Валерія Сєдова: Дзогчен — тібетське вчення про початковий стан буття

Філософія Тибету базується на вченні Дзогчен. Дзогчен не можна вважати релігією, в ньому не потрібно ні в що вірити — він пропонує людині спостерігати саму себе і виявити свій справжній стан. Як вважається у вченні Дзогчен, людина функціонує на трьох взаємопов’язаних рівнях: тіла, мови, або енергії, і розуму.

Навіть той,  хто  стверджує,  що ні в що не вірить, не зможе сказати, що не вірить у самого себе, у власне тіло! Воно становить опору нашого єства, а можливості і проблеми тіла явно відчутні.За своєю суттю Дзогчен — це вчення про початковий стан буття, яке являє собою початкову невід’ємну природу кожної людини. Увійти в цей стан означає відчути себе таким, який ти є, центром Всесвіту, проте мова тут йде не про звичайний егоцентризм. Звичайна егоцентрична свідомість — і є та сама клітина обмеженості і двоїстого бачення, яка не дає нам осягнути свою власну справжню природу — простір початкового стану. Зрозуміти це початковий стан означає осягнути вчення Дзогчен, а функція передачі вчення Дзогчен полягає в тому, щоб донести цей стан від того, хто його реалізував, тобто зробив реальним те, що було колись лише прихованою можливістю, тим людям, які ще залишаються в полоні стану подвійності. Навіть сама назва Дзогчен, що означає «Велика Досконалість», вказує на самовдосконалення цього стану, спочатку чистого в своїй основі, де нічого відкидати або приймати. Для того, щоб зрозуміти початковий стан і ввійти в нього, від нас не вимагається інтелектуального знання, пізнань в галузі культури або історії.

Валерія Сєдова: Феномен трансгуманізму як мікроеволюції людини і проблема людської свободи

Трансгуманізм — це міжнародний інтелектуальний та культурний рух в підтримку використання науки і технологій для вдосконалення людських розумових та фізичних можливостей. Рух розглядає аспекти людського існування такі як інвалідність, страждання, хвороби, старіння та недобровільна смерть , як необов’язкові та небажані. Трансгуманісти покладаються на біотехнології та інші передові технології для розв’язання  проблем пов’язаних з людським здоров’ям та розумовим розвитком. Ця новітня течія передбачає оптимізацію людських можливостей фізичних та розумових й наряду з інформаційно-технічним розвитком.

Символом трансгуманізму є H+ (раніше >H). Трансгуманізм часто використовуються як синонім до «покращення людини». Хоча перше відоме вживання терміну датується 1957, сучасне значення є продуктом 1980-тих, коли футуристи в США почали організовувати те, що пізніше виросло в рух трансгуманістів. Трансгуманісти передбачають, що люди зможуть колись перетворити себе в істоти з настільки розширеними можливостями, що заслужать звання «постлюдини». Тому іноді трансгуманізм називають «постгуманізмом».Також на даний момент футурологія займається вивченням питання про ідею часу та простору, який розглядається через призму трансгуманістичних ідей розвитку людини.  Критерій просторовості в деякій мірі піддається дифузії,через елемент зміни та розширення свідомості. Питання полягає в наступному: як саме людина майбутнього буде сприймати час та простір, коли в її організмі значно прискоряться органічні процеси, збільшиться віковий поріг а також,навіть в деякій мірі зміна у фізіології, а саме ріст людини?  Як саме змінена генетика повпливає на людську еволюцію?

Валерія Сєдова: Сутність містичного осягнення світу

Спочатку містикою (від грец. mystikos – таємничий) називалися сакральні релігійні практики, метою яких було досягнення екстатичного досвіду одкровень за  допомогою безпосереднього спілкування надчуттєвого з божественним початком всіє світобудови і з самим Богом істинним. Також містикою називалися релігійно-філософські вчення, які виправдовують і осмислюють містичні практики. Здебільшого містичні практики вийшли з архаїчних  культів, використання яких мало своєю метою розчинення в момент ритуального дійства кордону, між психологічно замкнутим світом окремо взятої людини і сакральним світом покровителів богів і духів предків (сутностей).
Естафету містичних практик перехопили різні медитативні практики, в яких людина могла стикнутися в екстатичному переживанні з Абсолютом. Мета, результат і кульмінаційний момент сакрального діалогу людини з Богом, наприклад, в християнському містицизмі, розуміється як одкровення згори, споглядання істини і надчуттєве осяяння душі милістю Божою.
Такі переживання складають суть містичного досвіду внутрішнього зіткнення з таїнствами всесвіту. У цьому сенсі містиком слід називати людину, яка прагне перебувати в стані одкровення якомога більше і чим частіше, практично щодня, використовуючи магічні практики.

Тарас Чухліб: Гетьман Хмельницький — це український Джордж Вашингтон

«ПОЛЬСЬКИЙ ПРЕМЬЄР-МІНІСТР ПОМИЛЯЄТЬСЯ, АДЖЕ ГЕТЬМАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ – ЦЕ УКРАЇНСЬКИЙ ДЖОРДЖ ВАШИНГТОН!», — зазначив в інтерв’ю польській газеті «РІЧ ПОСПОЛИТА» український історик Тарас Чухліб

З пропозицією прокоментувати висловлені нещодавно прем’єр-міністром Польщі Матеушем Моравецьким знання давньої історії України головний редактор газети «Річ Посполита» Богуслав Хробот звернувся до відомого українського історика, співробітника Інституту історії України, доктора наук Тараса Чухліба.

— Пане Тарасе, нещодавно польське та українське суспільство було збурене словами прем’єр-міністра Польщі Матеуша Моравецького про те, що гетьмана Богдана Хмельницького можна порівняти з вождями націонал-соціалізму Гітлером і Гімлером… Як Ви можете прокоментувати його висловлювання?

Доктор Тарас Чухліб: Відверто кажучи, дуже здивований такою викривленою історичною пам’яттю поважного державного діяча сучасної Польщі… Очевидно, польське суспільство та його інтелектуали дадуть гідну оцінку поганим знанням з давньої історії польсько-українських стосунків свого очільника. Адже сьогодні кожен український школяр знає, що гетьман Богдан Хмельницький у 1648 році розпочав боротьбу за відновлення незалежності Русі та у результаті багатолітнього збройного спротиву заснував Українську державу, яка була відроджена спочатку у 1917 — 1921 роках, а потім – у 1991 році й існує до цього часу.

Олег Гуцуляк: Мирослав Капій: пророк країни блакитних орхідей

В Косові на цвинтарі біля церкви св. Василія Великого, неподалік могили-пам’ятника борцям за волю України, є скромна могила з написом на табличці: “Тут спочиває Капій Мирослав Дмитрович. Педагог, поет, перекладач. 5/V-1888 — 24/ІІІ-1949. Вічна йому пам’ять”.

А на будинку Косівської СШ №1 та на будинку, де мешкав М.Капій, у 2001 році встановлені пам’ятні таблиці на його честь.

За що його, уродженця Тернопільщини, шанують косів’яни? Адже мешкав він тут лише останні чотири роки свого життя. Він був учасником національно-визвольних змагань 1918–1920 років. Провінційний учитель, він чимало літ змушений був працювати на польських етнічних теренах. Під час польсько-українського конфлікту 1944 року він і його дружина (до речі, польського походження) та дочка Святослава ледве врятувалися, засуджені на смерть польським підпіллям…

Костянтин Рахно: Чвезі: доевропейська біла раса в Африці між історією та мітологією

Mt Baker, seen from Irene Lakes, Uganda

У різних народів Африки існував різний ступінь усвідомлення історії, різне її відчуття. Одні вважаються народами з особливо сильним розвинутим відчуттям історії; в інших народів місце історії може посідати анонімний культ предків. Учені спеціяльно цікавилися питанням про ставлення африканців до історії. Відзначаючи, що їхня точка зору психо-соціологічна, а не гносеологічна і що вона стосується ставлення африканців до історії й історичних документів, уникаючи співставлення їхніх суджень із науковою об’єктивністю, вони стверджували, що відчуття історії найбільш розвинене в суспільствах із центральною владою чи сильним феодалом на чолі, що мають ґріотів-генеалогістів і необмежений вплив у суспільстві із соціяльною нерівністю. І навпаки, розрізнені групи, позбавлені ґріотів-генеалогістів, мають лише ґріотів-трубадурів і егалітарні структури, відносини всередині яких функціональні й інституціоналізовані; тут майже відсутнє суперництво й цікавість до віддаленого минулого, розповіді про яке ігноруються [Thomas Louis—Vincent. De quelques attitudes africaines en matière d’histoire locale (introduction à une psycho—sociologie de la connaissanse historique) // The Historian in Tropical Africa: Studies Presented and Discussed at the Fourth International African Seminar at the University of Dakar, Senegal, 1961. – London: Oxford University Press, 1964. – P.  358-359].

Таким чином, усні традиції різних народів Африки мають різне ставлення й стосунок до історії й залежать від концепції історії (сформульованої чи несформульованої), котра склалася в даного народу. Ступінь усвідомлености чи необхідности закріплення в пам’яті якогось явища був відмінним у різних регіонах, і тому багато африканських свідчень про історію лише приблизно перекладаються (за сучасного рівня знань) на мову европейської науки. Близькість деяких традицій до европейського розуміння історії буває оманливою, й дослідники часом забувають про необхідність усебічної критики джерел. Крім того, розповсюджене уявлення про існування в Африці ґріотів-архівістів поширюється й на ті райони континента, де є лише ґріоти-трубадури, й тоді історики намагаються інтерпретувати міти, легенди й казки, використовуючи методику тлумачення справжньої історичної традиції. Тим більше, що фольклор дійсно містить дуже цікаву інформацію. Скажімо, вже перші дослідники відчували в Уґанді неафриканські культурні елементи, вважаючи, що вони походять із розвинутих цивілізацій Старого Світу, наприклад, Стародавнього Єгипту, Абіссинії, Риму чи Аравії, чи завдячують довгим хвилям міграції з Азії до Африки. Ця думка довгий час лишалася незмінною. Найбільш вражаючим доказом упливу котроїсь стародавньої, тобто неафриканської цивілізації, була державність, яка не могла, на думку тогочасних учених, виникнути сама по собі, а також складна система неписаного права та урядування, що з незапам’ятних часів превалювала в Уґанді. Цікаво, що численні предмети матеріяльної культури й елементи культурної практики уґандійців притягувалися в якості свідчень зв’язків між Стародавнім Єгиптом і районом Великих Озер [Reid Andrew. Ancient Egypt and the Source of the Nile // Ancient Egypt in Africa. – London: Cavendish Publishing, 2003. – P. 60-65, 73-74]. При цьому прибічники дифузії не припускали, що може йтися не про зв’язки, а про єдине джерело запозичення обома регіонами. Цікаво, що за умови дослідження цієї проблеми зринають факти, котрі химерним чином перегукуються з легендою про Атлантиду та припущеннями атлантологів про розселення звідти вцілілих носіїв високої культури, а також із циклом фантастико-пригодницьких романів Едгара Райса Берроуза й оповідань Роберта Говарда про чорну Африку.

Руслан Делятинський: Шематизм Станиславівської єпархії (1886-1938 рр.): особливості історичного джерела

Шематизм Станиславівської єпархії за 1887 рік

В даній статті аналізуються історичні обставини виникнення, структура та особливості змісту «Шематизму греко-католицького кліру Станиславівської єпархії» як історичного джерела. Запропоновано його класифікацію за різними ознаками – його походженням, характером інформації, хронологічно-географічним критерієм тощо, визначено інформативну цінність для дослідження різних проблем історичного минулого.

Основою історичного дослідження завжди є комплекс джерел, кожен вид якого по-своєму допомагає історику відкрити певну частину історичної реальності. Оскільки кожне джерело у процесі наукового дослідження піддається критичному аналізу, то воно стає особливим предметом історичного дослідження. Джерело, акцентує М.Я.Варшавчик, «є не лише свідченням про історичні факти, а й саме є історичним фактом, історичним явищем свого часу»[i]. Дослідження самих історичних джерел становить значний науковий та пізнавальний інтерес, відкриває нові перспективи в історичних дослідженнях.

Сучасна українська історіографія поступово наповнюється новими науковими працями з історії Української Греко-Католицької Церкви (далі – УГКЦ). Водночас розширюється і джерельна база для дослідження основних періодів та проблем розвитку УГКЦ. Так, за останні два десятиліття було заплановано й частково здійснено видання значної кількості документів з історії УГКЦ, починаючи від матеріалів про укладення Берестейської унії й закінчуючи колись засекреченими архівними документами про ліквідацію УГКЦ у 1944 – 1946 рр. і діяльність «катакомбної» Церкви у 1946 – 1989 рр.[ii]. Окремої уваги заслуговує проект Інституту історії Церкви Львівської Богословської Академії / Українського Католицького університету (ЛБА / УКУ) «Образ сили духу: жива історія підпільного життя УГКЦ 1946 – 1989 рр.», в рамках якого, на основі методики «усної історії»[iii], проводиться формування архіву інтерв’ю, аудіо-записів, фотоматеріалів, а також музею[iv].

Алексей Антонов: Изумительный мастер народной традиции Карпат

Изумительный мастер — Мария Геник, чьи «золотые руки» и открытое сердце, полное доброты и любви, создали эту неповторимую чарующую своей красотой сказку.

В ее работах чувствуется и свежее дуновение ветра и шелест листвы и пряный запах скошенных на полонине трав и журчание кристально чистых речек.

Село Верхний Березив, Косивський район, Ивано-Франковская область, Украина.

Валентина Мазур: Бойки — таємниче плем’я Галичини

Бойки — етнографічна група українського етносу, що розселена по обидва узбіччя середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Лімницею на північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в південно-західній частині Закарпатської області. Сучасні українські науковці бойківською землею вважають за сучасним адміністративним поділом південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Науковці з діаспори межі Бойківщини окреслюють від Великого Березного і містечка Балигород на заході — до Виноградова і Надвірної на півдні та Ходорова і Калуша на сході. За приблизними підрахунками, Бойківщина займає близько 15 000 км кв., а в часи до ІІ Світової війни в УРСР і Польщі налічувалося майже 1 млн. бойків.

Походження самоназви “бойки” вченими ще повністю нез’ясовано. Бойки, як етнографічна група, відрізняються від своїх сусідів бойківською говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому — ще й одягом. Походження бойків є однією з найбільших загадок історії українства. Хорватська дослідниця Н.Клаіч писала, що на бойків було витрачено більше чорнил, аніж їх було самих. Загадка виявилася настільки важкою, що тепер вже мало хто переводить на неї чорнила.

  Не виключено, що бойки є частиною сербів, які лишилися у Прикарпатті після відходу основної маси сербів на захід. Антрополог Хведір Вовк, сучасник Івана Франка, довів подібність антропологічних рис бойків не лише до полтавчан, але й до південних слов’ян – сербів і хорватів, а також аргументував велику спільність з останніми бойків і лемків в обрядах і віруваннях. Хоча цілком можливо, що бойки – це також рештки асимільованих хорватами кельтів-боїв.

Владимир Видеман: Институциональная антропология

I. 1. Проблема терминирования

«Изложение любой терминологической системы, по существу, является трансформацией мысленной энергии (внушением). Теория не только объясняет, но и внушает в мере гипнотических способностей своего автора и психологической настроенности адептов. Доказательство теории является не столько логическим процессом (любое суждение заключает в себе интуитивный скачок), сколько гипнотическим слиянием мысленного внушения говорящего и аудитории. Вследствие этого можно использовать доказательство и интерпретацию в качестве процессов внушения на фоне болезненных психо-социальных синдромов (примером этого может служить учитывание настроенности большинства аудитории для проведения недоказанных или же тенденциозных постулатов в целях построения определенной теории).»

Р. М. Тамм. Нуль-Гипотеза-Теория

Всякая теория, как логически связный текст, упирается в проблему адекватного терминологического изложения точки зрения автора. «Кто ясно мыслит — ясно излагает», — сказал философ (Артур Шоппенгауэр). Принято считать, что чем однозначнее значение термина — тем понятнее он для читателя. Отсюда — стремление авторов как можно точнее и полнее определить искомое значение ключевых понятий их интеллектуальной продукции. Апофеозом терминологической корректности представляется т. н. научный подход, тенденциально исключающий всякую двусмысленность изложения, не говоря о многозначности. Однако, требование терминологической однозначности, исходящее из презумпции «научной истины» как, в пределе, единственно возможной, противоречит психологическим началам самого языка как средства многоуровневого кодирования. С чисто формальной точки зрения, всякое последовательное уточнение любого термина является ни чем иным, как процессом интерпретации одних понятий через другие. Таким образом, мы имеем дело с порочным кругом терминирования, где a = n = a…

Вместе с тем, всякая речевая структура является системой с открытыми (т. е. допускающим поливариантность) кодами, за счет адаптивных возможностей которых происходит ее историческое развитие. Более того, именно потенциальная многозначность любого слова и делает последнее оперативным элементом собственно языка как системы коммуникации прежде всего, и только после этого — средством передачи рационально осмысленной информации (вспомним, к примеру, известный эффект «коммуникации без информации» на т. н. корпоративах).

Тарас Журба: Глава шаманов Даин Тээрг

Даин Тээрг. Так называют главного небесного покровителя шаманской Черной Веры. Его имя так же может произноситься как Даин Дээрх. Судя по всему, это имя происходит от двух монгольских корней «война » и «наивысший». Это божество — просветленное небесное существо является патроном шаманов, ответственным за наследие шаманского призвания и исполнение своего долга. Если рассматривать путь человека, его духовную эволюцию, как непрерывную битву с обстоятельствами, со своим слабостями и пороками, персонализируемыми демонами, то Даин Тээрг – это сам принцип этого пути, а так же его высшая точка. Существует множество легенд и простонародных историй у кыргызов, тувинцев, бурят и монголов о происхождении этого божества. Ему приписываются космогонические функции, когда он участвует в его создании, и спасает мироздание и род людской от коварных хтонических чудовищ, обеспечивая существование сил света. Ему отведено место в солярных мифах, а так же ему отводят ключевые роли в вопросах человеческой истории. Говорят. Что он и был первым шаманом, родоначальником шаманских линий. Он спускался на Землю, и вновь вернулся на Небеса.
Среди прочих, известен миф или предание о том, как встретился Чингис-хан с Даин Тээргом.

Наташа Гусьева: Мы росли для того, чтобы жить в Конфедерации. Но взрослые нам этого не позволили. Надеюсь, время придет...

Вадим Штепа.
Барабанный бой! Мне написала Наташа Гусева из Беларуси:

Вадим! Спасибо, что не забываешь наш фильм. Я не увлекаюсь политикой, но твой портал читаю с интересом. Если глубоко философствовать, то ты прав - мы росли для того, чтобы жить в Конфедерации. Но взрослые нам этого не позволили. Надеюсь, время придет...

Ну вот как после этого не стать ее фанатом? )) Мы все были влюблены в нее еще школьниками! А она не меняется... )
Да, Наташа Гусева осталась собой. В отличие от двух старых мудаков братьев Торсуевых, которые ездили "на Донбасс". Они этой поездкой опошлили наш культовый детский фильм. Ненавижу!
А герои "Гостьи из будущего" держатся. Никто из них не стал путинистом. Респект! Значит, будущее будет! )

ЗА ПРАВА НАРОДОВ, ЗА ПРАВА ЧЕЛОВЕКА!

ЗА ПРАВА НАРОДОВ,  ЗА ПРАВА ЧЕЛОВЕКА! 

«... Декларация воли Божией есть вместе с тем и декларация прав человека»
(Николай Бердяев, "Духовный кризис интеллигенции", М., 2009, с. 206)

Сергій Чаплигін: Деколонізувати мислення суспільства!

Якась в Україні безпрецедентна бідність критичного духу - натомість повне панування одноразового, фрагментарного та синґулярного мислення.

Замість того аби зрозуміти ґлобальні тенденції ХХІ століття, зайнятися справжньою інтелектуальною працею, почати обговорювати сучасні ідеї - в суспільстві постійно обсмоктуються застарілі проблеми та перетравлюються думки, навіяні засобами масової інформації.

Натомість перед нами стоять загрози та виклики ґлобалізованого світу: лібералізм в усіх його формах панування логіки прибутку; перехід до нових форм спонтанного та спорадичного буття; знищення суверенної ідентичності, культур, етносів, націй, релігій, держав; руйнування родин; поява пост-людини, яка може довільно обирати свою зовнішність, стать, індивідуальну раціональність на любий проміжок часу та ін.

У відповідь від "політичних еліт" українці ж чують лише рекламні слогани та результати соціологічних опитувань.

І це не дивує. Бо на політично-інтелектуальному ландшафті України політична партія чи політична фігура вже давно дорівнюється до товару, який має свою "ринкову вартість" та логістику його масового розповсюдження.

Відповідно політичні процеси є довільними, героєм цього сюжету може бути будь-хто, а сценарії не є пов'язанами з жодними реаліями. Все що завгодно - лише крім сенсу.

Політичний суб'єкт давно вже не такий, яким він декому уявляється - його внутрішній зміст настільки другорядний, що практично немає вже жодного значення.

На це потрібно реагувати.

І в першу чергу потрібно деколонізувати мислення суспільства з його хибними уявленнями та навіяними галюцінаціями.

Адже Політичне є продуктом людського духу, і тому як будь-яка система цінностей воно має філософську основу та відображає певну інтерпретацію сенсу та нашого шляху в людській історії та власного в ній місця.

Це можна зробити вже - розпочавши Великий Дискурс з історії, філософії, політології, соціології, геополітики, мистецтва, літератури та ін.

Головне аби порядок денний був розрахований на завдання завтрашнього дня - якою ми хочемо бачити свою країну і світ навколо себе.

А думки, як відомо, мають властивість матеріалізуватися...

Олег Гуцуляк: Нарт Сосруко танца «Колеса Бальсага»

Континентальная страна Сираги, Сираки (Shiragi), в которую Сусаноо спустился с небес согласно с вариантом в «Нихонсёки», традиционно отождествляется с корейским царством Силла (Сара, Саро, Сора, Синра; І в. до н.э. – Х в. н.э.). Более того, японские источники сообщают, что брат государя Дзимму – Инахи-но микото, покинув его во время его Восточного похода, уехал в Корею и стал местным правителем («куни-нуси») в государстве Силла (яп. Сираки). Некоторые потомки Инахи-но микото из корейского рода Силласон-сси впоследствии вернулись из Силла в Ямато, образовав японский клан Сираки-удзи (букв. «знатные [люди] из Силла») [1].

В Сираки / Силла был правитель с именем Susung, означающим «шаман»[2].

Но также обе страны могут иметь связь с ирано-сарматским племенем сираков, известным в кубанских степях с IV века до н. э., куда они прибыли откуда-то с восточных отрогов Евразийской степи. В 310-309 гг. до н.э. царь сираков Арифарн вмешался в войну за трон Боспорского царства, но вскоре его армия потерпела поражение в битве на Фатесе, так в те времена назывался один из притоков Кубани. Сираки были сравнительно малочисленным народом, но Страбон («География», 11.5.8) утверждает, что царь Абеак мог собрать до 20 000 всадников в годы правления боспорского правителя Фарнака (63-47 гг. до н.э.). Аристократия сираков вела полукочевой образ жизни, но низшие социальные слои были оседлыми. Сираки эллинизировались в большей степени, чем прочие сарматы, они также поддерживали тесные контакты с Боспорским царством. В ходе Боспорской войны в 49 г. н.э. римляне осадили укрепленный город сираков Успу («Конский»). Укрепления города, состоящие из плетеных изгородей, обмазанных глиной, оказались лишком слабыми, чтобы выдержать штурм (Тацит, «Анналы», 12.16-17). Успу быстро взяли штурмом, все население города перебили. Сиракам пришлось присягнуть на верность Риму. Война 49 года серьезно ослабила сираков, они почти исчезли из истории вплоть до еще одного боспорского конфликта, в 193 г. н.э., после которой их следы окончательно теряются.

Считается, что этноним сираки означает «потомки льва»: др.-иран. šyr/šer «лев» + суф. —aka-.

Также в иранской сакральной традиции выполняющая функции мировой реки, Арак (arag, araγ, авест. raŋhā-) протекает по стране Сурак, где ее называют Ами, и по стране Спети или Миср, где ее называют Нив (Бд, 10)  [3].