«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Дивлячись на пам’ятник королю Данилу на відреставрованій центральній частині містечка, обіч Дністра, я подумав, що це місце могло би бути ідеальним для реальних чи уявних зустрічей тих, для кого монархія — не політичне, а етичне та романтичне поняття.
Не олігархократія, охлократія чи геронтократія, як зазвичай у нас буває. Не монократія і не псевдодемократія. Адже монархія — це стан душі.
І коли мій старший син Антон, втомившись називати короля Данила «Галицьким», нарік йоо «Бурштинським» (Бурштин — місто поряд з Галичем, де збудовано електростанцію і велике водосховище, — прим.ред.), то я не квапився його виправляти. Адже устами дитини, як відомо, часто промовляє істина. Бо король Данило є не лише галицьким чи бурштинським. Але й івано-франківським (чи станіславівським), і львівським,і харківським, і київським. Данило є українським королем. Принаймні був.
А моя приватна монархія — це справедлива соціальна ієрархічність, відсутність варварського нігілізму, стабільність і відлагодженість. Це не конче сумнівний спадкоємець на українському троні, не конче сяїво пурпурової мантії чи монаршого скіпетра. Це не обов’язково принци й королевичі, монарші послання чи полюванння і навіть не розкішні бакенбарди Франца Йосипа. Це — не диктатура, не монархія як державний устрій. Це — світло нашого серця, у справжності якого ми стовідсотково впевнені, як упевнені у кожноденному сході і заході сонця.
Ця монархія розпочинається із спокою мудреця і усмішки монаха-схимника. Із голодування на майдані Незалежності на початку дев’яностих уже минулого — о, Боже! — століття. Із віри у можливість особистої свободи.
Світло наших сердець давно би зруйнувало національне зло, але цього світла катастрофічно не вистачає. То ж починаймо його кожноденний пошук! А колись усі просвітлені з’їдуться до древнього Галича, щоб поклонитися не стільки пам’ятнику, скільки пам’яті короля Данила.
Комментариев нет:
Отправить комментарий