Однороженко О. Русь – Україна: З історії виникнення та розвитку
самоназв нашого народу // Український тиждень. – № 38 (151) за 19.09.2010)
Коли ми вдивляємося у минуле Вітчизни, то за своєрідний орієнтир у пошуках власних витоків нам слугують ті назви під якими виступають наші народ і країна, їхні мова та віра. Витворення самоназви не раз пов’язують з процесом усвідомлення народом своєї окремішності. Вона століттями є оборонним щитом від ворожих спроб позбавити народ свободи та самобутності.
У середньовічну та ранньомодерну добу щодо нашої країни в літературній традиції (вітчизняній та іноземній) уживано найрізноманітніші назви – «Скіфія», «Сарматія», «Роксоланія» та ін. Але не важко спостерегти, що впродовж майже тисячоліття українці мали інші, цілком вироблені та усталені, самоназви свого народу і країни – «русини» («старожитний народ руський») та «Русь» («Руська земля»), які широко використовувалися як в народній мові, так і в офіційних документах і літературі, й під якими нас знали, як у сусідніх, так і у віддалених країнах.
Ще у середині ХІХ ст. видатний український історик Михайло Максимович так описував наявний стан речей з нашою самоназвою – «Несмотря на областные названия их: Галичанами, Подолянами, Волынянами, Украинцами, Запорожцами, Слобожанами, Черноморцами – имя Русина остаётся их общим, родовым именем».
Щодо походження слова «Русь» існує велика кількість гіпотез, більшість з яких виводить цю назву з іранського, скандинавського або слов’янського мовного середовища. Те саме можна сказати і щодо первісного значення даного слова, яким могли позначати як окреме плем’я чи надплемінну спільноту, так і певну соціальну групу (приміром, княжу дружину).
На сьогодні даний комплекс питань ще далекий від свого остаточного розв’язання.
Безсумнівним лишається інше – від того часу як назва «русь» набуває значення етноніму, а на його основі витворюється цілий комплекс термінів, що позначають країну («Русь», «Руська земля»), народ («русини»), його мову («руський язык») та ін., ця назва і пов’язаний з нею комплекс незмінно виступає для означення цілком конкретної території та народу, що її замешкував – середню Наддніпрянщину з головними містами Києвом, Черніговом і Переяславом та наддніпрянських слов’ян – в першу чергу полян («поляне, яже ныне зовомаю русь») та зв’язаних з ними політично сіверян та деревлян.
самоназв нашого народу // Український тиждень. – № 38 (151) за 19.09.2010)
Коли ми вдивляємося у минуле Вітчизни, то за своєрідний орієнтир у пошуках власних витоків нам слугують ті назви під якими виступають наші народ і країна, їхні мова та віра. Витворення самоназви не раз пов’язують з процесом усвідомлення народом своєї окремішності. Вона століттями є оборонним щитом від ворожих спроб позбавити народ свободи та самобутності.
У середньовічну та ранньомодерну добу щодо нашої країни в літературній традиції (вітчизняній та іноземній) уживано найрізноманітніші назви – «Скіфія», «Сарматія», «Роксоланія» та ін. Але не важко спостерегти, що впродовж майже тисячоліття українці мали інші, цілком вироблені та усталені, самоназви свого народу і країни – «русини» («старожитний народ руський») та «Русь» («Руська земля»), які широко використовувалися як в народній мові, так і в офіційних документах і літературі, й під якими нас знали, як у сусідніх, так і у віддалених країнах.
Ще у середині ХІХ ст. видатний український історик Михайло Максимович так описував наявний стан речей з нашою самоназвою – «Несмотря на областные названия их: Галичанами, Подолянами, Волынянами, Украинцами, Запорожцами, Слобожанами, Черноморцами – имя Русина остаётся их общим, родовым именем».
Щодо походження слова «Русь» існує велика кількість гіпотез, більшість з яких виводить цю назву з іранського, скандинавського або слов’янського мовного середовища. Те саме можна сказати і щодо первісного значення даного слова, яким могли позначати як окреме плем’я чи надплемінну спільноту, так і певну соціальну групу (приміром, княжу дружину).
На сьогодні даний комплекс питань ще далекий від свого остаточного розв’язання.
Безсумнівним лишається інше – від того часу як назва «русь» набуває значення етноніму, а на його основі витворюється цілий комплекс термінів, що позначають країну («Русь», «Руська земля»), народ («русини»), його мову («руський язык») та ін., ця назва і пов’язаний з нею комплекс незмінно виступає для означення цілком конкретної території та народу, що її замешкував – середню Наддніпрянщину з головними містами Києвом, Черніговом і Переяславом та наддніпрянських слов’ян – в першу чергу полян («поляне, яже ныне зовомаю русь») та зв’язаних з ними політично сіверян та деревлян.



















