Світовий, а найбільше європейський геополітичний простір на початку ХХІ ст. переживають безпрецедентні економіко-демографічні та соціокультурні трансформації. Формування нового соціокультурного ландшафту у рамках класичної Європи, значною мірою пов’язане з ліквідацією кордонів (з точки зору їх формального функціонування), введенням єдиної європейської валюти, послабленням обмежень на міграційні процеси, виробленням єдиних євростандартів та ін., спричинило низку проблем, які не знаходять свого вирішення і, очевидно, у найближчі десятиліття будуть ключовими у комплексі нагальних питань1. Цей конгломерат проблем нагадує багатогранну геометричну фігуру, кожна з галузей якої є самостійною складною галуззю, яка може розглядатися як у рамках цілісної системи, так і в межах окремого сегмента цієї цілісності. У зазначеному колі питань слід виділити один складник, який беззаперечно викличе дискусії та оголить болючі для сучасної європейської цивілізації аспекти.
________
1Снайдер Т., Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569–1999, Київ 2014, с. 363.
До таких проблемних та дискусійних питань належить категорія толерантності як базовий чинник у рамках формування єдиного європейського, але попри все полікультурного і світоглядно-різновекторного простору.
Виписуючи ескізно нову концепцію Європи у кінці ХХ ст., лідери країн та провідні фахівці у різних галузях звертали увагу на складність та безпрецедентність задач, але все ж процес пере форматування європростору був запущений. Флагмани цього процесу з самого початку зіткнулися з комплексом новітніх проблем, і ключовою виявилась неготовність багатьох етнокультурних та соціокультурних (в окремих випадках політичних, релігійно-світоглядних) груп до інтеграції в європростір. У цій неготовності по-особливому висвітилась проблема толерантного співіснування. На тлі інших невирішених завдань толерантність як категорія часто свідомо відсувалась на маргінес, а в епіцентр ставилися питання економічні, політичні, правові, демографічні та ін. Власне, питання толерантної реорганізації європростору періодично виходило з тіні і нагадувало про свою актуальність (тут доречним буде перелік конфліктів у Сербії, Сараєво, міжетнічні конфлікти у різних регіонах Європи, депортації ромів з Парижа та ін. Також тут можна згадати різного типу конфлікти у Північній Африці та на Близькому Сході). Втеча від вирішення цього кола питань закладає та накопичує низку потенційно небезпечних питань, які на певному етапі здатні перейти у складний та затяжний конфлікт. Очевидно, що розраховувати на самовирішення чи самоліквідацію цих питань недоцільно, оскільки, як показує історичний досвід, проблеми такого типу без розумного, зваженого та професійного втручання не вирішуються.
Наразі йдеться про те, що значна кількість представників різних релігійних, етнічних та ін. груп з Африканського та Азійського континентів наводнили Європу, де знайшли надійний прихисток, але не пристали на програму інтеграції в європростір. Значна кількість мігрантів переносить традиції, світогляд, спосіб життя у цивілізований та етично вивірений євросвіт, не беручи до уваги, що деякі їхні традиції різко розходяться із сучасними європейськими цінностями, а радше є посилом із Середньовіччя чи ще більш давніх епох.
Спробуємо віднайти один із витоків цієї проблеми, а також окреслити можливі способи її вирішення.
