Віталій Креслав: Нова стратегія — Україна чи «революція»?

Дедалі частіше чую звуки: «Встань, убий, помри, віддай душу за Націю!». Хто вони, ці революціонери? Які мотиви їх закликів? Хто будуватиме майбутнє після нас? Демографічна криза з’їдає українські сім’ї, в країні сотні тисяч пенсіонерів, хворих та безробітних, немає підгрунтя і перспективи для нащадків, а українцю далі підсовують — він їсть. Причому, чимало підлітків, охочих до гасел і барикад, дійсно вірять, що стануть новітніми революціонерами — здобудуть «свободу» і «незалежність» для своєї держави. На жаль, я чую звуки грози, грози котра надходить, котра змете і нас самих, якщо ми не опам’ятаємося…

Ставати на одну лінію фронту із ворогами, які перевершують нас втричі за силою, кількістю, зброєю і підступністю — не самогубство? Не будьмо як Гітлер, одержимий і проклятий «перемогою»… Вермахт помирав на полі бою з голоду, холоду та безсилля, але Фюрер рвав вперед. На жаль чи на щастя, цей ричаг зламався і ми знаємо чим усе скінчилось. А скільки козацьких голів полягло на полі бою за своїх гетьманів, скільки воїнів ОУН-УПА запропало у холодних снігах Сибіру? Чи вибороли вони Батьківщину?

Руслан Делятинський: Регулювання правового статусу Греко-Католицької Церкви в контексті подій радянсько-польської війни 1920-1921 рр. (на прикладі Станиславівської єпархії)

Проблема взаємовідносин Церкви і держави, яка є однією з найбільш актуальних і в наш час, набувала особливого загострення в кризові періоди історії українського народу, коли зміна державно-політичного режиму приводила до порушення попереднього взаємозв’язку цих двох суспільних інституцій і вироблення нових принципів їх співіснування. Особливо гостро такі зміни переживала православна церква, характерною ознакою якої дослідники називають цезаропапізм і сервілізм – підпорядкування інтересам держави, перетворення церкви в ідеологічне знаряддя імперської політики [17, с.220, 229-230; 27, с.334]. Проголошення й реалізація принципу відокремлення церкви від держави, актуального і в незалежній Україні, в цілому не відмінила необхідності регулювання цього роду взаємовідносин. На думку політолога М.Байрака, в сучасних умовах вкрай необхідним є “подолання відчуження між Церквою і державою, що означає поглиблення відносин між державою і релігійними організаціями, підхід до “церковної проблематики” як до загальнодержавної в контексті активного сприяння трансформації Церкви в повноцінну соціальну інституцію” [36, с.81].

Руслан Делятинський: Становище та діяльність духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в 1919-1920 рр.

Кафедральний собор Святого Воскресіння Христового Івано-Франківської єпархії УГКЦ

Після вимушеного відступу УГА за Збруч 16 липня 1919 р. Галичина опинилася під військовою окупацією Польщі, однак її політично-правове становище залишалося невизначеним і відкривало «перспективу боротьби за реалізацію права на самовизначення» [25, с.153]. Тому початковий період польської окупації можна розглядати як продовження боротьби за українську державність, в якій взяли участь всі національно свідомі верстви українського народу, в т.ч. греко-католицьке духовенство.

У сучасній історіографії чимало досліджень присвячено діяльності УГКЦ у міжвоєнний період [див.:21, 22, 24, 26-30, 32]. Однак мало уваги звернено на діяльність ієрархії та духовенства УГКЦ на початку польської окупації. Тому актуальною є спроба розглянути діяльність греко-католицького духовенства у 1919-1920 рр. на прикладі Станиславівської єпархії.

УГКЦ підтримала уряд ЗУНР вже з перших днів, тобто «греко-католицизм органічно влився в загальнонаціональний державно-соборний рух українства» [32, с.23]. З липня 1919 р. розпочалася дипломатична боротьба за відновлення незалежності ЗУНР. Державний Секретаріат Ап.Столиці планував у липні 1919 р. звернутися з протестом проти зловживань польських військ, однак не реалізував свого наміру через погрози глави уряду І.Падеревського розірвати дипломатичні зв’язки [22, с.14].

Тим часом, у Галичині польський уряд увів надзвичайний стан. За звітом Міжнародного Червоного Хреста, восени 1919 р. число заарештованих українців перевищило 100 тис., із них — понад 1тис. священиків [11, с.5; 25, с.154]. Із цих священиків в серпні 1919 р. «лише… декого випущено з табору інтернованих, але їх рівночасно конфіновано» [14, с.258-259; 36, с.15].

Віталій Креслав: Традиціоналізм як шлях відродження української нації

Ми живемо у дуже складний час, в час переосмислення багатьох догм, час духової скрути. Порохом покрилась традиція, люди втратили міцність і віру в себе, в своє життя. Втратили зв’язок з природою. Прагнення принизити і образити переважає над прагненням припинити чвари, порозумітись, доповнити одне одного. Відсутність поваги до батьків і старших, неадекватність, непередбачуваність у діях — стають основними рисами нашого народу. Дерево роду гниє, а епоха відунів-предків, що колись так славетно існувала на українських землях — кудись запропала. Україна відрізана від світла, від часу своїх традицій… Як неможливо розсікти на шматки жодною зброєю сталь, так неможливо розсікти чи спалити вогнем дух «народу, що вгору йде», об’єднаний єдиним звичаєм-вірою, що увіковічнена в священних прадідівських законах та книгах праотців. Безвольні ж народи будуть перемелені у цьому млині. Народ, який не знає минулого — немає право на майбутнє.

Кирилл Серебренитский: Не идеология, но эстетика!

От первых династий Фараонов, по крайней мере, любая власть претендовала на очистительное сокрушение устаревшего мира и обновление мироздания. Любая, на выбор, эпоха — это эпоха революций. Гуго Капет действовал не менее радикально и жестоко, чем якобинцы, и свержение Каролингов воспринималось так же катастрофически-инновационно — как изгнание Бурбонов. Любой путч стремится объявить себя революцией, разумеется, — окончательной: мол, уж теперь-то! Даже в странах, где обыденные перевороты случались почти ежегодно (например, Парагвай 1920х-40х или современная Мавритания) — каждый новый диктатор претендовал на роль идеологического лидера, более или менее умело.

Никогда в истории ни одна идеология не выдерживала столкновения с политической практикой.

Марксизм одержал фантастическую интеллектуальную победу в 1900х, — благодаря своей кажущейся твердокаменности, мололитной основательности, — в сравнении с прочими концепциями. Но как только марксисты захватили власть в России — «Капитал» полетел в сторону, идеократы, для которых идеология была единственным оправданием их безумно неограничеснной власти. — начали заполошно метаться на арене праксиологии (всемирная пролетарская революция, — стоп, пока военный коммунизм, — ах нет, пока давайте НЭП, — нет, всё-таки коллективистский военный социализм, — ой, нет, (немцы наступают): советский национал-социализм: братья-сёстры, мы же с вами русские-прерусские, даже немножко таки православные, — ан нет (немцы разгромлены): всё-таки военный социализм с прицелом на коммунизм, хотя и державный, и мы не русские, а советский многонациональный народ, — нет, всё-таки пролетарская революция, но — в Африке и Индокитае, а коммунизм в 1980ом, — и тд, через новоленинскую перестройку до святорусско-антисионского дугино-прохано-квачко-калашниковистского монархо-сталинского неочучхеизма включительно).

Дмитро Барышев: Икона Спас Нерукотворный

Образ Иисуса Христа имеет огромное значение в жизни каждого христианина. Бог Своей милостью послал Сына Своего Единородного, чтобы спасти человека. Христос через Свое воплощение стал центром истории, то есть периода подготовки людей к Его пришествию и периода принятия Его спасительной проповеди. Он в Своем воплощении стал истинным и совершенным человеком и, таким образом, примирил грешного человека с всеблагим Богом. Как человек Иисус Христос воспринял полную человеческую природу и уподобился человеческому роду во всем, кроме греха. Так, перед Его Нерукотворным образом молятся о прощении и отпущении грехов, об исцелении от болезней, о наставлении на путь праведный, о придании жизненной силы в борьбе с трудными жизненными обстоятельствами.

«Acheiro-poietos» (не руками сотворённая, нерукотворная). Такое название возвращает к христианской традиции, которая рассказывает о подлиннике иконы, возникшем сверхъестественным способом. В основе истории о св. Мандилионе (св. полотне) лежит предание Авгаря: Князь Едесский Авгарь V мечтал об изображении Спасителя, в то время, когда Христос еще ходил по земле. Авгарь послал ко Христу своего художника Анания, но картину написать не удалось. Ананию не удалось достаточно близко приблизиться ко Христу во время проповеди. Но Господь попросил принести воду и убрус (холст, полотенце). Он умыл лицо, отер его убрусом, и на нем, чудесным образом, отпечатлелся Его Божественный Лик. От этого изображения возник легендарный отпечаток на глиняной доске, скрывавшей Мандилион со времён идолопоклонства в Едиссе, до попытки (в 545 г.) персидского царя Хозры захватить город. Кроме того, известно, что Нерукотворный Образ неоднократно давал с себя точные отпечатки.

Адинатх Бхайрав: Мафия: древние ценности в современную эпоху

Если бы мафия имела в себе еще и мистическую, духовную идеологию, тропу самосовершенствования для мафиозных кланов и племен, можно было бы поставить данную структуру в пример массе современных общин. Чем реальный мистик-неодиночка или клановый воин отличается от лоха? 1) Прежде всего тем, что достижение цели для него главное. 2) Он содержит в порядке сначала себя, затем свою семью, через это помогает другим семьям содержать в порядке свой клан и через это контролирует свой район.

Если община мистиков мала — она должна представлять собой семью. Стоит на пару поколений забыть о роде, племени — эта гигантомания на данном этапе неуместна.

Надо подыскивать своим детям правильных супругов и учить детей находить таковых супругов и воспитывать их в соответствии с стандартами семьи. Посему каждый из нас заинтересован в том чтобы на свете были семьи, исповедующие мировоззроение близкое нашему.

Вот два неадекватных социума:

Вячеслав Бучарский: Заветный берег Марины Цветаевой

Назавтра после Международного женского 8-го марта 1934 года у передовой  скотницы из села Клушино на Смоленщине Анны Тимофеевны Гагариной,  тридцати одного года, родился третий ребенок, которого назвали Юрием в честь  Георгия Победоносца и Алексеевичем по батюшке. В предместье Кламар под  Парижем русская эмигрантка, мать троих детей Марина Ивановна Цветаева,  сорока двух лет, в ту весну упорно и лирически думала о смерти.
Поэтесса, широко известная в европейской «продвинутой» культуре, жена  белогвардейского офицера Сергея Яковлевича Эфрона, бежавшего из Одессы в  Константинополь после разгрома деникинского воинства, Цветаева в начале  весны 1934 года напряженно трудилась над темами публицистической прозы.  Она написала несколько эссе и заканчивала очерк детской души под названием  «Хлыстовки».
В том мемуарно-художественном произведении МЦ повествовала о сакральных,  то есть таинственных переживаниях гимназистки младшего возраста,  случавшихся с нею в летние дни начала ХХ века в дачной Тарусе Калужской  губернии.
Фантастические образы яблочных браконьеров восставали с придонного слоя  ностальгического колодца души гениальной российской поэтессы. В тарусской  сектантской группировке материнских лет «кирилловну» кликали Богородицей, а  ее вороватого сына Рыжим Христом.

Направления русского космизма

“Возрастающий с каждым годом интерес к наследию русских космистов вызван, с одной стороны, их философскими исканиями исторической «правды» и стремлением к созданию богочеловеческого общества на земле, с другой стороны широким научным охватом тенденций эволюционного развития, исторических перспектив человеческой цивилизации в масштабах Космоса. Такая многоплановая направленность обусловила выделение в космизме двух одинаково сильных и взаимодополняющих направлений религиозного и научноориентированного”1[1].

Архимандрит Сергий (Савельев) (1899—1977): Что же делать? Православие

Совершенно очевидно, что церковное общество находится в глубоком  разделении. Наверху — епископат и привилегированная часть духовенства,  которые тщатся уподобиться духовным сановникам старого мира, а внизу —  народное церковное тело, которое, не видя правды в жизни церкви, отходит от  нее или превращается в равнодушных людей, для которых дорог в церкви  только обряд. Но глубочайшую ошибку делает тот, кто считает, что отхождение  верующих людей знаменует собой отхождение от Бога и от правды Его.  Церковные люди, оставшиеся в церкви и отошедшие от нее, в сердце своем  нерушимо хранят веру в то, что существует святая правда, но она попирается.
Сейчас трудно найти человека, который бы не вздыхал о правде Божией и не  сознавал, что без нее жить невозможно. Но где эта правда, люди не знают.  Души их мятутся, а успокоения своей совести они не находят. И чем больше  усложняется жизнь человеческая, чем больше обнажается сила порока и греха,  тем больше люди жаждут правды, и не земной, преходящей, а правды Божией.
Хотя для многих слово «Бог» неразрывно связано с церковной жизнью, а  церковная жизнь безбожна, все-таки многие сердцем устремляются к церкви и  винят гражданскую власть за то, что она ее угнетает. Другие же решительно  отвергают церковную организацию, хотя имя Божие хранят в своем сердце.

Руслан Делятинський: До питання про діяльність греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії напередодні і в час Листопадової революції 1918 року в Східній Галичині: основні уроки

У статті автор розглядає участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в суспільно-політичних процесах в Східній Галичині протягом 1918 р. В цей період відбувається певна еволюція суспільно-політичних поглядів духовенства, яке активно підтримує політичний курс Українського Парламентської Репрезентації в австрійському парламенті, москвофільський рух різко втрачає свої впливи серед священиків й зростає їхня національна свідомість. Певної популярності набуває ідея поширення унії на східну Україну. Підтримка у вересні 1918 р. духовенством ідеї створення українського коронного краю Галичина була проявом національних прагнень до самостійного життя, що в листопаді посприяло його активній участі у формуванні органів української влади. 

Події 1 листопада 1918 р. в Східній Галичині не тільки змінили напрям історичного розвитку українського народу в краї, але й вплинули на греко-католицьку церкву. В сучасній історіографії активно розробляється проблема участі греко-католицької церкви в Листопадовій революції та національно-державному будівництві в період ЗУНР [24, с.10-15; 26, с.7-12; 31, с.79-90; 36, с.37, 39, 40; 37, с.5-16; 38, с.205-223; 39, с.16-29; 40, с.127-134; 41, с.187-236; 43, с.107-113], однак недостатньо уваги приділено питанню участі духовенства Станиславівської єпархії у суспільно-політичному русі 1918 р., в період підготовки національно-демократичної революції.

Руслан Делятинський: До питання про ставлення греко-католицького духовенства до освітньої реформи в ЗУНР (1918-1919 рр.)

У статті автор розглядає проблему ставлення греко-католицького духовенства до освітньої реформи в ЗУНР 1918 – 1919 рр. В процесі підготовки освітньої реформи окреслилися два протилежні погляди: з одного боку, радикально настроєні представники учительства виступали за відділення школи від церкви, а з іншого – Станиславівський єпископ Григорій Хомишин та окремі греко-католицькі священики – виступали за збереження інституту катехитів та релігійного виховання у школах. На думку автора, фактична незавершеність освітньої реформи сприяла подальшій підтримці греко-католицьким духовенством української державності.

В сучасній історіографії історії ЗУНР присвячено вже чимало досліджень, в яких розкрито взаємозв’язок українського національно-визвольного руху в підросійській та підавстрійській частинах України, події Листопадового зриву, формування державного апарату й органів влади на місцях, об’єднання УНР та ЗУНР, законодавча діяльність УНРади, розвиток суспільно-політичного життя тощо, проаналізовано причини поразки національно-визвольного руху та наслідки для розвитку національного життя у міжвоєнній Польщі. З’явилися нові дослідження, в яких розробляються проблеми політичного проводу ЗУНР (загальна характеристика та історико-біографічні розвідки), участі різних соціальних груп (в т.ч. греко-католицького духовенства) у державотворчих процесах, змісту і характеру суспільних перетворень тощо [25, 258-273].

Руслан Делятинський: Релігійна політика Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 — липень 1919 рр.)

Проблема церковно-державних відносин, актуальна в незалежній Україні може бути вирішена тільки із врахуванням уроків історичного минулого. Це вимагає, зокрема, більш ґрунтовного дослідження релігійної політики українських урядів часів визвольних змагань 1917–1920 рр. В сучасній українській історіографії зроблено вже перші спроби в цьому напрямку [25; 44; 45], зокрема висвітлено питання релігійної політики щодо православної церкви та розвитку церковного життя в періоди Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, розкрито в цьому контексті ставлення політичних діячів до греко-католицької церкви. Сучасні українські дослідники М.Литвин, К.Науменко, М.Кугутяк, М.Гайковський, О.Красівський, В.Марчук, І.Пилипів, О.Єгрешій висвітлили участь греко-католицького духовенства в УНРаді та органах місцевої адміністрації, роль інституту полевих духовників в УГА, ставлення галицьких єпископів до української державності [27; 28; 30; 31; 33; 34; 35; 37]. Проведені дослідження дають змогу погодитись із висновком, що “греко-католицизм як теорія і практика національно-релігійного життя органічно влився в загальнонаціональний державно-соборний рух українства” [36, с.83]. Однак окремі питання залишилися мало вивченими. Метою даної статті є об’єктивне висвітлення проблеми релігійної політики в ЗУНР, з’ясування її впливу на суспільно-політичні погляди та діяльність греко-католицької ієрархії та духовенства.

Авигдор Эскин: Израиль как манифестация традиционализма

Вечером будем праздновать День Иерусалима. Сорок два года назад Израиль вышел на Шестидневную войну, в ходе которой были освобождены Иудея, Самария, Газа, Синайский полуостров, Голаны и Восточный Иерусалим.

А понимаем ли мы значимость этих слов, которые пишем и произносим уже спокойно и буднично? После двух тысяч лет изгнания Израиль становится независимым еврейским государством и расширяет свои границы вточь как написано в Книге Книг. Боюсь, мы и эти слова произносим банально.

Но смотрите же и увидим, как потухли глаза римского папы при посещении Израиля. Почти две тысячи лет они твердили, что не вернет Г-сподь народ свой на Землю святую, покуда не примем мы их веру. Они возводили костры инквизиции и устраивали погромы, а мы две тысячи лет упрямо повторяли: «Врёте. Мы вернемся». И мы вернулись, победив в споре, длившемся около двух тысячелетий. Римский папа знает хорошо, что значит с теологической точки зрения возрождение Израиля. Творец истории постановил, что не только нынешний Бенедикт, но и все его предшественники верили в ложное и проповедовали ложь, когда обрекали избранный народ на скитальничество вследствие приверженности вере отцов.

Протрите глаза и задумайтесь над тем, что есть истинный традиционализм. Это он противостоит всем видам светского язычества, и не победить нам без него либерального зверя в себе и в нашем мире.

Елена Кузнецова: Магия номада (интервью с Едилем Хусаиновым)

Как всякую знаменитость, Едиля Хусаинова легко узнают в лицо и по голосу. На сцене сосредоточен и будто прислушивается к себе: взгляд иcподлобья, неизменная лисья шапка, старинные инструменты, которые он меняет, как фокусник, и, наконец, гипнотизирущее зал горловое пение. За кулисами же — открытый, веселый, сверкающий улыбкой и модной нынче бритой головой идеальной формы. Используя спортивную терминологию, можно сказать, что он — артист международного класса: если нужно представить страну за рубежом, хватает одного Хусаинова: тут и национальный колорит, и умение сыграться с любыми составами музыкантов, с любой техникой. Без преувеличения можно сказать, что он стал таким же брендом, как Золотой человек из Иссыкских курганов. Впрочем, тому есть свидетельство — золотая статуэтка «Алтын Адам», которую он получил как Человек года в 2006-м. Мы разговаривали с Едилем Хусаиновым в начале декабря в знаменитом токийском Сантори-холле перед гала-концертом, которым завершался Фестиваль культуры Казахстана в Японии.

— Едиль, вы человек известный и успешный. А что вам нужно для полного  счастья?

— Слава Аллаху, у меня есть все — я же не зря бренд. За свой бренд я получаю  соответствующие деньги. Живу нормально, не люблю что-то просить. И видимо,  это устраивает власть предержащих: когда надо, меня выдергивают, а как  только заканчивается поездка, никого больше не волнует, чем я дышу.

Я сам себе и менеджер, и продюсер. Никто не позвонит и не скажет: «Ты ведь  представляешь страну, может быть, тебе надо что-нибудь?»