Кирилл Из Петербурга: Почему РПЦ является школой моральной деградации

Почему  РПЦ является школой моральной деградации. 

Причем причина именно в их богословии, а не в результате эксцессов лично иерархии.

Одной из ключевых тем церковной жизни в РПЦ (важно понять, что у других акатолических восточных церквей это не так) это тема "благодати", которая на практике мыслится отдельным объектом от Бога. При этом злую шутку тут играет неверное понимание термина "нетварные энергии", которое "богословы" РПЦ понимают в материалистическом ключе, как нечто вроде "полезной радиации", которую можно "стяжать" , "накопить", "передать". Которая накопляется в "святынях" и которую можно "получить".

Это понимание "Благодати Божией" полностью противоречит учению о благодати Св Писания и Св Предания. Благодать в Писании, ( ‏חן‏‎, hn/ χάρις/ gratia) это действие Бога, направленное ко благу (спасения и освящения) человека, которое совершается безвозмездно, то есть даром. В текстах ВЗ словом "благодать" на русский язык переводят такие понятия как "Благоволение Божие", "приязнь Бога". Нечто аналогичное распространенному в католической среде понятию которое на русском звучит как "дружба с Богом"/"близость Богу". Дева Мария в Новом Завете (КеХаритомени) Облагодатствованная - то есть принявшая Дар Божественного действия, а не заслужившая его своей праведностью, и теперь служащая раздатчиком. Ап. Павел в посланиях прямо называет Благодать - даром который невозможно заслужить.

И вот. После эпохи господства материалистического восприятия категории "сверхъестественное", РПЦ начинает учить о "благодати" как о неком благотворном излучении, которое накапливается в мощах и иконах (прием прямо в доске и красках икон), и подчиняющейся административным решениям церковных менеджеров. Фактически учение о "благодати" в РПЦ начинает напоминать учение о "энергии" или "вибрации" в оккультизме.

И тут есть огромная сатанинская ловушка, которая работает внеконфессионально. Когда духовная жизнь полностью отделяется от жизни моральной. То есть когда "собирание благодати" никак не связано с нуждой быть добрее/честнее/милосерднее...

Богдан Червак: Так хто ж такий – "справжній Шевченко"?

 Господь дарував українському народові пророка, який став для нього ідейним, моральним та духовним дороговказом. 

Парадокс полягає у тому, що впродовж багатьох десятиліть канонізуючи Тараса Шевченка, мало що було зроблено для пізнання причин його істинної слави та величі. 

Викривлене сприйняття, а той відверте фальшування місця і ролі Шевченка у суспільному та духовному житті нації розпочалося аж ніяк не в радянську добу, як вважає чимало нинішніх апологетів Кобзаря. Відомий поет і філософ Євген Маланюк справедливо зазначав, що біля витоків першого міфу, який спотворив образ справжнього Шевченка у XIX сторіччі, стояли українські "народники". Саме вони послідовно нав’язували стереотип "кожушного поета" – співця жіночої недолі та майстра чарівних сільських пейзажів. Така вульгаризація творчості Великого Кобзаря неминуче призводила до деградації національної свідомості. Просякнута етнографічно-культурницьким змістом, вона так і не вийшла на рівень усвідомлення неминучості жертовної боротьби за державницькі ідеали нації. А тому на зламі віків, коли у вихорі революцій народжувалися молоді національні держави, коли поляки здобули Польщу, фіни – Фінляндію, мадяри – Угорщину; українці отримали соціалізм і "довгу ніч бездержавності" (Є.Маланюк). 

А вже у мороці соціалістичного реалізму народився другий, карикатурний міф про Шевченка як "пролетарського поета", який, начебто, передбачив "світле майбутнє" та був виразником соціальних прагнень робітників і селян. 

І все ж, незважаючи на "окожушнення" і "пролетаризацію" Шевченка, підсвідомо зберігався його "первісний" образ. Не випадково під час національного відродження у ХХ сторіччі на чолі синьо-жовтих колон люди несли поруч образом Божої Матері й портрет Кобзаря. Це, власне, мало символізувати національну правду. 

Так хто ж такий – "справжній Шевченко"? 

Найвлучніше з цього приводу висловився Панько Куліш: "Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні... і з того часу всі в нас поділилися на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться". Іншими словами, сенс буття нації Тарас Шевченко бачив у самій нації та її прагненні реалізувати свій ідеал, який чітко означив: "У своїй хаті, своя правда, і сила, і воля". При цьому "свою хату" не можна випросити чи виторгувати, за неї треба боротися: "Борітеся-поборете, Вам Бог помагає". 

Його "Кобзар" викликав страх у засновника вітчизняного сентименталізму Григорія Квітки-Основ’яненка. Він писав: "Волосся настовпужилося власне на голові, коли вперше прочитав "Кобзаря". І це не дивує, бо з появою Шевченка завершувалася епоха естетики принизливих страждань, "нещасних Оксан", плазування і покори. Натомість складовою нової естетики ставав культ героїчного, світовідчуття і світобачення, яке передбачало бунти, революції і свободу. 

Не складно побачити, що домінанти Шевченкових художніх узагальнень сильно переплітаються з ідейними засадами націоналізму. Відтак стає зрозумілим, чому таким страшним і небезпечним був, є і залишатиметься Шевченко для ворогів Української держави. "Дух попередньої козацької доби, мілітанний і мілітарний дух "козацької шаблі" переданий Шевченком, не лише поколінню "живих", а й поколінню "ненароджених". Переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності і всупереч тій ночі", – писав Маланюк. 

Квінтесенція "справжнього Шевченка" віддзеркалена у відомій поезії цитованого класика: 

Не поет — бо це ж до болю мало, 
Не трибун — бо це лиш рупор мас, 
І вже менш за все — "Кобзар Тарас" 
Він, ким зайнялось і запалало. 
Скорше — бунт буйних майбутніх рас, 
Полум'я, на котрім тьма розстала, 
Вибух крові, що зарокотала 
Карою за довгу ніч образ. 
Лютий зір прозрілого раба, 
Гонта, що синів свяченим ріже,— 
У досвітніх загравах — степах
З дужим хрустом випростали крижі. 
А ось поруч — усміх, ласка, мати 
І садок вишневий коло хати. 

Сьогодні як ніколи нація потребує пізнати саме "справжнього Шевченка".

Мансур Кучкаров: В чём отличия и сходства между марийцами и чувашами

Материал подготовлен по работе Владимира Напольских  Очерки по этнической истории. http://archtat.ru/editions/v-v-napolskih-ocherki-po-etnicheskoj-istorii

Автор доктор исторических наук, член-корреспондент РАН,  один из ведущих специалистов по финно-угорским языкам. 

Цитата автора «Рассматриваемая история народов Поволжья и Предуралья в ракурсе взаимоотношений с Волжской Булгарией позволяет дать объяснение,  отсутствию удмуртов и чувашей в ранних письменных источниках». Несмотря на отсутствие прямых письменных источников, по косвенным лингвистическим и археологическим данным можно предположить,  район обитания носителей пермского праязыка (языка-предка удмуртского и коми) должен находиться в конце I – начале II тыс. н. эры в Среднем (Пермско-Сарапульском) Прикамье (районы распространения наследующих камской гляденовской культуре ломоватовской, неволинской и поломско-чепецкой археологических культур) [Белых 1999]. Именно в этих районах (Верхнее и Среднее Прикамье, бассейны Сылвы и Чепцы),  наблюдается в IX–X вв. значительный приток финноязычного населения на территорию Волжской Булгарии [Хлебникова 1984: 223-225; Белавин 1990]. 

Таким образом, в IX–X в.в.  начинают складываться удмурты и бесермяне, первоначальным центром которых могло быть Елабужское городище [Казаков 1997: 39], затем – удельный центр Казанского ханства Арск, где, по преданиям удмуров, жил эксэй "удмуртский царь", и где имеются субстратные ойконимы удмуртского происхождения. Именно на нижней Вятке марийцы встретились с носителями *odг-mort (> удм. udmurt), от которого происходит марийское название удмуртов odo-mari [Белых, Напольских 1994.]. Из нижней Вятки предки удмуртов и бесермян  проникают и на север, на нижнюю Чепцу, где складывается группа удмуртов-Ватка, подчинявшиеся до второй половины XVI в. татарским каринским  князьям. Здесь же  образуют основу чепецких удмуртов. Предков чепецких (нукратских, каринских) татар переселяются на Чепцу в XIV–XV вв (о нём свидетельствует булгарская эпитафия XIV в. из с. Гордино на Чепце). Отсюда же последует миграция на северо-восток предков удмуртов – Калмез, расселившихся в бассейне р. Кильмезь. В ходе этих переселений предки удмуртов ассимилировали пермское население Вятско-Камского междуречья. В то время, когда эта часть переселяется, в пределы Булгарского государства, другая сдвигается на нижнюю и среднюю Вычегду и её притоки, где складывается вымская культура X-XIV вв., соотносимая обычно с летописной Пермью Вычегодской, предками коми-зырян [Савельева 1985: 13- 19]. 

Скорее всего,  эти переселения, вызваны экономической, политической и культурной ориентации: прикамское население переместившийся на Вычегду  выбрало Новгород. Другая часть, -  Волжскую Булгарию. В конечном счёте, это приведёт к распаду пермского языкового единства (Белых 1995, 1995) (окончательный распад прапермского единства следует датировать во всяком случае не ранее начала XIII в. [Белых 1999: 252-253]. Базовая связь верхнекамско-чепецких городищ с Волжской Булгарией очевидна: их рост начинается в IX-X вв. со сложением булгарского государства, упадок наступает в XIII в. в период монгольского нашествия.

Создатели верхнекамско-чепецких городищ были известны в арабско-персидских источниках как народ и страна Ису – возможно, именно данное слово отражает не дошедшее до нас самоназвание этого населения. Посредничество Ису в булгарской торговле с Йурой, о котором сообщают источники, возможно, отражает тот факт, что древнепермское население, по-видимому, ещё в XI-XII вв. проникало на нижнюю Обь. В район, где следует помещать летописную Югру, и оставило памятники в виде городищ Перегребное I и Шеркалы I/2, близких вымским и родановским [Пархимович 1991]. Именно из пермского (прапермского) диалекта было заимствовано и само название Югра в древнерусский, а оттуда – в булгарский.

6 березня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла «Закон про поділ України на землі»

6 березня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла «Закон про поділ України на землі».

У грудні 1917 р. М. Грушевський виступив у газеті «Народна Воля» зі статтею «Новий поділ України», у якій він описав принципи нового поділу України, що мали бути затверджені майбутніми Українськими Установчими Зборами у новій конституції УНР: замість тодішнього поділу на губернії й повіти пропонувався поділ на землі, більші від повітів, але менші від губерній. Ці землі мали б служити виборчими округами до Українських Всенародних Зборів, основою для побудови адміністративної й судової мережі та для розвитку громадського самоврядування на основах децентралізації.

Прийнятий Малою Радою УЦР «Закон про поділ України на землі» скасував поділ України на губернії і уїзди (повіти), а територія УНР поділялася на 32 землі.

Водночас у законі були визначені лише адміністративні центри земель, а точне розмежування земель планувалося провести пізніше. 

Закон був оприлюднений у виданні «Вісник Ради Народних міністрів Української Народної Республіки» 15 березня 1918 р.

За задумом, у складі УНР передбачалося існування таких територіальних одиниць: місто Київ, Деревля­нська земля, Волинь, Погориння, Болохівська земля, Поросся, Черкаська земля, Побожжя, Поділля, Брацлавщина, Подністров’я, Помор’я, місто Одеса, Низ, Січ, Запоріжжя, Нове Запоріжжя, Азовська земля, Половецька земля, Донеччина, Подоння, Сіверщина, Чернігівщина, Переяславщина, Посейм’я, Посулля, Полтавщина, Самарська земля, Слобожанщина, місто Харків, Підляшшя, Дреговицька земля.

Варто зазначити, що за цим законом до УНР належали землі, які нині є поза межами України: майже вся Сіверщина, Подоння, Підляшшя та майже вся Дреговицька земля, частина Слобожанщини. Натомість не увійшли Галичина, Закарпаття, Буковина (які були у складі Австро-Угорщини), а також південна частина Одещини (сходила в склад Бесарабії), Крим та частина Донбасу (входила до області Всевеликого війська Донського).

Також було вказано, що у випадку розмежування УНР із сусідніми державами кількість земель може бути змінено.

Організація місцевої влади мала відповідати новим умовам, але ЦР не встигла це здійснити. В межах адміністративної реформи, яку уряд готував навесні 1918 р., розпочалося скасування продовольчих комітетів, планувалася реорганізація земельних комітетів.

За часів ЦР урядові так і не вдалося створити дієву систему органів місцевої влади та галузевого управління, що призвело до втрати політичного й економічного контролю над провінцією, без якого система державного управління виявилася малоефективною. Слабкість однієї з основних структурних ланок виконавчої вертикалі - системи місцевих органів - була однією з причин падіння Центральної Ради.

Впровадженню закону завадив прихід до влади Гетьмана Павла Скоропадського 30 квітня 1918 р, який повернувся до використання старої схеми (губерній, повітів і волостей).

Андрій Денисенко: Київ - мати городів не лише руських, але і слов‘янських

Україна - не тільки не Росія, а Київ не просто старший Москви на 700-800 років.

Поширення назви Київ і похідних від неї на всій території розселення слов‘янських племен, яке відбувалося у 6-8 століттях (а на території майбутньої РФ і в 9-10), свідчить, що він є найдавнішим і найпотужнішим центром всіх слов’ян тогочасної Європи.

Київ - мати городів не лише руських, але і слов‘янських.

Це смертельний удар по імперських амбіціях Московії, історична міфологія якої не сягає глибше періода Русі, а реальна державна традиція і національна свідомість походять з кривавого болота монгольського рабства.

Володимир Єшкілєв: Про Тартарію

 Захід ніколи не міг зрозуміти, що відбувається на тих неозорих рівнинах, що починаються східніше Ковельських боліт і тягнуться в невідоме. Тобто аж до берегів крижаного океану на півночі й до кордонів Китаю на Далекому Сході. У давні часи західним людям казали, що там розташована загадкова й дика країна Тартарія, населена нащадками чи то гунів, чи то песиголовців. Що там багато хутрових звірів та розбійників і що Темрява Варварства панує над тим багатим, але нещасним краєм.

У ХІХ столітті західні люди захотіли дізнатися, що саме сталося з великим Наполеоном у велетенському караван-сараї, який звався Moscou, що його побудували просто посеред східної рівнини. Вони прочитали товсті романи тартарійського графа про війну й мир та ще товстіші томи ігромана з польським прізвищем. Прочитали й зрозуміли, що Тартарія населена довготерпеливим народом із загадковою душею, що одночасно любить і ненавидить тих садистів і ґвалтівників, які цим народом кермують уже багато століть.

Пізніше до західних людей долинули чутки, що Тартарія зазнала страшних поразок від Японії й Німеччини, що спричинилося до революції. Довготерпеливі жорстоко повбивали владних садистів, як і личило нащадкам песиголовців. Відтак вони зняли зі стін ікони свого бородатого бога й повісили натомість ікони бородатого німецького економіста. Західні люди здивувалися, але сприйняли цю звістку як цілком позитивну. Бо й на Заході жили фанати економіста. Хоча ці сектанти й вважалися серед добрих обивателів нестерпними та агресивними, але все-таки більш зрозумілими, аніж сповідники Темряви Варварства. Тому західні люди втішилися цим очевидним прогресом. Вони сподівалися, що Світло Цивілізації невдовзі проллється на сумні тартарійські рівнини.

Ще більше їх потішило те, що через 70 років на тих рівнинах усе-таки схаменулися і відмовилися від смішного (і неконструктивного) культу доданої вартості. Щоправда, виявилося, що в Тартарії мешкає не одне плем’я, а декілька. І менші племена раптом утворили самостійні держави та придумали собі окремі назви. Це було несподівано й навіть тривожно, але в менших племен оперативно відібрали ядерну зброю та інші небезпечні іграшки. І добрі західні люди знов заспокоїлися, бо їм сказали, що всі тартарійські племена перебувають на прямому шляху до Світла, а ядерну зброю контролюють представники цивілізованих держав.

І всім було добре й затишно, аж раптом виявилося, що найбільше тартарійське плем’я напало на менше, яке ближче підійшло до Світла, а ядерна зброя перебуває в руках старого садиста, що фанатично сповідує Темряву Варварства й не визнає зовнішнього контролю. 

Західні люди спочатку вирішили, що це така собі родинна сварка, Familienstreit. Що старому хуліганові дурне привиділося, а менше плем’я затялося. Вони дали меншому трохи грошей і кілька мудрих порад, щоб воно не пропало й не збочило зі стежки Світла. А ще вони сильно й солідарно насварили старого садиста.

Але минав час, а старий садист ніяк не вгамовувався. Його плем’я раптом рушило на столицю меншого племені з тисячами танків і бронемашин, із сотнями літаків і гелікоптерів. Обстріляло мирні міста стратегічними ракетами, вбило тисячі й украло десятки тисяч дітей. А менше плем’я відбило цю інвазію, хоча ніхто на це не сподівався. Заходу довелося давати меншому реальну зброю і мільярди доларів, щоб не скидатися на колективного песика Снупі. 

І лише тоді очманілі добрі західні люди запитали себе: “А що ми, врешті-решт, знаємо про ту кляту Тартарію?”. Відповідь відома.

І тоді найкращі з добрих західних людей зібралися в місці, де панують Гармонія і Рівновага. До того місця вони закликали обраного з меншого племені. Злого і втаємниченого. І запитали його: “Де ж, у біса, розташована незнищенна криївка тієї Темряви, що живе серед рівнинних мешканців?”

“Вона живе в головах”, — сказав злий і втаємничений.

“Це зрозуміло, — погодилися найкращі з добрих. — Але нас цікавить розгорнута відповідь”.

І тоді вони отримали розгорнуту відповідь. Ось що вони почули.

Илья Будрайтскис: Путинизм как фашизм. Почему и для чего необходимо сказать это сегодня

Этот текст представляет сокращенную версию статьи, опубликованной на английском в "Spectre".

24 февраля, когда путинская Россия начала полномасштабное военное вторжение в Украину, мир столкнулся не только с вызовом западной геополитической гегемонии. За агрессивной политикой Кремля стояло обоснование, возвращающее классические фигуры империалистической идеологии, согласно которой отношения между странами основаны исключительно на праве сильного. Критикуя военные интервенции США в Ираке или Афганистане в своих программных выступлениях, Владимир Путин был не согласен исключительно с их эксклюзивным характером и отстаивал возможность каждой подлинно суверенной страны на агрессию и расширение сферы своего влияния. 

Претензия к Западу, таким образом, сводилась к «лицемерию» последнего: почему только ему можно то, что не дозволено другим? То, что прежде было фигурой умолчания, согласно позиции путинской России, должно превратиться в единственно признанный закон международной политики. Таким образом, право само по себе определяется исключительно силой, соответствующей органической «природе» той или иной страны, которой самой историей предначертано быть либо империей (т.е. субъектом политики), либо «колонией», вечным объектом интересов подлинно «суверенных» мировых держав. Право такого «исторического» государства на внешний произвол соответствует и его праву на произвол внутренний: если за каждым правом стоит в конечном счете лишь голая сила, права человека или право на демократическое представительство также неизбежно опираются на силу, а значит, представляют собой инструмент внешнего воздействия.

 Из этой имперской логики неизбежно вытекает последовательная анти-революционная и анти-демократическая позиция, которая всегда была свойственна российской элите: любые протесты и восстания всегда управляются извне, от российских оппозиционных демонстраций 2011 года и «арабской весны» до русской революции 1917 года (которую Путин также считает результатом действий иностранных разведок). Легко заметить, что в такой идеологической схеме государства уподобляются индивидам, которые в рыночном обществе точно также ведут постоянную взаимную борьбу за успех, господство и признание. Один и тот же естественный закон управляет государствами, национальными сообществами и отдельными человеческими жизнями: или ты утвердишь свое экзистенциальное право за счет другого, или станешь его жертвой.

Эта идеология для путинской России сегодня окончательно превратилась из риторики в практику, сила которой опирается не только на шовинистические представления части российского общества, но на господствующую в нем неолиберальную рыночную рациональность. Расщепленное на отдельных, противопоставленных друг другу индивидов, такое общество становится послушным материалом в руках элит и принимает собственную беспомощность и неспособность к любому солидарному действию как следствие неизменной исторической судьбы. 

Илья Будрайтскис: Путинская Россия и мировой "фашистский момент"

В своем новом эссе, развивающем мысли его прошлогоднего текста, историк и политический теоретик Илья Будрайтскис показывает, что путинская Россия выступает сегодня как авангард глобального «фашистского момента». Этот «фашистский момент» представляет собой становление рыночного индивидуализма в качестве логики государства, в котором ставка на голое насилие и презрение к любому универсализму сочетается с фатализмом «исторической судьбы» и стремлением восстановить кастовую иерархию общества. 

Путинская Россия и мировой «фашистский момент»

«Фашистский момент» — так можно определить сегодняшнее состояние мира. Речь идет не только о росте поддержки ультраправых в Европе и Латинской Америке, усилении китайского авторитаризма или практиках путинского режима, продолжающего преступную войну в Украине. Фашизация, как сложное сочетание логики государственных аппаратов, динамики политических движений и массовой психологии, представляет прорыв наружу тенденции, имманентной рыночному обществу в целом.

Фашизм не приходит в исторических формах, знакомых с первой половины XX века, он не «возрождается», так как по определению лишен исторической преемственности и никогда не представлял из себя целостного идеологического проекта. Напротив, фашизм основан на эстетизации истории, из которой произвольно извлекаются сюжеты и образы, отвечающие текущим потребностям политического воображения. Тем более чужд ему историзм как идея, предполагающая движение мира к лучшему будущему. Фашизм исходит не из должного или желаемого, но из реального — положения вещей, которое постоянно воспроизводится, так как неизменной остается человеческая природа, основанная на беспощадной борьбе и стремлении доминировать. 

Как и столетие назад, сегодняшний «фашистский момент» делает эти максимы экономического рыночного поведения тотальными, распространяя их на политику, общество и международные отношения. Государства и культуры, так же, как индивиды, находятся в перманентном конфликте, который постоянно воспроизводится во времени.

Так, согласно официальному путинскому нарративу, Россия из века в век противостоит агрессивному Западу, а «великая русская культура» является одним из ключевых орудий в этой борьбе. Украина, в соответствии с этой концепцией, не обладает своей самостоятельной сущностью, и представляет искусственный проект, «анти-Россию» (по определению Путина), единственный смысл существования которой состоит в том, чтобы выступать «тараном Запада», направленным на разрушение России. В этой истории нет ничего нового, и всякое событие только повторяет уже давно известный архетип. Время движется по кругу «вечного возвращения», в котором индивидуальная или коллективная агентность равна нулю, утверждая над людьми абсолютную власть судьбы.

Олександр Черненко: Козацьке побратимство

Побратим. Коли хто із козаків обирав собі побратима, це означало, що за того товариша по зброї він ладен піти на вірну смерть.

Існував у січовиків навіть спеціальний обряд братання.

Діялося так: два здружені чолов’яги надрізали гострими лезами пальці, по черзі капали власною кров’ю у келих із вином, умочали в напій леза шабель, а потім, тримаючись один за одного, випивали трунок на спільній крові.

Відтоді ніщо не могло їх розлучити, бо ріднішими вони ставали, аніж брати. 

Якщо погортати історичні джерела, з’ясується: побратимами Івана Сірка були Гнат Голобля, Павло Грибович, Грицько Дробиненко, Ярема Кваша, Григорій Мінченко, Петро Перехрист, Гриць Чечельницький, Яким Тимнак, Яків Третяк та інші.

Знаєте, часом два козаки навіть ішли до січової каплички, де піп освячував їхнє побратимство. Відтоді – рівний до рівного і звертався “братчику”, “брате”, а загал січовиків називали “козацьке братство”. І християнська міць бриніла в тому слові.

Ця клята війна відродила обряд побратимства. Українські воїни віддають своє життя за товаришів в окопах, як це колись робили наші пращури – запорозькі козаки. 

Володимир Вятрович: Не історія впливає на нинішні стосунки, вона вже є яка є, вона це те, що вже сталося і не можливо змінити. Впливає наше ставлення до історії

Чи є історія однією з причин нинішнього погіршення стосунків між Україною та Польщею? Так. 

Але я точно не маю на увазі примітивного пояснення, ніби історія демонструє «вони нас завжди не любили». Тому що насправді стосунки між українцями і поляками в минулому нічим не відрізняються від взаємин між будь-якими іншими сусідніми народами. Тут можна знайти все що хочеш - ворожнечу, ненависть, війни, співпрацю та спільну боротьбу. 

І лише ми, нинішні, відповідаємо як скористатися цим досвідом, що з нього варто відтворювати і плекати, а що навпаки памʼятати, щоб «ніколи знову». 

То ж насправді не історія впливає на нинішні стосунки, вона вже є яка є, вона це те, що вже сталося і не можливо змінити. Впливає наше ставлення до історії. 

І саме те, що за останніх років пʼятнадцять польські політики представляли взаємини  між нашими народами в минулому  майже лише через призму конфлікту,  справді створює сприятливу для непорозуміння атмосферу, утверджуючи тезу про українців як сусідів, яким не можна довіряти. 

Але проблема не лише в зосередженні на конфлікті в історії, але й в тому, що він розглядається в односторонньому вимірі - винні лише українці, жертви лише поляки. Це не лише спотворення історичної правди про давнє протистояння двох націй, але й закріплення моделі відносин,   коли одна сторона як жертва цілковито знімає із себе відповідальність за власні помилки, налаштовується на те, що опонента нема чого слухати, все що він говорить - це брехня і свідоме приховування злочинів. 

В політичних дискусія про минуле був присутнім ще одним деструктивний елемент, який відтворюється у нинішніх стосунках далеко поза історією - впевненість у тому,  що Польща може і навіть мусить навʼязати своє бачення українцям, бо без цього співпраця не можлива. 

Але якраз навпаки з підходом «або як я сказав, або ніяк» неможливо  вибудовувати рівні стосунки, які є запорукою плідної співпраці. 

Чи може правильне розуміння нашого важкого минулого допомогти вирішити нинішні труднощі у відносинах? Певен, що так. Бо головний висновок з нашого спільного минулого залишається вкрай актуальним - у польсько-українському протистоянні завжди виграє третій, і цим третім була і може бути Росія.

«Інтелігент духу» Іван Макаровський: до 85-річчя вченого

День народження Івана Петровича Макаровського  (1 лютого 1939 р. н.), історика, поета, доцента кафедри політології Івано-Франківського університету нафти і газу та Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника – особлива подія.

Активний учасник клубу «Люди золотого віку», дослідник, наполегливий та сумлінний, він щоразу відкриває нові горизонти українських класиків, досліджуючи творчість Шевченка, Франка, а тепер ще й Сковороди.

В Івано-Франківській міській бібліотеці відбулося урочисте відзначення ювелею вченого.

Привітати іменника з його 85-річчям прийшли солісти Центру культури та мистецтв територіальної громади міста Івано-Франківська (Леся Мельник та Михайло Морикін), які подарували автору свої неперевершені композиції. 

Із вітальним словом виступила головна спеціалістка Департаменту культури Леся Геник. 

Завідувачка бібліотеки, очільниця клубу «Люди золотого віку» Ірина Тарнавецька-Мороз наголосила, що день народження Івана Петровича відбулось напередодні дня Стрітення за новим стилем. «Стрітення – це зустріч людини з Богом і один з одним, – доповнила модераторка заходу Марія Федорів. – Бо в кожному з людей ми маємо бачити Господа. Зустрічі з Іваном Петровичем завжди знакові, бо він вміє запалювати іскру у серцях людей!».

На заході були представлені три збірки Івана Петровича: «Слово Шевченка остерігає», «Золотий засів Франкових слів», «З любові всі служімо доброті» та колективна збірка «Поетичне сузір’я на небосхилі Прикарпаття». 

Із авторськими віршами-присвятами виступили учасниці клубу «Люди золотого віку» Світлана Пілецька та Мирослава Доміна, а також студентка Івана Петровича Таня Нємцева. 

Ліричним доповненням стали композиції учасника клубу Івана Кухара. 

Бажаємо Івану Петровичу ще довго тішити і надихати нас своєю творчістю!

Інститут етносоціальних досліджень, ГО "Український шлях" та Наукова бібліотека Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника приєднуються до привітань ювілярові!

Дмитрий Некрасов: Ворюги, кровопийцы и барон Жувенель

Нынешняя война не первая в истории человечества, как не новы и попытки проанализировать причины очередной бойни. Крупнейший французский философ и политолог Бертран де Жувенель, находясь в оккупированной немцами Франции 1940-х, задавался вопросом, как вдруг так получилось, что Европа 1930-х под разговоры об общественном благе, народовластии и социальной справедливости умудрилась начать гораздо более разрушительную и требующую большей мобилизации ресурсов войну, нежели Первая мировая, которую, по общему мнению, развязали империалисты и спесивые аристократы. 

Некоторые выводы, к которым он приходит в написанной в этот период книге «Власть. Естественная история ее возрастания», покажутся современному читателю весьма неожиданными и неприятными. И я возьму на себя смелость пересказать одну из линий его рассуждений, сдобрив ее некоторым количеством отсебятины.  

1. Исходный тезис де Жувенеля звучит так: власть, которая, по убеждению большинства, несправедлива и действует в интересах узкого круга немногих, не может потребовать от большинства населения такого напряжения сил и таких жертв, каких может потребовать власть, которую большинство считает своей и справедливой. И если вдруг к власти пришел кто-то, кого большинство населения считает выразителем собственных интересов и, не дай бог, героем, то вероятность того, что большинство скоро окажется в окопах и будет получать хлеб по карточкам, резко возрастает.

Сравним масштаб власти непопулярных Карла Стюарта, Людовика XVI и Николая II с масштабом власти пришедших им на смену гораздо более популярных Кромвеля, Наполеона и Сталина.

Английская революция 1640 года начинается с протеста против небольшого территориального налога как нарушающего право собственности. Вскоре новая популярная власть уже обременяет графства налогом в десять раз тяжелее. Стюартов упрекали в ряде незначительных конфискаций, однако новая популярная власть не только систематически обирает церковь, но и захватывает под разными политическими предлогами изрядную долю частной собственности, и в результате Кромвель может позволить себе содержать армию, отсутствие которой предрешило падение Стюартов. Он строит флот, о котором Карл I не мог и мечтать, и ведет в Европе войны, на которые у Карла не было и десятой доли от доступных Кромвелю средств. 

Накануне Французской революции король обсуждает необходимость всеобщей воинской повинности, но не решается ее ввести, как не решается повысить налоги или отменить дворянские привилегии. Французская революция тут же ставит «освобожденных крестьян» под ружье и «бросает мобильные колонны на борьбу с уклоняющимися от военной службы», пишет де Жувенель. Численность армии возрастает в несколько раз. Ради ее содержания вводятся налоги, конфискации и трудовые повинности такого масштаба, которые невозможно было помыслить при старом режиме. Новая популярная власть «втягивает нацию в военную авантюру против всей Европы и, предъявляя народу неслыханные требования, извлекает из страны столько ресурсов, что выполняет программу завоевания естественных границ, от которой до этого пришлось отказаться монархии». 

Вся нация в течение нескольких лет работает больше, а потребляет значительно меньше, чем в период абсолютизма. Однако нация полна надежд и веры в светлое будущее. И несколько ослабившая давление коррумпированная Директория меняется на популярного Наполеона, который закончит военным призывом подростков, потому что взрослые призывники к тому времени закончатся.

Сравнивать Российскую империю со сталинским СССР подробно не буду. Не нужно глубоко знать историю, чтобы понимать, что непопулярный Николай II не мог и мечтать ни о таком масштабе эксплуатации населения, ни о международном влиянии, достигнутом с помощью этой эксплуатации, которые получил в свое распоряжение Сталин под радостные возгласы большинства. 

Есть множество менее радикальных примеров того, как смена власти на более популярную и менее зависимую от аристократии/олигархии без особых потрясений и революций также приводила к большему изъятию ресурсов у населения, чем во времена их непопулярных предшественниц. Но не будем уходить в дебри истории. 

Для нас важен принцип: пускай непопулярная власть не застрахована от развязывания катастрофических войн, а популярная не всегда их устраивает, однако вероятность того, что популярная власть начнет сомнительный эксперимент или крупную авантюру, заметно выше. И самое главное – если вдруг это все же случится, популярная власть мобилизует и пожертвует во имя такой авантюры гораздо большие ресурсы подданных, чем  непопулярная. Власть в царской России или кайзеровской Германии обрушились там, где их более популярные наследники из СССР и Третьего рейха имели возможности оплачивать миллионами жизней лишние месяцы своего существования.

Вікторія Савченко: У Литві показали загадкову свинцеву табличку XIII-XIV століть

У Музеї палацу великих князів у Вільнюсі виставили ​​таємничу свинцеву табличку XIII-XIV століть з письмом, яке не можуть розшифрувати протягом 20 років.

Археологи використовували металошукач, щоб розвідати місце, де були розташовані деякі з найдавніших дерев’яних конструкцій. Вони очікували знайти скарб або просту сокиру і були здивовані, коли великий предмет виявився прямокутною металевою смугою металу з дивним гравіюванням.

Металеву табличку довжиною 19 сантиметрів, шириною 4 сантиметри і товщиною майже півсантиметра знайшли прибитою до дерев’яної основи.

Загадкова плита зацікавила не лише литовців, а й іноземних дослідників. Вони намагалися з’ясувати, що на ній може бути написано. Прикладів старої литовської писемності, якщо такі були, поки що не знайдено. Дослідники шукали аналоги чи схожі символи – і в міру того, як таємниці розросталися, стало зрозуміло, що це не випадкові написи.

«Ми намагалися знайти логічне пояснення позначень: з боків таблички початок і кінець були позначені хрестиками, ніби вони позначали початок і кінець тексту. Текст чітко складається з кількох рядків. Верхній рядок ніби написаний двома способами – знаками і літерами, а в нижньому рядку є ще кілька рядків з різними написами. Тоді ми думали, що частина тексту могла бути написана давньогрецькою мовою. За допомогою лінгвістів ми побачили, що частину цього тексту можна перекласти як «Algirdas Basileus» – тобто «Король Альгердас. Літери лише нагадують грецькі, і людина, яка їх вирізала, могла щось пропустити або об’єднати кілька букв в одну, що ускладнило розшифровку запису», — сказав Гінтавтас Стрішка, керівник Відділ археології та архітектури Музею палацу великих князів литовських у Вільнюсі.

Свинцева табличка могла стосуватися великого князя Альгерда, який правив Литвою з 1345 по 1377 рік. За словами Стрішка, візантійський імператор відомий як базилевс, але Альгерд не мав такого титулу. У листі до константинопольського патріарха в 1370 році він називав себе василевсом. Це була спроба продемонструвати, що він суверенний правитель, якого можна порівняти з візантійським імператором.

Вікторія Савченко: Українські науковці показали прикраси юного скіфа із зображенням драконів

Представники Національного музею історії України показали, як виглядають 99 скіфських золотих пластинок квадратної форми. Про це йдеться на сторінці “Скарбниця Національного музею історії України” у Facebook

Влітку 1972 року Інгульська експедиція Інституту археології АН України, якою керувала Олімпіада Шапошнікова, провадила розкопки курганів неподалік села Піски Миколаївської області. Місцеві мешканці називали цю місцину «Три Могили», бо далеко в степу виднілися три великі кургани, розташовані на плато лівого берега річки Інгул. Поряд розташовувалися ще декілька менших. В одному з цих трьох курганів (№ 9), що колись мав висоту до 4 метрів, археологи дослідили дві гробниці скіфських вельможних воїнів, можливо, володарів місцевих племен кочовиків. Центральне поховання було вщент пограбоване ще в давнину, а бокове, споруджене вже в останні десятиліття 4 століття до н.е., повністю вціліло.

Юний воїн (йому було всього 15-16 років) був похований в урочистому вбранні, обшитому золотими аплікаціями, на шиї – золота гривна із зображенням голови грифона на кінцях, на правій руці – срібний браслет, на ногах – срібні поножі, на поясі – пояс, прикрашений срібними золоченими пластинками. Поряд лежала зброя – горит, меч, три дротика. На поясі був батіг, руків’я якого прикрашали срібні деталі. В просторій камері також було чимало різного посуду з наїдками, вином та, можливо, іншими напоями.

Вбрання прикрашали 99 золотих пластинок квадратної форми двох типів – із зображеннями драконів (75) і рослинного мотиву (24).

Дракона на пластинках відтворено із роззявленою зубастою пащею, під якою звисає «півняча» борідка, великим круглим оком, вухом, що стирчить, гребнем на шиї, лапами у позиції кроку (одна лапа піднята, на іншій він стоїть), двома серпоподібними крилами, і гладким зміїним тулубом та хвостом, закрученим у кільце. Із зовнішнього боку хвоста зображено змію (?) з лускатим тулубом і пласкою головою.

Джордж Кеннан: Причина опасения Россией внешнего мира

 "У истоков маниакальной точки зрения Кремля на междуна­родные отношения лежит традиционное и инстинктивное для России чувство незащищенности. 

Изначально это было чувство незащищенности аграрных народов, живущих на обширных от­крытых территориях по соседству со свирепыми кочевниками. 

По мере налаживания контактов с экономически более развитым Западом к этому чувству прибавился страх перед более компе­тентным, более могущественным, более организованным сооб­ществом на этой территории. 

Но эта незащищенность внушала опасение скорее российским правителям, а не русскому народу, поскольку российские правители осознавали архаичность фор­мы своего правления, слабость и искусственность своей психоло­гической организации, неспособность выдержать сравнение или вхождение в контакт с политическими системами западных стран. По этой причине они все время опасались иностранного вторжения, избегали прямого контакта между западным миром и своим собственным, боялись того, что может случиться, если русский народ узнает правду о внешнем мире или же внешний мир узнает правду о жизни внутри России. И они искали пути к обеспечению своей безопасности лишь в упорной и смертель­ной борьбе за полное уничтожение конкурирующих держав, ни­когда не вступая с ними в соглашения и компромиссы.

Нельзя назвать случайным совпадением то, что марксизм, в течение полувека безрезультатно блуждавший по Западной Ев­ропе, задержался и впервые пустил свои корни именно в России. Только в этой стране, которая никогда не знала дружественного соседства или поистине устойчивого равновесия независимых сил - ни внутренних, ни внешних, могло получить отклик это учение, утверждающее, что экономические конфликты общества не могут быть разрешены мирным путем. 

После установления большевистского режима догма марксизма, еще более агрессив­но и фанатично звучащая в ленинской интерпретации, стала от­личным проводником чувства незащищенности, которое укоре­нилось в умах большевиков прочнее, нежели у предыдущих рос­сийских правителей. В этой догме, основанной на альтруизме целей, они нашли оправдание своего инстинктивного страха пе­ред внешним миром; диктатуры, без которой они не представля­ли себе управления государством; жестокости, без которой они не могли обойтись; жертвам, которые они считали своим долгом принести. Во имя марксизма они жертвовали любыми моральны­ми ценностями в своих методах и тактике. 

Сегодня они не могут без этого обойтись. Это фиговый листок их моральной и интел­лектуальной респектабельности. Без этого они бы предстали пе­ред лицом истории в лучшем случае в конце длинной чреды жес­токих и расточительных российских правителей".

Джордж Кеннан, "Длинная телеграмма", 1946 год.