Владимир Емельянов: Вся история великороссов - история разделений и взаимной вражды

24 мая это сказ про то, как греческие монахи изобрели письмо для южнославянского церковного языка, и потом этот церковнославянский язык вместе с письмом попал на земли восточных славян, где он разделил людей на церковно-грамотную элиту и языческих простецов. 

Наша книжность греческая и южнославянская, а наше устное слово древнерусское, восточнославянское. 

Монах и скоморох. Монах и гусляр. Первая взаимная ненависть. Первое разделение народа. 

И как точно это показано Тарковским. Интересно, что варяги и славяне не были оппозицией. 

А вот дальше сплошное разделение. Чернецы и миряне, старообрядцы и никониане, франкоговорящие и русскоговорящие, красные и белые, советские и лишенцы, враги народа и пока еще не враги, местные и релоканты. 

Вся история великороссов  - история разделений и взаимной вражды. 

В нашей поэзии есть этот протест задавленного древнерусского начала. Аввакум, Кольцов, Цветаева, Есенин, Клюев, Заболоцкий, Рубцов, Высоцкий, Башлачев. Стихийный бунт против церковно-государственного. Но у этого начала нет письма, его традиция давно похоронена. 

И поэты-скоморохи, отведя душу, снова возвращаются к монахам и книжникам. 

Письмо Кирилла и Мефодия отделяет нас от народа, от латинского мира, от европейского мировоззрения. А той Греции, из которой оно пришло, больше нет. Мы все, пишущие кириллицей, - наследники погибшей Византии и убитого языческим народом великорусского монашества. А слава нашей литературы стоит на костях скоморохов и народных сказителей.

Утверждение о том, что украинский язык является «диалектом русского», — это один из самых старых и устойчивых политических мифов

Утверждение о том, что украинский язык является «диалектом русского», — это один из самых старых и устойчивых политических мифов.

В лингвистической науке этот вопрос давно решен: украинский и русский — это два самостоятельных языка, которые развивались параллельно из общего корня.

Давайте разберем, как они формировались, на основе научных фактов.1. Откуда взялись оба языка?

У них действительно был общий предок — протославянский язык, который затем распался на три ветви: западную, южную и восточную.

В эпоху Киевской Руси существовал древнерусский язык (ученые также называют его древневосточнославянским). Однако он не был абсолютно одинаковым во всех регионах. Это был конгломерат разных диалектов. 

Полномасштабное разделение началось после монгольского нашествия в XIII веке:Украинский и белорусский языки формировались на южных и западных землях Руси, которые вошли в состав Великого княжества Литовского и Речи Посполитой.

Русский язык формировался на северо-восточных землях (вокруг Владимира и Москвы), которые развивались изолированно и находились под влиянием Золотой Орды. 

Главные отличия: почему они так не похожи?

Ігор Роздобудько: Донські землі у складі Запорізької Січі

 У XVII і XVIII ст. між народами-сусідами точилася запекла боротьба за володіння землями в усті Дону. Турки закріпилися в донському Приозів’ї, звівши тут міцну фортецю Озів, проте контролювати всі суміжні з Озовом землі були не в змозі, через що на ці багаті на соляні й рибні промисли ґрунти претендували разом і українці-запоріжці, і донські козаки, і кримські татари, а у XVIII столітті до цієї боротьби долучилася і Російська держава, яка дуже посилила свої позиції з приходом царя-реформатора Петра Першого, і, врешті-решт, саме вона здобула перемогу у цьому міжнародному протистоянні за узбережжя Озівського моря.

Україна рішуче заявила про своє право на землі в усті Дону ще в середині XVI століття й відтоді не залишала намагань закріпитися в Озові та на навколишніх територіях. Походи запорізьких отаманів – Дмитра Вишневецького, Семена Скалозуба, Івана Сулими та інших, тримали у постійному напруженні турецькі гарнізони Озова, а перемоги 1637 і 1696 років показали всій Європі силу і міць козацької зброї. Не дарма Богдан Хмельницький вважав українськими всі землі на південному сході від Ізюмського перевозу до Дону, про що свідчить його Універсал від 15 січня 1655 року. У XVIII столітті Запорізька Січ боролася і з росіянами, і з донськими козаками, і з турками за те, щоби сусіди визнали устя Дону українською козацькою територією.

Ситуація загострилася після того, як 1708-го запорізькі козаки на чолі з кошовим Костем Гордієнком підтримали гетьмана Мазепу та виступили війною проти російського царя Петра Першого. Запорожці зазнали поразки та змушені були всім своїм військом перейти під головування турецького султана. Але 1711-го зазнала поразки і Росія у своїй війні з Туреччиною, відмовившись за умовами Прутського миру і від влади над Запоріжжям, і від своїх фортець Озова і Таганрога, що були відбудовані росіянами на узбережжі Озівського моря (Петро Перший після здобуття Озова в 1696 році наказав головну воєнну фортецю в регіоні будувати не тут, а трохи північніше – в Таганрозі). Перед тим, як покинути фортеці, росіяни їх зруйнували, але турки відновляти Таганріг не стали, а передали його з навколишніми землями під юрисдикцію Запорізької Січі.

Владимир Ружанский: Главный вопрос еврейской истории заключался в способности еврейства существовать внутри больших мировых систем

 Пожалуй, главную проблему еврейской истории сформулировал ещё Бен-Цион Динур — патриарх израильской исторической науки и архитектор официальной исторической концепции государства Израиль. Его схема была предельно простой и удобной для национального мифа: был Первый храм, затем Второй храм, потом катастрофа изгнания, длиной почти в две тысячи лет, а после — возвращение народа на свою землю и возрождение еврейской государственности.

В этой конструкции всё, что находилось между разрушением Второго храма и созданием современного Израиля, превращалось в длинное историческое ожидание. Галут — изгнание. Время унижения, бесправия и зависимости.

Проблема лишь в том, что история редко подчиняется красивым национальным схемам. Если смотреть не на идеологию, а на факты, картина оказывается значительно сложнее. Более того — во многом противоположной укоренившемуся израильскому нарративу.

Еврейская цивилизация исторически наиболее успешно развивалась не в условиях полной изоляции и даже не всегда в условиях независимого государства, а внутри больших универсальных имперских систем — персидской, эллинистической, римской, исламской, позднее европейской и американской.

Павло Кузьмич: Скілур — цар пізньоскіфської держави на території сучасної України,

 Скілур — цар пізньоскіфської держави на території сучасної України, час царювання якого орієнтовно почався близько 130 року до нашої ери. Про Скілура відомо з творів Плутарха, Страбона та археологічних розкопок. За часів панування Скілура територія Скіфського царства охоплювала весь степовий Крим, пониззя Дніпра та Південного Буга. Ймовірно, грецький поліс Ольвія, що карбував монети з ім'ям Скілура, був залежний від скіфів. За Страбоном, він заснував фортеці Палакій та Хаб, провів низку вдалих військових кампаній.

А на місці невеликого поселення він розбудував нову столицю — Неаполь Скіфський. Наявність великої кількості еллінів у Неаполі дала підґрунтя для припущень, що за часів Скілура пізньоскіфська держава була монархією еллінистичного типу. Знаходився Неаполь на скелястому мисі. З північного сходу і північного заходу фортеця була захищена природними захисними спорудами. З найбільш доступних для противника південної та південно-східної сторін у межах 450 метрів була споруджена південна оборонна стіна, фланкована шістьма баштами, між двома з них знаходилися головні ворота міста.

На випадок тривалої облоги біля міської стіни було створено велике зерносховище. Тут археологи знайшли 60 зернових ям, ємність деяких із них досягала чотирьох тонн. Під час розкопок також було виявлено велику кількість кісток собак. Римський військовий теоретик Вегецій у своєму трактаті De re militari писав про звичай римлян на вежах утримувати собак, які відчували наближення противника і гавканням сповіщали про це. Цілком можливо, що для тієї ж мети використовували собак і у Неаполі Скіфському, чим і пояснюється наявність їхніх кісток.

У центральній частині міста та за його межами були побувані декілька будівель грецького типу — мегарони. Будівлі відрізнялися розмірами, але мали однакові пропорції — їх ширина була вдвічі меншою за довжину. Планування всіх цих будівель ідентичне, їхня ультова приналежність не викликає сумнівів. Тісне спілкування скіфів з греками тягло за собою різного роду культурні запозичення, які проявлялися також і у сприйнятті архітектурних форм та типів будівель, пов'язаних з релігією. Також в місті було декілька могильників.

Відбулася урочиста церемонія зустрічі праху Вождя ОУН, полковника УНР Андрія Мельника та його дружини Софії

ВОЖДЯ ОУН, ПОЛКОВНИКА УНР АНДРІЯ МЕЛЬНИКА УРОЧИСТО ЗУСТРІЛИ НА УКРАЇНСЬКОМУ КОРДОНІ 

Андрій Атанасович Мельник (12 грудня 1890 – 1 листопада 1964) український державний, військовий та політичний діяч, полковник армії УНР, Голова Організації Українських Націоналістів (1938-1964). Один з найближчих соратників Євгена Коновальця. 

У пункті пропуску «Ужгород» відбулася урочиста церемонія зустрічі праху Андрія Мельника та його дружини Софії Мельник (Федак). Вона стала символом історичної справедливості – після десятиліть вигнання одного з провідників українського державницького руху повернувся на Батьківщину.

Труни з прахом Андрія Мельника та Софії Мельник (Федак) на рідну землю занесли на руках українські воїни-прикордонники, тричі прихиливши їх у символічному поклоні.

В урочистій церемонії зустрічі взяли участь заступниця керівника Офіс Президента України  Ірина Верещук голова Закарпатська обласна державна адміністрація Мирослав Білецький представники духовенства, військові, ветерани, ліцеїсти, пластуни.

Під час церемонії на знак пошани труни вкрили державними прапорами й вишитими українськими рушниками з гуцульськими орнаментами, пластуни здійснили урочистий чин передачі землі з Красного поля, адже саме Андрій Мельник як Голова ОУН долучився до створення Карпатської Січі, підтримуючи прагнення закарпатців до волі.

Із пункту пропуску «Ужгород» Андрія та Софію Мельників проводжали під звуки гімну ОУН «Зродились ми великої години». Попереду у них дорога до місця їхнього вічного спочинку – міста Києва, столиці вільної Української Держави, якій вони присвятили своє життя.

22 травня ц. р. прах Голови ОУН полковника Андрія Мельника і дружини Софії доставлений до Патріаршого Собору УГКЦ.

І це не випадково! Саме митрополит УГКЦ Андрей Шептицький благословляв Полковника на становище Голови ОУН і підтримав його боротьбу за відновлення державної самостійності України. Церква у всі часи зберігала памʼять про Полковника, молися за нього і його дружину у підпіллі в Україні та на еміграції. Нарешті, перші молитви здійснено у Києві, головному храмі Церкви у присутності праху світлої памʼяті подружжя Мельників.

Низький уклін Патріарху Святославу  за те, що першими у столиці прийняли Голову ОУН Андрія Мельника і його дружину Софію.

У ПАТРІАРШОМУ СОБОРІ УГКЦ ВІДСЛУЖИЛИ ПАНАХИДУ ЗА АНДРІЄМ МЕЛЬНИКОМ 

У Патріаршому Соборі Українська Греко-Католицька Церква провели заупокійне богослужіння за Головою ОУН, полковником Армії УНР Андрієм Мельником та його дружиною Софією Мельник (Федак). 

Вшанувати їхню памʼять прийшли заступниця керівника Офісу Президента України Ірина Верещук, Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров, голова ОУН Богдан Червак, речник Головного управління розвідки Андрій Юсов.

Прах Андрія та Софії Мельників повернули в Україну з Люксембургу, де вони були поховані на цвинтарі Боневуа.  Їх перепоховають на Національному військовому меморіальному кладовищі.  

25 травня 2026 р. Лідера ОУН Андрія Мельника та його дружину перепоховали на Національному меморіальному кладовищі.

Друже Голово, слава Богу, Ви повернулися у Київ.

Фото - Іван Шете

Символ перемоги: в Україну повернули прапор гетьмана Богдана Хмельницького

Символ перемоги: в Україну повернули прапор гетьмана Богдана Хмельницького.

Зі Швеції до України повертається унікальний артефакт - хоругва гетьмана  Богдана Хмельницького.

Нагадаємо, що наш гетьман разом з козаками мали переможні bитви під Жовтими Водами, під Корсунем, під Пилявцями (1648 р )...

Вважалося, що прапора було втрачено ще у 1651 р. після bитви під Берестечком (1951 р.). Однак, згодом під час Північної в1йни він опинився у Швеції. В одному із шведських музеїв він зберігався вже кілька століть.

Прапор передано міністру закордонних справ України Андрію Сибізі (про що і повідомило МЗС). 

Ми продовжуємо повертати нашу спадшину додому!

Слава Україні! 

Андрій Поцелуйко: Від соціальної ідеології до антропології героя: методологічні перетини та розходження між Georges Dumézil і Dean A. Miller

 У другій половині ХХ століття індоєвропеїстика та порівняльне міфознавство пережили своєрідний методологічний зсув: від спроб реконструювати цілісні ідеологічні системи давніх суспільств до більш гнучких інтерпретацій наративу, де міф розглядається не як відбиток соціальної структури, а як сцена для розгортання культурних моделей поведінки. У центрі цього інтелектуального поля залишилася постать Georges Dumézil, чия трифункціональна теорія стала однією з найвпливовіших спроб пояснити внутрішню логіку індоєвропейських міфів.

 Водночас значно пізніше американський дослідник Dean A. Miller запропонував інший ракурс аналізу героїчного наративу, який, зберігаючи спорідненість із дюмезілівською традицією, водночас суттєво від неї відходив.

Спільною основою для обох мислителів була віра в те, що міфи індоєвропейських народів не є випадковими або суто літературними конструкціями. Вони походять із глибинної культурної спадковості, де повторювані мотиви, персонажі та сюжетні конфігурації свідчать про існування стійких ментальних структур. І Dumézil, і Miller виходили з порівняльного підходу, в якому індивідуальні тексти — від ведичних гімнів до скандинавських саг чи грецького епосу — розглядаються як варіації спільного індоєвропейського культурного поля. Обидва дослідники мислили типологічно, шукаючи не унікальне, а повторюване, не випадкове, а закономірне, і в цьому сенсі вони належать до однієї інтелектуальної традиції структурного порівняльного міфознавства.

Однак там, де Dumézil прагнув побудувати загальну модель організації індоєвропейського суспільства, Miller зміщував фокус до більш вузького, але антропологічно насиченого поля — до фігури героя та до логіки героїчного досвіду. 

Андрій Поцелуйко: Тіні Предків у Дзеркалі Сучасності: Рентгенографія Індоєвропейської Матриці

 Тіні предків і далі живуть у дзеркалі сучасності, хоча ми рідко це усвідомлюємо. Ми звикли бачити себе дітьми цифрової епохи, мешканцями мегаполісів зі скла й бетону, людьми, чий світ визначають алгоритми, штучний інтелект і високі технології. Та під тонкою оболонкою модерної цивілізації й досі пульсує ритм набагато давнішого світу — того, що сформувався ще в добу Бронзового віку. Індоєвропейська матриця — це не лише предмет академічних студій чи сухих лінгвістичних реконструкцій. Вона є своєрідним культурним геномом, який продовжує визначати наші уявлення про владу, героїзм, порядок, славу й сам сенс людського існування. Її сліди проступають усюди — від структури сучасної демократії до голлівудських блокбастерів і масової культури.

Коли ми дивимося черговий фільм про супергероїв, то насправді переживаємо одну з найдавніших форм колективного міфу. Кінотеатр у цьому сенсі лише замінив племінне вогнище, а сценаристи — скальдів та епічних співців. Сучасна супергероїка фактично відтворює архетипи героїчного епосу, де центральне місце належить воїну-захиснику, покликаному втримати світ від хаосу. Саме тут оживає «друга функція» Жоржа Дюмезіля — воїнська сила, відповідальна за оборону космосу й підтримання порядку.

Андрій Поцелуйко: Дюмезілівська теорія поза індоєвропейським світом: Atsuhiko Yoshida і міжкультурне розширення трифункціональної моделі

У другій половині XX століття інтелектуальний вплив Georges Dumézil вийшов далеко за межі європейської індоєвропеїстики і поступово набув глобального характеру. Одним із найцікавіших свідчень цього процесу стала наукова діяльність Atsuhiko Yoshida, японського дослідника, який відіграв важливу роль у поширенні, адаптації та творчому застосуванні дюмезілівської трифункціональної теорії в неєвропейському академічному контексті. Його роботи демонструють, що структурна модель Dumézil, сформована на матеріалі індоєвропейських культур, може бути використана як інструмент порівняльного аналізу релігійних і міфологічних систем, що виходять за межі цього культурного ареалу.

Yoshida працював переважно в галузі індоєвропейської міфології та порівняльного релігієзнавства, але його науковий інтерес не обмежувався лише класичним індоєвропейським матеріалом. Навпаки, однією з найважливіших рис його підходу стала спроба інтегрувати дюмезілівську методологію у ширший міжкультурний контекст, зокрема через зіставлення індоєвропейських і японських релігійних структур. У цьому сенсі його дослідження є прикладом того, як теорія, що виникла в межах специфічної історико-філологічної традиції, може набувати універсального порівняльного значення.

Центральним елементом методології Yoshida є трифункціональний аналіз, запозичений у Dumézil. Як і французький дослідник, він виходив із припущення, що міфологічні системи мають глибинну структурну організацію, яка може бути виявлена через порівняльний аналіз. Трифункціональна модель, що передбачає поділ суспільства і міфології на сакрально-правову, військову та продуктивну сфери, у його роботах виступає не лише як реконструкція індоєвропейського минулого, але й як аналітичний інструмент для вивчення інших культурних традицій. Таким чином Yoshida демонструє потенціал дюмезілівської теорії як універсальної структурної схеми, здатної виходити за межі свого первісного матеріалу.

Особливо важливою частиною його досліджень стало порівняння індоєвропейських і японських релігійних структур. У цьому контексті Yoshida намагався виявити, чи існують функціональні або структурні аналогії між індоєвропейськими міфологічними моделями та японськими релігійними уявленнями, зокрема синтоїстською традицією. Його підхід не зводився до простого ототожнення чи прямого запозичення моделей, а радше полягав у пошуку типологічних відповідностей, які могли б свідчити про універсальні принципи організації міфологічного мислення.

Андрій Поцелуйко: Сміх над смертю: екстатика і порядок у воїнському світі Запорізької Січі

Запорізька Січ належить до тих історичних явищ, які неможливо зрозуміти лише мовою політики чи військової організації. Вона була не просто укріпленим табором, прикордонною республікою або спільнотою професійних вояків. Січ являла собою особливий психологічний і духовний тип воїнського світу, в якому поєдналися хаос степу і сувора дисципліна виживання, братерська свобода і жорсткий військовий порядок, екстатична зневага до смерті і холодна практичність фронтиру. 

Саме тому запорізьке козацтво не вкладається в образ ані регулярної державної армії, ані звичайного розбійницького товариства. Його внутрішній дух набагато ближчий до давніх воїнських братств Європи — до дружин германських конунгів, до скандинавських ватаг чи лицарських орденів раннього Середньовіччя, ніж до раціональної військової машини імперій.

У запорізькому світі війна не була лише інструментом політики. Вона ставала способом існування і майже формою духовного досвіду. Козак ішов у степ не просто для заробітку чи виконання державної повинності. Його життя будувалося навколо постійної близькості смерті. Дніпровський поріг, татарський набіг, морський рейд на османські міста, зимівля серед небезпечного прикордоння — усе це створювало особливу психологію людини, яка живе на межі. Саме тому в козацькій культурі так багато демонстративної зневаги до страху. Сміх, пісня, гульба, дотеп перед битвою — це не просто фольклорний колорит, а спосіб приборкання смерті через внутрішній екстаз свободи. Козак ніби навмисно показує світові, що не дозволить страху стати господарем його душі.

У цьому сенсі запорізька культура глибоко екстатична. Вона народжується не з державної дисципліни, а з переживання ризику. Воїн тут цінується не як слухняний виконавець наказу, а як людина честі й особистої відваги. Його авторитет залежить від хоробрості, від уміння триматися перед лицем небезпеки, від внутрішньої сили. Саме тому в козацькому світі така велика роль харизми. Отаман або гетьман мусить не просто командувати — він має вести за собою людей власною воїнською енергією. Влада тут не цілком бюрократична; вона завжди трохи особиста, майже дружинна. Козацьке товариство визнає силу характеру раніше, ніж формальний титул.

Але саме тут відкривається головний парадокс Січі. Попри цей дух свободи і воїнської стихії, вона не була хаотичним натовпом. Навпаки, запорожці створили надзвичайно ефективну систему військової самоорганізації. У прикордонному світі між Османською імперією, Кримським ханством і Річчю Посполитою хаос не виживає. Степ карає безлад смертю. Тому козацька екстатика мусила навчитися дисципліни.

Запорізький табір був не менш важливим, ніж козацька відчайдушність. Вози, поставлені у рухому фортецю, чіткий розподіл обов’язків, сторожа, сигнали, порядок у поході — усе це вимагало холодного розрахунку. Морські походи на “чайках” також неможливі без суворої координації, витривалості й технічної вправності. Козак умів бути одночасно людиною ризику і людиною військового ремесла. Його свобода не означала анархії; вона означала добровільно прийняту дисципліну братства.

Саме тому Січ не можна описати ані як чисто “варварський”, ані як суто “державний” тип воїнської культури. Вона стоїть між цими полюсами. Її психологічне ядро екстатичне — культ свободи, смерті, братерства і воїнської честі. Але її спосіб виживання вже містить елементи раціональної військової машини. У цьому козацтво нагадує середньовічне лицарство Європи, яке колись теж народилося зі злиття римської організованості й германського героїчного духу.

Можливо, саме тому образ козака так глибоко закарбувався в українській культурній пам’яті. Він є не образом солдата держави, а образом вільної людини війни. Його привабливість полягає не лише у військовій силі, а у способі бути людиною перед лицем небезпеки. Козак не прагне комфорту чи безпеки; навпаки, він ніби шукає простору, де життя стає гострішим і справжнішим. У цьому є щось дуже давнє, майже архаїчне — відгомін тих воїнських культур, де битва сприймалася не просто як політичний акт, а як випробування людської душі.

І водночас Січ ніколи не розчинялася повністю в цій стихії. Вона будувала лад, ради, закони, звичаї, військові процедури. Запорізька свобода не була свободою самотнього індивіда; це була свобода братства, яке тримається на внутрішній дисципліні. Саме тому козацький світ поєднував, на перший погляд, несумісні речі: шалену відвагу й тверезий розрахунок, сміх і смерть, авантюру і порядок.

У цьому сенсі Запорізька Січ є одним із найяскравіших прикладів того, як екстатична воїнська культура здатна породити власну форму організації, не втрачаючи свого внутрішнього вогню. Вона доводить, що цивілізація тримається не лише на холодній геометрії влади й дисципліни, а й на темній, небезпечній енергії людей, які здатні сміятися перед обличчям смерті.

Андрій Поцелуйко: Між геометрією і екстазом: дві душі європейської війни

 Європейська військова традиція народилася не з одного джерела. В її основі лежить напруга між двома різними уявленнями про війну, людину і порядок світу. 

Одне уявлення сформувала римська цивілізація — дисциплінована, інженерна, адміністративна, здатна перетворити війну на механізм. 

Інше прийшло з германо-кельтського світу — світу дружин, кланів, воїнської харизми, бойового шалу та сакрального переживання битви. 

Історія Європи часто описується як тріумф римського начала: права, держави, дороги, легіону, бюрократії. Але середньовічна Європа не може бути зрозуміла лише як продовження римської “техномашини”. Її дух значною мірою сформувався саме завдяки другому полюсу — екстатиці воїнського світу, який Рим колись вважав варварським.

Римська війна була геометрією. Легіон не просто бився — він організовував простір. Римська армія мислила лініями, дистанціями, укріпленнями, ритмом маршу, інженерією, дисципліною. Війна тут ставала продовженням адміністрації. Навіть табір римського війська був мініатюрною моделлю імперії: прямі кути, чіткі проходи, впорядковані функції. Римський солдат мав не стільки переживати битву, скільки виконувати її як ремесло. Героїзм існував, але він підпорядковувався формі. Ідеальний римський воїн — це не берсерк і не герой епосу, а людина, здатна стояти в строю, тримати темп, не руйнувати порядок власною пристрастю. Саме тому Рим так часто перемагав чисельно більших або фізично сильніших противників. Він перетворив війну на систему.

Але на північних кордонах імперії існував інший світ. Для германських і кельтських народів війна була не лише технологією влади, а способом існування. Воїн тут не був “гвинтиком” державної машини; він був носієм честі, люті, харизми, сакральної сили. Битва мала майже ритуальний характер. Важливим було не лише перемогти, а пережити особливий стан — вихід за межі буденного людського стану. У скандинавських сагах, у кельтських легендах, у ранньогерманських переказах воїн часто постає істотою на межі людини і звіра, охопленою бойовим шалом. Цей екстатичний вимір війни був для Риму майже незрозумілим. Римляни бачили в ньому хаос, небезпеку і дикість.

Мирослав Дністрянський: Про походження українського народу і назву країни

(на що важливо акцентувати особливу увагу)

Відхід від радянської ідеології в історії дав змогу різнобічно і без упереджень розглянути різні аспекти походження українського народу. З’явилися нові наукові концепції, які вже більш об’єктивно трактують етногенез українців. 

Але, на жаль, і на науковому рівні нема узгоджених підходів, а тим більше – публіцистичному й побутовому. 

А це велика проблема, і не лише пізнавальна, але й соціально-політична, яка перешкоджає, зокрема, регіональній консолідації. 

На заваді її вирішенню є кілька стереотипів та нерозуміння ключових моментів, на яких я і хочу акцентувати увагу.

Отже, перший негативний стереотип – це ототожнення тих етнічних компонентів (субстрату), на основі яких формувався український народ, з самим українським народом. Це все одно, якби, образно висловлюючись, будівельний матеріал (пісок, глину, цеглу, дошки тощо) ототожнити з будинком. Тому треба розуміти, що український етнос – це цілісність, нова якість в соціально-культурних процесах, а отже, кіммерійці, скіфи, сармати і навіть представники давніх археологічних культур були субстратом, на якому формувався український народ, але вони однозначно не були українцями.  

And it is the only BUDDHIST country in Europe

 Oirat Republic Kalmykia will become a free and independent state.

The smaller and more compact independent states are, the less complex they are to govern; the closer the government (including the executive and legislative branches) is to the people, the easier it becomes to implement the principles of subsidiarity. Consequently, there is a far greater chance for reform, for socio-economic success, and for the construction of open societies and democratic institutions, - rather than merely creating new authoritarian mini-empires or dictatorships.

As for all those Moscovia-spawned scare stories: "fiscal dependency," being "landlocked," "how will you survive economically?", "nuclear proliferation," a "war of all against all," or the "strengthening of the PRC", - they are nothing more than the latest batch of imperialistic #Moscow propaganda bullshit.

Ойратська Республіка Калмикія стане вільною та незалежною державою.

Чим менші та компактніші незалежні держави, тим легше ними керувати; чим ближче уряд (включаючи виконавчу та законодавчу гілки влади) до народу, тим легше впроваджувати принципи субсидіарності. Отже, існує набагато більший шанс на реформи, соціально-економічний успіх та побудову відкритих суспільств і демократичних інституцій, а не просто на створення нових авторитарних міні-імперій чи диктатур.

Що стосується всіх цих страшилок, породжених Московією: «фіскальна залежність», «відсутність виходу до моря», «як ви виживете економічно?», «розповсюдження ядерної зброї», «війна всіх проти всіх» чи «зміцнення КНР», — це не що інше, як остання порція імперіалістичної пропагандистської нісенітниці.

Андрій Поцелуйко: Партизанська цивілізація: слов’яни між лісом і свободою

 Коли візантійські автори вперше описували слов’ян, вони дивувалися: ці народи не будують міст, не мають царів, не ходять у шеренгах. Їхнє життя — у лісах, на болотах, у розсіянні. В очах античного урбаніста це виглядало як відсталість. Але чи справді це було відсталістю?

Слов’яни обрали іншу стратегію виживання. Не зводити стіни — а ховатися за стіною природи. Не творити ієрархій — а жити в рівності. Не будувати імперії — а плекати волю. Їхня сила була не у камені, а в гнучкості, не у зброї, а в здатності зникати і повертатись. Це була ‘’партизанська цивілізація’’.

Цей спосіб життя формував особливий менталітет: свобода цінніша за багатство, громада важливіша за царя, ліс — надійніший за мур. Тут народжувався воїн не в строю, а в природі, не в казармі, а в ініціації. Подібно до давньогрецького ефеба, слов’янський юнак проходив випробування диким середовищем, а не муштрою.

Цей партизанський дух залишився в історичній пам’яті. Від козацької вольниці до гайдамацьких повстань, від УПА до спротиву сьогодення — українці часто билися не фронтально, а раптово. Не «стояти до останнього», а «зникнути і вдарити знов» — ось логіка лісового воїна. 

Це не гірша форма цивілізації. Це — ‘’інша модель суспільної організації’’, в основі якої не контроль, а автономія. Не моноліт, а мережа. І саме в ній — своєрідна слов’янська демократія: не парламентська, а народна, без вождів, але з гідністю.

Слов’яни не будували міст, бо будували ‘’свій простір свободи’’. І ця свобода виявилася довговічнішою за багато імперських мурів.