Рафаель Лемкін: Класичний приклад радянського геноциду — винищення української нації

Дорогі друзі, брати та сестри, куми та побратими спом’янімо всіх невинно убієнних, замордованих страшним, штучним Голодомором українців, наших знаних і незнаних родичів, родаків наших, засвітімо свічу пам»яті, нагодуймо голодних, передаймо пам’ять про цю траґедію нашим дітям і борімся, щоденно борімся за ту справжню Україну. За Україну з людським обличчям, гарним і вродливим, яку хотіли забрати в нас більшовики, яку не дають повернути нам недолюдки і «дядьки отєчества чужого». Будьмо і пам’ятаймо!

Рафаель (Рафал) Лемкін – автор концепції геноциду, яка лягла в основу всіх сучасних міжнародних і національних правничих актів. Чи знають послідовники Сталіна, що одним з головних рушіїв подвижницької праці цього Великого Гуманіста в царині запобіганню знищення народів було якраз осягнення ним страхіть масового знищення українців, яке він згодом обґрунтував як типовий зразок геноциду?! Рафал Лемкін народився 1900 року на Гродненщині. В 1920-х рр. вивчав філологію та право у Львівському університеті. Після захисту докторської дисертації у Гайдельберзькому університеті Лемкін працював помічником прокурора у Бережанах, потім викладав у Варшаві. Як бачимо, майбутній корифей міжнародного права формувався в лоні українського міжвоєнного лихоліття й борні.

Руслан Делятинський: Участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії у формуванні української адміністрації (липень-серпень 1941 року)

Автор розглядає участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в суспільно-політичних процесах в західних областях України, пов’язаних із початком радянсько-німецької війни. На початку війни, у липні – серпні 1941 р., суспільно-політична ситуація складалася на користь формування української адміністрації, яка, однак, невдовзі виявилася тимчасовим явищем. Автор акцентує увагу на суспільно-політичних поглядах окремих представників греко-католицької ієрархії та духовенства Станиславівської єпархії, які підтримали Українську державу в червні – серпні 1941 р.

Актуальність проблеми полягає в тому, що Греко-Католицька Церква у Східній Галичині з другої половини XIX ст. активно включилася до українського національного руху, значною мірою впливаючи на формування національної ідеї та української державності у першій половині ХХ ст. Особлива роль у цих процесах належала греко-католицьким ієрархам. Наприклад, у 1848 р. Головну Руську Раду очолив єпископ Г.Яхимович[i]; митрополит А.Шептицький у 1914 р. навіть розробив свій проект відродження Української державності, у 1919 – 1923 рр. – активно підтримував ЗУНР, хоча 1925 р. мусив присягнути на вірність Польській державі на підставі статей Конкордату, а в липні 1941 р. видав пастирський лист з нагоди Акту проголошення Української держави[ii]. Своє бачення державотворчого процесу мав і Станиславівський єпископ Г.Хомишин[iii]. Суспільно-політичні погляди та діяльність греко-католицького духовенства зазнали значної еволюції протягом другої половини XIX – першої половини XX ст., коливаючись від австрофільства і москвофільства до активної культурно-просвітницької праці на ґрунті національної ідеології та створення католицьких консервативних партій (зокрема, КРНС, УКНП, УХО і т.п.), в цілому підтримуючи державотворчі процеси[iv]. Таким чином, ієрархія та духовенство Греко-Католицької Церкви на різних етапах історичного розвитку підтримували і впливали на український державотворчий процес. Однак, ця проблема не може трактуватися однозначно[v], оскільки у кожному конкретному випадку ієрархи та духовенство виявляли власне бачення національної ідеї та державного будівництва, часто відмінне від державницьких концепцій українських політичних партій.

Руслан Делятинський: До питання про передумови та процес канонічного заснування Станиславівської єпархії УГКЦ (1772-1885 рр.)

Івано-Франківська (Станиславівська єпархія УГКЦ (з 1991 року): карта

Проблема оптимізації канонічної адміністративно-територіальної структури Української Греко-Католицької Церкви, яку єпископат вирішував під час роботи постійно діючого Синоду єпископів УГКЦ протягом 1991 – 1997 років1, сягає своїм корінням ще в попередній історичний період, коли обговорювалося питання про відновлення історичної Галицької митрополії у 1805 – 1807 рр. та створення Станиславівської єпархії у 1885 р. Однак, якщо в сучасний період цю проблему порівняно легко вирішують шляхом канонічного створення нових єпархій, то в той час її розв’язання було довготривалим. Особливо яскраво це виявилося на прикладі канонічного процесу утворення Станиславівської єпархії.

Окреслена проблема вже стала предметом наукового дослідження й відображена у ряді публікацій, зокрема, владики доктора Софрона Мудрого ЧСВВ, о. П.Мельничука, В.Полєка, В.Марчука, Р.Делятинського2.Однак досі невирішеними залишилися такі питання: 1) які зовнішні та внутрішні фактори виявили потребу “помноження ієрархії” в греко-католицькій церкві; 2) чому до 1850 р. вказували різні міста (Городенка, Снятин, Тернопіль) як на можливий центр нової єпархії та які фактори вплинули на вибір Станиславова; 3) чому канонічний процес утворення Станиславівської єпархії, започаткований у 1850 р., затягнувся аж на 35 років. Отже, метою даної статті є спроба додаткового аналізу передумов і канонічного процесу утворення Станиславівської єпархії.

Ігор Пилипів, Руслан Делятинський: До питання про греко-католицьких капеланів в Українській Повстанській Армії (1942-1946 рр.)

Капличка УГКЦ в Чорному лісі, споруджена в 1990-х роках. Фото 2007 року

 На підставі аналізу джерел й історіографії автор намагається обґрунтувати позицію греко-католицьких ієрархів та участь окремих представників духовенства в Українській Повстанській армії.

Проблема капеланства в Збройних Силах на сучасному етапі включає практичний та історико-теоретичний рівні: на першому – як запровадження у Збройних силах України – позитивно сприймається командним складом і духовенством, але потребує законодавчого закріплення і опрацювання, зокрема, в рамках „Стратегії розвитку Української Греко-Католицької Церкви”[i]; на другому – передбачає вивчення досвіду діяльності українських капеланів, зокрема, в армії Австро-Угорської імперії, легіонах Січових Стрільців, Українській Галицькій армії, дивізії СС „Галичина” німецького вермахту та Українській Повстанській армії. Цій проблемі присвячено чимало досліджень істориків[ii], але залишилися і дискусійні питання. Так, питання капеланства в УПА, яка у свій час викликала гостру полеміку на сторінках преси[iii], потребує детальнішого вивчення. На жаль, поки-що відсутнє комплексне дослідження проблеми участі греко-католицьких священиків у формуваннях УПА. Слід зауважити, що радянські дослідники, ґрунтуючись на „висноквах” органів НКВС та НКДБ за 1944 – 1946 рр., саме “співпрацею уніатського духовенства з українськими буржуазними націоналістами” обґрунтовували „закономірність” ліквідації УГКЦ 1946 р.[iv]. Водночас у вітчизняній історіографії поширена теза про те, що рішення про ліквідацію УГКЦ у Москві прийнято тому, що ієрархи УГКЦ не зуміли зупинити збройний опір УПА[v]. Отже, проблема співпраці греко-католицького духовенства із підпіллям УПА потребує детальнішого вивчення.

Степан Возняк: Антропоцентризм філософської думки України: ретроспективний погляд

Дослідники філософської думки України одностайні в тому, що однією з найхарактерніших її особливостей є людинознавчий, екзистен­ціальний, етико-гуманістичний характер. Це зумовлено тим, що в силу історичних причин функцію філософів професіоналів тут перейняли сво­єю творчістю поети й письменники. Це стосується, як вважає один із дослідників історії філософії І.Мірчук, філософського мислення усіх слов’янських народів. На його ж думку, в силу цієї обставини філосо­фія змушена була змінити свій загальний характер, поставивши в осере­док своїх міркувань не чисту абстрактність, не логіко-гносеологічну проблематику, а “насамперед людину і її долю, людське життя і його сенс” [1,719].

Антропоцентризм, можна, на нашу думку, вважати головною парадиг­мою філософії України на всьому її історичному розвитку. Проте форми його вияву мали-конкретно-історичний характер, залежали як від             соціокультурних чинників, так і від саморозвитку   людини, її місця і ролі в системі суспільних відносин, а відповідно і від  філософського осмис­лення її сутності.

Орынбай Жанайдаров: Кыпчакское письменное наследие

Выдающийся вклад в отечественную историю и культуру сделал доктор филологических наук А.Н.Гаркавец, одну за другой издавший несколько огромных книг из письменного наследия кыпчаков. Первая вышла в 2001 году в Алматы – «Армяно-кыпчакская псалтырь» шестнадцатого века (1575 – 1580), автор ее – дьякон Лусиг из Львова. После этого вышли в свет три тома из серии «Кыпчакское письменное наследие», каталог и тексты памятников армянским письмом (Алматы, «Дешт-и-Кыпчак», 2002 – 2011). Четвертым томом стал «Кыпчакский словарь», по армянописьменным памятникам ХVI – ХVII веков (Алматы, 2011). Объем каждой книги огромен, от 92 до 110 печатных авторских листов, это более 1200 страниц текста большого формата. В книгу вошли 110 уникальных кыпчакских письменных памятников, написанных армянской графикой в 16 – 17 веках, иначе – армяно-половецких рукописей. Сами тексты легко узнаются людьми, знающими хотя бы один из тюркских языков, – это кыпчакский язык, который все равно что чагатайский или казахский.
До этого А.Н.Гаркавцом была дважды издана антология «Великая степь» в античных и византийских источниках.

Дмитрий Межуев: Лиотар Джина Махавира!

Всё новое хорошо забытое старое!

Что такое постмодернизм? Основная характерная черта постмодерна — плюрализм истин. Что это? Это никому не приходит в голову почему то! Это анархия, постмодернизм — это анархизм. А леваки всё критикуют постмодернизм, и критика их уничтожительна. На то есть серьёзные причины, анархия не может знать себя, она не может ни с чем отождествится, и далеко не всегда, если вы спросите анархиста анархист ли он, он ответит утвердительно, как бы это ни было курьёзно, он может даже отрицать то, что он анархист. Вот так и случилось с постмодернизмом, и он уже повлёк за собою серьёзные социальные последствия, например становление полицентричного мира глобализации, становление континентальных рынков в рамках которых государства вынуждены поступится суверинететом, очень такие анархичные последствия.

Однако не стоит непосредственно отождествлять постмодернизм с тем комплексом леваческих и либертарных идей, который принято называть анархизмом. Отождествить постмодернизм можно разве что с онтологическим анархизмом Хаким Бея – это философский анархизм. Вот здесь собака и зарыта, весь этот антиинтеллектуалистский пафос проповеди постмодернистов, всё это отрицание фалло-лого центризма, метанарративов и прочая есть отрицание того утончённого насилия, которое присуще дискурсивным способам постижения реальности. Это насилие философских спекуляций, насилие объективации реальности. Таким образом, постмодернизм — это анархия ненасилия в таком толстовском духе. У Льва Толстого было два великих ученика: отец Георгий Гапон и Махатма Ганди. Ганди джайн, и здесь начинается самое интересное.

Елена Герасимова: К вопросу о границах зла

Я думаю, что отличие фашизма и советизма от предшествовавших им практик насилия заключается даже не столько в том, что они вводят человека в такое состояние, при котором он не может действовать по собственной воле (это, пусть не в такой степени, было и раньше), сколько в том, что наряду с этим они ставят его в такое положение, в котором невозможно сделать выбор, невозможно потому, что это в любом случае будет выбор зла (их ноу-хау, растиражированное где только можно, это создание ситуаций типа «Выбор Софи» – http://my-hit.ru/film/2543).

Ни то, ни другое само по себе с необходимостью человека не ломает, поскольку в первом случае у него остается некий объективный ресурс (трансцендентная истина, в силу причастности которой люди превозмогают пытки), а во втором – субъективный (в мобилизованном состоянии люди находят выход даже из патовых ситуаций).

Но сочетание того и другого создает беспроигрышную схему – поскольку все силы уходят на сопротивление пыткам, их наверняка не хватит, для того, чтобы правильно сориентироваться, и, наоборот, если все силы брошены на то, чтобы найти выход, их точно не хватит, чтобы преодолеть боль. Что представляет собой, по сути, порочный круг. И, конечно, против тех, кто не ломается сразу, работает фактор времени – с его течением диаметр окружности становится все короче и короче, и в определенный момент неизбежно наступает коллапс.

Пилипів Ігор, Руслан Делятинський: До питання про ставлення греко-католицького духовенства до дивізії «Галичина» (1943-1945 рр.)

Автори на підставі аналізу соціально-етичного вчення УГКЦ, політичної лінії ОУН(Б) і ОУН(М) та політики німецької окупаційної адміністрації дистрикту Галичина намагаються дати відповідь на питання: які чинники спонукали частину українського суспільства, в тому числі й ієрархію та духовенство Греко-Католицької Церкви, підтримати набір до дивізії „Галичина”?

Формування української політичної нації на сучасному етапі потребує вивчення і врахування «уроків історії», особливо ХХ-го століття, які стають не тільки предметом наукової дискусії фахових істориків, але й часто сприяють політичним спекуляціям чи маніпуляціями суспільною свідомістю. У Конституції України 1996 р. вказується, що держава повинна сприяти «консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості»[i]. Президент В.Ющенко зокрема, виступає з ініціативами суспільного примирення*. Завдання істориків – сприяти формуванню об’єктивних оцінок суперечливих подій минулого.

Однією з дискусійних проблем є формування у 1943 – 1944 рр. дивізії „Галичина”. Її суперечливість пов’язана з проблемою «колабораціонізму» в період німецької окупації, що носить «ідеологічно-політичний підтекст», проте досі так чи інакше використовується як вітчизняними, так і зарубіжними (зокрема російськими) істориками[ii]. Радянські історики негативно оцінювали дивізію «Галичина», не відмежовуючи її особливо від «буржуазно-націоналістичних формувань» УПА. Українські діаспорні історики, навпаки, розмежовували дві військові формації – дивізію «Галичина» та УПА, виходячи із симпатій щодо двох фракцій ОУН; подібні дискусії можна простежити і в новіших публікаціях діаспорних авторів[iii]. Очевидно, стереотипні оцінки стають «історіографічним раритетом»*, а водночас у вітчизняній історіографії з’явилися декілька ґрунтовних досліджень, зокрема, А.Боляновського[iv], І.Дерейка[v], В.Шайкан[vi], присвячених проблемі «колабораціонізму» взагалі та українським воєнізованим формуванням у складі збройних сил Німеччини періоду Другої світової війни.

Руслан Делятинський: До питання про розвиток адміністративно-канонічної структури Української Греко-Католицької Церкви: традиції Галицької митрополії (1807-2005 рр.)

У цій статті автор, повертаючись до порушеної раніше проблеми розвитку адміністративно-канонічної структури УГКЦ [див.: 36], зосереджує увагу на двох моментах: по-перше, щодо збереження канонічної правонаступності УГКЦ від Берестейського Собору 1596 року до створення / відновлення Галицької митрополії 1807 року, а далі – аж до перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва 2005 року; по-друге, щодо особливої історичної ролі Галицької митрополії у процесі трансформацій адміністративно-канонічної структури УГКЦ у ХІХ – на початку ХХІ століття.

Розвиток Української Греко-Католицької Церкви (далі – УГКЦ) на початку ХХІ століття відбувається не так екстенсивно, як інтенсивно, тобто спрямовано не стільки на розширення «території впливу», скільки на зміцнення й удосконалення власної адміністративно-канонічної структури та утвердження християнських цінностей серед українського народу. Очевидно, за останнє двадцятиліття УГКЦ не тільки вийшла поза вузькі територіальні рамки історичної Галичини, поширила власну адміністративно-канонічну структуру на всю територію України та серед української еміграції у світі, але й суттєво еволюціонувала в досягненні Патріаршого устрою, хоча й поки-що «незавершеного», не визнаного офіційно Римським Папою, проте фактично реалізованого через активну пасторально-місійну діяльність в суспільстві. Аналізуючи тенденції розвитку УГКЦ за останні 5 – 10 років, можемо констатувати поступову реалізацію окресленого Блаженнішим Любомиром Гузаром у Пастирському посланні «Про утвердження Патріаршого устрою УГКЦ» завдання «на майбутнє»: «…Новий струм динамізму повинен пробігти по всіх структурах Церкви. Мають ефективніше запрацювати патріарші та синодальні комісії, оскільки це головні органи, в яких формується душпастирське та адміністративне життя Церкви. Свіжою енергією має сповнитися діяльність церковних структур на єпархіальному, деканальному і парафіяльному рівнях. Тут розумна автономія, сперта на головні засади єпископського служіння та на принцип допоміжності (субсидіарності), має доповнюватися почуттям співвідповідальності, спільності мети й загальноцерковної солідарності…» [11, с.14].

Александр Куляпин: Мифы Ивана Ефремова

Работая почти исключительно в неуважаемых интеллектуалами жанрах массовой литературы, Ефремов, тем не менее, нескрываемо претендовал на роль властителя дум. В эпоху постмодернизма это не вызвало бы удивления, но для советской культуры 1940—1960-х годов ситуация весьма необычна. Масштаб нескромных притязаний Ефремова отчетливо виден хотя бы в письме В.И. Дмитриевскому, написанном за полтора года до смерти. По поводу своего романа «Лезвие бритвы” он заметил: «Публика уже его оценила — 30-40 руб. на черном рынке, как Библия”. Сравнение «Лезвия бритвы” с Библией для Ефремова не является кощунственным, ведь он всегда и очень последовательно противостоял иудео-христианской культуре.

Историософия Ефремова полемично заострена по отношению к европоцентричным доктринам. По его мнению, пояс ключевых для истории человечества культур протянулся от Крита к Индии. О крито-индийской культуре в фантастическом романе «Туманность Андромеды” (1957) рассуждает историк из далекого будущего Веда Конг. В «Лезвии бритвы” (1963) Крит, Элладу и Индию ставит в один ряд уже сам писатель. Рим же и его наследницу Западную Европу Ефремов считает тупиковой ветвью развития цивилизации. «Из всех падений человека в недавнем историческом прошлом, — пишет он в романе «Час быка” (1968), — деградация римлян не имела себе равных, разве в Германии в эпоху фашизма.

Татьяна Фроловская: Евразийское мировоззрение Пастернака

1. Евразийство – запретная зона

Взаимоотношения Б.Л. Пастернака – философа по образованию – с заметным и запретным в его стране и в его время направлением философской мысли евразийством заслуживают отдельного разговора.
В 1922 году за границу были высланы прославленные русские религиозные философы и историки, которые в вынужденной эмиграции открывали особый путь России.
Интереса или хотя бы любопытства к возникшим перед революцией обществам «Скифы» и «Вольфила» у Б.Л. Пастернака не было. Он выделял представителей – А. Блока, А. Белого. Стихотворение «Скифы», роман «Петербург» – да, но общества, образованные Ивановым-Разумником, его мало волновали. Насколько он не вникал в суть, доказывает его письмо Спасскому, в котором он говорит о евразийцах, как последователях «Скифов» и «Вольфилы», называет евразийцев «лучшими и независимейшими из эмиграции».
В 1926 году Пастернак был удивлен вниманием к нему евразийцев: кн. Святополк-Мирский и другие евразийцы писали ему из-за границы. Поэмы Пастернака «Лейтенант Шмидт» и, особенно «Девятьсот пятый год» были приняты евразийцами с восторгом. В это же время Марина Цветаева отнюдь не была в восторге от этих поэм и считала, что удачнее для Пастернака было бы избрать в герои поэмы не Шмидта, а Каляева – террориста и убийцу.
О евразийцах ходили разные мнения и слухи. В кругу Ахматовой у нее в доме, в присутствии будущего евразийца Льва Николаевича Гумилева их осуждали за то, что они заигрывают «с большевизанами». Хочу привести один пример такого «заигрывания». Трубецкой пишет, что большевики хороши уже потому, что они показали миру сатану, а тот, кто увидел сатану, из одного неприятия придет к Богу.

Мать Мария (Скобцова): Картина мира

С точки зрения демократически — обывательской современная картина мира могла бы быть изображена очень обычным образом: некий страшный дракон. Как бы трёхглавый удав, стережёт невинную царевну, попавшую к нему в плен. Все три головы дракона караулят каждое её движение, неотрывно смотрят ей в глаза.
Могущество дракона безмерно: одним движением он может уничтожить царевну, зачаровать её взглядом, задушить кольцами своего тела, уязвить своими отравленными жалами. Царевна же невинна и бессильна. Избавителей у неё нет. Она во власти дракона. Дракон должен вызывать ужас и ненависть, царевна сочувствие и любовь. Но никакая ненависть не может обессилить дракона никакая любовь не может спасти царевну. Разве, что она немного перевоспитается по драконовым способам воспитания, сама, так сказать одраконится. Или разве что драконовы головы начнут пожирать одна другую и так изойдут во вражде сами к себе, в припадке самоистребления. Картина эта, несомненно, похожа на то, что нас окружает, что каждый легко узнает, каковы имена этих трёх голов и кто царевна. Общественные симпатии делятся между драконом и царевной. Одни преклоняются перед могуществом дракона и убеждены, что только он один и может властвовать в мире, другие сочувствуют царевне, и верят, что она рано или поздно освободится от дракона. Мне же кажется нужным как- то разобраться беспристрастно в истинной сути и дракона, и царевны, и может быть вынести нравственный приговор им обоим.
В насилии и крови Великой войны родилось миру до того неведомое чудовище. Идея классовой борьбы и классовой ненависти воплотилась в России в страшное обличие Советской власти.

Семён Киперман: Настоящий пастор Шлаг

Одной из ярких личностей, активно участвовавших в Сопротивлении нацизму в  Германии был Дитрих Бонхёффер. Пастор, доктор теологии, игравший важную  роль в антифашистском движении и спасший многих евреев, он трагически  погиб в апреле 1945 года вместе с другими участниками заговора против Гитлера  20 июля 1944 года.

* * *

Дитрих Бонхёффер родился 4 февраля 1906 г. в Бреслау в семье известного  врача-невропатолога Карла Бонхёффера. История отмечает «исключительную  нравственность», свободолюбие и мужество ее членов. В годы нацизма семья  потеряла четверых своих членов. Имя бабушки Дитриха — урожденной Юлии  Тафель — вошло во многие издания, посвященные истории борьбы против  нацизма. В 90-летнем возрасте она, одна из немногих немцев, весной 1938 года  отказалась подчиниться требованиям нацистов о бойкоте еврейских  учреждений и на глазах штурмовиков вошла в магазин, принадлежавший еврею.
Дитрих многое в своем характере позаимствовал у отца Карла Бонхёффера —  немногословие, умеренность, умение ясно и доказательно мыслить. Это  сказалось на его стремлении всегда вносить рациональное в понимание самых  иррациональных процессов и сфер, соединять научное мировоззрение с верой  в Бога. Эта особенность выделяла Дитриха как одного из самых известных  теологов XX века. Родители воспитали у всех детей антивоенную, а позже  антифашистскую позицию.

Павел Рахшмир: Ханна Арендт: Тоталитаризм — зло ХХ века

ПОБОРНИЦА «ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОГО ДЕЙСТВИЯ»

Ханне Арендт (1906-1975) по праву принадлежит одно из мест в первом ряду политических мыслителей ХХ века. Причем ее творчество не стало достоянием истории, пусть даже новейшей, а проложило мосты в будущее.
Родилась она в Ганновере в еврейской семье, основательно укоренившейся в немецкую духовную культуру. Семья принадлежала к среднему классу, но придерживалась социал-демократических взглядов. Отца (он был по профессии инженером) Ханна лишилась еще в 7-летнем возрасте. Тем не менее она получила великолепное образование в университетах Марбурга, Фрейбурга и Гейдельберга. Среди ее учителей такие мировые величины, как М. Хайдеггер, Э. Гуссерль, К. Ясперс.
Во время учебы в Марбурге она пережила бурный роман с М. Хайдеггером, который был старше ее на 17 лет. Хотя воззрения Х. Арендт всегда отличались оригинальностью, но мощное интеллектуальное влияние Хайдеггера так или иначе сказалось на них.
В Гейдельберге судьба свела ее с другим выдающимся философом — Карлом Ясперсом. Можно сказать, что мудрый и благородный Ясперс в какой-то мере заменил Ханне отца. В семье Ясперсов она чувствовала себя как дома. Ее диссертация на тему «Понятие любви у Святого Августина», опубликованная в 1929 году, была подготовлена под руководством Ясперса.
С приходом к власти нацистов в январе 1933 года жизнь молодой женщины, решившей посвятить себя науке, круто меняется. Весной этого года Х. Аренд подверглась кратковременному аресту. Это был сигнал тревоги. Вместе с матерью она конспиративным путем перебирается в Прагу. После этого некоторое время ей удалось поработать в Женеве в Международной организации труда — одном из подразделений Лиги Наций. Наконец, Париж, где Х. Аренд участвует в международном антифашистском движении. Нацистская оккупация вынудила ее покинуть Францию и эмигрировать в США. Там она активно занималась публицистической деятельностью и еще до окончания второй мировой войны приступила к работе над книгой о сути нацизма.