Вступ. Політики та вчені початку XX століття висували багато ідей та пропозицій щодо вирішення українського питання, які мали істотний вплив на стан міжнародних відносин, суспільну думку, внутрішньополітичну ситуацію.
План.
1.Р.Челлен: Україна у Першій світовій війні.
2.Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна.
3.«Середня Європа» та Україна.
4.Україна в геополітичних міркуваннях М.Вебера.
5.«Нова Європа» Р.Сетон-Вотсона.
6.Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал»
Зміст лекції.
1. Р.Челлен: Україна в Першій світовій війні
Рудольф Че́ллен (1864–1922) – юрист та державознавець,шведськийвчений, що ввів у науку поняття«геополітика», професор історії та політичних наук Гетеборзького і Уппсальского університетів. Він вивчав системи управління з метою виявлення шляхів створення сильної держави. Крім того, він брав активну участь у політиці, був членом парламенту.
У праці «Політичні проблеми світової війни» Р.Челлен зазначає, що одним з першочергових завдань війни має бути вирішення проблем Східної Європи — від того, який баланс сил та конфігурацію кордонів вона по собі залишить, залежатиме впродовж тривалого часу доля всієї Європи. Характерною ознакою цієї війни є вихід на кін світової історії нової сили — расизму, адже Росія вступила у війну під прапором відверто расистського гасла забезпечення панслов’янської расово-політичної єдності. Перебіг подій довів, проте, що джерелом конфронтації в Східній Європі є не расова ворожнеча між ґерманством та слов’янством, а зіткнення «азійської безмежності волі до влади» вкупі зі сповідуваним Росією примітивним, «низьким» з етично-аксіологічного погляду принципом раси та значно вищого принципу культури, розвитку, цивілізації. Расова приналежність та солідарність не відіграють у цьому конфлікті жодної ролі, адже німці, слов’яни та фінно-угорські народи Європи, захищаючи високі європейські вартості, виступили спільним фронтом супроти російської аґресії, довівши, що «єдність раси є химера». Відчуття слов’янами приналежності до європейської культури та намагання Росії «перетворити панславізм на панрусизм» спонукали їх узяти участь у спільноєвропейській протиросійській боротьбі, чим було продемонстровано «збанкрутілість панславізму як політичного чинника». Шведський учений викриває, що саме замасковане панславістською пропаґандистською демагогією бажання приєднати західноукраїнські землі було причиною вступу Росії у війну, тоді як «українське питання» загалом — однією з головних суперечностей, що призвела до війни: «Ми маємо… всі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів світової війни».
Унаочнюючи на мапі розташування втягнутих у конфлікт сил, хвилястою лінією від гірла Вісли на Балтиці до Трієсту на Адриатиці, Р.Челлен маркує терени, на які «в ім’я раси» зазіхає Росія. Іншою лінією, що відокремлює Росію від Прибалтійських країн, білоруських та українських теренів (практично до Дону), він окреслив конфігурацію західного кордону Росії, — межу, належну — «в ім’я культури» та Європи.
Остання лінія є «культурний кордон» Європи: «що лежить на захід від неї, належить в цілому до Європи, як це доводить, попри расу, культура». Р.Челлен енерґійно підтримує проект політичних перевлаштувань в Європі німецького філософа Едварда фон Гартмана і не без задоволення констатує, що завдяки усвідомленню європейцями своєї культурної спільності домаганням Росії в Європі зреалізуватися не призначено.
Р.Челлен певний того, що слов’яни на власному досвіді вже збагнули справжню сутність «слов’янської» політики Росії, для якої «ідеальний етнополітичний мотив служить… досягненню реальної геополітичної мети» «не зможуть вони залишатися сліпими щодо кричущої суперечності між вустами Росії, що співають пісень про свободу усіх слов’ян, та її рукою, що вимахує батогом… — політика Росії вдома ще не зазнала жодних змін, поляки коцюрбляться під новими ударами, а над степами України й досі не побачити сходу ранкової зорі».
У повоєнній праці «Великі держави та світова криза» (1920) Р.Челлен деталізує свою візію проблем Східної Європи. Росія радянська, що вийшла з колиски «монгольськи пофарбованого московитського царизму», є прямою спадкоємницею старої Росії — «зворотного боку Європи, ушнурованого в єдину державу зі зворотним боком Азії»; як і євразійці по ньому, Р.Челлен наголошує на специфічній функції Росії як посередницькій ланці між культурними світами Європи та Азії.
Відкидаючи аналогії між поліетнічними США та «Росією ста народів», Челлен звертає увагу на два моменти: контури теренового розташування народів та їхню культурну різнорозвинутість. Перша особливість полягає у виразно середовому посіданні великоросів, оточених з усіх боків поясом чужинецьких народів, до числа яких на заході належать «шведи і фінни, естонці і німці, латиші і литовці, поляки, рутенці і румуни. … До числа чужих націй залучили ми також… рутенців, або «малорусів». У культурному відношенні, проте, російське панування над цими народами «було, по суті, зловживанням нижчої культури над вищою»; це панування забезпечувалося «політикою планомірного гноблення вищих народів на європейському кордоні та штучним і насильницьким змішуванням (на відміну від природного в Америці), — що мало на меті зруйнувати буферний пояс супроти Європи і дати Росії змогу навалитися всією її масою на Захід. Саме це і є російська ідея».
Вітаючи національно-визвольну боротьбу неросійських народів та їхнє виокремлення в самостійні держави, Челлен проголошує: «результат відповідає явно правильному напрямку: визволена нарешті від «козацької загрози» приймає Європа назад за свій справжній культурний кордон свою власну Ірреденту».
2. Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна
Сер Гелфорд Джон Маккіндер (15 лютого 1861 – 6 березня 1947), британськийгеограф та геополітик. Тео́рія Гартле́нду– теорія серцевинної землі, також теорія стиржневого району; «серце світу» — геополітична концепція, яка каже, що контроль над Гартлендом дає можливість контролювати світ. Поняття вперше згадувалось Маккіндером у його статті «Географічна вісь історії» 1904 року, а 1919року у праці «Демократичні ідеали і реальність» поняття замінило термін «вісь історії».
Незаперечно вагомим внеском Х.Макіндера до геополітичної науки є ідея про уфіксовану розподіленість світу на окремі зони, кожна з яких відіграє в історїї свою певну роль. У стислій статті 1904 р. «Географічна вісь історії» він пропонує відмовитися від європоцентричного погляду на історію й висуває гіпотезу, згідно з якою справжньою пружиною історичних процесів і змін у світі виступає людськість континентальної маси, угрупована в центрально-північній частині Євразійського суходолу включно з Середнім Сходом, так зв. «осьовій зоні» («pivot area»), пізніше названій ним «Осередньою землею» («Heartland»).
Макіндер доходить висновку, що єдиною константою всесвітньої історії можна вважати перманентний тиск Осередньої землі на зовнішні креси, який ставить існування світу включно з Європою в залежність від Євразії, підпорядковує загальну історію її імпульсам. Обставина, що всесвітня історія є лише побічна до євразійської, похідна від неї, надала Макіндерові змогу назвати Осередню землю географічною віссю історії: перебуваючи поза історією, замкнена для неї та вилучена з її перебігу, ця земля лише інспірує, провокує історичний процес, що обертається навколо умовного євразійського полюса.
Край безподільній домінації та пануванню в Осередній землі монголів поклали за новожитної доби, на думку Макіндера, росіяни, які, проте, перебрали на себе всі їхні функції: «Росія займає місце Монгольської імперії. Її тиск на Фінляндію, Скандинавію, Польщу, Туреччину, Персію, Індію та Китай заступає відцентрові рейди степовиків… Навряд чи будь-яка можлива соціальна революція змінить її сутнісне ставлення до великих географічних меж її існування».
Найвідчутніша загроза світовій демократії та свободі, ґарантованих зверхністю зовнішньоєвразійського оточення над його осереддям, виходить, проте, не з цього останнього, а з можливості поєднання безмежних ресурсів Євразії з інтелектуальним та організаційним потенціалом кого-небудь з представників півмісячних смуг. Найбільш вірогідним й водночас найкатастрофічнішим Макіндер вважав альянс Росії та Німеччини.
Якщо стаття 1904 р. була суто інтелектуальним екзерсисом, вправою розуму кабінетного ерудита, то написана у вирі революційних пертурбацій та воєнних катаклізмів праця «Демократичні ідеали та реальність. Студія з політики відбудови», що побачила світ 1919 року, просякнута життєвою турботою за долю миру й демократії людини, що поєднала в собі досвід вченого та політика-практика.
Книга була написана з метою довести, що захист демократичних ідеалів і відбудова на цих засадах Європи можливі лише з урахуванням реальності, яка, складаючись не на користь ліберальних вартостей та традиційного балансу сил, потребує негайного втручання. З подвоєною силою horreur sacréе, священний жах навіювала Макіндерові можливість поєднання ресурсів Німеччини та Росії, які після поразки у війні та втрати територій шукатимуть реваншу: останнє слово в їхніх відносинах ще мало пролунати; їхній програш був наслідком невизначенності Німеччини щодо геостратегічних пріоритетів.
Пильніше придивляючись до перебігу історичних процесів, Макіндер дещо кориґує бачення рушійних сил на «Світовому острові» — Євразійському суходолі, взятому в його цілісності. Він упевнюється, що ключем, справжнім «сезамом» до дверей Осередньої землі є Східна Європа, тому контроль над нею має абсолютне, безумовне геостратегічне значення: «Хто панує в Східній Європі, той керує Осередньою землею: Хто панує в Осердній землі, той керує Світовим островом: Хто панує на Світовому острові, той керує світом» .
Панування Росії в Осердній землі базується на її владі в Східній Європі; відтак логіка боротьби за світову гегемонію, віщує Макіндер, робить зіткнення інтересів Росії та Німеччини в цьому ареалі фатально неминучим. Хоч як вирішаться їхні відносини — мілітарним конфліктом чи, навпаки, поєднанням сил — Європа, в ім’я збереження ідеалів демократії та поступу, має рішуче протидіяти усім формам німецько-російських контактів. «Якщо ми погодимось на щось менше за остаточне вирішення Східного питання в його широкому сенсі, ми отримаємо лише перепочинок, й наші наступники зіткнуться з потребою знову гуртувати лави для облоги Осередньої землі».
Найефективнішим протективним засобом має бути державно-політичне перевлаштування Східної Європи на зразок Західної таким чином, щоби підвалинами її існування стала система самостійних національних держав, «широкий клин незалежності від Адріатичного та Чорного морів до Балтійського» складений з Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Юґославії, Румунії, Болгарії та Греції. Догляд у цій зоні, а також за усіма процесами навколо Осередньої землі має бути покладений на Ліґу Націй. Х.Макіндер наполягав, що в Східній Європі має бути створена саме тричленна система держав: Німеччина — слов’янські плюс південно-європейські держави — Росія, а не двочленна, як, скажімо, пропонував Ф.Науманн та його прихильники згідно з планом «Середньої Європи»: Німеччина плюс слов’яни плюс південноєвропейці — versus Росія: зіткнення Німеччини та Росії в цьому разі було б неминучим.
Попри те, що в книзі «Демократичні ідеали…» Макіндер не відокремлював Україну в самостійну державу — на вміщеній мапі її назва помічена тими ж літерами, що й назви переліченої сімки, проте без окреслення лінії кордонів (він добре розумівся на реаліях і знав справжнє число ворогів самостійної України, щоби зайвого разу їх дратувати, посипаючи сіллю рани створення незалежної України передбачалося його рекомендаціями урядові. Відвідавши за дорученням міністра закордонних справ Д.Керзона Одесу та Новоросійськ з повноваженнями Британського Верховного комісара, він мав зустрічі з провідними політиками та військовиками, зокрема з Денікіним, якого намагався переконати (замарно) у визнанні de-faсto новопосталих держав та схилити до співпраці з поляками супроти більшовиків. У рапорті урядові та доповіді на засіданні кабінету міністрів Макіндер пропонував створити «альянс прикордонних держав включно з Україною» та ліґи цих держав з країнами Східної Європи, а також доводив доцільність створення широкої східноєвропейської антиросійської та антибільшовицької коаліції. План Макіндера був відхилений урядом, не дістав він також особистої підтримки воєнного міністра В.Черчілля. Сучасний дослідник Б.Блаует зазначає в цьому зв’язку, що короткозорі політики, стурбовані радше очікуванням найближчих виборів, були просто нездатні адекватно оцінити вартість пропозиції, що спиралась на футурологічний аналіз з 25 річним випередженням. Він вважає також, що саме ця позиція Анґлії була однією з причин, що призвели до руйнації молодої української держави: «Британія усунулася, разом з нею відійшла й підтримка, на яку сподівалося багато потенційно самостійних реґіонів, як, наприклад, Україна».
Якщо, визначаючи за позицією Німеччини вирішальну роль у балансі на терезах Осередня земля — креси, Макіндер остаточно не заперечував можливості для неї іншого, поза комбінацією з Росією, шляху, то стосовно Росії він, не вагаючись, проголошував: «З Росією я не можу бачити миру для світу. Байдуже, чи буде майбутнім Росії анархія, чи тиранія, чи рабство німцю; жодна з цих умов не в змозі співіснувати сьогодні з демократією в світі».
3. «Середня Європа» та Україна
Відомі німецькі учені, політики та підприємці згуртовались навколо руху «Середня Європа» («Mitteleuropa»).
Біля витоків цього руху справедливо бачать націонал-економа Фрідріха Ліста (1789–1846), політика барона Карла фон Брука (1798–1860) та історика і публіциста, теоретика федералізму Константина Франца (1817– 1891); існуванням як потужній і впливовій політичній течії рух завдячує видатним постатям Ф.Науманна, П.Рорбаха, М. та А. Веберів, Г.Шульце-Геверніца, Г.Дельбрюка, А.Шмідта та ін.
Кінцевою метою руху було створення у просторі між Францією та Росією, між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями спільного економічного, культурного й правового простору, що охоплював би народи, які за більшістю характеристик — історичних, культурних, господарчих, релігійно-етичних тощо — засвідчували близькість значнішу, ніж до зовнішніх стосовно них Росії та Франції, інших ґерманських та романських народів.
Рух набув організаційної цілісності після виходу з друку у жовтні 1915 року книги Фрідріха Науманна (1860–1919) «Середня Європа», сукупний наклад якої за два роки перевищив 100 тис. примірників і яка мала величезний розголос; 1916 р. книга була перекладена французькою, анґлійською та угорською мовами, наступними двома роками — шведською, італійською та російською. 1917 р. накладом 113 тис.прим. під цією ж назвою побачила світ брошура, що у стислій формі викладала ідеї книги 1915 р.
На час виходу «Середньої Європи» Ф.Науманн був відомим теологом, політиком, редактором впливової «Hilfe», у якій друкувалися видатні політичні та суспільні діячі Німеччини, зокрема М.Вебер. На політичному небосхилі Науманн був знаний як провідник націонал-соціального (не плутати з націонал-соціалістичним) руху, що прагнув спрямувати в єдине річище дві найпотужніші хвилі німецької історії — національно-буржуазну та соціалістично орієнтовану пролетарську, синтезувати переднакреслення християнства і німецького ідеалізму, гуманізму і класової солідарності, демократії та монархії — намір, що мав з’явитися, за висловом сумлінного історика Фрідріха Майнеке (1862– 1954), немов добра фея біля колиски нової Німеччини та залишити їй свій чарівний подарунок. Ця «найшляхетніша мрія німецької історії», значно спричинившись порозумінню між робітництвом та буржуазією й серйозно вплинувши на усталення ревізіонізму в соціал-демократії, не була, проте, зреалізована; була б вона вдалася, гітлерівський рух, на думку Майнеке, ніколи не набув би успіху.
Так само духом компромісу й солідарності, порозуміння й доброї волі просякнута ідея середньоєвропейської федерації. Ще напередодні виходу в світ «Середньої Європи», оцінюючи в низці статей наслідки російської аґресії, Ф.Науманн висловлює стурбованість долею східноєвропейських народів — вимріяна мета самостійності, титанічні зусилля останніх десятиріч за умов здійснення російських планів будуть зведені нанівець: «стосується це румунів і болгарів, так само як стосується це фіннів, литовців, естонців, поляків, рутенців у Росії». Тверезо оцінюючи розстановку сил у центрально-європейському реґіоні, він констатує, що розбудова державності поляками, чехами, литовцями, естонцями, рутенцями (українцями) залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини — для самостійного існування вони ще надто слабкі, а тому — «як міжнародна сила, простягаємо ми меншим сусіднім середньоєвропейським народам руку й пропонуємо зважитися рушити шляхом з нами до майбутнього».
У праці «Середня Європа» Науманн розгортає своє бачення нової спільноти. Основоположним арґументом на її користь є належність усіх народів означеного реґіону до єдиного «середньоєвропейського типу», єдиної «середньоєвропейської людської групи (Menschheitsgruppe Mitteleuropa)», гомогенність якої, попри конфесійні, національні, мовні відмінності, визначена однотипністю соціокультурного ландшафту та господарчих структур, а також однаковою трудовою етикою — схожим «господарчим темпераментом», «господарчим характером», що надає Науманнові змогу казати про єдиний «середньоєвропейський господарчий народ», який сповідує єдину «нову соціально-економічну конфесію».
Водночас стан середньоєвропейської спільноти характеризує, з огляду на сусідню західньоєвропейську, певна незрілість, неостаточна сформованість, перебування у фазі становлення: «наш середньоєвропейський тип ще не досяг довершеності, він ще формується. … Ми, якби мені було дозволено так висловитися, історичний напівфабрикат, та очікуємо саме на день завершення. … Ми маємо за собою багато снаги, дуже багато якості, маємо також хист до праці, проте лише зараз має початися вища школа: навколо німців зростає культура Середньої Європи, зростає тип людини, що є середня між французами, італійцями, турками, росіянами, скандинавами. Прагнемо ж цього середньоєвропейця».
Науманн впевнений, що кожен з середньоєвропейських народів є носієм рис і якостей, яких дещо бракує іншим; мета Середньої Європи є поєднання німецьких та ненімецьких первістків таким чином, щоби, уникнувши зверхності німецького елементу, використати взаємну компліментарність на користь спільного блага: «Не панування, проте поєднання! Ми маємо більше кінських сил, ви — більше мелодії. Ми міркуємо переважно кількостями, кращі з вас — якостями. Тож зіллємо разом те, на що ми здатні окремо…».
Ідеологічними підмурівками Середньої Європи є сукупність принципів консерватизму та лібералізму, плекання існуючих традицій та інституцій, поєднане з реалізмом і прагматизмом щодо інновацій. Державно-політичний устрій Середньої Європи Науманн визначає як союз (Bund — спілка, федерація, конфедерація) — союз держав, союз народів, наддержава: «Жодна держава, що увійде до цієї наддержави, не позбудеться державної самостійності, як не офіруватиме вона задля цього свого власного тяжко здобутого й кров’ю захищеного суверенітету. … Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали нестримні плани переплавлення. Іншими словами: під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, проте створюється союз існуючих». Саме таку модель східноєвропейської спілки пропонував 1882 р. К.Франц: «Природно, з цього не постане жодне національне тіло та взагалі жодна держава. Це має бути союз (Bund) і то навіть з вельми різних елементів… Централізації та уніформійності слід категорично уникнути». З появою Середньої Європи скасовується актуальність небезпечних з огляду на наслідки різноманітних панславістських та всенімецьких проектів, а також планів Великої Сербії, Великої Румунії і т.ін. Центром розташування адміністративних органів Середньої Європи мала бути Прага.
З культурно-цивілізаційних міркувань Науманн рішуче відкидає будь-яку можливість спілки Німеччини з Росією, яка лише компенсувала б поганий стан господарства останньої для подальшої військової експансії: «Наше культурне почуття протестує проти цього, й наші серця ніколи на це не погодяться. Краще бути малими та самотніми, ніж російськими».
Сторінки «Середньої Європи» пройняті високим оптимістичним пафосом, поетично-романтичним піднесенням щодо перспектив майбутнього співтовариства; теплі, проникливі, навіть сентиментальні вислови про лагідне співіснування, обопільне національне доповнення межують, проте, з сухими, холодними, по-німецькому розважливими пасажами щодо необхідності порядку, дисципліни, субординації (в чому він, звичайно, має рацію), які, дисонансуючи з загальним настроєм і духом книги, можуть, ніде правди діти, дещо відcахнути ліричну душу слов’янина.
1917 року у брошурі «Середня Європа» Науманн наголошує, що внаслідок географічного розташування, а надто — волі та історичної долі, проміжні між Німеччиною та Росією нації (включно з українцями) вимушені орієнтуватися на одну з цих держав, належати до їхніх сфер впливу й блокуватися з ними, а тому: «що російським не хоче або не може бути, мусить стати середньоєвропейським». По закінченні війни, вважає Науманн, після спільної боротьби проти російського ворога ці нації не можуть просто розійтися: «Кров зв’язує. Майбутня небезпека зв’язує. Зв’язує обопільна повага. …Хай живе Середня Європа!».
У заснованому ним у середині 1917 р. з метою пропаґанди ідей руху щотижневику «Середня Європа» Науманн мотивував доцільність створення союзу запобіганням міжнаціональним конфліктам, збереженням інституційного порядку в умовах наближення загального розкладу й хаосу, піднесенням добробуту.
Ідея Середньої Європи, проте, виявилася мало сумісною з тогочасною реальністю. Революції 1917 р. в Росії, а також поразка Німеччини у Світовій війні усунули з порядку денного питання Середньої Європи. У Різдв’яні дні 1918 р. в своїй останній «середньоєвропейській» статті «Тимчасове прощання» Науманн висловлює впевненість, що, попри всі негаразди останнього часу, ідея Середньої Європи не буде остаточно відкинута, її істиність і життєвість забезпечуються самим буттям — психологічними, господарчими, географічними чинниками, тому все штучне й довільне, що є в цій ідеї — минеться, об’єктивно зумовлене — залишиться; «з поглядом у близьке чи віддалене майбутнє вони кажуть один одному: До побачення!».
Безперечно, в концепції «Середньої Європи» як явищі інтелектуальної історії Німеччини вельми вагомим є елемент німецького месіанізму — переконання, що Німеччина має певний метафізичний обов’язок перед Богом та людством, виправданий sub speciae aeternitatіs сенс буття, гідний великої нації. Намагання «сказати своє слово» зумовлювало саме східну орієнтацію зусиль: тоді як на стабільному заході Німеччина могла прислужитися хіба що пригніченим ірландцям та фламандцям, на схід від неї простягався безкраїй обшир скривджених земель, що буквально волали про допомогу. Була б Німеччина, знайшовши тут для своїх прагнень сприйнятливий ґрунт, виконала шляхетну місію визволителя, вона мала б не лише щиру вдячність тогочасної генерації, а й справжню приязнь і відданість наступних, здобула б на майбутнє в особі кількох націй половину континенту зичливих друзів та надійних союзників.
Через те найдалекоглядніші й найсумлінніші політики Німеччини невтомно застерігали від будь-яких експансіоністських намірів у Східній Європі, ба більше — наполягали на необхідності скупчення сил для протидії Росії. Як уважав учасник руху «Середня Європа» Макс Вебер, «усяка політика по той бік нашого східного кордону, якщо саме вона є реальна політика (Realpolitik), неминуче є західнослов’янська політика, та не німецько-національна політика. … На Сході, але аж ніяк не на Заході, матимемо ми культурні завдання поза нашими кордонами»(українців, як і переважна більшість інших європейських дослідників, Вебер зараховував до західних слов’ян). Інший «рухівець», відомий історик Ганс Дельбрюк (1848–1929), знаний як щирий симпатик України, погордливо декларував:«Вважає Росія за свою місію уярмлення Європи та Азії — то її справа, ми ж вбачаємо місію Німеччини в тому, щоби врятувати Єропу та Азію від цього гноблення москальства». Він зауважує, що вже впродовж другої генерації Німеччина захищає європейську культуру від навали московського варварства, і це не є евентуальна політика, а доля, призначення Німеччини, її місія людству.
Один із модерних дослідників руху «Середня Європа» Генрі Корд Мейєр, щиро сумуючи з приводу того, що проект Науманна, «вкорінений у найкращі європейсько-християнські традиції з їхнім наголосом на пристойності, моральності та гуманності», не був здійснений, вважає, що, якби перебіг війни трохи затримався на ситуації середини 1916 р., німецькі політики та ідеологи мусили були б зосередитися на «середньоєвропейському напрямку» й «Середня Європа» стала б реальністю. Натомість як у Німеччині, так і в Європі гору узяв неприборканий націоналізм, у чаді якого європейські політики втратили розважливу спроможність адекватно сприймати й оцінювати події, не розгледіли великої конструктивної вартості цієї ідеї, а перемога над Німеччиною та віддаленість Росії лише зміцнили ілюзію безпеки, внаслідок чого ґрандіозний шанс перевлаштування Європи не був реалізований. «Сумно й витверезно бачити в ретроспекції втрачені можливості…». Проте Мейєр певнений, що «жереб історії може ще одного разу надати Західному світові можливість перемоделювати структуру Європи. Ще може з’явитися інший шанс відновити спільноту вільного й творчого життя», вибудувати «вільну, реінтеґровану, пострадянську Європу»— шанс, який, у разі його отримання, Захід не матиме права проіґнорувати.
4. Україна в геополітичних міркуваннях М.Вебера
Ідею створення незалежної України висував Макс Вебер. Для нього цілком природним було те, що українці, соціальна структура яких та рівень розвитку матеріальної і духової культури значно перевищував російські відповідники, мали утворити свою власну незалежну національну державу.
Погляди Вебера на вирішення національного — чи не найголовнішого для Східної та Центральної Європи — питання зазнали певної еволюції. Впродовж перших років XX сторіччя Вебер перебував під сильним впливом ідей федералізму М. Драгоманова, що з ними його ознайомив Богдан Кістяківський, який тоді у Парижі готував до друку двотомник праць Драгоманова. Викладена в «Історичній Польщі та великоросійській демократії» Драгоманова федералістична програма перевлаштування Росії імпонувала Веберові тяжінням до компромісного розв’язання потенційно вибухової проблеми: «її велика сила відверто полягає в комбінації ідеалів економічних з національними». Вебер також цілком поділяв думку Драгоманова, ідеологічну трансформацію якого він окреслював як перехід від соціалізму до націонал-демократії, що соціальна структура Російської імперії є головна перешкода ліберальному розвою та європеїзації Росії. Вебер багаторазово посилався на Драгоманова як на автора найдемократичніших засобів вирішення національного питання в мультиетнічній Європі; дослідник спадщини Вебера Вольфґанґ Моммзен визнає «вплив Драгоманова на Вебера» й зазначає, що «і пізніше Вебер вважав твори Драгоманова за основоположні для будь-якого трактування національних проблем».
Для Вебера не була таємницею російська політика «найлютішого гноблення (erbarmungsloseste Unterdrückung)» України; він зазначав факт потужного і подекуди успішного зросійщення українців, згадував про заборону 1876 р. видавання та ввезення української літератури й зауважував, що «лише проблема автономії приблизно 30 млн. малоросів є пункт, на якому затамовують подих навіть найпослідовніші демократи» Вебер був добре обізнаний з програмними засадами та вимогами різних українських політичних угруповань, зокрема Української демократичної та Української радикальної партій і зазначав, що кінцевою метою деяких політичних сил є відділення України від Росії та створення незалежної української держави.
Перебіг подій у Росії впродовж другого десятиліття XX сторіччя, її вступ до Першої світової війни з відверто експансіоністськими замахами та нахабна аґресія на західноукраїнські терени лише зміцнили відому русофобію Вебера. У численних статтях та виступах 1915–1919 років, зокрема в статті «Перехід Росії до примарної демократії» (квітень, 1917), окрім акцентуації моментів монгольськості та комуністичності росіян, з’являються нові мотиви. Вебер вживає вислови «народний імперіалізм (Volksimperialismus)», «більшовицький солдатський імперіалізм», «імперіалістична інтеліґенція», «великоросійський шовінізм», «мілітаристські масові інстинкти», «російське варварство» та «російські варвари», та ін. Російський імперіалізм для Вебера явище настільки ж постійне, наскільки позаполітичне чи позаідеологічне: «Чи несуть на собі експансіоністські зазіхання царистську, кадетську або більшовицьку етикетки, з огляду на наслідки, природно, неважливо». Вебера вражає вороже ставлення росіян до слов’ян і поведінка російських військ на слов’янських теренах: «звіряча мерзотність, що її чинять російські недисципліновані орди… в районах помешкання частково расово спорідненої з ними людності, нагадує середньовічні монгольські часи». Вебер кепкує з російської інтеліґенції: «…ревність інтеліґенції до ощасливлення чужих народів перебувала й перебуває у кричущому контрасті з невирішеними культурними завданнями на власній землі». В багатьох статтях та виступах того часу Вебер трактував Україну як країну, що перебуває в колоніальній залежності від Росії й ставив її в один шерег з Польщею, Литвою, Фінляндією, іншими тогочасними колоніями, скажімо, Індією, Ірландією, Мальтою, Єгиптом, Персією та ін.. Щодо європейських колоній Росії Вебер вважав, що вони «мають свою власну й частково дуже давню культуру порівняно з Росією, принаймні значно вищу культуру». Саме тому вже наприкінці 1915 р. Вебер виступав за створення незалежних держав неросійських народів європейської частини імперії: «Я … за створення польської, малоруської, литовської, латиської автономних національних держав». У жовтні 1916 р. Вебер знов публічно обстоює ідею незалежної України: «Центральний пункт!.. Україна».
Вебер вбачав сутність Жовтневої революції 1917 р. у встановленні військової диктатури на чолі з капралом і спростовував тезу, що більшовизм спирається на «класово свідомі» в європейському розумінні пролетарські маси — переворот, на його думку, був здійснений «солдатським пролетаріатом», який своїм джерелом існування має поталу та здобич, тому російська солдатеска щиро зацікавлена у продовженні війни, зокрема в Україні, яку вона «під приводом «звільнення» матиме змогу і далі ґвалтівно грабувати. Як зазначалося, Вебер був активним членом руху «Середня Європа» й прихильником створення німецько-слов’яно-південносхідноєвропейської федерації, важливе місце в якій мала посісти Україна.
5. «Нова Європа» Р.Сетон-Вотсона
Своєрідною відповіддю на проект Ф.Науманна була пропозиція «Нової Європи» відомого анґлійського вченого-славіста Р.Сетон-Вотсона. Присвятивши себе в роки Першої cвітової війни та повоєння політичній діяльності й цивільній службі, він провадить величезну роботу, спрямовану на підтримку незалежності слов’янських націй, що з’являлися на світ з-під уламків Російської, Австро-Угорської та Оттоманської імперій. Сетон-Вотсон був відвертим прихильником безумовної самостійності України.
Ще в передвоєнні місяці 1914 р. Сетон-Вотсон мав намір відвідати Росію аби з’ясувати позиції урядових кіл щодо майбутнього України, Польщі та Фінляндії, проте відмовився від поїздки, збагнувши з російської преси та зустрічей з провідними слов’янськими діячами різних політичних та ідеологічних спрямувань її цілковиту безперспективність: «Єдиний шлях, яким я можу привернути до себе … офіційну й більшість неофіційної Росії, є Totschweigen (смертельна мовчанка) щодо українського питання й зречення фінів. Влітку цього ж року у Львові Сетон-Вотсон зустрічався з М.Грушевським, І.Франком, А.Шептицьким, К.Левицьким, С.Бараном, іншими видатними українцями. Сетон-Вотсон добре знав українську історію, високо поціновував українську культуру; Шевченка він називав «рутенським Бернсом», Шептицького шанував за те, що «всю свою енерґію він присвятив справі поширення освіти, вихованню активного й пристрасного патріотичного кліру, плеканню мистецтва, літератури, політичної думки»; біографи Сетон-Вотсона стверджують, що завжди «боротьба українців… супроти уряду Санкт-Петербурґа зустрічала його міцну підтримку». У заснованому ним у жовтні 1916 р. й редаґованому спільно з Т.Г.Масариком часописі «Нова Європа», в численних виступах в інших засобах масової інформації Сетон-Вотсон обстоює ідею «Нової Європи» історичними, культурними, економічними, географічними, військово-політичними чинниками. Саме створення незалежних України, Польщі, Литви, інших держав відповідатиме довготривалим інтересам Європи, здійснить мрію багатьох народів про державну незалежність.
У вересні 1917 року, розглядаючи в статті «Проблема України» ситуацію навколо України, Сетон-Вотсон наголошує, що українське питання є однією з головних причин, що призвели до Першої світової війни (вперше про це він скаже в жовтні 1916 р.; перебіг війни довів, що надалі іґнорувати цю проблему неможливо. Українське питання не модерна вигадка, але застаріла проблема Європи, «про що свідчать численні книги, присвячені українським подіям, що були надруковані анґлійською вже XVII століття».
Вдаючися до аналізу українсько-російських відносин, Сетон-Вотсон доходить висновку, що витоки негараздів належить шукати в Переяславських угодах, адже «неможливо уявити собі більшого контрасту політичних світоглядів, ніж той, що існував між цими двома сторонами. З одного боку, стояла стара Москва, в якій автократія, міцна вже за напівтатарських днів, здобула додаткової моці методами, запозиченими із Заходу; з другого — вільно зіткана республіканська організація, оперта на сутнісно демократичні місцеві інституції. Як неможливо, щоб поєдналися вогонь з водою, так один із цих супротивних типів уряду був приречений на підпорядкування другому; за умов XVIII століттяя перемога царату була … невідворотна».
Після унаочнення подіями 1917–1918 рр. намірів росіян щодо неросійських народів і вияву достеменного змісту російської революції Сетон-Вотсон активно пропаґує необхідність мілітарного втручання в російські справи, яке б не лише зберегло мир у Європі й сприяло загальному роззброєнню, а й, спричинивши відновлення цивільного порядку й демократії, служило б інтересам насамперед самої Росії; російська революція для нього — неґація політичних принципів анґлійської, американської та французької революцій, «підміна в найширшому масштабі Власності Крадіжкою».
6. Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал»
Центральним для застосованого Г.Гесселем Тільтманом у книзі «Хліборобська Європа» (1934) геополітичного підходу до ситуації в Європі є соціально-економічний аналіз. Загальноєвропейська цивілізація складається, на його думку, з двох — західної та східної — половин. Другу, попри наявні внутрішні національні відмінності та державно-адміністративні кордони, характеризують ідентичність соціальної структури та типу економіки, спільність світогляду, моралі, культури, трудової етики, способу життя, що їхнім атрибутивом або детермінативом (визначником) є прикметники: «хліборобський», «рільничий», «селянський», «сільськогосподарський». Незважаючи на неспинні політичні трансформації й територіальні перевлаштування, східноєвропейська людність залишає недоторканим свій codegénétіque, транспортує крізь товщу віків і генерацій життєвирішальні засади свого існування, власні вартості та ідеали.
Географічно хліборобська спільнота розташована на теренах між етнічними кордонами розселення німців та росіян у смузі між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями: «Більш ніж половину усього цього континенту складають хлібороби. …Народи, що посідають цю землю фермерських господарств, — поляки, українці, чехи, словаки, угорці, південні слов’яни та інші — спільно репрезентують найбільшу спільноту в Європі, розщеплену штучними політичними стінами, проте поєднану спільними інтересами та, за війни або миру, звичайно спільною долею». Для номінації цієї сукупності націй Тільтман уживає запропоновану на початку 20-х років лідером Болгарського хліборобського народного союзу й головою уряду Болгарії Олександром Стамболійським назву «Зелений Інтернаціонал»— висунута Стамболійським ідея «Зеленого Інтернаціоналу» передбачала політичні співдії східноєвропейських країн супроти поширення російського більшовизму.
Відзначаючи любов українців до землі й хліборобської праці, Тільтман гонорує їхню працьовитість, трудову дисципліну, відданість індивідуалізму, що їм вони завдячують своїм чи не найвищим Східній Європі рівнем життя, дедалі більшим добробутом та заможністю (він писав це з власних спостережень по відвідинах Західної України): «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом — символом того індивідуалізму та любові до домівки й землі, що складають саме коріння українського темпераменту. Бездоганно чепурний вигляд навіть і найбіднішого села нагадує мандрівникові, що українці, сукупно з угорцями, є найкращі господарі Східної Європи». Той факт, що землі навколо Перемишля, що зазнали найнищівнішої руйнації за роки війни, були швидко відбудовані так, що ніщо там не нагадувало війни, Тільтман називає «справжнім чудом», створеним руками українців.
Вдаючися до зіставлення українців з іншими націями, зокрема поляками, Тільтман констатує порівняльну вищість української матеріальної та духовної культури над польською.
Наголошуючи на необхідності ствердження історичної справедливості й задоволення прагнень українців до самовизначення, а також дбаючи про безпеку в Європі, Тільтман уважає за обов’язкове відновлення української державності й закликає британський уряд до рішучих заходів задля її забезпечення: «Не буде ані довготривалого спокою, ані тріумфу справедливості в Східній Європі доти, доки не буде надано Україні це право й чужинецькі війська не залишать її територію». Була б Україна вільною, «українська раса доклала б власного внеску до підтримання миру й стабільності в цьому реґіоні». З огляду на Україну Тільтман уважає неприпустимим щоб «західний» народ був підлеглий «східній» російсько-азійській цивілізації.
Поданий Тільтманом образ України визначається глибокою повагою до маєстатності її стародавнього минулого й шаною до героїчної боротьби за незалежність, уболіванням за її сучасний під’яремний стан; він певний, що Україна обов’язково здобуде незалежність і звільниться з кайданів рабства, що були накинуті на неї Росією.
«Українців …відзначає культурний рівень вищий, ніж рівень … рас, що сьогодні гноблять їх». «Усі спроби перетворити українців на росіян залишилися замарними». Тільтман упевнений, що тяжіння українців до незалежності є непозбувне й незнищенне, бо притаманне їхньому волелюбному характерові, вкорінене в найглибинніші шари їхньої національної самосвідомості: «Впродовж багатьох генерацій український народ залишається вірним своїм національним ідеалам [звільнення] з відданістю та затятістю більшою, ніж будь який інший поневолений народ Європи».
«Велика Україна (The Great Ukraine) існує не на папері, а в серцях її народу. І жоден, хто знає цих заможних господарів-хліборобів, не може заперечити, що в серцях європейської найбільшої «меншини» донині існує вільна Україна». Український нарід — «вірить, що прийде день, коли він буде вільний,.. день, коли Незнана нація Європи накреслить великими літерами своє ім’я на мапі Східної Європи, й справедливість нарешті засвяткує хліборобів, які боролися за збереження своєї національної ідентичності з завзятістю, мужністю та неприборканою волею, що не знали поразки».
Причину того, чому українці — «творці великої імперії й колиски стародавньої цивілізації, значно вищої за ту, що відзначала навколишні землі»— не спромоглися захистити свою незалежність, впали в рабство й «зникли з історії», Тільтман вбачає у таких вадах їхнього характеру, як миролюбність, демократизм, поблажливість. «Українці — і це є справжня причина їхніх негараздів — не були ані войовничими, ані аґресивними, вони були й залишаються тепер однією з найбільш культурних та демократичних хліборобських рас в Європі, що бажає лише непотурбованого життя на своєму власному терені. Саме цій обставині вони завдячують своє раннє зникнення з мапи Європи». Утім, незважаючи на певні другорядні відмінності, Тільтман упевнений, що Східна Європа залишається — і залишатиметься — усталеною геополітичною одиницею, єдиним геополітичним комплексом, стягнутим обручем спільної історичної долі, однакових підстав життя та єдиної мети на майбутнє.
Висновки.Отже, Україна займала важливе місце у геополітичних концепціях початку ХХ ст., незважаючи на відсутність державності та перебуваючи у складі імперій.
Література.
Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях першої третини XX століття // Політична думка. – 1994. – № 2.
Політична історія України. ХХ ст.: У 6 т. – Т. 1. На зламі століть (кінець ХІХ-1917 р.) – К.: Генеза, 2002. – 424 с.
Українська державність у ХХ ст. Історико-політологічний аналіз. – К.: Політична думка, 1996. – 448 с.
Запитання.
У чому суть руху Міттельєвропа?
Хто обстоював ідею «Нової Європи»?
Що таке хартленд?
Комментариев нет:
Отправить комментарий