Відтак, якщо, віддаючи данину – а заради справедливості в дечім таки слід знімати капелюха і навіть схиляти низесенько голівоньку, – modern science, не брати до уваги поширені міфологізовані і комерціоналізовані – нерідко справді доброякісно – фантастичною літературою історії про самодостатніх з певним від’ємним нюансом богів, напівбогів, наполовину тварин з надприродними можливостями, інопланетних прибульців без амплуа зайд (хоча до цих варіантів розв’язку зав’язки варто, мабуть, підходити не з позиції скептика, а радше а гностика, кому так кортить криво оскалитися, щоб опісля на повен рот позіхнути чи ще через опісля смачно відригнути харчем, виробництва «Матер-Матері» ), можна виснувати, що своєрідною сполучною ланкою між Творцем і людьми тих часів слугували ані рупорами наукового підходу, ні апологетами надприродного не спростовані ритуали. Ритуали тих часів мали б бути справді витонченими, або навпаки простими і замалим безпосередніми. До того фатального моменту, коли – вибачте, пані Сайенс – люди-боги чи боги-нелюди, або боги-надлюди повірили, що Творить не Творець, а Творять –ВОНИ, коли Зло інфікувало людство прадавнє вірусом Знань Істини, а відтінки Єдиного перемішалися без Єдиного в них, Волею Єдиного, (Вавилонська Вежа?) були таки Боги. Заселяли, можливо, (чому б і ні ?) простори не лише матінки нашої Геї, але й інші неозорі системи Всесвіту.
Після того як був пізнаний (за жахливою/обнадійливою іронією долі досі не досліджений, не з’їдений ) інший бік свободи, істоти – двоногі чи десятиногі, подільні, неподільні, крилаті, ходячі, плаваючі, андрогіни, двостатеві, мавпоподібні, здібні без Єдиного закладеного задатку вижити – призначені від того часу щасливим чи нещасливим збігом обставин, чи незбагненним законом – надалі величатися просто ЛЮДЬМИ. А далі, ідучи повз віхи прогресу/регресу, були уславлені Авраам з Мойсеєм, дуалістський Зороастр і людина вже нашого часу – Магомет, – позаяк людина не могла позбутися відголосу ні бога, ані Бога в своєму єстві, маючи Бога значно вище і дальше тепер, а бога значно нижче (а тепер?), ніж то було раніш, що життєво неустанно стимулювало її на шляхах просування вглиб темної себе, стемнілої променями Того, Кого шукала. Кого шукала… І знайшла, не знайшовши (безвідрадні причини криються, вочевидь, не у новочасних, тисячолітніх мапах шукань, прямувань з їх прийнятими і неприйнятими, прийнятними і неприйнятними Складачами ), втратила, не втративши. Складачам відвели рульове (рольове?) місце недосяжних, зате вивчених і схвалених, а мапи перекреслили своїми лініями, розколів, дірок і заритих скарбів, пов’язавши це з волею нібито самих Складачів, здатною вповні виявляти себе лише обраним, задля того, щоб, коли прийде час, решта профанів велично не зійшла, а слухняно підступила під п’єдестал тих, чи вже інших обраних. Якщо говорити про віру і релігію в контексті сьогодення, то вона не зникла (хоча таки зникла…), а мутувала, а дехто каже, трансмутувала в постмодерний циклічний політеїзм, пронісши вкотре крізь себе і з собою згадані ритуали, тепер дещо в інший вимір, в інші духовні іпостасі – не боголюди – Бог, а люди – Люди. І це не мовнопонятійний ляпсус, не підміна понять, покликана так звану тимчасову постмодерність часу уподібнити чи то злити з так званою вічною модерністю часу і всіма їх спільними, бажаними і небажаними фігураціями і фігурантами. Думка, хоч і, звісно, небездоганна, але яка напевно й не претендує на першовідкриття, винахід пілюлі суму чи радості, залежно від банальної склянки з водою, думка, яка висловлена значно клопітливішими дослідниками і лише може бути піддана авторським заувагам, доповненням і унаочненим ремаркам малої прикладної «герменевтики» — в даному випадку на прикладі афробразильської синкретичної релігійної течії, що має безліч спільних знаменників і іменників з іншими південно — і центральноамериканськими культами, такими як Вуду, Сантерія, Умбанда, народів йоруба, вихідців з західної Африки, найчисельніше – з країн Нігерії, Беніну і Того, кандомбле, – релігія, що не існує поза обрядом, ритуалом, про який власне йтиметься. В афроамериканців, адептів кандомбле, центральним є поняття про орішу.
Згідно з святою доктриною, Вища Верховна Істота втомилася від безуспішної комунікації з людьми і «відійшла від справ», переклавши турботи про людей на плечі богам, духам чи прабатькам (цікаве ототожнення: прабатьки-боги). Кожна людина, незалежно від віку, раси, статі і навіть релігійної приналежності, має всі шанси стати втіленням якогось оріша. Варто сказати, що кожен оріша уповноважений функціями, притаманними лише йому, покликаний під час обряду надавати клієнтові ту чи іншу функціональну підтримку. Церемонія сходження-входження оріши в бажаючого поспілкуватися з ним має характер глибоко трансу, який проводиться, регулюється зазвичай жерцем і жрицею: отцем святих і матір’ю святих.
Окрім них, визначальних фігур дійства, є не менш важливі суб’єкти контролю кандомбле, барабанщики – вони контролюють і задають темпоритм. Темпоритм власне слугує інструментом для танцю, який в свою чергу є теж інструментом для прибуття оріши в тіло-душу танцівника. Танець, коли оріша от-от має інкарнувати, набуває просто-таки шаленого темпу, а з танцювальником починають враз відбуватися неймовірні речі. І тут найцікавіше: стріляні, досвідчені люди, яким не вперше вітатися з орішею, як правило, в трансі поводяться спокійніше, впевненіше, є й такі, що взагалі на очах розквітають молодістю, силою, даром – причому очевидними не тільки жерцям чи музикантам, – а є, і це найчастіше або молодняк, або новачки, або просто люди з певним вантажем невирішених психологічних проблем, що витворяють одверто неадекватні речі, неспівзвучні навіть з трансом. Можна, звісно, все списати на самостійних гостей, можна. І все це, зауважмо, під барабани і пильні, тверезі, тверезі, очі жерців і музик. Барабани, до речі, дуже сакральна річ, суворо і надійно зберігаються у святилищах і їх строго три. Перед церемоніалом всі довго ручкаються, вітаються, ніби мають намір справити на себе і оточуючих незабутнє враження ще до початку більш незабутнього, а зівак може бути досхочу (лиш би їм сподобалося і невдовзі самі захотіли випробувати ?..), незалежно, знову ж таки, від раси, релігії громадянства і тд. Що цікаво, кожен такий оріша в тих краях має свого католицького еквівалента, аж до самого Ісуса і Марії. І дійства ті проходити можуть запросто в християнських храминах. Особливо роль своєрідного рейтингового, інколи навіть прибуткового нічлігу для цієї традиції пристосована останнім часом в протестантських божницях. Ніякої перешкоди, як бачимо, культурні і теологічні розбіжності не становлять: релігія релігії не завада, а особливо, коли у поєднанні чи маскуванні вони дають щось третє? Дають іноді щось третє чи друге і транси кандомбле. Форс-мажори характерно виявляють себе тоді, коли комунікант-реципієнт раніше часу починає позіхати, вкриватися рясним потом, тремтіти –тобто демонструвати всі ознаки йдешнього трансу – або, у випадку втілення не того оріши з його аше (енергією), який викликавсь, тоді жрець повинен рятувати ситуацію і він вдається до такого незагрозливого способу як скроплення, обливання кашасою – водою з рота жерця в обличчя трансера-невдахи. Зазвичай, цього достатньо, аби бідолашного повернути. Та похибки такого рівня, втім, нечасті. Мабуть, ще одна річ, на яку слід звернути увагу – це, для когось суттєва, для когось ні, відміна між корінними африканськими ритуалами і креольськими, так би мовити, в взаємодіючому підході до того ж таки достославного оріші. Вона полягає насамперед у тому, що на африканському континенті свято влаштовується на честь якогось одного бога-предка, який втілюється виключно в особі жерця, в той час як деінде — в кожному, хто забажає – посвяченому. І ще важливий нюанс: оріша-предок, став орішею не просто за свої прижиттєві заслуги в родині чи за якимось сліпим жеребом «байдужого Творця», а ще й тому, що по-особливому пішов з того життя, видимого, нерідко випадковою, трагічною чи насильницькою смертю – і наново народився героєм на небесах.
Кажуть, що після зустрічі з орішею – вдалого – людина настільки проймається позасвідомо пережитим, що у подальшому не може мислити себе поза категорією божественної, наділеної вищою або й навіть само-ототожненої з вищою істотою, в менш резонансному стилі це проявляється, як невичерпне наркотичне бажання переживати трансперсональний досвід ще і ще.
І тут звідкілясь – можливо, також зі сфери позасвідомого, трансцендентного – виникає нездоланне і за своєю силою, особисто в мене, воістину моторошне запитання: а якщо, креоли, жрець і його свита, на яку покладену місію тверезо контролювати і регулювати перебіг божественного проникання, раптом візьмуть та й підкоряться стихії креольської масовості, з її несвідомими, неадекватними неофітськими закликами, тотальній орішизації клієнства, закружляють самі в танку, впадуть у дикий транс з усіма (те, що може цікаво і вдатно один чи декілька робити, хочуть всі, а відтак – можуть всі…)? Або ще гірший сценарій: жерці, за вимогою людей і їх оріш чи навпаки, або взагалі без вимог людей (нащо здалися ті людоньки – з їхніми орішами?!), під тиском всезростаючого аше і все менш ними контрольованого, надумають (вже давно надумали?) торкнутися (…торкнулися?) дотягнутися до самого підніжжя Вищої Верховної Істоти, яка знала, що робила, коли «знеохочувалася» людьми? Хто тоді виведе з трансу?
Не входити? А що ж тоді залишається, – рити землянку? Спостерігати за трансуючими і знати, що ти один із небагатьох, але влади над собою не маєш, бо не маєш над ними, ні над ким? А може взагалі не варто виходити з колективного трансу, позаяк, як видається, таке життя – в трансі – не лишень динамічне і мегадинамічне, воно – ще й вічне , бо надто вже межує з невідомим , з потойбічним, зі смертю?! Жерців, охочих контролювати оріш і тих, що на землі, і тих, що від землі предостатньо, не всі, на жаль, достойні і придатні для такого керунку, особливо на певних теренах.
Та найбільше не влаштовує – і це історично-емпірично виправдано, справедливо – чисто африканський варіант з його монопольним жерцем. Жерці вже не ті, що колись водилися за днедавніх днів. В даній ситуації, як то кажуть, незадоволені обидві сторони. Перші, зрозуміло, тим, що безпосередньо задіяно в процес лише по одній стороні — від неба і землі, – а інші дружньо чи не зовсім «курять бамбук». Друга тим, що свято одного оріши це все одно не свято одного Бога. Є ще третя сторона, в принципі частково вивідна з перших двох, відповідно до уявлень якої жрець ще не зріс до статусу-еквівалента оріши, не кажучи про Творця, а як хотілось би… Синам Божим. І Дочкам. Втім, це теж Африка. Одним словом, Африка з її слонами, нащадками мамонтів (боготваринами ?), пролітає.
Контроль над собою і іншими може втратити кожен, крім Деміурга з його архонтами, що витають над самими орішами. Ну а ще, ясна річ – Творець з його архангелами, що витають над Деміургом. У нашому параметрі Буття, в якому ми безвільно волею і безсвобідно свободою богів опинилися, панує ще один парадокс, цілком похідний від першого, і він, нема таємниці, до болю банальний: Сильніший – пасивніший, а Слабший – активніший. Та це не «втома» чи «байдужість», як і не «тріумф» чи «перевага». А парадокс модернізму – чергового, черговий, – що постане і вже постає не на розвалинах постмодернізму – руїнах, в традиційному розумінні – полягає не у (вельми вигідному, ну, погодьтеся, панове) лавіруванні між Творцем і Деміургом, суто постмодерному явищі, а – і знову (о, парадокс !?) нічого нового – прийнятті умов однієї зі сторін. Знову. І цього разу, хтозна… умови можуть бути остаточні і останні.
Наостанок, без напосідливої патетики, напиндюченого всезнайства і затятого моралізаторства, просто порекомендував би тим, хто так запалився популярною ідеєю багатообіцяючого кріогенезу (кріоніка, кріоконсервація), навпаки, підвищити температуру тіла, бодай у двох елементах плоті. Їй-богу, десь у 2152… може бути повсюдно дуже, дуже гаряче. Одначе, десь доти, віриться, таки знайдуться не самопроголошені жерці і пророки, серед багатьох або одного (першого/останнього ?), щоби не вклонитися, але щоби вклонитися, віддаючи честь богам і більшу тільки – Богові.
Комментариев нет:
Отправить комментарий