«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Зрештою підсумували.
По-перше, дійшли висновку: глобальний процес «дифузії демократії» реальний і кінця-краю його не видно. Новим поколінням не цікаво боротися з «планувальниками» та диктаторами. Вони хочуть розважатися й жити за рахунок систем соціального забезпечення.
По-друге, визнали за очевидне, що регіональні держави-лідери в ситуації Гіпермодерну отримують можливості набути статусу імперій. Передовсім це стосується тих країн, титульні нації яких вже колись перебували у фазі імперських націй: Бразилії, Індії, Ірану, Китаю, Росії, Туреччини і Японії. Імперські амбіції можуть у перспективі виникнути також у Венесуели, Єгипту, Індонезії, Колумбії, Мексики, Нігерії, Німеччини, ПАР, Польщі, Саудівської Аравії й Таїланду (ще тоді на долю цих країн приходилося майже 93 % усіх контрактів на придбання зброї).
По-третє, констатували, що навіть часткове зміщення правил глобальної торгівлі в бік протекціонізму неминуче призводить до створення планетарних «економічних секторів» (типу Євразійського союзу), де – за фактом – переважатиме найсильніша країна (у випадку ЄС – Німеччина). А найсильніші секторальні країни, зрозуміло, братимуть на себе широкий спектр класичних імперських функцій. Зокрема й функцію культурної метрополії.
Тепер, ближче до другої чверті ХХІ століття, нова імперська парадигма окреслюється з графічною чіткістю. Ми вступаємо до нової доби, до епохи «секторальних імперій», які змовилися між собою у двох пунктах: 1) «обнулити» глобальний протекторат англосаксів, 2) не допустити глобального протекторату Китаю.
Цей спротив бачимо у всіх регіонах й усіма засобами. Туреччина «виламується» з НАТО, Німеччина всупереч Вашингтону добудовує «Північний потік», Росія «приєднує» Білорусь, Іран відмовляється грати за правилами, Індія колосальними темпами нарощує озброєння, передчуваючи битву за Непал зі своїм північним сусідом, Японія перетворює свою маленьку армію у роботизовану й незалежну від союзників силу миттєвого реагування.
На глобальному культурному полі також почалася битва за сектори. Головні центри культурного імперіалізму вже не роблять ставку на мову та релігію, які припинили бути головними маркерами ідентичності. Тепер на перший план висуваються «технології Великого Стилю» і «технології культурного комфорту».
Перша з цих технологій змішує в одному коктейлі ностальгію за старими імперіями, які продукували суверенні варіанти Великого Стилю та бажання молоді підкріпити «нові ідентичності» свіжою потужною міфологією. Друга наголошує на тому, що культура, серед іншого, є простором особистого комфорту й лише могутня владна система (імперія) здатна такий комфорт забезпечити.
Для нас у цій ситуації важливо потрапити до «правильного» сектору. Адже найближча до нас «секторальна імперія» – це РФ, яка вже продемонструвала, що не бажає миритися з існуванням інших культурних ідентичностей та суверенітетів. Відповідно, єдиний шлях – всупереч усім вітрам Гіпермодерну йти до західних секторів. Навіть якщо нас там не бачать. Навіть якщо більшість електорату продовжує блукати у культурно-цивілізаційному тумані разом з тим радянським їжачком.
Адже наріжна заповідь Гіпермодерну: як захочеш, так і буде.
Комментариев нет:
Отправить комментарий