Пинхас Полонский: В Израиле сегодня происходит повторение книги Шмуэля

В Израиле сегодня происходит повторение книги Шмуэля. Саул преследует Давида и хочет его уничтожить, но раз за разом война с филистимлянами не даёт ему это сделать.

Саул - это левые, Давид - это правые (кстати, пора восстановить оранжевый флаг правых, потому что Давид был рыжий, "адмони").

В современном Израиое: первая попытка Саула уничтожить Давида было Осло, его остановил арб. терр.

Вторая попытка была Размежевание и Ольмертовская программа "скукоживания" (пробным камнем был погром в Амоне). Её остановила Вторая ливанская война.

Оба раза мы (правые) думали, что всё потеряно, но каждый раз оказывалось, что мы из-за этого только усиливались.

Сегодня Саул предпринимает третью попытку. Она будет остановлена точно таким же путем.

Поэтому главное - это укрепление поселений, преобразование мышления правых (да, именно самосознание правых-  это главная проблема! а вовсе не переубеждение левых - это все равно невозможно), спокойная разъяснительная деятельность в диалоге с центристами (даже когда она не приносит сразу плодов), не поддаваться ненависти, ни в коем случае не провоцироваться на насилие и не радоваться ему.

Да, левые гораздо сильнее с организационной и системной точки зрения, и не видно как это спасет нас против огромной левой машины.

Но колёса истории повернутся сами. Наша задача – подготовить ситуацию к тому моменту когда этот поворот произойдет.

Олександр Палій: Острів Русів

Однією з причин минулорічного навіженства московського дєда є очевидне походження держави та народу Русі з сучасних українських земель. Офіційно - з Києва, та історія дає підказки, що все могло статись трішечки раніше.

І південніше.

Мова йде про острів, що існував на Дніпрі між сучасними Черкасами, Смілою, та Чигирином. Одна з теорій походження слова Русь

- від назви острову, на якому жив древній і багатий народ.

Археологи, проводячи розкопки на території Росії та України, причому досить далеко від морів та великих озер, знайшли кілька місць, які могли б претендувати на звання «острова русів».

Острів згадується мусульманськими купцями, мандрівниками та літописцями. Вони розповідали, що біля країни Артанія, серед Великої води є великий острів, укритий лісами і болотами, довжиною «три дні дороги на конях», що відповідає теперішнім 130-140 км.

Одна з гіпотез місцезнаходження загадкового острова з'явилася у 60-х роках ХХ століття, коли льотчики допомагали обробляти колгоспні лани з повітря, та звернули увагу на те, що земля між Каневом, Смілою і Чигирином набагато вища від земель, що знаходились навкруги. Сучасні ж технології знімків земної поверхні з космосу дозволяють оцінити ширину русла, яке колись проходило на місці Ірдинського болота, та річки Тясмин.

Виявилось, що нижче Канева, трохи південніше річки Вільшанки, в ті далекі часи Дніпро розділявся на два рукави - правий і лівий:

• правий був судноплавним, іноді до 3 км завширшки. Саме по ньому проходив всесвітньо відомий шлях із варяг у греки. Нині це заплави річок Ірдинь (від села Мошни до міста Сміли) і Тясмину (від Сміли до впадання в Дніпро біля села Стецівка, трохи нижче міста Чигирин)

 • лівий рукав — це теперішнє русло Дніпра. Тоді він був другорядним, але судноплавним.

Між двома рукавами і лежав давній острів у «три дні дороги на конях» — острів Русь. За переказами, руські дружини саме звідси починали походи в половецькі степи, землі Криму, Візантійської імперії. Нині на території колишнього острова стоїть місто Черкаси.

Аргументів цій історії додає два фактори - сучасні Ірдинські болота, є дуже співзвучними з згаданою Артанією (окрім неї араби також згадували Куявію і Славію). І друге - татарське походження назви Чигирин вказує на те, що південні ворота Острова Русів називались виходом з країни («чигир» - вихід, по-татарськи).

P. S. 

Svetlana Lytvyn-Kindratiyk

Цікаво, що там де знаходяться села Прохорівка, Сушки, раніше було містечко Бубнів (всі села нижче Канева) ще 60-х роках дорога (поки її не заасфальтували) була не грунтова, а з суцільного піску. Ми дітьми просто по коліна провалювалися в цей пісок. Як ніби дно ріки, а паралельно цих сіл на відстані десь кілометр тягнеться пасмо височини висотою десь в 5-ти поверховий будинок аж до села Гельмязів, яке вже знаходиться на цій височині. Це пасмо в основному має багато піску, де-не-де було видно карєри з видобутку піску. Автобус Київ-Канів якраз спускається з цієї височини в цю долину й прямує далі.

The flag of the Federative Republic of Russia / Флаг Федеративной Республики России

The flag of the Federative Republic of Russia is consists of two white stripes on both upper and lower horizontal part with the blue azure on the center part of the flag that symbolizes the alternate flag of the White-Blue-White flag of Russia which was currently in use by some anti-war activists, the Freedom of Russia Legion, and exiled members of the opposition group after it was redesigned to remove the red part of the flag on the lower part that they thought to symbolizes the cult of miltarism and authoritarian tendencies. The next one is the heraldry of the eagle which was used as the coat of arms of the pre-Bolshevik Russian Provisional Government and the Russian Republic with the different color and the coat of arms of the Novgorod Republic but with beast heraldry but it is unofficial.

Флаг Федеративной Республики России состоит из двух белых полос в верхней и нижней горизонтальной части с синей лазурью в центральной части флага, что символизирует альтернативный флаг Бело-сине-белого флага России, который в настоящее время используется некоторыми антивоенными активистами, Легионом Свободы России и ссыльными членами оппозиционной группы после того, как он был переработан с удалением красной части флага в нижней части, которая, по их мнению, символизирует культ милитаризма и авторитарные тенденции.  Следующим является геральдика орла, которая использовалась в качестве герба добольшевистского Временного правительства России и Российской республики с другим цветом и гербом Новгородской республики, но с геральдикой зверя, но она неофициальна.

by AstroRangerBeans

by AugustusJuliusdCV

Batodalain Dorje: Мүнх Тэнгэрийн Далбаа "Знамя Вечного Синего Неба Великого Монгольского государства"

9 июля 2023 года мы провозгласили день государственного прапора будущей независимой Бурят-Монголии и приняли новый национальный прапор - исторический прапор монгольских народов - Мүнх Тэнгэрийн Далбаа "Знамя Вечного Синего Неба Великого Монгольского государства".

С этого дня 9 Июля провозглашается днём Бурят-Монгольского прапора.  

Специально не придумывали, но это так совпало, что в Монголии День государственного прапора - 10 июля.

Получается мы будем праздновать на один день раньше.

Буряад-Монгол Уласын төр засагай далбааны тухай журам

Regulations on the national flag of Buryad-Mongolia

Статут государственного флага Бурят-Монголии (проект).

Государственный флаг Буряад-Монголии, также - Флаг Вечного Синего Неба, состоит из полотна синеголубого цвета неба “в полдень на широте Бурятии и Монголии”, и символом Соёмбо белого цвета, состоящем из полумесяца, солнечного диска и пламени (с тремя язычками огня) по середине полотна.

Государственный флаг Бурят-Монголии восходит к флагу Великого Монгольского Государства (Их Монгол Улс) и флагу Государства Хунну и полностью их повторяет, что указывает на исторические корни бурят-монгольского народа и традиций государственности. Раскрывает причастность бурят-монголов к единому монгольскому миру и объединение всех монголоязычных народов в едином политическом, экономическом и культурном пространстве.

Сине-голубой цвет полотна символизирует единство всех монголов под одним Вечным Синим Небом и выражает его волю (Мүнх Тэнгэрийн Хүчь).

В середину полотна помещён символ Соёмбо - полумесяц, Солнце и неугасимое пламя, что означает власть Вечного Синего Неба над прошлым настоящим и будущим бурят-монгольского народа. 

Соёмбо с древнего языка санскрита переводится как "Герой, создавший себя сам", что символизирует независимость бурят-монгольского народа, его силу и волю - неугасимого пламени питающегося от Солнца и Луны - властью над Светом и Тьмой / Днем и Ночью.

Политическое значение.

Флаг Вечного Синего Неба восходит ко временам державы Хунну и Великого Монгольского Государства и указывает на политическую преемственность Бурят-Монголии в истории.

Провозглашая возрождение государственного флага Бурят-Монголии - флаг Вечного Синего Неба, возрождаем истинный суверенитет государственности Бурят-Монголии, не подчиняющейся воли иноземных захватчиков и иностранных государств, согласно Воле Вечного Синего Неба в соответствии Великой Ясой Чингисхана - монголы не должны подчиняться чужеземцам и захватчикам.

Провозглашаем 9 июля (можно - второе воскресенье июля), а также 22 число летнего месяца бишин - днём Государственного Флага Бурят-Монголии.

Демократическое движение "Буряад-Монгол Эрхэтэн".

Принято 9 Июля 2023 года на чрезвычайном совещании:

Хельсинки - Вашингтон - Улан-Удэ

Анатолий Несмиян: Какой цивилизационный проект избирет после-Путинская Россия

Саммит НАТО должен будет окончательно ответить на ультиматум Кремля о границах 1997 года. Это не будет точка, но наверняка будет запущен процесс, по итогам которого альянс юридически или фактически встанет на границах с Россией по всему их западному периметру (за исключением Белоруссии, но это тоже, скорее всего, пока).

Как именно будет оформлено это продвижение, вопрос важный, но в целом ответ на него уже понятен. Можно констатировать, что примерно полтысячи (и даже более) лет истории России нынешний режим благополучно спустил туда же, куда он дел и украденные у страны триллионы - в никуда. Здесь речь идет уже не о петровских временах, а гораздо глубже.

Россия, как и полтысячи лет назад, оказывается в жесткой блокаде как с востока, так и с запада, при этом у нее как и тогда, разрушена прежняя и нет новой модели развития, которую еще только предстоит осмыслить.

В некотором смысле парадоксально, но режим Путина при всех катастрофических последствиях для страны, расчистил пространство для других решений. Тогда, более полутысячи лет назад, Россия существовала в виде нескольких версий, каждая из которых опиралась на свой источник развития и потенциально предлагала принципиально иной от иных версий путь развития.

Победила самая мрачная и бесчеловечная версия Московской Руси, которая последовательно закрыла проекты Новгородской Руси и проект Великого княжества Литовского. Остался косплей на Орду, и собственно, мы в нём все эти пять веков и существуем.

Теперь пространство расчищено, бандиты разграбили страну настолько, что она снесена до коренной материнской породы, до базальтового слоя. 

И сейчас снова возможны три разные версии, у каждой из которых есть свой вариант выхода из цивилизационной катастрофы. И снова самый безнадежный во всех отношених - это московский, который предполагает исключительно рессентимент и идею «можем повторить». Ничего другого в московской версии нет и, скорее всего, не будет. Есть версия Белоруссии - маневр и динамичный баланс между Востоком и Западом и в потенциале версия Киева - но с ней как раз все очень непросто, так как с первыми двумя вопросов нет, даже в случае смены режимов сменить вектор движения будет крайне непросто. 

... Теперь такой шанс есть у Украины, а так как континент занят другой доминантой, то у Украины остается только одно пространство для потенциального доминирования - цивилизационное. В рамках русской цивилизации.

Россия, кстати, тоже находится в том же циклическом противоречии, которое выражено гораздо сильнее и имеет два уровня - противоречия между регионами и центром и противоречия между самими регионами, часть из которых не может выбраться из традиционной фазы развития, часть устойчиво находятся в индустриальной, и некоторые вышли на постиндустриальный уровень. Даже при идеальном управлении иметь внутри страны три фазы развития - это буквально экзистенциальный вызов качеству управления.

Но у России ... - неправильное и хронически приводящее к одной и той же циклически повторяющейся катастрофе. Но оно есть - это централизованная империя... Так что прямо сейчас у русской цивилизации есть только два оформленных проекта и один - в потенциале, но его еще нет, и неизвестно, каким он будет и будет ли вообще...

Максим Розумний: Яка перемога над Росією потрібна Америці

Є кілька міфів про наші відносини зі стратегічним союзником (США), які сьогодні домінують у публічному дискурсі.

Перший: американці бояться перемоги України над Росією. 

Другий: ще більше американці бояться того, що Росія "розвалиться". 

Третій: американці штовхають наше керівництво до того, щоб завершити війну якомога швидше.

Насправді, американцям не потрібна перемога України у тому сенсі, як ми її розуміємо (повне звільнення окупованих територій). У класичній воєнній теорії метою воєнних дій не є захоплення територій. Такою метою є розгром (в ідеалі - знищення) армії противника. Сьогодні в епоху гібридних війн мета є значно ширшою - втрата легітимності ворожого уряду, економічне ослаблення противника, руйнування його альянсів, втрата ним технологічного і виробничого потенціалу, моральна деградація населення і т.ін. А також, звичайно, нищення військової могутності.

Усе це зараз відбувається з Росією. Завдання США полягає в тому, щоб усе це продовжувало відбуватися з Росією і після завершення активних бойових дій. Для цього треба, щоб

а) Путін лишався при владі, забезпечуючи інерційну деградацію системи управління РФ та посилюючи розчарування імперською ідеєю в російському суспільстві та дискредитуючи Росію в очах її партнерів і союзників (Китаю, Туреччини, Індії та ін.);

б) жодних підстав для зняття економічних санкції не виникло;

в) активні бойові дії тривали до  моменту втрати боєздатності, принаймні, сухопутних військ РФ;

г) російський ВПК втратив здатність продукувати сучасне озброєння.

Ось така Росія потрібна Америці.

Тому Вашингтон не дозволить Путіну так просто вискочити з пастки. Тому нашим військам доведеться методично перемелювати живу силу, техніку і ресурси противника. Тому ніякого мирного договору не буде, а буде вимушена зупинка просування військ з одного й іншого боків на певній точці еквілібруму. Тому нас не приймуть до НАТО, щоб гра в "солом'яного бичка" тривала до повного виснаження російського "ведмедя".

Альтернативні сценарії для Росії:

1. Зміна влади з поворотом вправо. Останні події показали, що реальною організованою силою в Росії є турбопатріоти і кримінал (уособленням яких є Пригожин). Америці (як і Європі) таких варіант явно не підходить. Він, до того ж, дає старт перезавантаженню режиму, а його нова версія може стати ще небезпечнішою.

2. Зміна влади з поворотом до демократії. Можливо лише внаслідок повної військової поразки, наступного соціально-економічного колапсу та переходу до зовнішнього управління з боку Заходу. Сценарій дуже малоймовірний у ближчій перспективі і дуже витратний для Заходу.

3. Розпад РФ через автономізацію регіонів. Можливий лише як продовження сценаріїв 1 і 2 та лише обтяжує їхні негативні наслідки в очах Заходу.

Тому треба визнати, що Америка нічого не боїться. Вона просто реально оцінює ситуацію і піклується виключно про власні інтереси. І це нормально.

Сергій Чаплигін: Що взагалі є історією людства, як такою?

А що взагалі є історією людства, як такою? 

Неминучий прогрес до свободи та просвіти? Чи історія боротьби класів або пригноблених меншин за звільнення? І в чому взагалі полягає сенс протистоянні прогресистів  традиціоналістам?

Адже всі ці ідеї (переходу від «традиційного суспільства» до «сучасного») є наслідком уявного тріумфу епохи Просвітництва, яка являє собою сукупність досліджень, які спробували  пояснити зрушення, пережиті суспільством з кінця XVIII ст. до другої половини XIX ст., а потім і далі в  ХХ столітті.

Де головними складовими є:

- ідея про звільнення свідомості від «міфу»;

- філософський емпіризм;

- індуктивна логіка як основний метод;

- ідея про «людину» як онтологічну одиницю;

- ідея про «невід'ємні права» людини замість християнської етики;

- ідея про суспільний договір;

- ідея про народний суверенітет.

Хоча сам термін «прогресу» говорить лише про часовий період, а не про внутрішній стан, цей міф продовжує, тим не менш, жити в колективному несвідомому. Його живучість забезпечується, не в останню чергу, фактом індустріалізації західноєвропейських суспільств в зазначений хронологічний період, який співпав з періодом торжества політичного лібералізму і виявився з ним тісно пов'язаний.

Так може все-таки правий Макс Вебер, який говорить, що сучасному суспільству властивий ряд культурних констант: «розчаклування світу» та «раціоналізація» свідомості людини?

Але чи дійсно втілення цих ідей в життя  і є частиною розвитку?

Олена Семеняка: Про психонавтику Эрнста Юнгера

Ернст Юнґер, ветеран обох світових війн, що в свій ранній період очолював націонал-революційні ветеранські кола, тобто належав до революційної правиці, експериментував із психоделіками (які не є наркотиками в розхожому розумінні) як у ході першої, так і після другої світової, зокрема, отримавши запрошення на спільні досліди від винахідника LSD Альберта Гоффмана. 

Як і Гоффман, що пов'язував своє відкриття з Елевсинськими містеріями, Юнґер відмовлявся від реноме гуру для хіппі і бітників, вважаючи, що вони просто намагаються заповнити пустку на місці зневаженої релігії і моралі в еру пост-Просвітництва й підкреслюючи свій інтерес до трансцендентних сфер і строгий медичний контроль над експериментами. Іншими словами, він по-еволіанськи розглядав ці речовини з позицій шансів на самоініціацію в сучасному світі, що знайшло відображення в численних сюжетах і мотивах його творів про сучасні гностичні спільноти посвячених, спогадах Гоффмана і цій програмній праці 1970 р., що скоро вийде друком у пречудовому видавництві Олексія Жупанського. 

В англійському перекладі німецьке "Rausch" у назві "Annäherungen. Drogen und Rausch", до речі, перекладено не як "сп'яніння", а дещо довільніше за формою, але, може, навіть точніше за змістом - як "altered states", тобто змінені стани. 

Як військовий, Юнґер наполягав на необхідності створення Генерального Штабу психоделічних студій - інакше аналог створять інші з власною метою. Тому мене радує те, що серед колег - науковців, медиків, реабілітологів, гуманітаріїв - з'являється консенсус щодо необхідності брати цей напрямок у свої руки й активно його розвивати. 

Цей загадковий трактат Юнґера, що вплинув на теоретиків постмодернізму Дельоза й Гваттарі, заслуговує на поглиблений коментар уже на рівні назви, де "Наближення" передусім стосується прискорення бажаних метаісторичних змін через психонавтику - термін, теж винайдений Юнґером. Цьому, власне, й присвячене моє дослідження, по слідах якого обов'язково видам монографію.

Видавництво Жупанського

Третя книжка цього літа приєдналася до двох своїх соратниць і вже також у друці.

Ернст ЮНҐЕР. НАБЛИЖЕННЯ. НАРКОТИКИ І СП'ЯНІННЯ

Над виданням працювали:

Переклад з німецької та примітки - Роман ОСАДЧУК

Літературне редагування - Леся ПІШКО

Художня редакторка / верстка - Оксана БАРАТИНСЬКА

-------------------------------------------------------------------------

Ернст Юнґер /Ernst Jünger/ (1895–1998) – німецький письменник, публіцист та ідеолог консервативної революції, брав участь в обох світових війнах. Завдяки раннім художнім і публіцистичним творам вважається предтечею націонал-соціалізму, хоча його пізніші речі, написані після 1933 року, позначені критикою НСДАП. Беручи участь у Першій світовій війні офіцером, Юнґер пише одну зі своїх найвідоміших книжок «У сталевих грозах», в якій осмислює феномен війни, чим здобуває визнання як серед мілітаристів, так і серед пацифістів.

Володимир Вятрович: Про націогенез і будівництво держави

Прочитав багато текстів про «формування модерної української нації» на рубежі ХІХ-ХХ. Але досі не маю відповідей на важливі питання. 

Чому мешканці Галичини та Наддніпрянщини, чи – особливо – Закарпаття, які століттями жили в різних державах, стали вважати себе українцями? 

Переконали місцеві активісти, письменники та поети? Але ж навряд, чи у них були для цього кращі можливості, ніж у держав, які тут панували (Російської чи Австро-Угорської імперій) і мали в своєму розпорядженні інструменти освіти, пропаганди, врешті репресій. 

Поширилася грамотність і вони почали читати? Але ж отримати до рук текст українською мовою тоді ще було нелегко, зважаючи на обмеження, а то й повну   заборону владою друкованого українського слова.  

Чому вони «уявили» себе саме українцями? 

Людині властиво обирати для уяви щось краще. Часом, саме уява кращого мобілізує до втілення його в життя. Що такого привабливого для мешканців цих країв було в уяві себе саме українцями? 

Нічого. Від цього конкретна особа не отримувала вигод у житті, навпаки, наражалася на можливі неприємності: покарання або, як мінімум, обмеження у самореалізації.

Мені здається, що в тезі про нації як «уявлені спільноти» відчувається  надмірна пиха людини сучасності, впевненої, що може творити все.  «Бог помер» — місце творця стало вакантним, тож до роботи: «Хай буде нація!».

Але нації не винаходяться, а віднаходяться. Їх неможливо вигадати, уявити і штучно сконструювати. Хоч можна знищити цілеспрямованими зусиллями.  Уявлення про себе як частину ширшої спільноти важливе для формування нації. Але воно не фундамент для цього процесу, а лише один з його інструментів. 

Нація - це радше рослина, яка проростає із зерна, ніж будівля, яку споруджують по архітектурному плану. Зерно вже має закладену в собі на рівні ДНК програму, змінити яку складно, а то й неможливо, а головне — навряд чи варто це робити, бо можна нашкодити. Особливості ж майбутньої будівлі обмежуються лише фантазією архітектора та вмінням будівельників. 

Тому нації не будують, а вирощують. Будують держави, для вирощування націй. 

Найкраще, що може зробити садівник — змінити умови на більш сприятливі. Таким чином процес можна дещо пришвидшити і забезпечити кращий його результат. 

Процес визрівання нації як спільноти тривалий і не завжди завершується успішно. Він може перерватися із зовнішніх (знищення іншою спільнотою) чи внутрішніх (вичерпання потенціалу росту самої спільноти) причин. 

Це виглядає приблизно так: певна група людей є носієм особливих ознак, що вирізняють її від інших груп. Ці особливості формувалися історично, спершу обумовлені природніми чинниками (такими, зокрема, як клімат, рельєф, наявність чи відсутність певних ресурсів). Згодом важливішу роль починають відігравати політичні фактори (система організації влади, своя вона, чи чужа) та економічні (способи використання, накопичення та обміну ресурсами). 

Група спершу не усвідомлює притаманних лише їй особливостей, допоки не зіткнеться з іншою, наділеною іншими особливостям. Результатом зіткнення є вирізнення чужого, іншого, не свого. 

Лиш згодом дехто пробує зрозуміти, чим саме його група відрізняється від інших. Вони починають описувати відмінності, аналізувати, а потім і пропагувати як щось краще. Це, звісно, впізнається, сприймається в групі, бо інтуїтивно своє завжди вважається кращим. Це те, з чим ти ріс, знайоме змалку, зручне, допомагає орієнтуватися в довколишньому світі, не вимагає змінюватися, а лиш спонукає зберігати наявне. 

Так групу консолідує вже не лише розуміння того, чим вона не є, але й усвідомлення, чим вона є, якими особливостями наділена. 

Згодом ці особливості (мова, традиції, культура, спосіб співіснування з природою та іншими групами, погляди на минуле, віра у майбутнє) стають предметом гордощів. Їх фіксують, зберігають і передають нащадкам в артикульованому вигляді — літератури, пісень, історичних переказів, молитв, катехизмів чи просто порадників із ведення господарства. Іноді намагаються навʼязати їх іншим групам, щоб розширити і посилити власну і таким чином забезпечити від загрози зникнення. Зрештою, для збереження національних особливостей групи, яка є їх носіями (нації), вибудовують державу.

Розуміння потреби створювати та розбудовувати державу є ознакою зрілості нації. І навіть якщо історії її створення не була успішною, держава припиняла існування (як це було в українців), памʼять про неї стає важливим елементом національної свідомості, який штовхає до повторення спроб. І так триває або до моменту їх успішної реалізації, або до цілковитого краху і зникнення нації як окремої особливої спільноти.

Михаэль Дорфман: Историософия Книги Иисуса Навина

Библия глазами носителя иврита: Книга Иисуса Навиина - это нациеобразущий миф современного Израиля. Идеологи цитируют у нас ТАНАХ в настоящем времени. Это первая священная война, наверное, первый геноцид по божескому приказу.

 ● Но царства, истребленные в первой части книги остаются на своём месте во второй. Фигура Иисуса Навина какая-то бледная. Он не имеет даже обычного для библейских героев титула-определителя, не царь, не судья, не пророк... 

● Я  читаю  Книгу Иисуса Навина как декларацию единства северных израильско-ханаанских племён Израиля перед лицом (ассирийского?) завоевания. Археологически невозможно различить между собой евреев и ханаанейцев, как скоро невозможно будет отличить израильтян от арабов. 

●Те племена, кто обьединился против завоевателей - те избранный богом Израиль, участвуют в завоевании Иисуса Навина. Другие, не вступившие в коалицию - они, проклятые обреченные на геноцид. 

 ● Есть еще линия Калеба и южных иудеев, которых не затронули ассирийские завоевания. Иудеи, похоже, не принадлежали к оригинальным 10 коленам, но аппрприировали себе идентинтичность Израпля, могучего и известного соседа после ассирийского разгрома, как Московия аппрприиировало Русь после разгрома Киевской Руси монголами. Их герои, начиная от родоначальника Иуды вплетены в библейские повествования порой довольно искусственно и в некоторых списках израильских колен нет иудеев

Анатолий Несмиян: Война - естественное состояние криминальной системы

Возможно, что ключевые африканские территории «Вагнера» перейдут из-под контроля Пригожина к менее харизматичным, зато более лояльным и неприметным. Без амбиций. Вопрос лишь в том, удастся ли это сделать бесконфликтно.

В разных странах периодически возникали примерно похожие незаконные вооруженные структуры, которые всегда проходят через конфликт с системными официальными силовыми структурами государства. И везде такие конфликты приводят к двум основным сюжетам: либо незаконная структура огосударствляется и становится «параллельной» армией, однако при этом институционализируется и получает свое пространство ответственности, либо государство рано или поздно, но убирает с доски несистемного игрока. Если государство слабое, это приводит к вооруженным столкновениям, которые можно перепутать с гражданской войной, хотя в реальности это совсем не она, так как противоречия носят исключительно внутриэлитный характер и очень редко распространяются на весь социум.

В качестве примера институционализации незаконных поначалу вооруженных формирования можно привести СС, хотя в гитлеровской Германии вообще силовые структуры представляли из себя конгломерат обособленных друг от друга формирований - отдельно армия, отдельно ВВС, отдельно флот, отдельно СС. Держать под контролем эту огромную вооруженную систему, удерживая ее от столкновений друг с другом можно было только через внешнюю агрессию, поэтому Германия фактически была обречена на нее.

В этом смысле путинская Россия очень и очень похожа на нее, так как Путин тоже создал такой же конгломерат разнообразных вооруженных формирований, и управлять всем этим воинством можно только через войны, в противном случае они рано или поздно, но столкнулись бы между собой. Когда я писал, что история с «Боингом» в 2014 году по всем своим параметрам похожа на спецоперацию одной вооруженной группировки Кремля против другой, я имел в виду как раз такое специфическое состояние всей этой вооруженной банды.

Еще один пример институционализации незаконных вооруженных формирований - иранский КСИР. Он тоже был создан в противовес армии, лояльность которой после революции для аятолл была неочевидной. В ходе ирано-иракской войны генералы сделали всё, чтобы утилизировать эти клерикальные вооруженные группировки, но они выжили в двух параллельных войнах - с внешним врагом и внутренним противником, набрали вес, а при Ахмадинежаде сумели победить армию аппаратно, получив в управление нефтяную отрасль страны для того, чтобы «вчерную» торговать ею в обход санкций. Набрав ресурс, КСИР фактически подмял под себя армию, но в ходе этой борьбы стал настолько огромной и внутренне конфликтной структурой, что точно так же может существовать исключительно в качестве инструмента внешней агрессии. Поэтому нынешний Иран - это агрессор в чистом виде и пока существуют КСИР, будет им до самого конца.

Неуспешные попытки встроить незаконные вооруженные структуры тоже можно привести в пример - это и нынешний Судан, где суданский «Вагнер» - ополчение «Джанджавид», став силами специальных операций, отказалось подчиняться армии и сегодня Судан раздирается внутренним вооруженным конфликтом. 

Еще один пример - Йемен, хотя конфликт в нем очень специфичен по своей сути и вряд ли может быть повторен в другой стране, так как «государственная» армия в нем всегда была сложной системой племенных ополчений с двойным подчинением - племенным шейхам и официальным властям. Сегодняшняя Сирия Асада - это государство плюс каптагоновый наркокартель, и у каждого субъекта свои собственные вооруженные силы. Правда, пока конфликт между ними сдерживается тем, что государство и наркокартель пока по сути есть одно и то же, но рано или поздно, разделение произойдет - и тогда вооруженные структуры наркобоссов неизбежно столкнутся с регулярной армией. И, кстати, еще неясно, кто победит.

В общем, в каждой стране ситуация «уединоначаливания» и встраивания незаконных вооруженных группировок при всех общих закономерностях развивается по своим сценариям. 

Как это будет происходить в России - посмотрим, но то, что мафиозное государство будет постоянно пребывать в состоянии конфликтов одних бандитских группировок с другими, является его имманентной сутью. Война - естественное состояние такой криминальной системы, иначе она просто не в состоянии существовать. Проекта развития у нее нет и быть не может, ее развитие - это всегда вооруженный конфликт. Внутри себя, с народом или с окружающим ее пространством.

Гавейн: Лицар круглого столу

Ґавейн (Gawain) — персонаж легенди про Артура, в якій він є племінником короля Артура та лицарем Круглого столу. Прототип Гавейна згадується під ім'ям Гвалхмай (Gwalchmai) у найдавніших валлійських джерелах. Пізніше він з’являвся в багатьох казках про Артура валлійською, латинською, французькою, англійською, шотландською, голландською, німецькою, іспанською та італійською мовами, зокрема як головний герой середньоанглійської поеми «Сер Гавейн і зелений лицар». Інші твори, де Гавейн є центральним персонажем, включають De Ortu Waluuanii, Diu Crône, Ywain and Gawain, Golagros and Gawane, Sir Gawain and the Carle of Carlisle, L'âtre périlleux, La Mule sans frein, La Vengeance Raguidel, Le Chevalier à l 'épée, Le Livre d'Artus, The Awntyrs off Arthure, The Greene Knight і The Weddynge of Syr Gawen and Dame Ragnell.

У літературі про лицарські романи про Артура Гавейна зазвичай зображують як найближчого супутника короля Артура та невід’ємного члена елітного Круглого столу.

У найвідоміших версіях легенди він є сином сестри Артура Моргаузи та короля Лота Оркнейських і Лотіанських (he is the son of Arthur's sister Morgause and King Lot of Orkney and Lothian. ). Тут його молодші брати (або зведені брати) — Агравейн, Гагеріс, Гарет і сумно відомий Мордред (Agravain, Gaheris, Gareth, and the infamous Mordred). Однак його сімейні стосунки та виховання описані по-різному в різних оповіданнях, хоча вони часто включають історію про те, як Гавейн несвідомо виховувався в прийомній сім’ї в Римі, перш ніж повернутися до Британії, щоб щасливо возз’єднатися зі своїми біологічними родичами. Серед його численних дітей від численних дружин і коханок — «Прекрасний Невідомий» Гінгалайн (the "Fair Unknown" Gingalain), сам популярний герой романів Артура.

У ранніх валлійських текстах Гавейн зображується як грізний, але ввічливий і співчутливий воїн, шалено відданий своєму королю та своїй родині. Його знають як друга молодих лицарів, захисника бідних і нещасних, а також як «Лицаря дівчат» ("Maidens' Knight"), рятівника жінок — у більш ніж одному варіанті теми «Замок дівиці». Інші відомі повторювані мотиви включають його вивчені навички лікування, його спеціальні мечі, серед яких, можливо, знаменитий Калібурн (Ексалібур), і його могутнього бойового коня на ім’я Гіньоле (Guignolet). У пізнішій версії його легенди він володіє надлюдською силою, пов’язаною з циклом дня та ночі, що додає до його вже видатної бойової майстерності та робить його непереможним фехтувальником опівдні, коли сонце на висоті.

С.О. Тороп: Скифское оружие. Лук и стрелы

Античный историк Аммиан Марцеллин так описал скифский лук: «В то же время, как луки всех народов сгибаются из гнущихся деревьев, луки скифские… вогнутые с обеих сторон широкими и глубокими рогами внутрь, имеют вид Луны во время ущерба, и середину их разделяет прямой и круглый брусок». Скифский лук имел форму, близкую к греческой букве «сигма», и длину 60-70 см (луки длиной до 1 м использовались редко).

Лук скифского типа имел широкий ареал применения и был известен ещё с эпохи бронзы. В Причерноморье он пользовался популярностью уже в начале I тыс. до н.э. В VII веке до н.э. такой лук получил широкое распространение в Передней Азии и на Балканах, где пережил античную эпоху. В первых столетиях нашей эры скифский лук лёг в основу новых типов метательного оружия (например, гуннского лука). Скифский лук был принят на вооружение греками (с конца VI – начала V веков до н.э.), римлянами, среднегерманскими и угорскими племенами. Он стал доминирующим оружием в армиях Византийской империи и Франкского государства. Скифский лук широко использовался до времён Позднего средневековья.

Универсальность скифского лука заключалась в том, что по существу он представлял собой «деревянную пружину» – механизм, в любую минуту практически готовый к бою. Его не приходилось натягивать с нуля – 80% энергии лука были уже «заряжены». Натянуть оставалось оставшиеся 20%. Это делало его незаменимым в бою, как для пешего, так и для конного воина. Поскольку для натяжения такого лука не требовалось большой мускульной силы, он был фактически главным оружием скифских легкоконных отрядов, состоявших из юношей, девушек и молодых женщин.

***

До настоящего времени на территории всего Северного Причерноморья известны находки лишь нескольких целых скифских деревянных луков, поэтому, без сомнения, каждая из них представляет для археологов большой интерес. Так, например, в конце 1960 годов во время раскопок скифского погребения IV века до н.э. на территории Керченского полуострова (в 20 км к югу от Керчи) исследователями был обнаружен один из таких луков. Его древко длиной 64,5 см лежало со стрелами рядом с саркофагом. Это был простой сегментовидный лук, состоящий из трёх деревянных пластин, обмотанных по спирали полоской коры, шириной 1,3-1,5 см. Общая толщина древка составляла 2 см.

Андрей Шуман: О практике "искусственной неисторичности"

 Большинство современных наций неисторичны. 

Проблема в том, что они созданы в XX в. Одни из древнейших политических наций -- США (1783) и Великобритания (1707). 

Много наций создано в начале XX в. -- Турция (1923). Но большинство наций создано в середине XX в. -- Индия (1947), Израиль (1948), КНР (1949). Тем не менее хватает наций совсем молодых -- Украина (1991), Беларусь (1991), Россия (1991). Хотя у них есть некоторая предыстория -- УНР (1917) и УССР (1922), БНР (1918) и БССР (1922), Российская Демократическая Федеративная Республика (1918) и РСФСР (1922). Выводить эти нации из Российской империи нельзя. Эта нация была уничтожена в ходе гражданской войны.

А неисторичность многих наций в том, что не имея истории, они эту историю фальсифицируют, делая свою нацию искусственно очень древней. Индия не была нацией до 1947. На формирование нации сыграли важную роль не столько маратхи, сколько ост-индские компании, которые модернизировали право, позволив сформироваться современной нации. Но в индийском публичном дискурсе индийская нация была единым целым до ост-индских компаний, а те лишь эту нацию угнетали. 

Самым интересным экспериментом в неисторичности была концепция истории в СССР. Чтобы попасть в историю, нужно было пройти проверку. Например, чтобы стать писателем, который войдет в историю, нужно было войти в Союз писателей и т.д. Книги таких писателей печатали не потому, что их покупали, а потому, что печатали именно их, прошедших проверку. И в этом плане самая интересная историческая роль узбекского писателя Хамзы Хакимзаде Ниязи. Его сделали всенародным узбекским культурным деятелем. В 1977-1984 сняли даже телесериал "Огненные дороги" об этом поэте. Но с распадом СССР он исчез. Испарился. Как и не было. Больше такого деятеля в Узбекистане не знают и не помнят, а тогда каждая вторая улица была названа в его честь.

Почему в Индии получается, а в СССР не получилось? В Индии неисторичность -- свойственный индийской культуре тренд ещё с античности. А в СССР этот тренд хотели создать искусственно. Так называемая "искусственная неисторичность". А в таком виде это не работает. Потому что историчность или неисторичность начинаются с живой памяти. С меня и вас. Насильно придуманную историю сделать нельзя.

Андрей Шуман: Феномен искусственной деформации черепа

 Искусственная деформация черепа - довольно распространенная традиция, но у этой традиции обнаруживается только один единственный источник -  докерамический неолит A, ранненеолитическая культура Леванта и северной Месопотамии, X--IX тысячелетия до н.э. Это самый ранний неолит, к слову. 

Затем эту традицию можно обнаружить в очень многих культурах бронзы в Евразии -- от Египта и до катакомбной культуры, а также во многих городских культурах обеих Америк -- от майя и до инков.

На Севере Индии традицию деформации черепа практикрвали эфталиты. Так, на монетах эфталитов правители часто изображаются с вытянутыми черепами. Рустам на росписях Пенджикента изображен именно как правитель эфталитов.

В Африке за пределами Египта традиция формируется очень поздно. В XX в., к примеру, она сохранилась у племени Мангбету.

Сложно сказать, какие были мифологические основания этой традиции. Но, интересно, что она появляется с неолитом. Чаще такой череп был атрибутом воина-аристократа. Как у сарматов и эфталитов.

P.S. Искусственно деформированные черепа найдены в Австралии (Коу-Свомп). Возраст 13000 лет, что ли. Есть некоторые разногласия касательно них, но Дробышевский говорит - да, несомненно, искусственная деформация