське месіанство. Вони мають колосальний політичний досвід, але діють як герої «Братів Карамазових» - в ситуації постійної істерики та кухонного ресентименту. Вони замкнені в персональних тюрмах своєї ненависті до всього, що не подібне до їхнього буття, скаліченого і травмованого совком.

Вони – шизоїди. Війна, яку вони ведуть проти нас не має прагматичної основи, вона ініційована хворим колективним мисленням і позбавлена того, що давало би підстави для моделювання майбутнього.

Чи можливі раціональні і правові дипломатичні компроміси з правителями, які діють в шизоїдній системі координат? Малоймовірно. Практично неможливо. 

Чи можна їх налякати так, щоби вони вступилися, відмовилися від своїх планів? Теоретично можна, але ж вони ледь не з дитинства навчені (натаскані) на усі можливі варіанти протидії силовому тиску. 

Чи можна з ними порозумітися з урахуванням їхньої пацаватої «реальності», в системі їхніх «понятій»? Можна, але лише прийнявши умови їхньої зграї, умови їхньої шизоїдної гри. Тобто так, як порозумілися з ними корумповані Москвою грузинські олігархи. Через неоголошену капітуляцію.

 Це в жодний спосіб не корелюється з майбутнім України. Ні в яких форматах не можна домовитися з тими, хто ab ovo, без аргументації та раціональних підстав відмовляє тобі в праві на існування. Зауважу, що Грузії, на відміну від України, кремлівські шизоїди не відмовляють у праві на історію і самобутність й не оголошують Тбілісі «матір’ю російських міст». Для нас будь-яке визнання правил ворожої шизоїдної гри означає, у перспективі (й не дуже далекій), гарантоване зникнення з історичної мапи.

Враховуючи, що пряма військова перемога над ворогом потребує довгого часу, в нас залишається лише один притомний варіант: спротив агресорові з надією на те, що нераціональна війна закінчиться так само нераціонально – через «подію Х», глибинні джерела якої перебуватимуть на межі туманних кордонів метафізики (одночасно – на межі кордонів того, що можна спрогнозувати інструментами політології, соціології, військової науки або ж економічного аналізу). 

«Подія Х» - не рідкість у світовій історії. Хрестоматійні приклади відомі з підручників і це не лише зустріч Жанни з дофіном Карлом чи битва при Айн Джалуті. Таких подій було багато за ті тисячі років, що фіксуються в писемній історії й усному переданні. Їхньою особливістю є те, що ніхто не може знайти раціональної основи, яка б підперла «подію Х» якоюсь зримою соціальною, політичною, дипломатичною або ж фінансово-економічною необхідністю. Битву за Київ у 2022-ому також іноді вільно розглядати як кандидата на «подію Х», хоча я особисто тут би подискутував.

«Подію Х» в середовищі релігійних людей прийнято класифікувати як «чудо», «Божий промисел». 

В більш раціональному середовищі говорять про «точку біфуркації», «тунельний перехід до нової якості» та використовують ще багато різних хитрих слів. 

Зовсім прості люди кажуть: «Прийде день і Путін здохне». Хоча «подія Х» не обов’язково пов’язана з фізичним існуванням головного російського шизоїда.

Ми не знаємо, що це буде.

Але ніхто не дає гарантії, що «подія Х» відбудеться чи цього року,  чи наступного або ж у найближчі три роки. Ніхто не дає гарантії, що вона взагалі відбудеться. Це – сумна реальність, болісна і сповнена темряви. Але ж таки реальність, як не крути...

Олексій Білязе: Основи правого анархізму, або Проти дегуманізації

Дегуманізація — це не просто абстрактна загроза, а процес, що поступово позбавляє людину її сутності, свободи та гідності.

У правій філософії дегуманізація виникає від надмірного втручання держави, яке відриває від культурних коренів, а також руйнує моральний фундамент суспільства: людина перестає бути суб’єктом власного життя та стає інструментом державної ідеології.

У сучасному світі, де держави намагаються контролювати всі аспекти життя громадян, а традиційні цінності піддаються атакам нових ідеологій, дегуманізація стає реальною небезпекою.

Цей процес проходить кілька етапів, які поступово призводять до руйнування особистості та суспільства.

Процес дегуманізації у правій філософії має наступну схему:

Надмірне втручання держави →

Знищення зав’язків в суспільстві →

Відчуження від себе та коренів →

Насильство →

Знищення суспільства

Дегуманізація починається з надмірного втручання держави у приватне життя. Фрідріх Гаєк у своїй книзі «Шлях до рабства» застерігав, що втручання держави у приватне життя підриває основи свободи. Держава, яка контролює кожен аспект життя, позбавляє людину її права на особистий вибір, перетворюючи її на інструмент у великій машині.

Це співпадає з фундаментальною ідеєю Джона Локка в «Двох трактатах про правління», де він підкреслював, що індивідуальні права і свободи є основою здорового суспільства. Надмірне втручання держави підриває саму сутність людської гідності, коли людина перестає бути самовідповідальною за своє життя і стає залежною від зовнішніх сил.

Україна - це геосоціальна істота, жива душа

 Україна  - це геосоціальна істота, жива душа, яка розвивається на цій землі протягом 30 тисяч років і на початку кожного сонячного циклу народжує свою дитину — новий український етнос. 

Погортайте сторінки історії і самостійно в цьому переконайтесь. 

Попередній український етнос називався козаками.

Ще раніше були руси з державою  Київська Русь  — наймогутнішою і найкультурнішою державою Європи. 

Перед ними були анти (“богатирі”) з Антським союзом. 

Перед цим — сармати з Великою Сарматією 

Сколоти (“сонячні”) з Великою Скуфією (Скупією -“скупченням”, “союзом”). 

Кіммери-самари (“сонячні воїни”, “самураї”). 

Арії-ярії (“сонячні”, “ярі”, “життєспроможні”). 

Тих, кого сьогодні археологи називають трипільцями, називали себе аріями — “сонячними, дітьми Сонця, ра-синами”, оскільки Сонце (Ра, Яр, Ярило, “Око Боже”) було видимим образом невидимого Сина Божого. 

Як свідчить американський дослідник Артур Кемп, приблизно у 5600 рр. до н. е. з території України почалося безпрецедентне розселення представників скіфо -трипільської, праукраїнської раси. 

Арії опанували Афганістан (який отримав назву — Арія), Іран (Аріан)  та Індію (Ар’я Варта). 

***

У 2012 році група визнаних міжнародних учених і експертів у галузi генетики під керівництвом ученого зі світовим ім’ям Пітера Форстера з Великобританії, який займається науковою діяльністю в Кембриджському університеті й завідує лабораторію генетики у ФРН, з використанням новітніх технологій провели масштабне генетичне дослідження ДНК жителів усієї України. Дослідження проводились у лабораторії Німеччини, яка є супервайзером роботи решти центрів iз генетичних досліджень у всій Європі. За результатами дослідження ДНК-проб українців було виділено основний пріоритетний напрямок історичного розвитку українського етносу (нації). Концентрація гаплогрупи хромосом, яку вчені ідентифікують як успадковану від оріїв, виявлена у 53% досліджених українців (цей ген є і в інших народів Європи, але його показник низький). У 20% українців ДНК має гаплогрупу хромосома, яку вчені характеризують як трипільську. 

Результати досліджень дали вченим-генетикам підстави зробити висновок: «УКРАЇНЦІ Є ПРЕДКАМИ (прабатьками) ЄВРОПЕЙЦІВ, а ТЕРИТОРІЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ — КОЛИСКОЮ БІЛОЇ РАСИ НИНІШНЬОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ». 

***

Генетики встановили ще один древній етнос, представників якого на території сучасної України більше, ніж нащадків оріїв. 

Вищенаведені результати досліджень відносяться лише до чоловіків, але ж головною фігурою в історії цивілізації насправді є жінка — українка. Представниці прекрасної половини української нації (етносу), як мінімум, в три рази старші, нiж чоловіки. 

Предки сучасних українок прийшли на землі теперішньої України за 20 тис. років до появи трипільців. 

З точки зору генетики українки успадкували гени окремого, ще давнішого етносу, ніж орії. 

ДНК українських жінок пояснюється тим, що жінки, як правило (за винятком окремих загонів українських амазонок), не брали участі у війнах цивілізації — вони просто обирали переможця. Серце жінки завжди обирало сильнішого і «перспективнішого» чоловіка — від них і народжувалися діти, передавши гени у спадковість. Проте донині невідомо, гени якого саме древнього етносу носять в собі українки.  

У московитів показник гаплогруп хромосом, успадкованих від оріїв і трипільців, у порівнянні з українцями дуже малий. Це свідчить про те, що українці і московити є різними етносами і не є генетично  — «братніми народами».

Юрій Таран: Молочна цивілізація

До чотирьох або п'яти років тіло дитини сповільнює вироблення лактази, ферменту, що дає змогу засвоювати лактозу. Починаючи з цього часу вживання молока спричинить у дитини шлункові кольки та діарею, яка потенційно може виявитися смертельною, оскільки за відсутності лактази лактоза починає розкладатися в кишківнику. Цей процес дає можливість жінкам виносити інших дітей. Ця схема була однаковою для всіх ссавців: вийшовши з дитячого віку, ми втрачали можливість засвоювати лактозу на все життя.

Близько 10 000 років до н.е., ситуація почала поступово змінюватися. Десь на території сучасної Туреччини з'явилася генетична мутація, яка назавжди закріпила ген вироблення лактази у "включеному" стані - з'явилися люди, здатні пити нематеринське молоко все життя. Щоб перетравлювати молоко тварин, необхідно було виробити терпимість до лактози, молочного цукру. Організм пристосувався до цього процесу за допомогою генетичних мутацій, які в дорослому віці запустили вироблення лактози, ферменту, що розщеплює молочний цукор. Але й досі трапляються люди, яким стає зле під час вживання продуктів із непереробленого молока.

Джерелом цієї мутації, найімовірніше, був чоловік, який передав ген своїм дітям. Носії мутації могли пити молоко протягом усього життя. Аналіз геному вказує на те, що протягом лише кількох тисяч років ця мутація поширилася всією Євразією аж до Великої Британії, Скандинавії, Середземного моря, Індії та всіх проміжних пунктів, зупинившись лише в Гімалаях. Незалежно від цієї тенденції інші мутації толерантності до лактози виникли в Африці та на Близькому Сході, проте не торкнулися обох Америк, Австралії та Далекого Сходу.

Усього за коротку мить з погляду еволюції 80% європейців отримали здатність пити молоко. У деяких народів ця частка впритул наближається до 100%, хоча у світових масштабах непереносимість лактози є нормою (дві третини дорослого населення не в змозі засвоювати молоко).

У Європі терпимість до лактози вперше відзначена на Балканах, у людей, які створювали індустрію лінійно-стрічкової кераміки. Це були перші люди індоєвропейської цивілізації, які прийшли разом зі своєю худобою і вже вміли вживати її молоко.

Когда разделились Западная и Восточная Европа

Когда первые сапиенсы пришли в Европу (по недавним данным - 55 тысяч лет назад), там было холодновато, но не то чтоб холод-холод-холод. Считается, что уже началось последнее оледенение, Вюрмское, но до 30 тысяч лет назад было сравнительно тепло (некоторыми исследователями период между 57 т.л.н. и 30 т.л.н. даже рассматривается как полноценное межледниковье – оттепель между двумя разными ледниковыми периодами, подобная той, во времена которой живем мы). А 30 т.л.н. ударили лютые морозы, и они становились все злее с каждым тысячелетием, пока оледенение не достигло максимума между 25 и 20 т. л. н., во время которого большая часть северной и центральной Европы была покрыта ледниками.

Как пережили все это сапиенсы? По данным недавнего исследования все просто: они в основном этого не пережили. Международная группа ученых проанализировала зубы 450 человек, живших в Европе между 47 и 7 тысячами лет назад - это необыкновенно большая выборка для палеоантропологических исследований (все потому, что зубы сохраняются намного лучше, чем другие части скелета). Результаты исследования показали, что целых 20 тысяч лет - с 47 000 до 28 000 лет назад — популяции на западе и востоке Европы были тесно генетически связаны. Эти данные согласуются с археологическими находками, очень сходными в разных концах Европы. Роль связующего пространства играла протянувшаяся через весь юг Евразии Великая степь, которая тогда была «мамонтовой степью» - очень плодородной экосистемой, своего рода северной саванной, по которой бродили большие стада копытных.

Но 28 тысяч лет назад, усиление холодов все изменило. Население начинает стремительно сокращаться, а в Западной Европе, по данным этого сравнения зубов, вскоре совсем вымирает (вот, не только неандертальцы вымерли, сапиенсы тоже не раз вымирали, просто не все) - и заменяется новыми мигрантами из Восточной Европы.

Дальнейшее наступление ледников раскололо Европу: в период с 28 000 до 14 700 лет назад генетических связей между западом и востоком больше не прослеживается, и в обоих регионах происходит сильнейшее сокращение численности населения, запертого в «рефугиумах» (климатических убежищах на самом юге у моря), - что приводит к их генетическому и культурному обособлению, а еще к общему уменьшению генетического разнообразия.

А когда температуры стали постепенно повышаться, ледники отступили, степная и лесная растительность вернулась, ранее заброшенные территории снова стали пригодны для заселения. И примерно 14 700 лет назад миграции между западом и востоком Европы возобновляются, как и рост численности населения. Но это уже две ощутимо разные Европы – Западная и Восточная.

В 2024 году в Nature вышло еще одно исследование: палеогенетики прочитали ДНК из 317 древних скелетов возрастом от 3000 до 11 000 лет. Эти данные объединили с геномными данными 1300 других древних евразийцев – получилась рекордная по размеру выборка. Сравнивая гены останков и возраст мест захоронений, ученые построили карту генетических связей и миграций в постледниковой Европе.

Allentoft, M.E., Sikora, M., Refoyo-Martínez, A. et al. Population genomics of post-glacial western Eurasia. Nature 625, 301–311 (2024). https://doi.org/10.1038/s41586-023-06865-0 https://www.nature.com/articles/s41586-023-06865-0

Цитирую статью:

«Мы предоставили доказательства существования четкого восточно-западного генетического разделения, простирающегося от Черного моря до Балтийского, отражающего археологические наблюдения и сохраняющегося на протяжении нескольких тысячелетий. Мы показываем, что это глубокое разделение в евразийском человеческом генофонде было установлено во время ранних расселений после ледникового максимума, а потом сохранялось на всем протяжении мезолита (ледникового периода) и неолита (эпохи перехода к земледелию).

Приход земледелия в Восточную Европу задержался примерно на 3000 лет, и эта задержка может быть связана с факторами окружающей среды, - регионы к востоку имели континентальный климат, более суровые зимы, - условия здесь меньше подходили для простых сельскохозяйственных практик, принятых на Ближнем Востоке, откуда шли мигранты-земледельцы. Они шли через Балканы и юг Европы сразу на запад, минуя менее привлекательные для земледелия области на востоке Европы. Поэтому на востоке Европы и в Сибири намного дольше сохранились высокоразвитые общества охотников-собирателей – с постоянными, сложно устроенными и иногда укрепленными поселениями, с дальним обменом и большими кладбищами. В некоторых из этих групп, например на Волге, появились мужские братства, вовлеченные в широкомасштабные связи по торговле медными изделиями от Центральной Европы да Кавказа. Они селились в речных долинах, а степным поясом почти не пользовались».

В северо-восточных лесостепных районах общества охотников-собирателей продержались до следующей великой миграции, внесшей главный вклад в геном современных европейцев. Речь конечно, об экспансии из южнорусских степей праиндоевропейцев, степняков-коневодов около 5000 тысяч лет назад. Великая степь вновь объединила Европу. На востоке охотничьи поселения вдоль речных долин были заменены новой мобильной экономикой всадников-скотоводов, которая растворила геномный водораздел, продержавшийся тысячелетия. А вскоре родственники степняков с востока изобретут боевые колесницы и завоюют огромные территории в районе Ирана и Индии – и на индоевропейских языках заговорят далеко на юго-востоке, а вместо «разделенной Европы» появляется что-то вроде «объединенной Евразии».

Получается, причина разделения была в природных условиях, не способствующих урожайности примитивного сельского хозяйства к востоку от «невидимого генетического барьера»? Но нет, так не выходит, ведь барьер установился раньше, еще до окончания ледникового периода.

Вот что говорит Александра Бужилова, директор НИИ и Музея антропологии МГУ, одна из авторов этого исследования: «Каким образом на протяжении нескольких тысячелетий был возможен некий барьер, способствовавший разделению генофондов запада и востока Западной Евразии? Мы знаем, что природных препятствий на этой части Европы не существует. Применение нового метода математического моделирования, показало, что способствовать такому разделению мог переход к новому образу жизни – оседлому…». Может и правда, дело в том, что с усилением холодов люди стали просто меньше бродить по Европе за стадами и строить первые постоянные поселения, - это все, конечно, уменьшило контакты. А уже потом масштабная миграция первых земледельцев с Ближнего Востока в Южную и Западную Европу довершила дело.

На рисунке – карты обменов генами в разные эпохи по данным этого исследования:

1. В первый период преобладают локальные связи между небольшими маломобильными сообществами, – но уже очевидно разделение востока и запада от Балтийского до Черного моря.

2. Потом на юге появляется обширная сеть, связывающая Анатолию с Европой, - началась экспансия земледельцев.

3. Для периода 7000–5000 лет назад характерно разделение на обширные сети родства, связывающие земледельцев на западе, - и локальные, связывающие охотников на востоке.

4. Ну а 5000 лет назад разделение исчезает, - степняки прискакали.

Erika Pankeieva: Герцог (воєвода) Добриня Нікітич (Ніскинич)

 Добриня Нікітич (Ніскинич) (X-XI ст). Син князя древлян Мала Любечанина, онук князя Ніскині, швагро князя Святослава Хороброго, дядько князя Володимира Великого, двоюрідний дід князя Ярослава Мудрого. Воєвода князів Святослава та Володимира.

Батько Добрині мав землі на Житомирщині та на Волині. До його володінь на Волині належала група сіл – Гряди, Будятичі та Низкиничі. Все це поблизу сучасного міста Нововолинськ на кордоні з Польщею. Тодішня назва села «Ніскінічі» й дала ім’я дідові Добрині - древлянському князеві - Ніскиня. Тому й Добриня Нікітич, тобто з Ніскінич. 

Сестра Добрині Малуша служила ключницею у княгині Ольги. Майбутнього князя Київської Руси Володимира Великого Малуша народила у селі Будятичі, від князя Святослава Хороброго.

В Іпатіївському літописі зазначено: «Добриня від народження виховував свого племінника Володимира разом із Княгинею Ольгою» і впродовж усього подальшого життя всюди його супроводжував. Коли у 970 році князь Святослав розділив Русь між двома синами, новгородські посли, за вказівкою Добрині, випросили до себе Володимира. У 988 році Добриня разом з Володимиром хрестив Київську Русь. Коли Добриня став посадником у Новгороді, він поширював християнство і там. Існує старовинна новгородська приказка: «Добриня хрестив вогнем». 

Літописи свідчать про кмітливість, знання іноземних мов, хоробрість, дипломатичний хист Добрині. "Спритний, влучно стріляє, плаває, співає, грає на кобзі, спілкується з птахами". 

Життя та подвиги Добрині відтворено у багатьох билинах і переказах. Серед них – «Добриня Никитич та Змій Горинич», «Добриня і Дунай – свати», «Добриня Никитич та Василь Казимирович», книга «Повість минулих літ».

Богатир Добриня був одружений на доньці Микули Селяниновича – Анастасії. Вони познайомилися у досить дивний спосіб. Жінка-богатир вступила з Добринею у двобій, під час якого вони й закохалися одне в одного. У Добрині був син Кснятин (Костянтин) - згодом новгородський посадник і воєвода. Пізніше на Червенській Русі заснував місто Снятин.

Цікаво, що його "друзі" богатирі Ілля Муромець та Олеша Попович насправді жили в різні періоди, тому не могли перетинатися у житті. Принаймні так стверджують науковці. Хоча всі троє й народилися на наших землях. Олешка Попович – на Полтавщині у місті Пирятин, а Ілля Муромець у "Моровійську" - сучасне село Морівськ на Чернігівщині.

На честь Добрині названо астероїд 4762. У Коростені йому встановлено пам'ятник. На Оболоні у Києві є вулиця Добринінська. А от у Низкиничах, на його батьківщині,  нічого про Добриню не нагадує, на жаль.

У Коростені на правому березі річки Уж на скелі над урвищем встановлено пам’ятник батькові Добрині - князеві Малу. Автор 10-метрової фігури з міді - скульптор Ігор Зарічний. Саме тут війська князя Мала, які повстали проти нестерпних поборів київського князя Ігоря, у 945 році здобули перемогу над його дружиною, а самого Ігоря стратили після суду. Мал – другий з відомих коростенських князів. Відомо, що в Коростені зараз/

Олег Гуцуляк: Генерал-капітанство Україна Найсвітлішої Республіки

Що таке генерал-капітанство 

У традиції Європи генерал-капітан (від латин. caput «голова», capitaneus «головний») з XIV ст. є аналогом командувача округу, але також у своїх руках крім військової, він мав ще й морську, судову, фіскальну, торговельну та виконавчу владу. Він мав право за потреби поширювати свою владу на інші провінції та контролювати їх губернаторів.

У Венеціанській республіці (з 1370 по 1797 рр.) цю посаду обіймав командувач флоту під час війни, який має право забезпечувати потреби флоту всім необхідним.

У Британії з 1513 р. цю посаду обіймав регент Катерини Арагонської, потім як командувачі флотів герцоги різних домів. Ще нещодавно у Великій Британії генерал-капітаном морських сил був чоловік (консорт) королеви Єлизавети II принц Філіп, герцог Единбурзький.

У 1587-1625 р. посаду "генерал-капітан Союзу" як найвищу в Ніделандах (Республіка Сполучених Провінцій) обіймав принц Моріц Оранський. 

У Баварському королівстві посаду генерал-капітана обіймав командувач королівської гвардії.

У Папській державі цю посаду обіймав головнокомандувач папської армією (скасована в 1700 р., а її функції передані генерал-хорунжому). Відомими генерал-капітанами Церкви були імператор Карл Великий (Шарлеман; VIII ст.), королі Філіп VI де Валуа, Хайме ІІ Арагонський, Людовіко Тревісан, Ніколо ді Пітільяно (Орсіні), Джованні та Чезаре Борджіа, Джуліано II та Лоренцо ІІ Медічі, Федеріко ІІ Гонзага та ін.

У 1787-1837 рр. колонія Новий Південний Уельс в Австралії мала статус генерал-капітанства Британської корони, а також під цим статусом іноді в офіційних документах визначалася північноамериканська колонія Род-Айленд.

У 1777-1791 pp. посаду генерал-капітана мав імператор незалежної Республіки Вермонт (до перетворення більшої її частини на один зі штатів США).

В Іспанській імперії генерал-капітанством була Ла-Корунья у складі королівства Галісія. У 1938-1975 р.р. посаду генерал-капітана, що визначається як верховний правитель провінцій Іспанської держави та Християнської міліції, обіймав каудильйо Франсіско Франко, а з 1999 р. ця посада зарезервована за монархом.

У колоніальній Іспанській імперії існували саме генерал-капітанства. Посаду генерал-капітана мав першовідкривач Філіппін Фердінанд Магеллан.

До складу віце-королівства Перу входили генерал-капітанства Нова Гранада, Венесуела (як велике генерал-капітанство) і Майнас, у складі віце-королівства Нова Іспанія – генерал-капітанства Юкатан і Внутрішні Провінції (північніше від Мехіко до кордонів США), також генерал-капітанствами були окремі колонії – Канарські острови, Чилі, Куба, Філіппіни, Пуерто-Ріко, Гватемала, Санто-Домінго. Також під час боротьби іспанських колоній за незалежність генерал-капітанствами були деякі форпости іспанської корони (Буенос-Айрес, Санта-Крус-де-ла-Сьєрра та ін.).

Посади генерал-капітанів займали лідери латино-американських повстанців Сімон Болівар, Хосе де Сан-Мартін, Бернардо О'Хіггінс, Хосе Марія Морелос, Ігнасіо Хесе де Альєнде, а з 1990 р. як почесну посаду в Чилі – колишній президент Аугусто Піночет. 

Александр Ерёменко: Свобода слова с берегами или без берегов?

 Выскажу кое-какие мысли по поводу ареста Павла Дурова. Поскольку точной информацией о всей подноготной этого события вряд ли кто-то обладает и поскольку я склонен к абстрактным рассужждениям, приведу нечто вроде притчи, из которой будет ясна моя позиция. 

Вообще-то говоря, в системе моих ценностей свобода мысли и свобода слова занимают столь высокое место, что, пожалуй, первое среди всех всех ценностей. Свобода слова превыше всего! Мыслить и говорить можно о чём угодно. 

Но всё же есть некоторые не столько ограничения, сколько последствия.

Например, можно ли размышлять о благотворности уничтожения человечества? Вполне. Я имею в виду вовсе не предупреждения человечеству о том, что, если оно, скажем, будет продолжать гонку вооружений, или загрязнение окружающей среды, или бездумное развитие современных технологий, то оно может погибнуть. Смоделируем следующую ситуацию. Предположим, некий учёный или философ в результате своих исследований пришёл к выводу, что человечество есть глобальное зло, и лучше всего ему исчезнуть с лица Земли. Может ли он опубликовать статью, в которой будут содержаться такие мысли? Несомненно. И против него, равно как и против редактора журнала, опубликовавшего такую статью, не должны быть применены никакие санкции. 

Однако! Но это же человеконенавистничество! Да. Но человеконенавистничество тоже имеет право на существование. 

Поясню, что в воображаемой статье нет ничего, кроме размышлений и аргументов в пользу вопиющего тезиса. 

Борис Межуев: О неизбежности наступления цивлизационной фазы мировой истории

1.

Цивилизации, конечно, были всегда. Китай, Европа, Япония, Россия издавна развивались параллельными путями, и их история никогда не была единой. 

Сегодня цивилизационная идея предполагает не указание на это всем очевидное обстоятельство, а гораздо радикальную гипотезу, что в ближайшем будущем произойдет не объединение цивилизаций в некоем едином глобальном общежитии, а напротив их более жесткое размежевание и обособление. Тем не менее это ровно то, что и происходит сегодня.

Два события, которые имеют прямое отношение к России, безусловно, обозначают собой ту подспудную или же вполне осознаваемую решимость ключевых государств коллективного Запада покончить с тем, чему ранее не обнаруживалось альтернативы — процесса глобализации. 

Речь о замораживании российских суверенных активов на Западе и аресте основателя Telegram Павла Дурова. Обе эти акции, имеющие, конечно, неодинаковую подоплеку, в глубине своей мотивированы одним фактором — готовностью элит Запада покончить с теми иллюзиями, которые порождала глобализационная фаза истории. 

В обоих случаях у тех россиян, которые держали активы на Западе и которые использовали неподконтрольный российским властям мессенджер для чувствительных с политической точки зрения переговоров, присутствовало одно стремление — обеспечить сохранность финансовых средств или свободу информации за счет фактора экстерриториальности. Все, что находилось вовне, было независимо от суверенной власти и тем самым относительно сохранно, объективно и неуязвимо.

Забавно, что при таком вполне отчетливом ударе по самой идее либеральной глобализации со стороны элит, которые мы по традиции продолжаем называть «глобалистскими», российские западники продолжают говорить, что цивилизационная идея есть не более, чем идеологема российской власти, необходимая для легитимации ее господства. 

Между тем, все что мы видим, свидетельствует только о том, что мир закрывается, и Западный мир закрывается гораздо более быстрыми темпами, чем его так называемые авторитарные противники. 

Что же лежит в основе новой закрытости? Безусловно, главным фактором «новой закрытости» является соперничество с Китаем, который стал одолевать Запад как раз на поле глобализации, и для борьбы с которым потребовалось использование ранее отвергаемых протекционистских мер. Западный мир не захотел китаизироваться, точно также можно сказать, что он не захотел и русифицироваться, и отуречиваться. Эта тенденция будет развиваться в сторону усиления, кто бы ни стал хозяином Белого дома в 2025 году, кто бы ни возглавил ЕС, выбран премьером Великобритании или президентом Франции. Это четкое осознание Западом своих границ, границ своей идентичности при отдалении от России, Турции и в недалеком будущем — от Китая, и есть знамение наступления цивилизационной фазы мировой истории.

2. 

Главным фактором социального развития Запада стал процесс секуляризации. Этот процесс, начавшийся с освобождения науки, экономики и затем политики из-под власти религиозных норм и табу, в конце концов коснулся семейного уклада и всего того, что британский социолог Энтони Гидденс называет сферой интимности. На неизбежность этого события еще в XIX веке указывали проницательные консерваторы, в России наиболее определенно — Николай Данилевский в «России и Европе». В итоге, возникла политическая развилка — следовать или не следовать Западу в легализации нетрадиционных форм сексуального сожительства, дать отмашку на принятие допустимости сексуальных перверсий или же сделать жесткий акцент на то, что в России чаще всего называется «традиционными ценностями». 

Прежние волны вестернизации проходили под лозунгом модернизации - это означало, что западники других цивилизаций обосновывали рецепцию западных институтов Нового времени и секуляризацию образования и политики приоритетами конкуренции с Западом. Но реформацию сферы интимности очень сложно обосновать аналогичным образом. Поэтому выбор — следовать или не следовать Западу — не инструментальный, но ценностный, в конечном счете религиозный. Любопытным образом, именно процесс секуляризации сделал цивилизационную фазу истории с характерной для нее постсекулярностью неизбежной. 

Россия к наступлению этой цивилизационной фазы оказалась не вполне готова. Она до самого конца, до 2022 года, цеплялась за идею своей европейскости, своей цивилизационной близости той Европе, которая должна будет пробудиться ото сна и сбросить иго некоего чуждого ей Запада — либерального, англо-саксонского, глобалистского и т. д. Это желание «освободить Европу», «похитить Европу» приобрело в России характер некоей мании, почти национальной идеи, хотя ее тупиковость была ясна проницательным аналитикам типа Вадима Цымбурского еще в 1990-е годы. Все кончилось нашей реакцией на Минские соглашения, когда мы ожидали от наших континентальных партнеров содействия по геополитической нейтрализации лимитрофной Украины, а они умело тянули время, видя в этих соглашениях исключительно договоренность о прекращении Россией своего военного натиска. Мы просто продолжали пребывать в иллюзорных представлениях о шансе на некий континентальный пакт России с Францией и Германией, о котором мечтал еще Витте и на пропаганду которого положил так много сил Александр Дугин. 

Теперь факт «цивилизационного» отчуждения встал перед нами со всей его очевидной реальностью. Причем, признаемся, реальностью настолько отвратительной, что возникает естественное желание обратиться к доцивилизационным паттернам социальности как единственному возможному основанию свободы и человеческого достоинства. 

Отсюда все эти разговоры о борьбе человека и Левиафана при обсуждении «дела Дурова», как будто у человека в современном мире есть хоть какая-то возможность противодействовать Левиафану кроме как при содействии его прямого конкурента — то есть другого Левиафана. 

Задача сейчас отнюдь не в том, чтобы найти нейтральное пространство «вне Левиафанов» - смеем утверждать, что такого пространства в ближайшее время просто не будет — а в том, чтобы не допустить смертельной схватки этих Левиафанов, чтобы они не уничтожили друг друга. И вот именно на решение этой задачи и должна быть нацелена партия консервативного Просвещения, которая может спасти человечество от цивилизационных войн, как старое рациональное Просвещение спасло Европу от войн религиозных в XVII веке.

Гетьманський рух: історія і сьогодення

 "Здобути Українську державу, то ще не значить її збудувати. Нам не лише націоналізм потрібен, але перш за все конструктивне державництво, щоб не загубити того, що націоналізм здобуде. Тільки тоді, коли в нас ті дві здорові течії - націоналізм і державництво - дисципліновано поведуть працю під одною кермою, тільки тоді можна буде більш надійно дивитися на наше завтра" (Данило Скоропадський).

УВК

Організація  «Українське Вільне Козацтво» була створена у 1920 році як закордонна частина організації «Вільне козацтво», що діяла в Україні у 1917-1923 р. як  національні добровільні військово-міліційні формування, створені Всеукраїнським З'їздом Вільного козацтва (Чигирин, 16-20 жовтня 1917). На з'їзді було обрано Головну козацьку раду (Генеральну раду) Вільного козацтва у складі 12 осіб. Отаманом Вільного козацтва обрали командувача 1-го Українського корпусу генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. Оскільки він перебував на фронті, наказним отаманом став Іван Полтавець-Остряниця, який реально очолив Вільне козацтво. Генеральним  старшиною - полковника Петра Болбочана. Генеральним писарем обрали ад'ютанта Скоропадського і його дальнього родича Василя Кочубея, а Почесним отаманом - Михайла Грушевського Уже в листопаді 1917 року Іван Полтавець виступив з планом реорганізації влади і утворення, при опорі на козацтво, Української Держави на чолі з гетьманом Скоропадським. Генеральна Рада до січня 1918 р. дислокувалася в м. Білій Церкві, а потім з приходом в Україну німецького війська до 29 квітня 1918 року — у м. Києві. Наприкінці березня 1918 року на вимогу німців Уряд УНР припинив організацію Вільного реєстрового козацтва (для організації внутрішньої охорони повітів), а  5 квітня 1918 року наказом міністра УНР розформовувалися усі загони Вільного козацтва. Проте частина Вільного Козацтва не визнала даного наказу (стала визначатися як "зелені") й підняла повстання проти УНР, а потім вела самостійні бойові дії проти білих і червоних  аж до 1923 р. 

 Отаман УВК у 1920-1942 рр. - Іван Полтавець-Остряниця (м. Мюнхен, Німеччина). У 1921 р. І. Полтавець-Остряниця  керував антирадянським повстанським загоном у Холодному Яру. Козаки, які входили до складу загонів Вільного козацтва, стали також основою формування трьох похідних груп Армії УНР — Подільської, Волинської та Бессарабської, які здійснили Другий Зимовий похід на Україну з території Польщі (1921 р.).

У жовтні 1920 року створено філію Козачої ради Українського вільного козацтва в Берліні як  "Українське національне козаче товариство" (УНКТ).  З 1936 р. Українське національне козаче товариство отримало назву " Українське Вільне Козацтво - Український Народний Козачий Рух" (УВК УНАКОР). Головною метою товариства було згуртування «лицарськи-національного», активного і творчого вояцтва, виховання свідомих борців за волю України. У 1923–1924 роках УНКТ видавало в Мюнхені свій друкований орган — ілюстрований місячник «Український козак».

«Філія постановила знов ушанувати Скоропадського гетьманським титулом, додержуючись при цім старої програми…". П. Скоропадський відмовився від всеукраїнського гетьманства, згодившись лише прийняти отаманство над вільним козацтвом.

УСХД

У Відні в 1920 р. за участю В'ячеслава Липинського і Сергія Шемета, Дмитра Дорошенка, Миколи Кочубея, Адама Монтрезора, Людвіга Сідлецького й Олександра Скорописа-Йолтуховського було створено Украї́нський сою́з хліборо́бів-держа́вників (УСХД) як об'єднання українських монархістів на основі раніше створеної  Украї́нської демократи́чно-хліборо́бської партії (УДХП) (травень 1917 р.; орган - «Хліборобська Україна» з 1920 по 1925 рр) та  Союзів хліборобів України у Польщі, Румунії, Болгарії, Чехословаччині та Німеччині.  У грудні 1920 члени Ініціативної групи підписали статут і регламент, які визначали орденський характер УСХД з триступеневим членством: співробітники присяжні (з Радою присяжних), дійсні й однодумці. Очолював Раду присяжних В'ячеслав Липинський, членом Ради з 1921 р. став також гетьман Павло Скоропадський. З 1922 р.УСХД очолив гетьман Павло Скоропадський, а ідеологом став В'чеслав Липинський. УСХД створює свої відділи у Польщі, Чехії, Німеччині, Югославії та Туреччині. Як дочірна організація існує Центральна управа об'єднаних хліборобських організацій  на чолі з І. Леонтовичем та секретарем С. Шеметою.

Для наукового розроблення української проблематики, а також підготовки гетьманської ідеології й кадрів майбутніх борців за українську справу Павло Скоропадський узявся за організацію Українського наукового інституту (УНІ) у Берліні. Цей задум виник на початку 1920-х років, але реалізувати його вдалося тільки 1926 р. Офіційним фундатором УНІ стало Українське товариство допомоги біженцям, яке очолювала дружина Павла Скоропадського. Першим директором інституту став професор Дмитро Дорошенко, який виконував ці обов'язки до 1931 року. Вже незабаром УНІ став помітним фактором громадського життя української спільноти в Німеччині.

10 серпня 1927 року Павло Скоропадський та В'ячеслав Липинський підписали ухвалу про створення Гетьманської Управи об'єднаних українських хліборобських та інших класових організацій. Наказом Скоропадського головою Управи призначався член Ради Присяжних УСХД М. Кочубей, її членами — О. Скоропис-Йолтуховський і А. Монтрезор (обидва — члени Ради Присяжних УСХД).

Найприйнятнішою для України Липинський вважає «клясократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, "законом обмежена і законом обмежуюча" конституційна монархія.  УСХД відстоював таку форму влади, «яка б забезпечувала кожному класові максимум його культурного і економічного розвитку і гарантувала кожному класові участь в управлінні державою». Такою формою державності визнавалася «трудова монархія» з «непартійним дідичем» — гетьманом на чолі. УСХД надавав Павлу Петровичу Скоропадському повноваження свого лідера як нащадку давнього гетьманського роду.

Володимир Єрмоленко: Дилема ХХІ століття

ХХІ століття - на роздоріжжі. І це роздоріжжя впирається в питання, чи збереже Україна свою незалежність і цілісність.

Бо якщо збереже - імперіалізм як ідеологія зазнає удару. А якщо не збереже - він матиме тріумф.

Ця війна - зокрема і про майбутнє світу. 

ХХ століття було століттям зіткнення імперій та їхнього розпаду. Воно було століттям незалежностей. 

Росія хоче зробити ХХІ століття часом нових імперій. Часом реімперіалізації. Часом примусових залежностей.

Отже, дилема: ХХІ століття буде століттям деколонізації чи реколонізації? Все вирішується зараз у цій війні.

***

У російському дискурсі є звичка презирливо вживати слово «самостійна» щодо України. У цьому презирстві заховане і презирство до самої ідеї бути своїм власним господарем. Ідею, що люди можуть бути власними господарями, що можна бути собою, а не «чьих будете». Цього російська політична ідея ніколи не прийме. І тому вона так жорстоко бореться проти того, що вважає вірусом свободи. Бо те, чого вона вчить своїх людей, - це обирати між різними типами рабства.

Якщо ця модель переможе, гірше буде всім. Гірше буде всьому світові.

Повернення імперій можливе. Ніщо не вирішено наперед. Тому ставки такі високі. Тому ця війна важлива для всієї планети.

Навіть якщо планета цього поки не цілком зрозуміла.

Монтень писав, що чеснота не є чеснотою, якщо вона дається легко. Тому свобода не є свободою, якщо вона дається легко.

Але якщо вже її виборюєш - тоді вона стає справжньою. Без домішків.

Олександр Сич: З Днем Відновлення Української Державності, брати і сестри Українці!

З Днем Відновлення Української Державності, брати і сестри Українці!

З величним національним Великоднем, друзі і подруги націоналісти!

Осягнення цілі починається з її уявлення, а вирішення проблеми - з усвідомлення.

Бажаю нам мудрості мати національну еліту, яка, усвідомлюючи залежність, тонко, невтомно і жертовно вибудовуватиме основи Незалежності й з Ідеї творитиме її втілення! 

Слава Тисячолітній Україні!

Легіонам Героїв Слава!

Игорь Эйдман: В России было три империи, а четвертой не бывать

В России было три империи, а четвертой не бывать. 

Первый Рейх - империя Романовых. Второй - СССР. Третий - РФ. Между ними в 17-19 и в 91 году были периоды полураспада империи, которые заканчивались ее воссозданием. 

В 1991 году произошел полураспад Российской империи, легендированной как СССР. От империи откололись большие куски. Но ядро под названием РФ осталось. Обрести свободу от Москвы сумели только те республики, которым большевики в свое время присвоили статус союзных. Другим не повезло, они остались провинциями новой усеченной империи РФ. 

Причина сегодняшней чудовищной войны в том, что тогда полураспад не завершился, империя не распалась окончательно. Недобитая империя пытается вернуть освободившиеся от ее власти части и, вообще, расширять свое подорванное влияние. Так было и после полураспада 1917-1919 года, когда советская  империя последовательно уничтожила независимость Украины, Грузии, Армении, Азербайджана, Хивы, Бухары и т.д., а потом Латвии, Эстонии, Литвы, ещё позже, уже после Второй Мировой - стран Восточной Европы. Нечто похожее пытается (неудачно) сделать Путин, стремясь взять реванш за полураспад 1991 года. 

Империя не может долго терпеть последствия своего полураспада. Дилема сейчас проста: или она окончательно распадется или будет продолжать экспансию, в попытке восстановить свои позиции, пока не приведет к глобальной войне.

Путин объявил распад СССР крупнейшей геополитической катастрофой 20 века. Понятно, что для тех, кто так считает, окончательный распад империи был бы еще большей катастрофой. Позиция Путина и его последователей внутренне логична. А вот позиция большинства российских либералов лишена логики. Они воспринимают распад СССР как освобождение, но боятся его естественного продолжения - освобождения народов и регионов, входящих в москвацентричную империю РФ. Позвольте, если Туркмения или Грузия вышли из СССР, то почему Якутия или Татарстан, например, не имеют права выйти из состава РФ? Потому что в каком-то лохматом году большевики по своей прихоти не дали им статус союзных республик (в Якутии, кстати, в конце 20-х было даже вооруженное восстание с требование предоставить ей этот статус)? Сказав «а», надо говорить и «б». Если распад СССР был правилен, то и РФ (та же, только сильно усеченная империя) не должна существовать. Но у большинства «хороших русских» не хватает духу это признать. 

Трудно прогнозировать, что будет после РФ. Возможно какие-то республики и регионы выберут полную независимость, а другие создадут новую уже подлинную не- москвацентричную федерацию или конфедерацию. Могут быть и другие варианты. 

Главное, исчезнет архаичное имперское государство, которое не может быть ни мирным, ни демократичным, является угрозой для международной безопасности и грозит ядерной катастрофой.

Исторически неизбежный процесс развала Российской империи обречён завершиться. Все европейские империи в 20 веке развалились, кроме Российской. Она как живой труп, гниет заживо, смердит и отравляет своими испражнениями окружающий мир. 

Владимир Емельянов: Кто виноват

Начитался я тут сочинений Пиамы Гайденко. П. П. Гайденко легко читать. Вот прочел ее книгу о философии времени. И вот что скажу.

Весь пафос этих сочинений - это критика иудаизма, гностицизма и Запада, на которых она возлагает вину за революцию в России и за бездуховность вне ее. 

Иудаизм виноват своим хилиазмом, мессианством и желанием свести небесное на Землю. 

Гностицизм виноват, что он считает мир злым созданием неблагой силы. 

Западный научный рационализм виноват идеей деонтологизированного субъекта, который - о ужас! - в свою пользу хочет понять, как работает мир. 

Однако разум человека не может понять цель жизни, поэтому давайте вернемся к трансцендентному и спасемся абсолютной верой в Бога. Давайте покаемся и смиримся, потому что на нас первородный грех. 

Пишет, что сначала главной была проблема Бога и вечности, потом проблема познания, а с конца 19 века и поныне главная проблема - это проблема времени. В современной философии Бог заменен скоростью света, единство Бытия - относительностью четырехмерного хронотопа, а само время это просто путь к смерти. Поэтому надо вернуться к единству мира, к Богу и к вечности как радостному настоящему. Ну давайте вернемся, угу.

Какой химически чистый европоцентризм! Как будто нет буддийской и исламской философии, как будто нет индийской, китайской, вавилонской и египетской религиозной мысли.

А если мир вовсе не благ изначально, а устроен плохо, но его можно отремонтировать?

А если жить не в страдании, а в порядке и в уюте?

А если единый Бог - это только стадия и мы ее проехали?

А если трансцендентное - это такая же утопия, как и хилиазм?

А если Неба не существует?

А если свобода человечества предполагает революции как вспышки живой энергии на пути к новому раскрепощению?

А если человек - это совокупность множества идентичностей?

А если человек - это много людей и некоторым из них плохо в нем?

А если можно крикнуть с Земли "ау!", но нельзя дождаться ответа от безжизненной Вселенной?

А если мы уже начали продлевать себе, человечеству, жизнь, и не хотим из жизни уходить?

Это мы тогда эгоисты, бездуховные субъективисты и страшные сатанисты, да?

Нет, ребята. Чтобы победить объявленную нам войну, необходимо прежде всего философское противостояние. А войну нам объявили, как ни странно, сторонники "истинного Запада" (Запад идеальный, христианский и феодальный, где все веруют, женщина сосуд греха, ученые в инквизиции, а евреев изгоняют). Которые не шарят ни в Востоке, ни в программах будущего. Зато с успехом воспроизводят колониалистско-крепостнический дискурс.