(на матеріалі Фонду україніки Наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника)
Глобалізація і деколонізація сучасного світу ставлять свій відбиток на етнокультурний розвиток окремих народів, народностей чи інших соціальних груп. Такі всеохоплюючі тенденції докорінно торкнулися і сучасної лінгвістики, її окремих відгалужень. Про це промовисто говорять такі вітки науки про мову як етнолінгвістика, етнопсихолінгвістика, етнофразеологія, етносемантика, комп’ютерна лінгвістика, типологія мовних картин світу та інші.
Сьогодні на порядок денний виходять проблеми мовного розвитку та соціального статусу багатьох мов, носії яких довгий час перебували в національній залежності, а їхній мовно-культурний розвиток постійно був у тіні панівних культур і мов. Панування однієї нації над іншою породжує різні мовно-культурні колізії, які позначаються здебільшого на ментальності, мовному розвитку підневільних національних колективів, мовних соціумів. Це, зокрема, різні форми двомовності (рідше багатомовності), специфіка мовних ситуацій тощо [5, с.3].
В цьому контексті актуальним може бути проблема мовного відступництва. Термін вперше в лінгвістичний обіг ввів видатний український мовознавець Олександр Потебня у своїй рецензії на книгу Якова Головацького «Песни Галицкой и Угорской Руси» [4, с.226-252]. Для прикладу О. Потебня взяв мову понімеченого галицького жовніра, що повернувся з австрійської армії. Видатний вчений вперше проблему мовного відступництва пов’язав із етнопсихологією та обґрунтував її на філософських засадах, поєднавши із поняттями «національність», «мова і нація», «національна ідея», «ядро нації». Найкраще сказане підтвердить його цитата із згаданої рецензії: «Суть денаціоналізації зводиться на неповне користування готовими засобами сприймання, засвоєння та впливу на ослаблення енергії думки; на гидоту пустки, яка витворюється на місці вирваних, але нічим не заповнених форм свідомості…» [4, с.232].
Не вдаючись в детальний аналіз теорії «денаціоналізації» або мовного відступництва, зауважимо, що вона актуалізувалася на всіх історичних етапах української історії і мала свою специфіку на сході і заході України в залежності від релігійно-конфесійної приналежності, від національно-культурної залежності (російської, польської, австро-угорської), а найбільше від характеру панівної мови і мовної політики Росії, Польщі, Австрії.
Глобалізація і деколонізація сучасного світу ставлять свій відбиток на етнокультурний розвиток окремих народів, народностей чи інших соціальних груп. Такі всеохоплюючі тенденції докорінно торкнулися і сучасної лінгвістики, її окремих відгалужень. Про це промовисто говорять такі вітки науки про мову як етнолінгвістика, етнопсихолінгвістика, етнофразеологія, етносемантика, комп’ютерна лінгвістика, типологія мовних картин світу та інші.
Сьогодні на порядок денний виходять проблеми мовного розвитку та соціального статусу багатьох мов, носії яких довгий час перебували в національній залежності, а їхній мовно-культурний розвиток постійно був у тіні панівних культур і мов. Панування однієї нації над іншою породжує різні мовно-культурні колізії, які позначаються здебільшого на ментальності, мовному розвитку підневільних національних колективів, мовних соціумів. Це, зокрема, різні форми двомовності (рідше багатомовності), специфіка мовних ситуацій тощо [5, с.3].
В цьому контексті актуальним може бути проблема мовного відступництва. Термін вперше в лінгвістичний обіг ввів видатний український мовознавець Олександр Потебня у своїй рецензії на книгу Якова Головацького «Песни Галицкой и Угорской Руси» [4, с.226-252]. Для прикладу О. Потебня взяв мову понімеченого галицького жовніра, що повернувся з австрійської армії. Видатний вчений вперше проблему мовного відступництва пов’язав із етнопсихологією та обґрунтував її на філософських засадах, поєднавши із поняттями «національність», «мова і нація», «національна ідея», «ядро нації». Найкраще сказане підтвердить його цитата із згаданої рецензії: «Суть денаціоналізації зводиться на неповне користування готовими засобами сприймання, засвоєння та впливу на ослаблення енергії думки; на гидоту пустки, яка витворюється на місці вирваних, але нічим не заповнених форм свідомості…» [4, с.232].
Не вдаючись в детальний аналіз теорії «денаціоналізації» або мовного відступництва, зауважимо, що вона актуалізувалася на всіх історичних етапах української історії і мала свою специфіку на сході і заході України в залежності від релігійно-конфесійної приналежності, від національно-культурної залежності (російської, польської, австро-угорської), а найбільше від характеру панівної мови і мовної політики Росії, Польщі, Австрії.


















