МЕЗОЄВРАЗІЯ: ГІПЕРБОРЕЯ: АРАТТА: АРЙАНА: КІММЕРІЯ: СКІФІЯ: САРМАТІЯ: ВАНАХЕЙМ: ВЕНЕДІЯ: КУЯВІЯ-АРТАНІЯ-СКЛАВІЯ: РУСЬ: УКРАЇНА
"...Над рідним простором Карпати – Памір, Сліпуча і вічна, як слава, Напружена арка на цоколі гір – Ясніє Залізна Держава!" (Олег Ольжич)

Пошук на сайті / Site search

21.12.2023

Кирилл Серебренитский: Их тысячелетняя история начинается в 1941 и заканчивается в 1945ом, потому, что у них нет ничего, кроме мировой войны

...они так бешено, с такими истошными воплями и с ядовитым кипением слюны - вцепились в ВОВ -  

...Просто:  у них, для патриотической потребности, больше вообще ничего не осталось.

 Предыдущие столетия, - Московия, Петербург,  - это, как бы они ни тружились, - чужая, вражеская страна, которую разгромили и уничтожили дочиста их прадеды. 

Четверть века до ВОВ - босхов ад Коминтерна, который приходится теперь как-то натужно обволакивать многослойной ложью, чтобы не сойти с ума от ужаса и осознания позора. 

После ВОВ - сонное отупение, первые поколения  раборожденных колхозников, выползающих из колхозных подземелий; насквозь лживая, сооружённая из вранья, стоящая на вранье и враньём покрытая бутафорская империя, в которой было строго запрещено слово "империя", и которая - совсем уж не по-имперски, - сама собой развалилась, лишь потому, что всё это было устроено изначально чудовищно глупо, - и из-за этого саморазвала опять же они вынуждены, как-то, по клоунски кувыркаясь, изворачиваться, и - врать, врать, врать, самим себе, - чтобы хоть как-то оправдать  столетие непрерывного стыда. 

Далее: поехало то, что они сами же, во всё горло, объявили оккупацией, - хотя сами же эту оккупацию устроили, возглавили и углубили. 

 До ВОВ враньё и позорище, 

после ВОВ позорище и враньё. 

Их тысячелетняя история начинается в 1941 и заканчивается в 1945ом.

Они всё время бормочут, верещат, рычат, поют и пляшут о мировой войне, - потому, что у них нет ничего, кроме мировой войны.

20.12.2023

Мансур Кучкаров: Гунны в скандинавских сагах и германских эпосах

 Гунналанд (др.-сканд. Húnaland) — страна из скандинавских саг, с неясной локализацией в Восточной Европе (Венгрия, Германия, Чехия, Украина). Обычно, ассоциируется с народом гуннов, иногда с Аварским каганатом. Цари Гунналанда Гумли, Мелиас и Аттила. В скандинавском эпосе имя гуннов устойчиво относится к Сигурду и его предкам, лишь в "Песни об Атли" так называются подданные Атли-Аттилы. Даже в соответствующей ей по сюжету песни "Речи Атли", в которой наряду с Атли упоминается и Сигурд, именно последний называется "князем гуннов", Атли же и его подданные обозначаются лишь как "воины вражьи". В древнегерманском эпосе это имя, вероятно, могло означать подданство – так в немецкой "Песни о Хильдебранде", записанной в VIII-IX веках, сын, не узнавший своего отца (который долгое время пребывал вместе с Дитрихом в изгнании в "восточной земле" у "гуннов властителя"), называет его "старым гунном". Однако Сигурд никогда подданным гуннов не был, в немецком эпосе он выступает вассалом бургундских королей, называемых в скандинавском эпосе готами и в общем противопоставляемых гуннам (как Атли, так и Сигурду, который готом ни разу называется).

О стране Гуннланд в Скандинавии существует версия, согласно которой, оно лежало на берегах Северного моря, в месте обитания фризов (В Саге о Тидреке Атилла считается уроженцем Фрисландии). Сами скандинавы подтверждают участие номадов в боевых действиях в Скандинавии и Прибалтике. Так, легенды, описывая противостояние Ховарта и Хрольфа, отмечают, что первый нанял бойцов "со всего Севера… и кочевников из земли полуденного солнца и почитателей кобыльего молока из племен Востока"

В 2007 году профессор Лотте Хедеагер опубликовала в "Norwegian Archaeological Review" исследовательскую статью о присутствии гуннов в Скандинавии. В "Легенде о Дитрихе Бернском" рассказывается, как Аттила разгромил датского короля Вольдемара, после чего вторгся в Швецию, где разбил короля Озантрикса, который сам был склонен к грабежу окрестных земель. После этого Аттила женился на его дочери Эрке (Ирсе). Собравшись с силами, Вальдемар всё же выбил Аттилу из Скандинавии. 

19.12.2023

Алексей Иваненко (Юсуф Юнис): Эльфийский Ислам как Нордический Адат: Ждать, мечтая!


1.

Эльфийский ислам — направление в исламе, рассматривающее эльфийские ролевые игры как адат. Эльфы-мусульмане пренебрегают некоторыми внешними атрибутами традиционного ислама, поскольку на основании хадиса Мухаммеда считают, что уверовавший в Эру уже спасен. Эльфы-мусульмане дистанцируются как от суфизма, так и от ваххабизма, хотя принимают глубинный смысл этих направлений. Так, хакикат (интеллектуальное постижение), по мысли эльфийских богословов, должен предшествовать шариату; а халифат заключается в формировании сверхчеловека (инсан ал-камил).

Elfo-Islam — is a nordic branch of Islam, which combine Islam with Elfism (white adat). Islam is a believe in the One God Eru. We also adopt Mohammed as a prophet and Quran as a Holy Scripture. The main aim of Islam is to make a Khalif (perfect man). So we should learn not only how to serve, but also how to dominate. BDSM is a way to do it. Islam for us is a religion of tolerance. Adepts of other religion for us are the People of Book (not only Christians & Jews, but also Buddists, Marxists, Satanists). Our mosques are forests.

Эльфы  (пра-герм. *albiz «эльф»: др-агл. ælf, агл. elf ~ elves, др-в-нем. alb, alp, нем. Alb, Alp, др-скн. alfr, швд. älva, alf, alv, дат. alf, elv) — это спящая раса, существующая в виде субкультуры. Они возрождают мистику Европы, разорванную между началом алчных гномов, грубых троллей и возвышенных эльфов. Антропологии земельной глины они противопоставляют холодный огонь небес. Их женщины не носят хиджабов, ибо они не нуждаются в знаках власти над собой. Основу их поклонения составляет лесной хоровод (зикр-таваф), ибо земные ангелы не встают на колени. Эру создал их для высших небес, для полетов над листьями Мирового Дерева. У них три книги — Коран, Сильмариллион и Властелин Колец. Ислам избавляет от необходимости жить в вымышленном мире, а Властелин Колец — от погрязания в суете мира. Одно понимается через другое, другое чрез первое.

Наши мечети — леса, в которых мы предаемся медитациям о Великом Эру (зикр). Мы молчаливо блуждаем (хадж), стоим (вукуф), обходим деревья по кругу (таваф) и прислоняемся ладонью к коре (такбиль). Каждый эльфо-мусульманин должен быть «приписан» к какому-нибудь лесу, хоть раз в жизни он должен совершить хадж в лес….

Эльфийский ислам — это религия нордических халифов. Харадримской покорности мы противопоставляем эльфийское господство. Халиф — это не преемник Мухаммеда. Сам первочеловек Адам был халифом: наместником Бога. Господство (Доминация) — это суть-фитра человека.  Домини (лат. Domini - Господь) - это одно из имен Всевышнего, а кто знает имена Всевышнего, тот, по словам Пророка, "войдет в Рай".

Эльфийский ислам — это экологическая религия юберменшей. Эльфийский ислам не терпит средневекового консерватизма. Интеллектуальное постижение и революционные технологиии по замыслу Всевышнего позволят достичь халифата. Технологии (мисвак) являются частью человеческой природы (фитры).

2. 

Эльф
мыслится, прежде всего, эстетом. Европейская цивилизация, преодолев средневековое очарование авторитетом, пришла к идее эстетического основания жизни. Вместо жизни по заповедям — последовательность красивых поступков. Вместо церковно-символического искусства — светская эстетика природы, лесной хоровод и завтрак на траве. Поэтому жизни эльфа свойственна определенная легкость. Ощущая себя пришельцем в сем мире, он, тем не менее, умеет наслаждаться настоящим мгновением. От этого эльф не становится изнеженным сибаритом. Хотя Герберт Уэллс в «Машине времени» провидел эту опасность в образе элоевЭлои - изнеженные люди будущего, по ночам становящиеся объектами охоты кровожадных морлоков. Для преодоления этой болезни необходимо культивировать не только и не столько удовольствия эротические, сколько танатологические. Путь эльфа не мыслим без сопутсвующей машины смерти, пусть даже это будет архетипический лук со стрелами.

Эльф наслаждается разумно, понимая конечность происходящего. Ему ведом рок и мрачные предчувствия гибели богов. Он знает о таинственных силах космоса, поглощающих звезды. Однако конечность лишь подчеркивает ценность настоящего. Без конца нет гармонии и нет чести. Каждый свой поступок, от поведения за столом до смертельной дуэли, эльф превращает в искусство.

18.12.2023

Олег Карелін: Про галицький торговельний шлях "із варяг - у греки"

 Про галицький торговельний шлях "із варяг - у греки", лише з єдиним "волоком" через Головний європейський вододіл на Опіллі під Львовом.

Український король Данило збудував свій стольний град Львів на перехресті європейських торговельних шляхів на Головному європейському вододілі, який розділяє Опілля і Львів

Річки і потічки з однієї околиці міста течуть до Балтійського (Варязького) моря, а з іншої - до Чорного (Руського) моря. 

У Львові існує старовинна легенда про те, як львівський патрицій у Середньовіччі збудував розкішний палац на Кортумовій горі під Львовом. Дощові води з одного схилу черепичного даху стікали в Чорне море, а з другого - в Балтійське. Маленькі дітлахи галицького багатія пускали дерев'яні човники, які допливали до двох далеких морів. 

Давні і сучасні львів'яни, оселившись на суходолі Львівського плато, завжди мріяли про велику воду, про велику ріку, про море. Морська тематика - морські вітрильники, чайні кліпери,, великі лодії-дракари з високими щоглами під повними вітрилами, чудернацькі морські риби і чудовиська назавжди закарбувалися в середмісті на старовинних фасадах львівських кам'яниць. 

Інтер'єр костелу Святого Миколая, покровителя мореплавців і подорожніх, на вулиці Драгоманова виконаний у морському стилі. Велеченький якір з човна під вітрилом , який плавав по Полтві під підйомним мостом Єзуїтської фіртки експонується біля палацу Потоцьких. 

Більш- менш велике штучне водоймище галичани гонорово називали морем. За Австро-Угорської імперії на початку ХХ ст. був розроблений і оприлюднений проєкт перетвореняя Львова на морський порт двох морів - Балтійського і Чорного, за рахунок будівництва штучних, як в Європі, судохідних каналів. Через високу вартість і початок Першої світової війни реалізація проєкту не відбулася.

Як відомо з Галицько-Волинського літопису галицькі ріки в ті далекі часи носили води набагато більше, ніж сьогодні, і були судноплавним для човнів і варязьких лодій-дракарів з малим осідком. Про величину судноплавної ріки Білки на галицькому водному шляху "із варяг - у греки", яка плине попри села Білка Королівська і Білка Верхня і великі води ріки у Звенигороді, які творили природну оборонну позицію галицької столиці, можна дізнатися з писемної згадки з літопису - 

"Пішов Всеволод на Звенигород і став по сей бік города, а Володимир по другій, зійшов з гори, а між ними була ріка (Білка.авт.), і Всеволод наказав робити гать кожному із своїх полків, а на другій день перейшли ріку і здобули гори позаду за Володимиром".

 Якщо б ріка Білка тоді була незначним ровом або потічком, що його можна було б перескочити, то в літописі не було б такої згадки про спорудження гатей. Писемна згадка з берестяної грамоти про оплату "лодієвих" послуг, віднайдена археологом Ігорем Свешніковим при розкопках в Звенигороді, засвідчує перевезення вантажів галицькими ріками. 

В дитинстві, в 50-тих роках ХХ ст. мій галицький дід Іван Романишин з Гаїв коло Звенигорода водив мене і показував міні-ГЕС на річці Білка , як тепер називають малу річкову електростанцію на Жукові між Гаями і Звенигородом, води якої крутили лопаті гідрогенератора і вироблена "летрика", як тоді селяни називали електричний струм, справно освітлювала хати навколишніх сіл. 

В чистих річках, не зруйнованих і перенаправленних меліорацією, водилось багато риби і раків.

 Галицький водний шлях "із варяг - у греки" по Дністру, який в європейських хроніках відомий, як соляний і бурштиновий, був коротший і безпечніший від нападу кочовиків, ніж широковідомий торговельний шлях по Дніпру в Великій Україні

В столиці торгівлі галицькою сіллю Звенигороді була організована князівська служба по транспортуванню "волоком" в 2 кілометра варязьких лодій- дракарів через Головний європейський вододіл. Водники - мешканці села Водники, що "водили", тягали дракари, мали "споро" добре оплачуваної роботи. 

15.12.2023

Амвросий фон Сиверс: История: так ли всё просто?

  Со времен Просвещения существует устойчивый тезис, что великолепная Римская Империя пала по причине… принятия Христианства. О сем говорят просвещенцы почти что в унисон, но особенно истошно заявляет историк Гиббон

      Так ли сие на самом деле? Убирая идеологическую направленность данного тезиса, надо признать, что причины падения Западной Римской Империи лежали совсем в иной плоскости. О чем мы укажем ниже.

      Среди историков уже давно идет также и дискуссия о дате падения Гиспернии. Более менее устойчивый консенсус составился в том, что данное событие произошло со свержением императора Ромула Августула.

     Но кто он такой — сей загадочный Император Ромул?

     Сохранилось мало конкретных свидетельств о происхождении Ромула, за исключением того, что Орест, как известно, был римским гражданином из Паннонии, и скудной информации о его ближайших родственниках. Отец Ореста был паннонским римским офицером по имени Татул, и у Татула был по крайней мере еще один сын, Павел, коий служил пришельцем. Уроженец Паннонской Савии, сын Татула, Орест, возможно, имел германские корни. (Некоторые уточняют что свевские.)

    Имя матери Ромула неизвестно, но, возможно, оно было Барбария. Оно вполне может быть просто женским вариантом имени Барбарий, засвидетельствованного несколькими римскими надписями в южной Галлии. Дедушкой Ромула по материнской линии был римлянин, также по имени Ромул, о жизни кого засвидетельствовано в 449 году, когда полководец Аэций отправил его с посольством к Аттиле. Мать Ромула Августа вышла замуж где-то до 449 года. Считается, что мать Ромула и, следовательно, возможно, ее ближайшие родственники, как и Орест, были выходцами из Римской Паннонии.

      Вполне возможно, что у Ромула Августа были старшие братья и сестры, особенно учитывая, что Ромул родился через несколько лет после свадьбы его родителей. В Древнем Риме было принято называть старшего сына в честь деда. То, что Ромула не звали Татулом, указывает на то, что он не был первенцем.

     Ромул, отличавшийся только своей красотой[3], был возведён на престол в юношеском возрасте своим отцом, военачальником Орестом, коий сверг императора Юлия Непота. Однако его притязания на престол не были признаны ни галльским наместником Сиагрием, ни правителем Восточной Римской империи, ни отправившимся править в Далмацию Непотом. За малолетнего императора правил его отец. В итоге, после десятимесячного правления Ромул был свергнут вождём герулов Одоакром и отправлен в изгнание в Кампанию, где и жил, по всей видимости, до самой своей смерти.

Анатолий Несмиян: Люди из средневековья не способны отвечать на вчерашние вызовы, а нужно заниматься вызовами из завтра

Очередной раз заявленный тезис про «единый народ» в отношении русских и украинцев лишний раз подтверждает глубокую ущербность и архаичность взглядов российского руководства на вполне очевидную проблему.

«Единый народ» по крови — это этнический фактор, важный в традиционном обществе

В современном мире определяющую роль играет национальное строительство, а вот нация — это уже не про кровь и происхождение, а про образ будущего

Если они различаются, то никакие кровные узы и общее происхождение роль не играют. Парадоксально, но Путин сам это говорит, назвав конфликт между Россией и Украиной «гражданской войной». Ключевая суть любой гражданской войны — несовпадение образов будущего у её участников с разных сторон. Именно в этом случае возникает ситуация «брат на брата», и ни в какой другой. Но в том и дремучесть российского руководства, что даже правильно озвучив проблему, оно не в состоянии осознать её суть.

Если образы будущего кардинально расходятся, а тем более как сейчас — как минимум у одной стороны (у России) его вообще нет, то при чем тут общее происхождение? Кремль не в состоянии даже для своего народа сформулировать образ будущего, который стал бы консенсусным хотя бы для большинства. Вилла в Дубае для личной шлюхи и украденный у народа миллиард на объединяющий образ будущего для страны как-то не тянут, а ничего иного эти предложить не могут. Проблема — здесь.

Тезис «Одесса — русский город» никакой информации в себе не несет. Ну и что, что русский? Ты тут при чем? Что ты можешь предложить русским в Одессе? Яйца по 200 рублей? Коммунальные катастрофы? Воров-чиновников? Так у них у самих с этим в порядке, поделиться могут, не унесешь.

Фатальная проблема кремлевских находится в их дремучести и архаичности. Что в целом неудивительно, так как в социальном смысле они, как выходцы из криминального сословия, так и остались в рамках традиционной психики. Но на дворе 21 век, и это не фигура речи. Это уже будущее, которое они не в состоянии даже спроецировать на свое дремучее сознание. Отсюда и дикое несовпадение их представлений о прекрасном с реальной жизнью за стеклами их мерседесов.

... Мир сегодня пытается найти новый источник развития в строительстве глобальных структур. Выходит пока не очень, те уродцы, которые возникают в ходе процесса глобализации, выглядят страшновато. И пока еще есть пространство для новых идей, которые могут создать новые глобальные проекты. Иные, более человечные и привлекательные.

Но в том и дело, что люди из средневековья не способны отвечать на вчерашние вызовы, а нужно заниматься вызовами из завтра. 

Время — вот то, что эти дикари крадут у нас. Самый бесценный и невосполнимый ресурс. И пока они сидят, вцепившись зубами за свои кресла, жизнь проходит мимо страны, которая вместе с ними погружается в болото архаики.

14.12.2023

Роман Коваль: Коли ж помилки минулого стануть нам за вчителя?!

 14 грудня 1918 р. зрікся булави останній Гетьман України Павло Скоропадський

Гетьманат Павла Скоропадського українські історики оцінюють по різному. Але в одному вони змушені таки погодитись: за його правління більшовиків в Україні не було. Більше того, через тиждень після приходу до влади Павла Скоропадського Христіан Раковскій на україно-російських міждержавних переговорах заявив про визнання Совєтською Росією Української Держави, а на другий день після цього В.Антонов-Овсєєнко склав з себе повноваження верховного головнокомандувача Красної армії в Україні. 

І друге, що неможливо заперечити: під час правління Павла Скоропадського Україна не вела воєн з сусідніми державами. 

Але українські демократи, збаламучені класовою пропагандою винниченків, не захотіли підтримати Гетьмана у його спробі збудувати самостійну українську державу. 

“Ну, де є ті українці? — вигукнув якось Гетьман. — Ну, дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?!.”. А далі сказав: “Нічого українці без мене не зроблять! Скажіть їм це! Як мене не буде, то й України не буде!”. 

Ці слова стали пророчими. 

Протигетьманське повстання і наступне зречення Павла Скоропадського (14 грудня 1918 р.) відкрили шлюзи кривавій російській повені: 1919 став роком, коли Красна та Добровольча армії нестримним потопом залили Україну. 

Якщо добровольців з великими зусиллями вдалося витурити з України, то більшовиків, впустивши до хати, українці — попри героїчні зусилля кількох років — вже не змогли вигнати. Тому вважаю участь отаманів у протигетьманському повстанні їхнім первородним гріхом. 

Хоч і не можна сказати, що повстанці не мали рації, розпочавши бойові дії проти Гетьмана. Павло Скоропадський, позбавлений підтримки з боку задуреного соціалістичними формулами політичного українства, змушений був шукати кадри в тому середовищі, з якого вийшов. Своїм опертям на великих землевласників великоросійської орієнтації і відповідною політикою на селі він настроїв проти себе селян. Але для історії кожного народу важливіші не мотиви помилок, а їхні наслідки. Наслідки ж повстання проти “пана-Гетьмана” були такі: 

- після початку міжукраїнської збройної конфронтації, яку розпочала Директорія, румуни окупували Буковину; 

- на третій день після зречення Павла Скоропадського Антанта висадилась в Одесі і почалась окупація півдня України, вже 18 грудня в Одесі денікінці розпочали бої з україн­ськими відділами; 

- на сьомий день зречення Павла Скоропадського (21 грудня 1918 р.) Красна армія окупувала Куп’янськ і почала переможну ходу Україною: за кілька тижнів до її лаптів упали Білгород, Харків, Чернігів, Полтава, Богучар, Луганськ, Маріуполь, Конотоп, Бахмач, Жмеринка, Київ. 

Незабаром розпочалася україно-польська війна. 

Дмитро Донцов зафіксував політичну ауру “переможного” вступу Директорії до Києва. Цитую його книгу “Рік 1918. Київ”. 

«21 грудня 

...Від 14-го, по занятті Києва республіканцями... випущено з в’язниць большевиків... Тенденція — порозумітися із Совєтами проти ”антантських імперіалістів”... (Коновалець) сказав, що за військо республіканське — не ручить. Справила тяжке враження ця заява. Большевики наступають на границях і підносять голову в краю. Вся центрально-радівська компанія вилізла на арену. Хамовитий тон газет, ”косоворотки” московські і ”товариші” в гетьманськім палаці... 

Засідання Директорії... у п’ятницю, 20-го. Відчитали декларацію нового республіканського уряду. Декларація большевицька. Представники всіх партій... поставилися до декларації прихильно... Від імені нашої партії я зазначив у промові, що Декларація не до прийняття “хліборобам”. Скінчив свою промову так: ”Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провалите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії”... 

23 грудня 

В колах Директорії — безлад і прострація... В Директорії якесь божевілля... 

31 грудня 

Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму. Страх перед рішучими діями проти червоних. 

5 січня 

Пізно ввечері — продовження наради з Коновальцем... В усім, що ми почули, бриніла якась тривога... Унтертон був: нема з ким будувати державу. У Коновальця вирвалося характерне: ”З соціалістами держави не збудувати!”». 

Вибита зі столиці своїми союзниками у протигетьманському повстанні — російськими більшовиками — Директорія залишила Київ і почала нескінченні мандри Україною і, врешті, докотилася, до Польщі. 

Якщо за 9 місяців Україна Скоропадського, як я вже зазначав, ні з ким не воювала, то з приходом “до влади” Директорії Україна змушена була вести війни на кілька фронтів. І першопричиною агресивної політики сусідніх народів була внутрішня слабість України: українська держава Гетьмана Скоропадського була замінена на безвладдя Директорії. 

Причиною ворожого ставлення до України з боку Антанти був лівий, соціалістичний характер Директорії. Західні альянти небезпідставно вважали цей уряд за більшовицький, а більшовизму вони вже оголосили війну... 

Однією з важливих причин безвладдя Директорії стала оголошена нею мобілізація для боротьби проти “пана-Гетьмана”. Відсутність відповідного апарату призвела до того, що мобілізацію проведено злочинно-хаотично. Директорія не зчулась, як озброїла десятки загонів збільшовичених селян, які після зречення Гетьмана повернули зброю проти української держави. 

Аргументи, якими соціалістичні організатори протигетьманського повстання намагалися виправдати свою історичну помилку, розбив Дмитро Донцов. “...Їх (демосоціалістів — Р.К.) протигетьманські аргументи, — говорив він, — були нещирі, ними вони лиш маскували справжню причину своєї ворожнечі до режиму 29 квітня. 

Що гетьман був ”царським генералом” і до 1917 р. не брав участі в національно-українському русі?.. Це саме можна було б закинути і генералам Директорії... 

Що гетьман проголосив федерацію з Росією? В устах соціалістів це не був аргумент, бо самі вони були федералісти... 

”Каральні” загони по селах? І це в устах соціалістів не був аргумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А це ж не завадило нашим соціалістам (Грушевський, Винниченко, Вітик, Лозинський, Ю.Бачинський) — визнати московсько-большевицьке правління в Києві, якому (вони) радо пішли служити, відмовляючись служити гетьманові. 

Що гетьмана підтримували німці?.. Але ж німці підтримували і Центральну Раду. Їх і запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман. 

Ці аргументи в устах демосоціалістів були лише пропагандистські. Справжня причина їхньої ворожості до режиму 29 квітня була та, що гетьман був чужого, ними зненавидженого середовища — був паном. Цієї категорії земляків демосоціалісти не зносили...”. І не розуміли, що без пана держави не збудувати. 

А тих, хто розумів цю просту істину — Міхновського, Липинського, Донцова, Полтавця-Остряницю та небагатьох інших — піддавали остракізму. 

Коли ж помилки минулого стануть нам за вчителя?! 

10.12.2023

Амвросий фон Сиверс: Давать Имена

В библейской книге Бытия мы читаем следующий текст: «Господь Бог образовал из земли всех животных полевых и всех птиц небесных, и привел [их] к человеку, чтобы видеть, как он назовет их, и чтобы, как наречет человек всякую душу живую, так и было имя ей. И нарек человек имена всем скотам и птицам небесным и всем зверям полевым; но для человека не нашлось помощника, подобного ему» (2:19-20).

    Согласно Септуагинте, Вульгате и Торе он выглядит так: «καὶ ἔπλασεν ὁ θεὸς ἔτι ἐκ τῆς γῆς πάντα τὰ θηρία τοῦ ἀγροῦ καὶ πάντα τὰ πετεινὰ τοῦ οὐρανοῦ καὶ ἤγαγεν αὐτὰ προ­̀ς τὸν Αδαμ ἰδεῖν τί καλέσει αὐτά καὶ πᾶν ὃ ἐὰν ἐκάλεσεν αὐτὸ Αδαμ ψυχὴν ζῶσαν τοῦτο ὄνομα αὐτοῦ καὶ ἐκάλεσεν Αδαμ ὀνόματα πᾶσιν τοῖς κτήνεσιν καὶ πᾶσι τοῖς πετεινοῖς τοῦ οὐρανοῦ καὶ πᾶσι τοῖς θηρίοις τοῦ ἀγροῦ τῷ δὲ Αδαμ οὐχ εὑρέθη βοηθὸς ὅμοιος αὐτῷ».                                         

«Formatis igitur Dominus Deus de humo cunctis animantibus agri et universis volatilibus caeli, adduxit ea ad Adam, ut videret quid vocaret ea; omne enim, quod vocavit Adam animae viventis, ipsum est nomen eius. Appellavitque Adam nominibus suis cuncta pecora et universa volatilia caeli et omnes bestias agri; Adae vero non inveniebatur adiutor similis eius. 

«וַיִּקְרָא הָאָדָם שֵׁמוֹת, לְכָל־הַבְּהֵמָה וּלְעוֹף הַשָּׁמַיִם, וּלְכֹל חַיַּת הַשָּׂדֶה; וּלְאָדָם לֹא־מָצָא עֵזֶר כְּנֶגְדּוֹ׃»                                       

    Казалось бы текст самоговорящий, однако он содержит много вопросов, если вдуматься в прочитанное. Почему именно Адам дает имена всем живым существам? Неужели они не имели оных наименований от Своего Творца? Что, собственно, значит «давать имена»?

     Давно уже замечено, что все животные подведены к Адаму определенными группами. Так Ефрем Сирин справедливо замечает: «Слова: «приведе я ко Адаму», – показывают мудрость Адама и мир, какой был между животными и человеком, пока человек не преступил заповеди. Они собрались к человеку, как к исполненному любви пастырю, без страха; по родам и видам проходили перед ним стадами, не боясь его, не трепеща друг друга. Впереди шло стадо животных вредоносных, за ним без страха следовали ряды животных безвредных». Сие показывает, что среди животного мiра уже существовала некая внутренняя иерархия. Скорее всего, согласно самим периодам их постепенного творения. И, не исключено, что от более простого — к более сложному.  

     Святоотеческих толкований на сей текст не так и много, если их перечислять. Многие преисполнены риторики или надуманных спекуляций. Но кое-что мы вполне можем обнаружить среди сих разсуждений.  

08.12.2023

Игорь Эйдман: Пацаны и чуваки

В России с советских времён сосуществуют два социо-культурных типа молодых мужчин: пацаны и чуваки.

Пацаны: это культ силы и ориентация на насилие, решение любых задач с помощью силовых инструментов, воинствующий антиинтеллектуализм и антиэстетизм, психология авторитарной личности, ксенофобия, сексизм, гомофобия... драки, качалки, гопстоп, армия, зона.

Шпана, гопники, жалобы, быдляк и прочее - это взгляд со стороны. А пацаны - это самоназвание. Так называли себя гопники и примазавшиеся в моё время (начало 80-х), подростки, которые гуляли во дворах и по улицам с целью придраться к кому-то и набить морду и просто "дворовые ребята".

Чуваки: это ориентация на западную культуру и ценности (одна из расшифровок -  «человек уважающий высокую американскую культуру»), отказ от насилия, открытость к миру, выраженные эстетические потребности, интерес к современной музыке, идеям, кино, искуству, моде, а также путешествиям, контактам с иностранцами, фарцовке.

Пацаны и чуваки друг друга никогда не любили. Во время перестройки были даже попытки пацанов объединяться против чуваков (люберы и т.п.). 

В конце концов, пацаны нашли свою нишу в постсоветском обществе, став основой многочисленных частных банд и государственных силовых структур.

При Путине пацаны пришли к власти и выстраивают политику государства в соответствии со своими социальными практиками. Теперь они на коне: развязывают войны, убивают в Украине, пытают в тюрьмах, избивают демонстрантов, бычат на международной арене.

Чуваки же в основном свалили зарубеж, ушли во внутреннюю эмиграцию или стали интеллектуальный обслугой правящих пацанов.

"Пацанство" - это такой примитивный, низовой культурфашизм. Не случайно, что когда его носители пришли к власти в России, фашизм стал политической основой их режима. 

Пацанский миф Путина

В любой пацанской кампании был трусоватый шибзик, отчаяно пытающийся доказать свою крутизну и лютость. Он больше всех суетился, кипишился и кидал понты. Однако позорно сбегал при первом же шухере. 

Говорят, одного такого Вова Путин звали.

Путин постоянно подчеркивает своё пацанское происхождение и ценности, пытается демонстрировать их во всем: от шуточек, до обоснования политических решений. Пацанскими принципами он оправдывает и свои агрессивные войны: "Еще 50 лет назад ленинградская улица научила меня одному правилу: если драка неизбежна, бить надо первым". 

Нарочитость с которой Путин пытается показать свою пацанскую крутизну выдаёт его глубокие комплексы и неуверенность в себе. Стремясь доказать всем, что он крутее всех крутых, Путин демонстрирует брутальное насилие и жестокость. Однако, в случае реальной опасности, он трусит, проявляет слабость и беспомощность (как было во время путча Пригожина). 

Западным лидерам давно пора понять, что не надо бояться давить Путина. Он сам вас сильнее боиться. Столкнувшись с реальной угрозой для собственной шкуры, он быстро забудет дерзкое "слово пацана" и сбежит, не дожидаясь, пока появится его "кровь на асфальте".

Александер фон Ган: Хотели, как лучше. Получили загогулину. На ней вертимы будем. Без удовольствия, но уж как есть

Говорят о том, что надо было действовать в 90-е, что если и был шанс возродить Россию, он был тогда.

Может быть. Но в те самы 90-е, когда все вдруг получили и свободу, и средствА быть, жить, путешествовать никому  в голову не могло придти, что события могут развиваться по-другому. Что придёт некто, кто станет вас уверять, что "тогда" было лучше. И таки уверит, если не всех, то большую часть.

Была гордость за победу над ГКЧП, уверенность, что ельцинизм это только этап, ступенька в Европу, к новой России, без братков и коммуняк. Что все эти перестрелки-переделки всего лишь результат перестройки, временный крен, устранимый и вполне себе безопасный. Никто не мог себе даже представить, что расстрел Думы, фиктивные выборы, контроль над СМИ --  "оправданные меры", призванные "недопустить возврата" -- и есть тот самый возврат. Конец, как тот айсберг, подкрался незаметно и пропорол брюхо корабля новой демократии по самые никуда.

Пока оптимисты докладывали лёд в стаканы с Адбергом, ушлые ребята из ЧК набивали сейфы компроматом, посылали молодЁж на запад, пообтереться и освоить манеры. Освоили манеры, обжили виллы, протоптали дорожки в парламенты и кабмины. Встроились в систему, малой кровью и по самой доступной цене. На взаимовыгодных условиях. Кого надо обогатили, кого не надо прижали к ногтю. И, поняв как всё работает, сделали выбор в пользу тов. Си, а не друга Билли. Ну получилось так, склалось, ничего личного.

Фашизм - наше всё. Единение вокруг и по поводу. Скрепяя скрепми, скрепляя небоскрёп. 

Не было у нас шансов, господа! Право было и есть, а вот шансов - ни одного. Надо было не дихфирамбы петь и не пироги печь на именинах  новой демократии, а кулаком по столу -- или так, или никак.  Нам нужно русское государство, а не Хасбулатов с Гайдаром. Отдайте страну народу, раздайте землю, пооткрывайте счета персональные, чтоб не на водку и не в фонд, а детям; проведите люстрацию, отправьте всех коммуняк по монастырям, на покаяние. И выбросите собакам труп вождя мирового пролетариата.

Не забудем, но простим. Себя, что дали маху. По  обстоятельствам, а не со зла. Хотели, как лучше. Получили загогулину. На ней вертимы будем. Без удовольствия, но уж как есть

04.12.2023

Анатолий Несмиян: Ошибка Фукуямы

На Западе с некоторым удивлением обнаружили, что их ВПК не в состоянии стабильно обеспечивать потребности российско-украинского конфликта. В России встречают эти сообщения с нескрываемым ликованием (правда, и российский ВПК находится примерно в таком же состоянии, но так как телевизор об этом молчит, то вроде бы и проблемы не существует).

Тем не менее факт остается фактом. Хотя он, скорее всего, носит вполне объективный характер. То, что у нас называется «реформой Сердюкова», в развитых странах началось лет на десять раньше. Идея «конца истории» Фукуямы была воспринята как руководство к действию, при том, что она выглядела совершенно разумной и подтверждалась реально происходящими процессами и событиями. Поэтому на планете оставалась только одна относительно полноценная армия — армия США, остальные государства последовательно реформировали свои военные машины в военно-полицейские структуры, способные вести вооруженную борьбу с иррегулярным противником в зонах своей ответственности, вооруженный конфликт с технологически развитым противником в случае необходимости мог проводиться коалиционными силами, где армия США играла ведущую роль, остальная коалиция «подносила патроны» и обеспечивала. Вторая война в Заливе прошла по этому сюжету, война в Югославии или вмешательство в Ливии тоже.

Ошибка Фукуямы (скорее всего, невынужденная) заключалась в том, что он просто не включил в свою достаточно стройную теорию вероятность деградации и разворота назад в развитии у одной из развитых стран, что автоматически приводило ее к накоплению потенциала агрессии. Что и произошло с Россией. Для такой угрозы ответа в созданных механизмах просто не нашлось. И российско-украинский конфликт неизбежно будет вынуждать создавать дополнительные механизмы купирования подобных угроз.

Сейчас просто так взять и перезапустить западные ВПК невозможно. По той же причине, по которой Кремль, к примеру, не в состоянии пересоздать разрушенную мобилизационную систему. Для этого требуются колоссальные инфраструктурные решения с гигантским расходованием ресурса (при том, что сейчас этот ресурс крайне необходим для продолжения конфликта). Но никто не может сказать — потребуется ли восстановленная мобилизационная система в будущем.  Так же и с западными ВПК — можно хотя бы частично попытаться восстановить их, но непонятно: в будущем возможно ли повторение нынешней истории либо этот конфликт является исторической флуктуацией?

А так как ответа нет, то нет и решения, а потому все остаётся, как и было. Украина негодует по поводу «предательства» Запада, но помимо субъективных факторов, связанных с политическими играми, есть и объективная составляющая — сегодня в мире нет промышленного потенциала, способного поддержать конфликт даже средней интенсивности, который ведется продолжительное время. 

Есть, конечно, вопрос с Китаем. Никто не может точно сказать о возможностях его ВПК, но говоря откровенно, никто большой войны с Китаем и не опасается. Локальная — при известных обстоятельствах вполне возможна, в Китае тяжелейший кризис, поэтому могут сложиться объективные факторы, которые буквально вынудят китайское руководство принимать решения в военной плоскости, но большая война — это из области фантастики. Китай — это фактически остров, наглухо запертый по суше и предельно уязвимый на побережье. Вся его торговля критически зависит от доступа буквально к нескольким проливам, которые он ко всему прочему еще и не контролирует. Перекрытый Моллакский пролив гарантировано коллапсирует китайскую экономику в течение года-двух. Президент Рузвельт, между прочим, в свое время точно так же увидел ахиллесову пяту Японии и за полгода до нападения на Пёрл-Харбор ввел нефтяное эмбарго, которое и вынудило японцев начинать войну, в которой они выиграть не могли по определению. В общем, Китай как военный противник опасен только на короткой дистанции даже при нынешних куцых возможностях Запада.

Но так или иначе, российско-украинский конфликт заставляет по-новому взглянуть на вопросы, которые ранее казались уже решенными. И какие будут приняты решения — довольно любопытно.

Діалог про глибинний рашистський народ та його еліту

Софія Дніпровська

Кіссінджер RIPнувся, але справа його ще живе. 

Покійника прийнято зараховувати до категорії "реал-політиків" - тверезих прагматиків і майстрів компромісу.

Насправді ж, усі ці "реалісти" - невиправні мрійники й ідеалісти, бо вірять, що з Москвою можна домовитися, провести якісь стабільні лінії розмежування й мирно співіснувати. Вони наївно вважають, що Росія - в принципі така ж сама держава, як і США, Британія, Франція, Німеччина... тільки з деяким прибабахом і екзотичними вивертами. 

А це - величезна омана (яку Москва сама напускає на потенційних жертв). З Росією неможливо домовитися і вибудувати стабільні й довгострокові відносини, бо в Росії нема чітких меж. Вона всюди й ніде. Вона не може не розповзатися по світу й не підривати європейську цивілізацію, в якій чітко вбачає екзистенційну загрозу. 

Русскій чєловєк обдурить 3-х кіссінджерів і 10-х соросів і зробить усе по-своєму. Тому мафусаїли реал-політік залишають по собі розхитаний світ, що не сьогодні, так завтра обербениться на 

А зворотною стороною десуб'єктивізації русского народу є виведення його з-під відповідальності. Бо без одобрямсу 80% населення ніякі фрідмани-абрамовичі-кужугетовичі-роттенберги затіяти війну проти світу не здатні.

Росія споконвіку була сировинним придатком, крім сировини нічого не вивозила, що зовсім не означало відсутність суб'єктності і спроможності протистояти західній експансії та ініціювати власну. І при Сталіні вона була сировинною, і при Хрущові, і при Брєжнєві. Але діяла як вагомий чинник міжнародних процесів.

Костянтин Рахно

Я не зовсім згоден з цією точкою зору.

Перш за все, вона шкідлива для українців тим, що виводить з-під удару нашу космополітичну верхівку.

Мовляв, якщо то все російський народ, а не Фрідмани, Абрамовичі, Ротенберги і примкнулий до них Усманов, то й наші ріднесенькі Коломойські, Пінчуки, Фельдмани, Фірташі, Клічки-Етінзони, Турчинови й решта Тєлєгіних-Капітельман - це теж українці, навіть більші, ніж ті, хто народився під солом"яною стріхою, їхня поява в політиці - одвічне прагнення волелюбного українського народу, що не зрадив віковічну дружбу з ними й так далі.

Софія Дніпровська

Наша космополітична верхівка - результат російської/польської/угорської/румунської окупації, яка її сюди навезла і зробила підголоском, делегувавши функцію адміністрування і розбещення місцевого населення.

У Росії верхівка не є результатом іноземної окупації. А є результатом дозованого допущення іншоетнічних елементів до державного управління з метою оптимізації.

Тому абрамовичі таки обрусівають принаймні частково, а коломийські ні за яких обставин не українізуються.

У росіян є механізми, які моментально випльовують іншоетнічний елемент, коли його діяльність різко розходиться з російською парадигмою (так було з царями-німцями, так було з Троцькими і Березовськими). У українського народу таких механізмів уже нема.

Наша космополітична верхівка в упокоренні автохтонного населення могла спиратися на 25% росіян і ще якусь частку зденаціоналізованих українців/метисів із мегаполісів та зовнішні сили: Росію, Захід.

Абрамовичам у справі упокорення як мінімум 100-120 млн. русскіх спиратися у принципі ні на кого. Тому скоріш за все вони як і завше є підголосками, а не господарями становища. Що, звичайно, не знімає з них відповідальності.

03.12.2023

Фатхула Джамалов: О происхождении этнонима черкес

 «Возникновение термина «черкес», этническая природа которого указывается с тюркской средой, было связано с определёнными политическими событиями XIII столетия. В монгольской хронике «Сокровенное сказание» он зафиксирован в форме саркас[ут], сэркэс[ут]. Впоследствии имя черкес появляется во всех исторических источниках: в середине XIII века – в арабских, персидских и западноевропейских сочинениях; с конца XIII века в русских летописях в перечне кавказских народов фиксируется имя черкесы».

М.Г. Волкова, «Этнонимы и племенные названия Северного Кавказа», 1974: стр.21, 23.

В русских летописях этноним черкассы связан только с тюркскими племенами служивших в удельных княжествах. Они более известны под именем «чёрные клобуки», «берендеи», «ковуи». Позже термин «черкассы» закрепился как один из этнонимов запорожских казаков. Следует отметить, что первичное ядро этого народа составили летописные «чёрные клобуки».По мнению Н.М. Карамзина, Н.И. Берёзина, П.П. Иванова, И.А. Самческого «чёрные клобуки» называются «черкесами». Следовательно, этот этноним употреблялся в качестве общего названия для средневековых печенежско-огузских племён: торков, узов, печенегов, чёрных клобуков, берендеев, ковуев и половцев. Н.А. Аристов писал: «Можно подозревать, что и сам этноним «черкес» принесено к подножиям Кавказа союзом тюркских племён». 

На наш взгляд, этноним «черкес» довольно древнего происхождения, ареал его распространения довольно широк от Алтая до Дуная, где вообще не проживали адыгские народы. Древность и глубокую связь этнонима «черкес» с тюркскими народами подтверждают выдержки из трудов учёных К.Я. Грота и Д. Иловайского. К.Я. Грот считал, что «... хазары и авары принадлежали к тому же черкесскому племени, и что это племя в соединении с уграми действовало на Дунае». Д. Иловайский отмечает: «... по разным признакам «кациры» или «казиры» (козары) были одно из черкесских племён, или черкесский народ хазар».

***

Что касается появления этнонима «черкес», «джаркас», «шеркес» в персидских и арабских источниках связано с мамлюками. Новые исследования показали, что адыгские народы не имеют отношения к мамлюкам Египта и Сирии. В своё четырёхсотлетнее правление, мамлюки оставили множество письменных документов. Это в первую очередь арабо-мамлюкские словари, которые выпускались в XII, XIII, XIV, XV и XVI веках, кроме того, был издан трактат о военном искусстве и множество поэтических произведений. Мамлюки наладили тесные дипломатические отношения с ханами Золотой Орды, обменивались посольствами и.т.д.

Особо следует отметить, что по приказу последнего султана мамлюков Кансухгури «Шах намэ» была переведена на тюркский язык мамлюков. Язык, на котором написаны эти произведения, наиболее близок к языку кумыков, карачаево-балкарцев и ногайцев. Более того все известные имена мамлюков в большинстве тюркские или арабские, и сами средневековые арабы их считали тюрками.

Звернення Наполеона до армії 22 червня 1812 року

Звернення Наполеона до армії 22 червня 1812 року:

Солдати! Друга польська війна почалася. Перша закінчилася у Фрідланді та у Тільзіті. У Тільзіті Росія заприсяглася бути у вічному союзі з Францією та у війні з Англією; нині вона порушує свої клятви! Вона не хоче дати жодного пояснення в дивних своїх вчинках, поки французькі орли не відійдуть за Рейн і тим не залишать своїх союзників на її свавілля.

Росія захоплена роком. Доля її має відбутися. 

Чи не думає вона, що ми переродились? Чи ми вже не солдати Аустерліца? Вона виставляє нас між безчестям і війною. Вибір може бути сумнівний. Йдемо вперед, перейдемо Німан, внесемо війну до її меж.

Друга польська війна буде для французької зброї такою ж славною, як і перша; але мир, який ми укладемо, принесе з собою й запоруку за себе і покладе край згубному впливу Росії, який вона протягом п'ятдесяти років накладала на справи Європи.

У нашій імператорській квартирі,

у Вилковишках, 22 червня 1812 р.

Наполеон

02.12.2023

Basil Lourié: The Route from Joseph de Maistre to Constantine Leontiev: Three First Generations of Russian Catholics, 1800–1860

When, in 1817, Joseph de Maistre (1753–1821) departed from St Petersburg, he felt himself a half-Russian (and of course still half-Savoyard), who was forcibly deprived of his second homeland, where he hoped to die. My intention here is to substantiate the thesis that de Maistre was the first Russian “lay theologian” and the founder of a specific theological tradition. This tradition was continued, within Catholicism but not in its mainstream, by Jean Rozaven, S.J. (1772–1851), and, then, by his and de Maistre’s Russian disciples, especially abroad, including Ekaterina Petrovna Rostopchine (1776–1859), Elizabeth Galitzin, R.S.C.J. (1795–1843), Sophie Swetchine (1782–1857), Jean Gagarin, S.J. (1814–1882), Peter Augustine Shuvalov, B. (1804–1859), and several others, belonging to three generations (although not all Russian Catholics of the time). This theological tradition profoundly affected Orthodox theology too. Not Vladimir Soloviev and the so-called Russian Religious Renaissance, however. Soloviev and his followers were more opposite to its anti-occultist (anti-Böhmian) attitude than agree with its Catholicism, not to say that the “Russian” Catholicism shaped by de Maistre and Rozaven was too rigid, too ascetic, and too little sentimental for these thinkers. In this respect, Soloviev opted for Franz von Baader (formally, Catholic as well) instead of de Maistre. Von Baader did not plan to become a half-Russian but actually became a Russian influence agent on the payroll and dreamed to transform the Russian state religion into his Böhmian “theosophy”. 

For the part of the Russian educated society that had some kind of Christian faith but distrust “Martinism” (as then used to call, in Russia, the entire spectrum of western extra-confessional mystic doctrines), de Maistre and those with him re-established two most fundamental Christian truths: that (1) Christianity is something different and incomparably higher than any patriotism or culture, and that (2) Christianity requires no less than the entire person, which makes monastic or, anyway, ascetic way of life the most natural. The second thesis was implicit in de Maistre but easily understandable (especially with the help of Rozaven), as the intended audience quickly proved. 

In the early 19th-cent. Russia, there existed an Orthodox monastic theological tradition mostly connected with the Romanian monasticism of Paisius Veličkovsky (and, therefore, indirectly also with the Greek Kollyvades), but it was kept underground, and the high society had absolutely no access to it. Even the printed Slavonic Philocalia was, before 1822, a little-known book; the contemporaneous ascetic literature in either Slavonic or Russian was spread without a recourse to printing, not to say that, among the Russian aristocracy whose mother tongue was pre-revolutionary French, the knowledge of Russian was only rudimentary and that of Slavonic was absent. The Russian Orthodox monastic tradition with its theology did not come to the surface even in 1818–1822, when the defeat of masonic extra-confessional mysticism was performed under the leadership of an eccentric and prone to theatrical deception archimandrite Photius (Spassky; 1792–1838).

For Russian aristocracy, the only accessible representatives of a convincing Christianity—that is, ascetic, confessing, passed through martyrdom, and able to explain its theology—was that of the Catholic émigrés. Such were those who arrived in Russia before de Maistre, especially Louise-Emmanuelle, princess de Tarente (1763–1814), and chevalier Jean-Joseph-Dominique de Bassinet d’Augard (ca 1740–1808) in St Petersburg and abbé Adrien Surugue (1753–1812) in Moscow. They planted what de Maistre and Rozaven watered. The fruits that grew as a result were first Russian Catholics. In the third generation, in the early 1840s, these Catholics faced the growing Russian Slavophile movement.

The documents published in the 1980s–2000s demonstrate that Alexey Stepanovich Khomiakov’s (1804–1860) involvement in theological discussion, his anti-Catholicism and his interest in theology was stimulated by his competition with Jean Gagarin for the soul of the future renown Slavophile Yuri Fëdorovich Samarin (1819–1876). Samarin was, at first, heavily influenced by his relative Gagarin but eventually became an admirer of Khomiakov considering him quite seriously as a Doctor of the Church. The competition with Gagarin impacted Khomiakov’s theology from the very beginning in about 1842, even when he managed to avoid, in his writings, explicit mentions of his name, but, in the 1850s, this polemic became explicit. Khomiakov’s theology was, to a great extent, rather especially anti-Catholic than Orthodox in a positive sense (not to say that Khomiakov took theological inspiration in the works of the Calvinist Alexandre Vinet and, in the latest years, in those of the extremely liberal Lutheran Christian von Bunsen). However, the main target of Khomiakov’s anti-Catholicism was Gagarin.

Looking retrospectively at Slavophiles’ and Dostoevsky’s anti-Catholicism, on the one hand, and Catholicism, on the other, Constantine Leontiev (1831–1891)—then a representative, among the European-educated Russians, of  the traditional monastic-inspired Orthodoxy—wrote in 1882: some Russian lay writers in their zeal of defending Orthodoxy against Catholicism, “…most often condemned in Catholicism, because of their ignorance or their liberalism, not the dogmatic and canonical highly important nuances in which it differs from Orthodoxy but, on the contrary, especially the aspects which it has with Orthodoxy in common, or which are, at least, worthy of imitation: asceticism and the optimistic pessimism of the worldview; strong power of the clergy; development of the spiritual care and eldership, female schools organised by the monasteries etc. Thinking to harm the Papacy, these writers harmed very much Orthodoxy…”

Now, looking retrospectively at the entire Russian nineteenth century, one can see that the line of Leontiev, Mikhail Novoselov (1864–1938), and other confessors and martyrs of the Catacomb Church, despite its obvious genetic connexion to Slavophilism, continued the line of the Russian Catholics from de Maistre to Gagarin especially in “asceticism and the optimistic pessimism of the worldview”, as well as in an interest in the Fathers as something absolutely vital (unlike Khomiakov’s purely imitative interest in them). This line was rejected by those who, at the crossroad between von Baader and de Maistre, opted for the first.

«... Ми стоїмо зараз біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені. Ми ніколи не досягнемо ідеалу ... про вічний мир у всьому світі, якщо нам ... не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою» (Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова (1992) // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: вибрані твори / пер. з нім. - Київ: Юніверс, 2001. - С. 193).
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА - МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН - СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ - ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА - КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ - КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА - СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД - СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК - ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА - НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН *
«Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»

Translate / Перекласти