Ярослав Галущак: Праці Степана Миколайовича Борчука на сторінках наукових періодичних видань ПНУС (до 50-ліття)

Народився С. М. Борчук 29 жовтня 1966 року у селі Любківці Снятинського району Івано-Франківської області. В 1984 році закінчив Вовчківську середню школу і поступив у Івано-Франківський державний педагогічний інститут ім. В. Стефаника, який через службу в армії закінчив у 1991 році.

По закінченні інституту вчителював у школі (1991 – 1994 рр.). У 1994 – 1995 роках працював старшим лаборантом кафедри нової і новітньої історії Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. З 1995 по 1998 рік навчався в аспірантурі ПУС. В 1999 році С. Борчук успішно захистив кандидатську дисертацію в Чернівецькому університеті ім. Ю. Федьковича. А в 2015 році С. М. Борчук успішно захистив докторську дисертацію. На сьогоднішній день Степан Миколайович є професором кафедри всесвітньої історії факультету історії, політології і міжнародних відносин.
Напрямками наукових інтересів С. М. Борчука є дослідження творчого доробку та діяльності українських істориків та громадських діячів Галичини ХІХ – ХХ ст., історія студентського руху кінця ХІХ – початку ХХ ст., проблеми військової історії ХХ ст., українська енциклопедична традиція ХІХ – ХХ ст.

Коротко ознайомившись з біографією, науковим шляхом та напрямками досліджень С. М. Борчука, переходимо до теми нашого дослідження, до публікаторської діяльності вченого, до його статей на шпальтах наукових періодичних видань ПНУС, що містяться в читальному залі суспільних наук.

Сергій Дацюк: Ключові проблеми існування України

Періодично Україна опиняється на перепутті. І в цей час потрібно знову і знову задавати собі питання – навіщо нам бути разом, який в цьому смисл і які можуть бути позитивні перспективи.

Скоро вже три роки з початку Революції Гідності, і ці питання знову мають бути поставлені.

За цей час українській громаді в персоніфікації своїх інтелектуалів багато чого важливого довелося зрозуміти:

1) Україна — це країна Фронтиру, що періодично змінює свою орієнтацію на інші сусідні цивілізації, оскільки її власного цивілізаційного потенціалу не вистачає на самостійну цивілізаційну суб’єктність;

2) національний проект України в самому своєму підході як мовно-культурний доволі слабкий в цивілізаційному плані, бо не містить ані інноваційної системи мотивацій, ані сучасного управлінсько-організаційного підходу, тому він неадекватний нинішнім інтеграційним тенденціям Європи і неконкурентний її іншим національним проектам;

3) в Україні системним чином присутня Росія, тобто як культура, як уявлення про домінантний (імперський) спосіб організації політико-економічного простору, як традиція еліти упосліджувати власну громаду через протилежні уявлення про організацію суспільства (солідаризм та елітаризм) – саме тому боротися проти Росії так важко;

4) колоніалізм в Україні спричинив глибокі системні травми, зокрема завдяки нав’язаній довгим колоніальним існуванням інтелектофобії країна неспроможна ні на власні інновації, ні навіть на власні ініціативи, зокрема і перш за все, щодо криз, революцій та воєн;

5) українське суспільство здатне на короткотермінове напруження в ситуаціях періодичних криз (циклічні революції і недовгі війни), але погано пристосоване до тривалого тиску на владу, до тривалої трансформаційної роботи, до тривалого збройного опору – воно легко впадає в соціальну депресію, піддається дезорієнтації і зазнає каналізації енергії на внутрішні конфлікти;

6) нарешті, український колоніальний правлячий клас (вічні компрадори) майже не здатен до переосмислення та трансформації держави, цей правлячий клас шукає не єдності та незалежного розвитку країни, а зовнішньої міжнародної підтримки, уникаючи власних ризиків та власних добровільних затрат економічного, політичного та культурного характеру.

Ці проблеми мають фундаментальний і системний характер. Допоки хоча б третина людей, що здатні приймати рішення в Україні на різних рівнях, не усвідомлять їх наявність і не почнуть з ними працювати, Україна знаходитиметься в безпосередній небезпеці повного руйнування.

Игорь Галущак: Украина-Молдова: по оба берега Днестра

Сегодня в США и Японии доля малых предприятий в ВВП этих стран составляет в среднем 53%, а в странах ЕС и Китае — 65%. Тогда как в Украине и Республике Молдова доля малого бизнеса в ВВП не превышает и 15%! Между тем, малое и среднее предпринимательство — это, в первую очередь, основа для формирования среднего класса и сглаживания социального неравенства.

Ведь без малого и среднего бизнеса не обойтись, особенно в небольших населенных пунктах, а также в сфере услуг или там, где нужна конкуренция между поставщиками. А самодеятельное предпринимательство — основа устойчивого развития экономики страны в целом путем обеспечения конкурентоспособности и поступлений ВВП, социальной защищенности общества, формирования и поддержания среднего класса. Поэтому малый бизнес как институциональный сектор экономики давно уже стал доминирующим по численности и объемам производства в ведущих странах мира.

В современных условиях глобальных изменений в экономике Украины и Республики Молдова, появления новых хозяйственных структур различных форм собственности и расширения границ рынка в контексте экономических связей важное место занимают вопросы рационального и эффективного ведения малого и среднего предпринимательства, выявление факторов, негативно влияющих на его деятельность. Теперь перед обоими государствами стоит сверхактуальная задача — использовать преимущества предпринимательского сектора как мобильной, гибкой и эффективной системы хозяйствования, организации товарного производства, торговли, услуг, других видов предпринимательской активности для подъема и структурной перестройки региона, повышения уровня занятости и благосостояния населения.

10 жовтня 1835 року загинув Кармалюк Устим Якимович — український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту

10 жовтня 1835 року загинув Кармалюк Устим Якимович-український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту.

Народився у селі Головчинці (нині Кармалюкове) Літинського повіту Подільського воєводства (згодом губернії) в родині кріпака Якима Кармалюка 27 лютого 1787 року. Про ранній період життя відомо небагато крім того, що він володів грамотою та достатньо розумівся у російській, польській мовах та в їдиші. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою керувати, а тому вирішив позбутися його і 1812 року віддав на 25 років до царської армії. Проте Устим Кармалюк втік і згодом очолив ватагу кріпаків та військових-дезертирів, що нападала на маєтки панів.

1813 — разом з Д. Хроньом Кармелюк утік з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам’янці-Подільському, і повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік із-під варти.

1814 — очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації і дворянства, який розгорнувся в Літинському, Летичівському й Ольгопільському повітах.

Ігор Галущак: Коктебель: кіммерійська легенда Криму

Назва кримського селища міського типу Коктебель означає «Країна блакитних вершин», а розташоване селище в  мальовничій долині, біля східного підніжжя Карадагу. Відтак, оздоблює цю угловину низка невисоких, оголених, сіро-палевих гір-пагорбів. У Коктебелі особливий мікроклімат: він формується під впливом теплого моря, невисоких гір і недалекого степу. Це й обумовлює наявність прозорого повітря, напоєного ароматом полину, що освіжається легкими чорноморськими бризами.

Точної дати народження Коктебеля ніхто не знає. Багато вчених припускають, що на початку I тисячоліття до нашої ери в цих місцях жили легендарні кіммерійці —  один з найдавніших древніх народів у Криму. Проте відомо, що вже в VIII столітті з Різдва Христового на його території знаходилось велике середньовічне поселення. Це вже тоді було велике портове місто. Його жителями стали нащадки таврів і скіфів, асимільовані греками, сарматами та аланами. У Х столітті поселення  зруйнували печеніги. А на старовинних мапах позначена венеціанська гавань Каліера, яка виникла на цьому місці в XII, або ж у XIII століттях. На початку XIX століття біля підніжжя стародавнього згаслого вулкана Карадаг оселилися вихідці з Болгарії. Й донині цей район селища йменується Золота балка (Злата балка).

Ігор Галущак: Пересопницьке Євангеліє – духовна Першокнига України

Невеличке село Пересопниця, що на Рівненщині, нині належить до Верхівської сільської ради. А колись воно було велелюдним центром одного з удільних князівств періоду протистоянь київських та волинських Рюриковичів за Погорину, землю, яка продовжувала історію та традиції першої слов’янської держави – Дулібія. Нині науковці гіпотетично припускають, що в XIII ст. древня Пересопниця була зруйнована монголо-татарськими військами, хоча чітких даних про цю подію немає. До того ж відомо, що монголи не прагнули руйнувати культові центри інших народів без вагомих на те причин. Тому, скоріше за все, Пересопниця тоді не зазнала якихось надзвичайних поневірянь. Натомість сучасна руйнація до цього села наприкінці XX ст. вже підходила впритул. І, мабуть, його б спіткала доля багатьох поступово вимираючих сьогодні невеликих сіл українського Полісся, коли б воно не було батьківщиною нині відомого всім рукописного Пересопницького Євангелія, створеного у середині XVI ст. в місцевому монастирі. Щоправда, завдячувати тому пересопнівчани, мабуть, мають насамперед першому Президентові Незалежної України Леонідові Кравчукові, уродженцеві цих країв. Адже саме він започаткував традицію приносити присягу на вірність Україні на означеному рукописному святому письмі. До речі, нині в новозбудованому культурно-археологічного центрові «Пересопниця», що функціонує як відділ Рівненського обласного краєзнавчого музею, автентичного Євангелія немає. Це – факсимільна копія. Оригінал зберігають в Києві, в бібліотеці імені Вернадського. І тільки раз на п’ять років його доторкається рука кожного новообраного президента України.

Сергей Путилов: Почему Россия бомбит Сирию?: Ответ дают библейские пророчества

(фрагмент книги Последняя мировая. Минуты до сирийского Армагеддона. — Москва, 2016, издательство Алгоритм).

Сергей Путилов — журналист, писатель-востоковед

Вступление России в войну в Сирии было предсказано за тысячи лет до того как 30 сентября 2015 года первые российские бомбы упали на эту страну. Согласно библейским предсказаниям в конце времен могущественный северный народ по имени Рош нападет на народ Божий — Израиль. Сирия — лишь промежуточная остановка на пути антихристова воинства Гога и Магога, которое поляжет костьми в Святой земле. Основное направление удара четко прослеживается с севера на юг: Донбасс-Крым-Сирия, строго по меридиану от Москвы до Иерусалима. Следует ли предположить, что после Сирии следующей целью антихристова воинства которое согласно Библии придет «от пределов севера» станет дом народа Божьего — Израиль? Если это действительно так, то если верить Библии — Армагеддон уже не за горами.

«России предназначено огромное значение. Она будет преобладать над вселенной. В 38-ой и 39-ой главах пророка Иезекииля описаны могущество, многочисленность северного народа, названного Россом; этот народ должен достичь огромного вещественного развития пред концом мира, и заключить концом своим историю странствования на земли человеческого рода«, — написал еще в 1863 году Св. Игнатий (Брянчанинов). Не только у западных, но и у ряда отечественных богословов нет никаких сомнений, что Гог из земли Магог из пророчества Иезекииля, главы 38 и 39, означают антихриста и Россию. Именно этот смысл, кстати, вкладывал и глашатай «холодной войны» Рональд Рейган в выражение «империя зла». Главы 38 и 39 книги пророка Иезекииля настолько примечательны, что имеет смысл процитировать их более подробно. «И было ко мне, -говорит святой, — слово Господне: Бог: вот, Я – на тебя, Гог, князь Роша, Мешеха и Фувала! И поверну тебя, и вложу удила в челюсти твои, и выведу тебя и все войско твое, коней и всадников, всех в полном вооружении, большое полчище, в бронях и со щитами, всех вооруженных мечами, Персов (иранцев) Ефиоплян, Ливийцев с ними, всех со щитами и в шлемах, Гомера со всеми отрядами его, дом Фогарма, от пределов севера, со всеми отрядами его, многие народы с тобою. Готовься и снаряжайся, ты и все полчища твои, собравшиеся к тебе, и будь им вождем. После многих дней ты понадобишься; в последние годы ты придешь на землю, избавленную от меча, собранную из многих народов, на горы Израилевы, которые были в постоянном запустении, но теперь жители ее будут возвращены из народов, и все они будут жить безопасно. И поднимешься, как буря, пойдешь, как туча, чтобы покрыть землю, ты и все полчища твои и многие народы с тобою» (Иез.38, 1-9).

Елена Герасимова: Предустановления иудаизма (о роли закона от Моисея в гипостазировании «Зла»)

(

 1. Поляризация стихии избыточного. (Культивирование избытка и борьба с нехваткой.)

Пожалуй, как раз сейчас, как никогда ранее, следовало бы вспомнить о том, кем или, вернее, чем вообще является Жертва. Я полагаю, что отправным пунктом для обретения подлинного ответа должен стать тот особый первоначальный тип опыта (1), из сердцевины которого произрастают не только собственно первобытные и архаичные верования, но и вся сфера святого вообще, и в среде которого проявляются как исконная суть феномена жертвы, так и первозданное состояние порождающей ее стихии (2).

Общеизвестно, что этот базовый опыт, во-первых, свидетельствует о том, что изначально «объект», предназначенный для принесения в жертву, в отличие от всех прочих, является непосредственной данностью некой неистощимой избыточности, или чрезмерным даром особых сил, первоначально воспринимаемых в качестве Богов, – то есть, тех самых всеобщих условий самого Бытия, которым духовная мысль придает не иначе как собственную форму, или же форму сакрального как такового, – и в силу этого получает статус священного. И как раз потому, что он представляет собой чрезмерный дар самих тех особых сил, первоначально воспринимаемых как Богов, который предполагает осуществление ритуала их превосходящего отдаривания, – то есть, исходя из созидаемой духовной мыслью собственной формы, или же формы сакрального как такового, которая, в свою очередь, задает практику его приумножения, – он становится еще и приращенным избытком. И наконец – как раз поскольку он полагает осуществление ритуала и непременно превосходящего отдаривания, который вызывает чрезмерное приращение и самой этой некой неистощимой избыточности, – то есть, в силу той практики приумножения, которая, в свою очередь, воссоздает те же самые всеобъемлющие условия самого Бытия, – он оказывается также и приращающим избытком.

Однако, тем самым этот же опыт указывает, во-вторых, на то, что в той перспективе, в какой вообще этот именно сущностно неистощимый чрезмерный избыток остается единственным освящаемым объектом, – то есть, той созидаемой духовной мыслью собственной формы, или же формы сакрального как такового, которая задает практику его приумножения, – и фундаментальные практики в целом развиваются исключительно в направлении его превосходящего приращения. И как раз поскольку и фундаментальные практики в целом развиваются только лишь в направлении его превосходящего приращения, – то есть, исходя из той практики приумножения, которая, в свою очередь, воссоздает те же самые всеобъемлющие условия самого Бытия, – в стихии избыточного сохраняется ее изначальная однородность. И наконец – как раз потому, что в стихии избыточного сохраняется ее изначальная однородность, – то есть, в тех самых всеобщих условиях самого Бытия, которым духовная мысль, в свою очередь, придает не иначе как собственную форму, или же форму сакрального как такового, – идее святого присуща исходная однозначность.

Все это значит, что в русле этого опыта, исходя из ее исконной причастности именно неистощимой избыточности, предназначена к освящению и подлежит приращению вся область жертвенного целиком. И, соответственно, эта же область жертвенного целиком осуществляет приращение и предполагает освящение, в силу ее исконной причастности, именно неистощимой избыточности. А потому – как таковой феномен палача вообще либо не обретает существования, либо же не имеет к ней отношения.