Владимир Тимофиев: Про голод в єврейських колгоспах України в 1932-33 рр.

У 1998 р. в друкарні СП «Укранська книга», м. Київ вийшов в світ твір «На зламі віків» до 1000 річчя проживання евреїв в Україні. Автор Рабинович Яків Йосипович, на той час професор Івано-Франківського інституту нафти і газу. Він праював в 20-ти архівах України і Росії, і є також автором 18 книжок про єврейське життя в колишному СРСР та в Україні.

Розділ VIII названої книги містить архівні дані про створення і діяльність єврейських землеробних господарства, про функціонування комітетів землеустрою жврейських трудящих (камзети), а також дані про голод в цих господарствах в 1932-33 р.р. Приводимо витяг з цієї книги (стр. 84-87).

У 1927 р. в Криму та на Херсонщині виникли радянські єврейські сільсько-господарські кооперативи по спільному обрабітку землі, так звані ТЗОСи. Вони були організовані на демократічних принципах, і це стало гарантією їх успішного розвитку. На превеликий жаль, цей успішний процес розвитку сільського господарства тривав недовго.

В 1929 р. розпочалася кампанія по обєднанню індивідуальних землеробських господарств у колгоспи. Більшість єврейських селян поставилася до цього досить критично, не бажаючи відразу ж стати членами новоутворених обєднаннь. Але місцеві органи влади, комзєти, які фактично керували цими господарствами, наполеглево домагалися вступу селян у колгоспи. Це й стало причиною того, що єврейське землеробство почало занепадати.

Щоб униктути примусового вступу в колестивні госопдарства, окрмі єврейські селяни почали записуватися на переїзд у Біробіджан. Там вони почали освоювати нову терирорію для створення власного національно-адміністративного району. Проте більшість селян не бажала залишати благодатні териротії Криму та України і залишалася на старому місці. А тим часом колективізація набирала темпів. Весною 1929 р. в єврейські колонії Херсонщини й Маріупольського району приїхали активісти Комзєту та чиновники за партійного аратату. Під загрозою значного збільшення оподаткування селян вони змусили одноосібників-колоністів записуватися у колгоспи. В 1929 р. у районі Каланандорфа біло організовано 47 колективних госоподарств, які обєднали основну частину єврейських селян. У районі Марійполя їх створено 28. Кількість колгоспів і залучених до них одноосібників почала швидко зростати. Так, до 1 жовтня 1930 р. в колгоспах Калініндорфського району біло обєднано вже 75% усіх госоподраства.  На Одещині на той час колективізували 92% господарств, в районі Кривого Рогу — 93%, а у районі Мелітополя все єврейські госоподарства були вже залучені в колгоспи. До кінця 1930 р. у степових районах України, тобто в Херсонській. Запорізькій, Ворошиловградській, Одеській, Миколаївській областях налічувалося 93 єврейські колгоспи. Вони обєднували понад 156 тис. Землеробів, тобто 9,7% єврейського населення України.

На 1 січня 1931 р. у сільському господарстві колишнього СРСР (безБіробіджана) було зайнято 54110 єврейских сімей, в яких налічувалося 259550 осіб. 44048 єврейських сімей (209 тисяч осіб) були землевпорядковані в 20-х роках завдяки активній діяності комзєтів та інших організацій. До масового переселення євреїв у сільськогосподарському виробництві було зайнято 10662 сімії, які обробляли 137 тисяч га земельної площі.

Головне правління Комзєту в Москві планувало перевести на сільськогосподарське виробноицтво да кінця першої пятирічки близько 500 тисяч єврейских трудящих.  Цим планам не судилося здійснитися через нагебну політику сталінського керівництва, яка привела сільське господарство країни до катастрофи. Єврейське землеробство, як і все сільське господарство країни на початку 30-х років почало швидко деградувати у звязку з насильницькою колективізацією.

Амвросий фон Сиверс: Раав и Вирсавия

Очень многие библейские фигуры, даже при почитании их, имеют всего лишь дидактическое значение и совершенно лишены как личностного так и исторического измерения. Они превратились в этиологическиме символы. Не более того.

Се — неправильно. Особенно, в современных условиях, когда практически всё библейское наследие строго подвергается радикальной реинтерпретации деконструкторами. Пресловутая политкорректность и «борьба с расизмом» также возымели свое действо. Остановимся на двух женских персонажах, хорошо известных из Ветхого Завета.

Посему остановлюсь на двух важных и интересных личностях Священного Писания — Раав и Вирсавии.

Раа́в (ивр. ‏רחב‏‎,  греч.Ῥαχάβ, т. е. «нечто широкое») — жительница Иерихона, блудница, коя, согласно Книге Исуса Навина (Нав. 2:1) укрыла в своём доме двух соглядатаев из войска Исуса Навина и за это при взятии города была вместе со всеми домочадцами пощажена, прославлена (в Евр. 11:31, она числится в списке героев веры) и «объявлена праведной на основании дел», и одним из таких дел было то, что она направила по ложному следу слуг царя (Иак. 2:24—26). Всё остальное население Иерихона, кроме семьи Раав, было поголовно перебито. Почитается Православной церковью как святая праведная Раав Иерихонская, память в Неделю святых праотец и Неделю святых отец.

Её имя происходит от корня «רחב» — «широкий», и, согласно мидрашу [Тана Дебей Элияу Зута, 22] она названа сим именем, так как она обладала большим количеством заслуг. Такое понимание представляется в высшей степени надуманным.

Андрій Бондар: А все тому, що Наполеон обрав ідіотський, як сама історія, маршрут для свого походу...

Постійно згадую похід Наполеона на москву і, зокрема, маршрут цього походу, і все більше переконуюся в тому, яким йолопом був великий корсиканець.



Навіщо він узагалі пішов на ту москву? Та й ще через Білорусь! Вистачило йому взяти південніше і захопити Україну, вийти до Чорного моря і Криму. Думаєте, сильно би опирались українці Наполеонові? Ні, пішов палити москву. Навіщо? Що це принесло, крім краху? Дерев’яні сараї попалив. І додав імперії wiatru w żagle. 



Всі прогресивні ідеї Наполеона потьмяніли після цього. Пішло російське гівно по європейських трубах. Так із культурної колонії Франції росія перетворилася на жандарма Європи – і ноги на стіл. Слиш, мамзєль, по-биріку нам бріошей організуй. І водкі, водкі! Ну, бо вєдь нєдаром москва, спальонная пожаром, французу отдана. Нєдаром, авжеж. Тільки сьогодні українці бородинський хліб перейменували у фінський, бо нарешті почали поважати тих, хто дав росії тягла.



Юзеф Лободовський лаконічно описав росіян словами свого героя як «людей, нездатних на повагу до краси цього світу – їм тільки чвари і кривава колотнеча в головах». Антитезою європейської ідеї свободи була порожня оболонка з пикою вічного хама всередині, якого згодом намагалися одягнути в шати високодуховности російська література та релігійна філософія. А етика росіян з їхньою естетикою вкладається в образ вкраденої пральної машинки «Indesit». Насправді це не побутова техніка, а даний нам у відчуттях образ вічного повернення і насильства заради насильства. Крадена пралька божевільно й абсурдно крутиться без проточної води і завжди залишає засрані лахи засраними. От і вся їхня естетика з етикою: порубати на дрова вишневий сад і поставити там дерев’яний нужник або православну церкву з «луковками», позбавлену художнього смаку.

Таке враження, що наслідки Наполеонової поразки відчуваються й досі. Вся сьогоднішня русофілія старих європейців – а особливо і зокрема французів – має коріння в цій поразці. Раздаюцца тари-бари, к нам прієхалі ґусари. А всього лише варто було відвоювати в пушкіністів (хоч пушкіну тоді лише тринадцятий минало) Річ Посполиту до самого Чорного моря і відновити польську корону, додавши до неї українців. Ще «дріжджі» були відповідні. Маґдебурзьке право, феодальна демократія, козацькі вольності – все було ще дуже недавнім, практично старосвітським. Навіть у раннього Гоголя воно ще було цілком собі свіжим, хоч уже й мітологізованим і романтизованим до чортиків, бо епоха тоді була така. 

Якби Наполеон пішов в Україну, ми би запустили процеси націєтворення набагато швидше, а так збирали ціле ХІХ століття фольклор і оплакували Козаччину. Єдине, що по-справжньому виправдовує наше існування у ХІХ столітті – це геній Шевченка. І «Весна Народів» нас не зачепила (крім підавстрійських галичан), і потрапили ми в м’ясорубку русифікації та імперської реакції, і втратили на всіх можливих російських фронтах силу-силенну молодих і здорових чоловіків (єрмоловщина, скобєлєвщина, які, до речі, процвітають і сьогодні – баби-єщьо-нарожают придумали давно і це не маршал жуков), і вбивалися на панщині, а потім на цукроварнях і рученьки терпнуть, злипаються віченьки… 

Микола Джеря, Чіпка Варениченко, герої Тесленка і Васильченка – «пропаща сила» з вусами «плач України», яку постійно мучать і визискують, могла породити лише народництво, а підчепити – лише соціял-демократію, що виявилися безсилими перед експансією російського імпершовінізму під прапором «світової революції» і, відповідно, перед пасіонарно-радикальною формою соціял-демократії ж у вигляді російського більшовизму. 

І прийшли ми до своїх Перших Визвольних змагань з тифозного бараку імперії розгубленими, апатичними і дезорієнтованими, щоби знову в нього зайти. Але вже набагато дорожче. 

А все тому, що Наполеон обрав ідіотський, як сама історія, маршрут для свого походу.

Batodalain Dorje: Панмонголизм - это родное, в том числе и письмо

Для того что бы встать на путь национального возрождения не нужно ничего сверхестественного. Никто не обязан и не должен увещевать и тянуть вас за ручку, упрашивать. Вы сами должны встать и начать бороться за себя, за себя как за нацию. Иметь самоуважение. И при этом вообще нет никакой необходимости противопоставлять себя другим. Например, если вы призываете к национальному возрождению в Бурятии, то вас автоматом заклеймят националистом-сепаратистом или ещё кем нибудь, что вы мол русских не любите. Да даже если заклеймят, да вообще без разницы. Не их дело.

Я свою родную монгольскую письменность изучил самостоятельно, будучи ребенком во времена СССР, в 80-х годах. Просто потому, что я уже тогда понимал, что человек тогда грамотный, когда он знает именно своё родное письмо. Это же не значит, что я его изучал что бы быть против других народов или письменностей. Нет, просто я считал и считаю, что я должен знать в первую очередь родную письменноть.

И вы поймите, я вообще-то ребенком был. Только-только в школу пошёл. И меня никто к этому не принуждал, отец просто нашёл старинный учебник на мою просьбу и всё, занимайся дальше сам, раз выразил желание.

А с чего всё началось: нашёл в дедушкиных вещах газету начала ХХ века... напечатанную очень странными символами. Поинтересовался у отца - что это такое. На что получил ответ, это наше родное письмо изданное в нашем государстве, в период её независимости. Этого было достаточно, что бы я стал интересоваться этими вопросами и захотел неприменно изучить монгольское письмо, запрещенное в СССР и РФ.

Теперь, я без малого идеолог мирового панмонгольского движения.

Елена Галкина: Соцопросы в автократиях и внезапная смертность режимов

Между горсткой тех, кто открыто и с риском для жизни сопротивляется диктатуре, и немногочисленными активными сторонниками из стихотворения Коломенского про Веру Петровну, обычно пролегает огромное болото под названием "конечно, поддерживаю, отстаньте, товарищ майор".

Эта "группа поддержки" есть у любого автократа и заканчивается, как правило, внезапно, после чего эксперты разводят руками и ссылаются на какой-нибудь "эффект бабочки", как матриарх иранистики Никки Кедди объясняла в своё время невозможность спрогнозировать революцию 1978-1979 гг.

Мы действительно пока не знаем достоверно индикаторы скорого краха автократий.

Однако мне очевидно, что при любой диктатуре совсем не надо тратить деньги на опросы с заведомо "социально одобряемыми" ответами. Сценарий сохранения режима всё равно будет основным, просто потому что революция - дело очень рискованное и потому редкое. Как бы ни достал людей диктатор, подавляющее большинство с крайне высокой вероятностью выберет постоянное унижение достоинства, чем суму и тюрьму. 

Однако иногда революции случаются, причём и в режимах, гораздо более закупоренных, чем российский. Где-то можно сослаться на старые институты "третьего сектора" типа профсоюзов и т.д. Но какое гражданское общество в Ливии Каддафи, например? И всё же внезапно люди, которых раньше "не касалось", выходят на улицы и идут под пули силовиков.

Изучение трендов типа "рейтинг любимого вождя за последние полгода упал с 95 до 92% - что бы это значило" - для ответа на вопрос, когда и почему что-то может случиться, ничего не даст. В случае нетоталитарных диктатур можно ориентироваться на некоторые эмансипативные ценности (не все), но с тоталитарными и этот номер не пройдёт.

Да, российское общество крайне атомизировано, но не факт, что тренд на атомизацию и демодернизацию в России сильнее контртренда - достаточно вспомнить зримый рост протестной мобилизации в 2010-е гг.

Андрій Бондар: Here I come, Constantinople

Я оце подумав, що коли росіяни окупували Київ наприкінці ХVIII століття, з ними це зіграло лихий жарт. 

Маючи Київ, вони подумали, що можуть усеньку свою енергію віддати на боротьбу з Османами і визволення святого Царгорода від басурман. До речі, початок московитського проєкту майже збігається в часі зі згасанням Візантії. 

Після перемоги над Наполеоном у них паморочиться від успіхів голова, й от вони витрачають практично все ХІХ століття на завоювання гегемонії в Чорному морі. 

Скільки з них соків випила Кримська війна? А війна на Кавказі? І все заради того, аби втолити свій новий геополітичний міт і прибити щит на брамі Царгорода. 

Потім були війни з Японією, які цю імперію просто добили. Перша світова стала останнім цвяхом у труну. А вбила і знекровила росію насправді скобелєвщина. 

Втім оця ідея з Константинополем не зникла. Вона навпаки відродилася у 1991 році, але в чудернацькій, фарсовій формі. Роль Константинополя посів уже Київ. Відтоді вся енергія російської планети спрямована тільки на одне – повернути Київ, повернутися у блаженні історичні часи, коли вони (!) прибивали щит на брамі Царгорода. Київ тут для них – практично Константинополь. Бо цілком привласнивши древньоруську спадщину впродовж трьох попередніх століть, на початок століття ХХІ росіяни ввійшли з двома яскравими фальшивими мітами – їхнього києворуського джерела і москвою – Третім Римом. 

Тобто все там побудовано на двох обманках, які, власне, і складають основу інтеґрального міта про богообраність і месіянізм російського народу, який, уже "загартований" сталінізмом і кримінально-конторським постсовком, входить у 24 лютого 2022 року заспаними рилами їхніх перших мерців у Гостомелі та Бучі і отримує там, під своєю материнською платою, грандіозної пизди від учорашніх людей 2-го сорту, на яких досі практично і трималася ця імперія, від XVIII століття починаючи. 

Тобто нині під Херсоном і далі в Криму росіяни дограють із поразкою і ганьбою свою останню російсько-турецьку війну і закривають проєкт скобелєвщини, а загалом в Україні вони програють битву за київську та візантійську спадщину, залишаючись сам на сам із найгіршим ворогом, якого тільки можна собі вигадати – самими собою. 

Уся їхня показова боротьба із Заходом, поширена путінською пропагандою – мізерна туфта в порівнянні з поразкою цих мітів. Тому вони знову і знову будуть чіплятися за свої міти, які перейдуть незабаром у категорію народних казок і прібауток, але вестимуть тепер нову російсько-турецьку війну – тільки вже на Кавказі. Не тому, що її хотітимуть. О, ні, ніхто з них її не захоче. Але їх ніхто не питатиме. Тому невдовзі таким Константинополем по черзі ставатимуть Дербент, Махачкала, Грозний і Нальчик. А потім і Краснодар, і вся Кубань... Ну, і далі буде. 

*лунає пісня Here I come, Constantinople гурту The Residents*

Дмитро Корчинський: Народи стають великими, харчуючись "м’ясом" тих, хто їх ображав у ранньому дитинстві

 Вгризаючись у печінку імперії Габсбургів, Німеччина постала, як єдина могутня нація.

Англія піднеслася через своє прагнення добити Іспанію. А потім Францію. А потім Німеччину.

Коли всі ще ображали монголів, вони вже мріяли завоювати Китай. І реалізували цю мрію.

Для того, щоб Україна відбулася, як нація, їй треба добити Московію. Навіть, якщо Московія віддасть Крим і забуде за наше існування, нам треба її розшматувати.

Народи стають великими, харчуючись "м’ясом" тих, хто їх ображав у ранньому дитинстві.

Коли ми принюхуємося до Московії, то вже чуємо запах крові. Ми упосліджені й боїмося, але щодня накопичуємо гнів. Ми бачимо, як пульсує вена на блідій шиї ворога. Наша мрія — помста. Наша доля — війна.

Сергій Чаплигін: Про Вільфредо Парето та його "ротацію еліт"...

В основі кожного політичного процесу лежить протистояння еліти і контр-еліти.

Контр-еліта - це люди активного пасіонарного типу, яким не знайшлося місця у владі, яких відкидає правляча еліта. Вони збираються, групуються, консолідуються і починають війну з елітою. Якщо їх ізоляція і маргіналізація радикальна, то тим більш радикальним буде їх виклик Системі.

Тому розглядаючи протистояння еліти і контр-еліти нам зовсім не важливо, якою ідеологією виправдовують свій порив контр-еліти, і на який світоглядній платформі стоїть еліта правляча. Це залежить від конкретних історичних обставин та настроїв в суспільстві. З точки зору неомакіявелістської школи, функціональна технологія балансу еліт набагато важливіше схоластики ідеологій, якими прикриваються сили, які ведуть боротьбу за владу. Адже Нікколо Макіявелі перший запропонував винести за дужки ціннісну сторону політичного процесу, зосередивши свою основну увагу на описі технологій отримання та утримання влади.

Давайте і ми розглянемо структурні зміни в Політичному, виносячи за дужки морально-ціннісну риторику будь-яких політичних партій і рухів.

Теорію ротації еліт розробив авангардний італійський соціолог, економіст, політолог та філософ з макіявелістськими симпатіями Вільфредо Парето. Він скептично ставився до демократичних режимів, називаючи їх демагогічною плутократією, вважаючи, що в політичному житті діє універсальний закон, при якому меншість (еліта) завжди обманює маси.

Говорячи про кругообіг еліт, їх постійну зміну, він називав історію «кладовищем аристократії», тобто привілейованих меншин, які борються, приходять до влади, користуються цією владою, занепадають та замінюються іншими меншинами.

Необхідність постійної заміни і циркуляції еліт він обумовлював тим, що колишні еліти втрачають енергію, ту, яка допомогла їм колись завоювати місце під сонцем.

Суть теорії Парето полягає в наступному:

Mam nadzieję, że staniemy się prawdziwie niezależnymi! I wy, i my!

Mam nadzieję, że staniemy się prawdziwie niezależnymi! I wy, i my! 

 Zhuravel Yuriy

Сподіваюсь, що ми будемо справді незалежними! І ви, і ми! 

Журавель Юрій 

Амвросий фон Сиверс: О феномене ритуального канибализма и человеческих жертвоприношений

Священное Писание содержит много весьма детальных предписаний. Однако, среди оных кое-какие достаточно важные темы, не значатся. Понятно, что невозможно регламентировать совершенно все стороны жизни и все ситуации. Все-таки остается определенное недоумение. Ибо некоторые вопросы имеют великое напряжение, даже в исторической перспективе.

В Ветхом Завете мы находим — среди текста Завета Бога с Ноем — следующую сентенцию: «Я взыщу и вашу кровь, в которой жизнь ваша, взыщу её от всякого зверя, взыщу также душу человека от руки человека, от руки брата его; кто прольёт кровь человеческую, того кровь прольётся рукою человека: ибо человек создан по образу Божию» (Быт.9:5-6). (Греческий текст: «καὶ γὰρ τὸ ὑμέτερον αἷμα τῶν ψυχῶν ὑμῶν ἐκ χειρὸς πάντων τῶν θηρίων ἐκζητήσω αὐτὸ καὶ ἐκ χειρὸς ἀνθρώπου ἀδελφοῦ ἐκζητήσω τὴν ψυχὴν τοῦ ἀνθρώπου. 6 ὁ ἐκχέων αἷμα ἀνθρώπου, ἀντὶ τοῦ αἵματος αὐτοῦ ἐκχυθήσεται, ὅτι ἐν εἰκόνι Θεοῦ ἐποίησα τὸν ἄνθρωπον». Латинский текст: «sanguinem enim animarum vestrarum requiram de manu cunctarum bestiarum et de manu hominis de manu viri et fratris eius requiram animam hominis. quicumque effuderit humanum sanguinem fundetur sanguis illius ad imaginem quippe Dei factus est homo». Текст Торы: «שֹׁפֵךְ דַּם הָאָדָם בָּאָדָם דָּמֹו יִשָּׁפֵךְ כִּי בְּצֶלֶם אֱלֹהִים עָשָׂה אֶת־הָאָדָם׃.וְאַךְ אֶת־דִּמְכֶם לְנַפְשֹׁתֵיכֶם אֶדְרֹשׁ מִיַּד כָּל־חַיָּה אֶדְרְשֶׁנּוּ וּמִיַּד הָאָדָם מִיַּד אִישׁ אָחִיו אֶדְרֹשׁ אֶת־נֶפֶשׁ הָאָדָם׃».)

Текст как бы совершенно ясный для понимания, то все равно имеется немало вопросов. Достаточно традиционное толкование сего библейского пассажа находим у проф.А.П. Лопухина: «... Эти слова дают прекрасное подтверждение только что приведенного нами взгляда на кровь, как седалище души. Даже и к крови животного Господь внушает должное уважение строгим взысканием; и чтобы еще рельефнее оттенить мысль о преступности убийств, Бог и говорит, что за кровь человека Он взыщет не только с сознательного убийцы, но даже и с неразумного животного и дикого зверя, что впоследствии получило даже и определенную законодательную санкцию (Исх. 21:28). Если убийство человека неразумным животным подвергалось суровой каре, то, разумеется, гораздо преступнее и посему во много раз сильнее преследовалось убийство человека человеком же... В самих словах данного текста некоторые не без основания видят осуждение двух родов убийства – самоубийства (человека от руки человека, т. е. себя) и убийства других. Закон, запрещающий человекоубийство, получает свое изъятие, но такое, которое еще более укрепляет силу этого закона, сдерживая нарушение его страхом соответствующей (подобной же) расправы. Это позволение прекрасно выражает собой дух и сущность всей ветхозаветной морали, требовавшей ока за око, зуба за зуб, жизни за жизнь (Исх. 21:24; Лев. 24:20; 2Цар. 1:16). Здесь же лежит основание древнему обычаю кровной мести, культурным пережитком которого, до известной степени, являются и наши современные дуэли. Но христианство, привнесшее в мир новые гуманные начала, давно уже осудило эту практику: как невольного, так даже и вольного убийцу он заповедует не умерщвлять, а всячески исправлять его и возвращать к истинно человеческой жизни. «Ибо человек создан по подобию Божью». - Вот внутреннее, глубочайшее основание того, почему убийство человека особенно преступно. Создание человека по образу Божию, ставя его как бы в отношение некоторого духовного родства с самим Богом, делает его личность священной и неприкосновенной, так что решительно никто, не исключая и самого человека, не имеет права посягать на его жизнь, единственным распорядителем которой является лишь сам даровавший ее Бог. В этих словах важно отметить, во-первых, то, что здесь impliemphasis подтверждается отличие образа от подобия, а во-вторых, и то, что наличность образа Божия не отрицается и в нашем человеке». 

Увы, данное толкование оставляет несколько важным тем незакрытыми и разъясненными.

Несомненно, данное Божественное установление напрямую относит нас к архаическому событию — убийства Авеля Каином (Быт.4:3-4), где сам акт, несомненно, имел чисто ритуальное значение в качестве жертвоприношения. Сие запрещено, в том числе в качестве человекоубийства.

Александр Волынский: Русские, украинцы и евреи: к проблеме отношений Народа и Государства

Когда  русские  начинают  говорить  о  том, что  надо  что-то  менять  в  России  они  чаще  всего  имеют  в  виду  власть, только  некоторые  понимают, что  что-то  не  так  с  народом. 

Что  не  так  с  русским  народом?

Давайте  посмотрим  чем  отличаются  русские, украинцы  и  евреи  в  своем  отношении  к  государству. Все  три  этноса  в  основном  проживали  в  одной  империи  и  жили  своими общинами. Реформы  не  только  отменили  крепостное   право, но  и  разрушили  еврейский  кагал, русскую  крестьянскую  общину  и  украинскую  сельскую  громаду.  Если  русские  продолжали  управляться  местным  дворянством, не особо  допускавшим  всяких  разночинцев  к  рычагам  власти, то  украинцы  и  евреи  сами  создавали  свою национальную  элиту. Русская политическая  элита  была  расколота  на  аристократию  и  демократию,  в  то  время как  украинские  и  еврейские  элиты  были  чисто  демократическими.

Хотя  Революция  уничтожила  сословное  общество, Сталин  воссоздал  Империю  в  форме  предельно  централизованной азиатской  монархии.  Формально  в  партии  существовала  демократия, но  после  разгрома  всех  оппозиций  и  изгнания  евреев, КПСС  и  номенклатурная  бюрократия  воспроизвели  новое  дворянство. Однако, как  и  старое  дворянство, новое  не  справилось  со  сложностями  управления  огромной  страной,  в  которой  народ  был  лишен  всех  прав  на  само-организацию. СССР  развалился.

Украина  отличается  от  России  тем, что  украинец  может  спокойно  прожить  без  вмешательства  государства, поскольку  украинская  земля  плодородна, климат  мягок, Европа  рядом. 

В  России, где  главным  источником  силы  и  богатства  служат  недра, народ  очень  сильно  зависит  от  государственной  системы  распределения. 

Евреи  постоянно  находятся  в  активном  поиске  источника  дохода  во  всех  возможных  областях, что  всегда  воспринималось, как  украинцами, так  и  русскими  отрицательно, поскольку  любая  активность  чужака  выглядит  либо  конкуренцией, либо  паразитизмом.

Маркс  был  прав  в  том, что  капитализм  сохраняет  еврея,  ибо  деятельность  буржуазии  повторяет  жизненно-экономическую  стратегию  евреев. Но  еврейская  стратегия  не  ограничивается  экономической  активностью. Евреи  привыкли  жить  в  соответствии  со  строгими  предписаниями  Торы, евреи  привыкли  жить  в  самоуправляющейся  общине, евреи  выбирали  раввинов. В коммунистическом  обществе  евреи  были  бы  обречены  на  ассимиляцию, но  в  СССР  антисемитизм  стал  государственным. Почему? Потому, что  Сталин  построил  не  коммунизм, а  "социализм  в  отдельной  стране", что  соответствует  национал-социализму. При  национал-социализме  еврейская  стратегия  выживания  вступает  в  противоречие  как  с  интересами  местной  элиты, для  которой  евреи  конкуренты  в  борьбе  за  власть, так  и  с  интересами народа, для  которого  евреи  продолжают  оставаться  чужаками-паразитами.

Сионисты  давно  осознали  невозможность  проживания  евреев  в  национальных  государствах  в  качестве  равноправного  этноса. Однако,  Израиль  слишком  маленькая  и  опасная  для  жизни  страна  и  большинство  евреев  диаспоры  прекрасно  себя  чувствуют  в буржуазных  разно-этнических мегаполисах. Интересно, что  даже  в  Израиле  евреи  продолжают  жить  общинами  и  не  любят  государство, которым  управляют  потомки  первых  сионистов, в  основном  ашкеназы  из  Польши, Литвы  и  Венгрии. 

Полная  зависимость   государства  от  народа позволяет  евреям  контролировать  правительство  Израиля. 

Полная  независимость  государства  от  народа  позволяет  правительству  России  делать  с  народом  все,  что  угодно.

Так  что  не  так  с  русским  народом? Ему  не  повезло  жить  в  слишком  большом  и  богатом  государстве, поэтому  русский человек  озабочен  не  тем  как  заработать, а  тем  как  чего-нибудь  украсть. При  этом  главными  ворами  и  причиной  всех  бед  называются  всякие  чужаки, прежде  всего - евреи. Поэтому  любой  русской  власти  надо  всячески  показывать  наличие чужаков  и   евреев, чтобы  было  на  кого  свалить  все  грехи.

Смею  утверждать, что  русский  народ  всегда  будет  воспроизводить  стратегию  улучшения  государства, а  не  стратегию  само-организации  и  жесткого  контроля  над  государством,  ибо  народ  нужен  России  только  в  качестве  пушечного  мяса, а  Россия  народу  как  источник  бесконечного  ресурса  для  воровства. Продолжаться  это  может  очень  долго,  ибо  пушечного  мяса  и  ресурса  в  России  очень  много. 

А  всем  российским  евреям, которые  поддерживают  войну,  скажу – не  надо  думать, что  Россия  даст  им  только  ресурс, она  спокойно  может  их  "пустить  на мясо".

Руслан Корженюк: Володимир Шаян та Орден Лицарів Бога Сонця

"Віра Предків Наших" — фундаментальна праця видатного українського вченого-санскритолога й філософа Володимира Шаяна (1908-1974), засновника Ордену Бога Сонця та руху відродження рідної віри українців. Його твори, замовчувані в радянській імперії, лише за незалежної України вперше знаходять свій шлях до Українського читача. Професор Шаян був переконаний, що втративши рідну віру, народ занапастив свою душу, що мало трагічний вплив на його історію. Метою свого життя він уважав повернення рідної духовності своєму народові, бо: "Відродження нації не може бути завершене без відродження її власної віри". Книга зацікавить філософів, націологів, релігієзнавців, літературознавців, рідновірів, як і загалом широке коло читачів. 

До книги ввійшли найважливіші статті, дослідження, наукові розвідки, медитації з питань давньоукраїнської міфології, яку Шаян аналізує й трактує в тісному зв'язку з давньоукраїнською історією, філософією та ментальністю. Зокрема, подається ґрунтовний науковий аналіз «Велесової книги»; філософічне й історичне осмислення образів Перуна, Сварога, Дажбога, Світовида, Триглава та інших богів стародавньої української віри; досліджує автор і постать царя Дарія як орія, тобто — стародавнього українця; в контексті народного предковічного світогляду розглядається творчість Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та Лесі Українки. Науковим відкриттям є етимологічне дослідження Шаяна «Дунай, Дніпро і Дністер».

Книга «Віра предків наших» є формою пізнання великого і прекрасного духовного світу давніх українців, пізнання творчого генія українського народу, що його упродовж віків і тисячоліть намагалися знищити вороги української національної духовності й самобутності. Книга «Віра предків наших» вперше видана 1987 року в Канаді (891 сторінка) й відіграє важливу роль в популяризації й утвердженні язичництва, рідної української національної віри.

Ливы: история и современность

Реконструкция  воина-лива  в костюме XI века.  11C Liv, Латвия.

Не так уж много людей  слышало об этом крайне малочисленном, но очень интересном народе, однако им грозит  исчезновение. Ли́вы (латыш. līvi ) — малочисленный прибалтийско-финский народ. Ближайшие родственные народы —  эстонцы  и водь. По мнению финских и эстонских исследователей, ливский язык одним из первых выделился,  из общего прибалтийско-финского языка-основы примерно в первые столетия нашей эры. О быте древних ливов известно очень мало, в основном лишь из записей, сделанных, придворными немецких епископов в XVI веке. По этим сведениям,  большие поселения ливов располагались на 20-30 км выше и далее от устья Даугавы, что позволяло им контролировать торговлю по реке. Традиционные селения состояли из врытых в землю срубовых изб с очагами и ямами для хранения продуктов, а занимались, в основном  рыболовством,  могли и ограбить проходящие суда. Существует информация, что прибрежные ливы занимались своеобразной формой пиратства. В районе Домеснеса ливы разводили костры, привлекая внимание торговых немецких и шведских судов, а затем грабили любопытных купцов и моряков, высадившихся на ливский берег или же застрявших на своих судах на песчаных мелях у Домеснеса. Общая же численность населения территории современной Латвии составляла  в XII веке, в среднем около 250—350 тыс. человек, включая, 20 тысяч ливов.   

Вытеснение балтами, Тевтонский орден, ассимиляция.

Балтийские племена начали проникать в эти места, начиная с 2000—1500 годах до нашей эры,  балты,  так, начался длительный процесс оттеснения финно-угорских племён к северу современной Латвии и востоку современной Литвы.  Достигнув  устья Западной Двины, балты разделили ареал проживания финских племён на две части: западный (Курляндия) и восточный (Лифляндия). Как  полноценная и довольно многочисленная этническая община ливы сохранялись до XII века, после,  началась их постепенная этноязыковая ассимиляция балтскими племенами. В Повести временных лет говорится, что ливы (либь) платили дань Руси. Первый немецкий миссионер Мейнард фон Зегеберг, получив разрешение полоцкого князя Владимира на проповедь среди ливов, начал в 1184 году строить первую церковь в ливском селении Икскюль.

Михаил Эпштейн: Рушистика, рушизм — идеология и практика разрушения всего, включая самого разрушителя

Рушистика, рушизм — идеология и практика разрушения всего, включая самого разрушителя.

Когда говорят о рАшизме как о русском фашизме, недооценивают разницу. Фашизм разрушал, чтобы создавать порядок — страшный, насильственный, смертоносный, но тем не менее порядок, прежде всего на своей территории, но также и на завоеванных. РУшизм неспособен поддерживать порядок и к этому не стремится, он одержим идеей уничтожения порядка, страстью к разрушению. Рушистика — это идеология подрывных действий по всему миру, сознательного внесения хаоса в мировой порядок.

Примеры:

Вот уже полтора века рушистика идет вперед семимильными шагами: от народовольцев и революционного подполья — через большевизм, попытки мировой революции и Гулаг в своей стране — к экспансии хаоса и энтропии по всему миру и разжиганию новой мировой войны.

Рушизм — сладострастие полного разрушения — такова эта метафизика презрения к бытию, еще раз прорепетированная в Буче, в Ирпене, в Мариуполе — уже на подмостках театра истории.

Рушистика в цитатах:

А.Дугин (идеолог евразийства): "…Надо думать не о том, наступит или не наступит конец мира, нам надо думать, как его осуществить. Это наша задача. Сам по себе он не наступит... Мы сами должны принять это решение".

В. Сурков (политик и идеолог "русского мира"): "Экспорт хаоса дело не новое... Разделение — синоним хаотизации… Разрядка внутренней напряженности… через внешнюю экспансию…. Для России постоянное расширение не просто одна из идей, а подлинный экзистенциал нашего исторического бытия" (статья "Куда делся хаос? Распаковка стабильности".)

Иван Охлобыстин (актер, режиссер, православный священник, из интервью): "– Тогда вам и себя придётся убить, если ракеты запускать ядерные… – А мы согласны <…> Мы ждали этого тридцать лет. Тридцать лет нас унижали. И теперь такое счастье… Наконец-то, господи! Я поеду туда. Это вот прям такое сейчас состояние, такой аллах-акбар у всего народа… У нас сейчас у всех такой подъём! Такое счастье! С божьей помощью. Война с язычниками этими… Мы взорвём этот мир! Мы всех убьём!".

Владлен Татарский, военкор: "Все, всех победим, всех убьем, всех, кого надо, ограбим — все будет, как мы любим. Давайте, с богом» (30.9.22, из Георгиевского зала Кремля).

Рушизм — это не только идеология, но и РЕЛИГИЯ разрушения. Недаром они прибавляют «с божьей помощью», «с богом».

Тюрки-сельджуки: кто они?

Одними из самых грозных средневековых азиатских завоевателей были тюрки-сельджуки. Они за несколько десятков лет смогли создать огромнейшую империю своего времени, которая, впрочем, вскоре распалась. Но эти осколки империи дали жизнь ещё более могущественному государству. Давайте выясним, что собой представляли тюрки-сельджуки, кто они и откуда.

***

Этногенез сельджуков

Прежде всего нам нужно определить, откуда взялись тюрки-сельджуки. Их возникновение до сих пор содержит много загадок для историков. По наиболее распространённой версии, они являются одним из ответвлений тюркской народности огузов. Сами огузы, скорее всего, являлись плодом смешения на территории Средней Азии местных угорских и сарматских племён с пришлыми тюрками, с численным и культурным преобладанием последних. Как и остальные тюркские народы, огузы занимались кочевым животноводством, а также набегами на другие племена. Первоначально они были вассалами могущественного Хазарского каганата, но затем обособились и организовали собственное государство по обе стороны Сыр-Дарьи со столицей в Янгикенте, которым управлял ябгу.

Образование государства сельджуков

В IX веке знатный огуз Токак ибн Лукман из племени Кынык перешёл вместе с подчинёнными ему людьми на службу Хазарскому каганату. Но с упадком державы хазар он вернулся в Среднюю Азию, где стал служить огузскому ябгу Али, тем самым став вторым по значимости человеком в Государстве огузов. Токак имел сына по имени Сельджук, который в своё время служил вместе с отцом у хазар. После смерти Токака Сельджук получил от ябгу титул сюбаши (командующий армии). Но со временем отношения между Сельджуком и правителем огузского государства разладились. Опасаясь за свою жизнь и жизнь близких, Сельджук был вынужден в 985 году удалится с членами своего племени на юг в мусульманские земли, где принял ислам.

Он перешёл на службу к Саманидам, которые номинально считались наместниками Халифа в Средней Азии, а фактически были полностью независимыми правителями. Затем, набрав людей, Сельджук под знаменем новой веры вернулся в государство огузов, возглавив борьбу против ябгу. Таким образом, личная вражда Сельджука и Али переросла в мусульманский джихад. Вскоре молодому полководцу удалось захватить крупный город Дженд и обосноваться тут. Он смог объединить другие тюркские народы, таким образом, основав собственное пока ещё небольшое государство. Столицей его стал город Дженд. А все вступившие под знамя Сельджука племена стали известны в истории как тюрки-сельджуки.