Сергій Чаплигін: Три джерела та три складові частини лібералізму

Політичне є продуктом людського духу, тому як і будь-яка система цінностей воно має філософську основу й відображає певну інтерпретацію сенсу та шляхів людської історії та власного місця в ній.

"Філософську вісь" лібералізму складає номіналізм, емпіризм та механіцизм.

Саме ці три складові і сформували нове розуміння природи реальності в якому ми зараз і перебуваємо.

Нагадаємо щодо суперечка відносно "універсалій", коли вималювалися три позиції щодо світу ідей - належали Іоанну Скоту Ерівґені, Фомі Аквінському та Вільяму Оккамі.

Ідеї останього походять з переконання, що жодних сакральних реалій самих по собі не існує, є лише світ матеріальних речей, і людський розум конструює на підставі спостережень за ним свої знання.

Визнання первинності існування речей ставило в центр уваги спостереження та експеримент за речами.

З цього народжується філософська концепція, що отримала назву "емпіризм" (досвід).

Емпіризм говорить, що єдиним джерелом та критерієм всіх знань є досвід і, відповідно, всі знання ґрунтуються тільки на досвіді. З погляду емпіризму, нічого неможливо довідатися про світ, окрім як з спостережень за реально існуючими речами в умовах досвіду.

Основний принцип емпіризму полягає в тому, що життєва практика, мораль та наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.

Сакральність Буття відкидається прихильниками емпіричної філософії, як забобон, який фальсифікує картину спостережуваної зовнішньої реальності. Культи та обряди, традиції та міфи, давні заповіти та перекази, духовний та релігійний досвід не мають жодного сенсу в реальному житті.

Олег Однороженко: Печатки руських королів

Серед європейських архівів є один, який має особливе значення для вивчення історії середньовічної України-Руси - Таємний державний архів Пруської культурної спадщини в Берліні (Geheimes Staatsarchiv Preußischer Kulturbesitz).

Саме тут зберігаються оригінальні акти Руського королівства. І не лище вони. Цей архів постав за часів Тевтонського Ордену та містить величезні матеріали з історії України та цілої Центрально-Східної Європи.

Останніми тижднями вдалося опрацювати значну кількість пергаментних і паперових документів архіву.

Передусім, звичайно, ті, що мають відтиски печаток. Сьогодні публікую фото королівської печатки Юрія І Львовича (1301-1308), яку вживали його син Андрій та внук Юрій ІІ. Печатка двобічна - на першій стороні король Юрій на троні, на другій його ж постатть на коні та в рицарському обладунку:

ПОЧЕМУ ВАЖНО ВЫЙТИ НА МАРШ НЕМЦОВА

Место встречи изменить нельзя! 29 февраля, 12.30, м. "Цветной Бульвар", центр зала. Колонна националистов ждет вас! Он нам не фараон!

Как известно, марш Немцова стал традиционной ежегодной акцией сил общегражданского протеста. Но в этом году речь идет о явно большем, нежели рутинное напоминание для галочки о нашем существовании.

Во-первых, на носу конституционная афера, очевидной целью которой является фактическое продление пребывания Путина у власти на неопределенно долгий срок и установление наследственного олигархического режима кооператива "Озеро", который мог бы пережить Путина и его друзей. При этом крайняя спешка, в которой все это происходит и крайняя мутность процесса явно говорят: готовится нечто слишком постыдное, чтобы дать обществу время разобраться в ситуации. Также весьма вероятно, что если кремляди не сделают задуманное в самое ближайшее время, некие обстоятельства непреодолимой силы сорвут их планы, иначе зачем задолго до выборов так спешить? В такой ситуации нам необходимо показать: несогласных умереть при Путине слишком много, чтобы можно было их не заметить.

Во-вторых, сейчас очень важный момент в плане политических репрессий. Следует понимать тенденцию: режим делает их более прицельными и существенно более суровыми. Если несколько лет назад товарищи майоры хватали совсем уж кого попало за карикатуры на каких-нибудь негров, то теперь главный тренд - выискивание экстремистских и террористических сообществ. Как это делается, мы знаем. Где-то в ход идут пытки, где-то провокатор создает сообщество и подводит людей под статью и т.д. Так или иначе если откровенно случайных людей все это едва ли коснется, то для реально замешанных в чем-то оппозиционном опасность явно увеличивается и по соответствующим статьям УК выносятся совсем иные приговоры, нежели за индивидуальные "мыслепреступления". Молчу уж о том, что националистам тут приходится хуже, чем многим другим из-за предвзятого отношения изрядной части либеральных деятелей и СМИ.

Однако тут очень многое зависит от нас. Мы помним, как совсем недавно после достаточно многочисленных уличных акций удалось отбить целый ряд фигурантов московского дела. А прямо сейчас, испугавшись общественного резонанса после приговоров от 6 до 18 по пензенскому делу, власти поставили на паузу до начала марта дела наших соратников из "Нового Величия", "Черного Блока" и БАРС, явно желая посмотреть именно на то, как пройдет марш Немцова. При этом ранее написанный приговор НоВе явно отложили в ящик, а Артема Воробьева из ЧБ перевели из СИЗО под домашний арест. Если это не серьезная причина выйти на улицу, то что? Благо в случаях дел БАРС и особенно ЧБ общественного внимания к ним явно меньше, чем хотелось бы и если не мы привлечем его, то кто?

И последнее. Судя, опять же, по спешке режима с конституционной аферой час икс может прийти гораздо раньше, чем кажется. А потому вопрос о месте националистов в общегражданском протесте нынче крайне важен. Уроки не столь уж давней истории показывают нам: Солженицын не смог бы добиться ничего сравнимого с тем, что он достиг, если бы не его вовлеченность в тогдашний общегражданский протест и относительно (при всех объективных сложностях) хорошие отношения с либералами. В то же время разного рода околоправые личности, боявшиеся, мол, в случае падения диктатуры КПСС все республики поотделяются, евреи захватят всю власть и собственность в центре, а молодежь сойдет с ума от вседозволенности (ничего не напоминает?) и сами остались ни с чем, и нанесли русскому народу явный вред.

Посему место встречи изменить нельзя! 29 февраля, 12.30, м. "Цветной Бульвар", центр зала. Колонна националистов ждет вас! Он нам не фараон!

Синьо-жовте

Fig. A. Pocztowy chorągwi lekkiej z ok 1750 r. Fig. B. Oficer. Fig. C. Towarzysz podług rysunku Aleksandra Lessera z dokumentów ówczesnych, Nr 29152/27 Archiwum Ikonograficznego Muzeum Narodowego w Warszawie. (Fig. D.?). Towarzysz podług regulaminu hetmana wielkiego litewskiego, Michała Radziwiłła z 1.IX.1746 r."
Mal. B. Gembarzewski.

Як відомо - історія Корони Польської та Великого князівства Литовського є складовою історії України 14 - 18 століть. Зокрема, близько кількох століть українці (русини) воювали у різних підрозділах цих могутніх держав Східної та Північної Європи.

Цікавими видаються ці вояки Великого князівства Литовського середини ХVIII століття... Совпадєніє?

Під Уманню була розташована слобода уманських козаків. Вони отримували від графа Потоцького озброєння козацького зразка та одяг: жовтий жупан, блакитні шальвари та кунтуш, шапка жовта з чорним смушковим околишем.
http://shron1.chtyvo.org.ua/Kryvosheia_Ihor/Nadvirni_kozatski_formuvannia_mahnativ_Pototskykh_na_Umanschyni_u_XVIII_st.pdf

Ще ілюстрації:

‎Руслан Хамитов‎: Почему татары терпят рашизм?

В России издавно повелось, русские леса и поля, русская удаль, русская честность, русская правда, русский характер, русская гордость, и пр. и пр. Все это приветствуется и пропагандируется.

Но если к чему либо добавить прилагательное татарский, да еще выразить любовь к родному языку, народу, стремление к свободе, желание изменить что-то в положении своего народа, то все - вы татарский националист, сепаратист, враг русского народа.

То есть то, что русским положено, приветствуется и называется патриотизмом, любовью к родине, то нам татарам этого не сметь. Мы должны радоваться за русских, за их огромную империю, за их русский язык, их русский мир и пр., но свое нам не положено. Все делайте у себя дома в четырех стенах,чтобы русские не слышали и не видели - разговаривайте по татарски, любите свое татарское, молитесь в уголке, плачьте в уголке, ну и все прочее. Зато у нас есть наше неотъемлимое конституционное право - умереть за русских и русскую империю когда русские нам прикажут.

У нынешней татарской интеллигенции отсутствует констатация реальной (и ужасной) действительности положения татарской нации. Но у неё присутствует надежда, что все изменится добровольным путем. Что Барин, хороший и добрый Путин и его верные холопы Шаймиев с Миннихановым, наконец осознают, что татары тоже люди и хотят сохранится на этой земле, или другие какие-то обстоятельства возникнут и все переменится в лучшую сторону для татар. Вот весь рефрен их сегодняшней публицистики и действий (бездействий).

То есть татарская интеллигенция сегодня ждет, когда на горе рак свистнет. В принципе такая позиция присуща всем сегодняшним татарским патриотам интеллигентам, начиная с рядовых учителей школ и кончая управленцами республиканского звена. Пример Каталонии, Шотландии и др.территорий реально отстаивающих и добивающихся своих прав не для них. Короче будем ждать резерваций, где-то рядом с Казанью, где будет пара фольклорных аулов и где ряженые аборигены, по примеру цыган, в тюбетейках и калфаках будут встречать туристов с чак-чаком.

Кстати, это может наступить очень скоро. Наши деды даже не знали такого понятия, как ассимиляция, наше поколение уже этим болеет, а наши внуки увидят воочию наше вымирание, если мы сегодня будем бездействовать.

Уже многие татары сегодня уверены, что если Гос. Дума РФ и Путинская партия "Единая Россия" со своим паханом вынесет решение, что завтра все татары должны креститься, первыми в очередь встанут сегодняшние татарские интеллигенты (за редким исключением), в надежде на получение некой выгоды от крещения и выказывая свою полную лояльность русскому режиму.

Скажите, что  это не так? Но коль это не правда, то отчего они сегодня, засунув свой язык в одно причинное место, молчат?

Украинский депутат заступилась за "Башкорт", поддержала эрзян и обвинила РФ в двойных стандартах в нацполитике

Секретарь Комитета Верховной Рады по вопросам внешней политики и межпарламентского сотрудничества Соломия Бобровская написала открытое обращение Верховному комиссару ОБСЕ по делам национальных меньшинств Ламберто Заньеру. 

Украинский политик считает, что Москва руководствуется двойными стандартами, когда речь заходит о защите национальных меньшинств в России и русских в Прибалтике, Украине, Молдове и Беларуси.

"Мы все знаем, как Москва использует этнических русских и русифицированных украинцев для достижения своих геополитических целей. Российская Федерация постоянно требует от Украины, Латвии, Эстонии, Молдовы и Беларуси исключительных прав для русского меньшинства, а именно: русскоязычных школ и университетов, русских политических партий, русских телеканалов и т.д. В то же время сама Россия скрывает свою национальную политику в Российской Федерации, которая сводится к жестокой и тотальной русификации всех нерусских народов", — отметила Бобровская.

Украинский парламентарий поддержала кампанию эрзянских активистов, которые требуют открытия гимназии в Саранске с родным языком обучения.

"Один из крупнейших финно-угорских народов Российской Федерации — эрзяне — развернули общественную кампанию по открытию в Саранске (Республика Мордовия) современной гимназии с эрзянским языком обучения. На сегодняшний день в Российской Федерации нет ни одной такой школы. Сдача Единого государственного экзамена (для выпускников школ) на эрзянском или любом другом языке коренных народов запрещена законом", — заявила депутат.

С. Бобровская также напомнила о ситуации вокруг общественной организации "Башкорт".

"В эти дни в Уфе проходит судебный процесс над башкирской организацией "Башкорт", которая, помимо прочего обвиняется в организации многотысячного митинга в защиту башкирского языка (2017). Прокуратура требует признать защитников башкирского языка экстремистами", — считает она.

Свое обращение Бобровская завершила вопросом господину Заньеру.

"Я публично обращаюсь к Верховному комиссару ОБСЕ по делам национальных меньшинств господину Ламберто Заньеру: вы боретесь за многоязычное образование только в унитарной Украине, у вас нет времени на Российскую Федерацию?" — заключила политик.

Иван Москвитин‎: Что на самом деле открыл Ибн Хальдун

Бюст Ибн Хальдуна. Casbah of Bejaia, Алжир

Напомню, гениальный арабский мыслитель Ибн Хальдун (1332-1406), которого называют первым социологом, арабским Марксом и арабским Монтескье, в своем знаменитом трактате «Мукаддима» предпринял первую в историографии попытку выявить внутренние законы развития человеческого общества. 

Проанализировав волны экспансии номадов, раз за разом захлестывавшие родной ему Магриб, он пришел к выводу, что каждая кочевая держава существует не более 120 лет, т. е. не более периода жизни трех-четырех поколений («закон Ибн Хальдуна»). 

При этом он сформулировал т. н. фазы династийного цикла:

1) возникновение новой принудительной власти взамен прежней;

2) сосредоточение верховной власти в одних руках после того, как правитель расправится со всеми своими сподвижниками, помогавшими ему прийти к власти;

3) расцвет государства, в котором господствует порядок, спокойствие и уверенность;

4) переход к насилию и деспотическим методам правления для подавления оппозиции;

5) упадок и гибель государства.

До боли знакомо, правда? По словам одного исследователя, «трудно не отметить удивительного соответствия этой ибн-халдуновской версии описания фаз династийного цикла фазам, через которые прошла Советская власть в России».

Но только ли советская власть? Если задуматься, модель Ибн Хальдуна легко приложима к любому всплеску «завоевательного энтузиазма», будь то империя Тутмоса III, Александра Македонского, Атиллы, Чингис-хана, Наполеона и т. п. (с тем нюансом, конечно, что не все они прошли соответствующие фазы до конца 120-летнего цикла.)

Силу, под воздействием которой бедуины и берберы снова и снова обрушивались на Магриб в 11-14 вв., Ибн Хальдун обозначил арабским словом «асабийя». Дословно оно означает «спаянность» или «истовость», но Ибн Хальдун трактовал его значение несколько шире, подразумевая коллективную солидарность, воинственную сплоченность.

Мне приходилось слышать от гумилевоведов, что ибнхальдунова асабийя это и есть гумилевская пассионарность. Однако, по-моему, отождествлять 120-летний династийный цикл и пассионарный толчок длительностью 1200-1500 лет все равно, что «натягивать сову на глобус»... Совершенно очевидно, что асабийя – это особая форма пассионарности, описания которой мы не найдем у Гумилева.

Сергій Чаплигін: Політична топографія: лекція перша

“ПРАВІ” – “ЛІВІ”
Початок вживання понять “праві” – “ліві” щодо характеристики політичних сил походить з історичного преценденту – моменту розміщення депутатів на Установчих зборах Франції (Assemblée constituante) 1789 року.
Тоді з правої сторони залу розмістилися “роялісти” – прихильники монархії та Церкви. Ця обставина поклала початок ототожненню консервативних політичних позицій з терміном “праві”. Революціонери та радикальні демократи розмістилися ліворуч. З тих пір ті політичні сили, які вимагали негайного переходу до нових політичних форм влади, нового суспільного устрою отримали назву “ліві”.
В центрі, відповідно, розмістілися ті, хто виступав за організацію політичного устрою Франції на кшталт британського.
В подальшому ця модель отримала широке розповсюдження і в інших парламентах, а з часом поняття “праві-ліві” стали застосовувати до всіх політичних сил в залежності від їх ідейних позицій.
Ця розсадка сприяла всій подальшій лінійній картині розуміння політичної структури в ХІХ-ХХ століттях, а також породило ряд концептуальних проблем, пов’язаних з проекцією тих політичних позицій на сьогоднішню дійсність.

ЕКСКУРС ДО ІСТОРІЇ: ПРОСВІТНИЦТВО
Разом з кінцем Середньовіччя в Європі відбулася фундаментальна зміна типу суспільства. Сенс цих змін, так званого “Просвітництва”, що почалися в Західній Європі в другій половині XVII століття, полягали в розповсюдженні серед мас суто наукових знань та загальної освіти.
Це був якісно та принципово відмінний від попереднього етап в історії людства. Він базувався на радикальному відторгненні минулого, через перегляд та повну ревізію тих принципів та устоїв, на яке до цього часу опиралося людство. Мислення, властиве традиційному суспільству, піддавалося “просвітителями” критичному переусвідомленню, ставилося під сумнів та заперечувалося.
“Просвітництво”, яке виникло в контексті номіналізму, емпірізму та механіцизму, вважало єдиним суб’єктом пізнання розумового людського індивіда, а об’єктом – навколишній світ. Тому істинним знанням реальності “просвітителі” вважали тільки розумові умовиводи та систематизовані дослідні спостереження.

Петро Дрогомирецький: Українець із "Норок" (Дмитро Куцела, 1934-2010)

Крайній праворуч (з літерою "К") - Дмитро Куцела

Сповільнено затихаючий під дією агресивних обставин шістдесятницький рух ще за інерцією був здатний у молодого покоління 60-70-х рр. ХХ ст. викресати згустки життєвої енергії для народження та утвердження новацій у суспільному трибі буття та спалахи творчості – в культурі. Правда, не всуціль, а на окремих, сказати б, «островах» підрадянського простору.
До такого постшістдесятницького феному минулого століття належать – майже синхронно – виникнення та блискуча діяльність двох модерних музичних груп – вокально-інструментальних ансамблів (ВІА) – українського «Смерічка» на Буковині (Чернівці, 1966 р.) та молдавського «Норок» («Щастя») (Кишинів, 1967 р.).

Учасником останнього як інструменталіст та ритм-гітарист був уродженець прикарпатського села Боднарів, що на Калущині, – Дмитро Куцела (1934-2010), професійний музикант високого рівня.

Підбадьорливим стимулом сміливості творити нову, свою стилістику мелодики і для буковинської «Смерічки», і для кишинівського «Норока» височів на британському овиді неймовірний «Бітлз» («Beatles»). Його запаморочливий тріумф тоді, викликаний надсучасними ритмами, оригінальним звучанням виконуваних пісень, стелився всепоглинаючим серпанком європейськими країнами, досягаючи України та Молдавії, без застережень зачаровував, беручи у музичний полон різнонаціональне молоде покоління.

Саме тоді в епіцентрі впливу новітніх музичних тенденцій опинився юнак Дмитро Куцела, вже професійний музикант. Судилося йому бути на одній хвилі сприйняття з небагатьма іншими нових правил життя культури і, зокрема, музичної. Виростання до нетипового мелосу було і закономірним, і особливим, аж ніби містичним із огляду на його віхи життя.

Народився Дмитро Михайлович Куцела за місяць до нового – 1935 року – 30 листопада 1934 року в селі Боднарів Станіславівського повіту (тепер – Калуського району) в селянській родині, яка понад усе цінувала свою хліборобську честь, християнські, вітцівські традиції та працелюбство.

23 февраля День памяти депортации чеченцев и ингушей.... повторяю...чеченцев и ингушей...а не нынешних вассалов цепных псов путэна

Селим Алиев: Происхождение первого крымского хана Хаджи-Девлет Гирея

У многих исследователей особый интерес вызывает биография Хаджи Гирея, считающегося родоначальником целой династии Гиреев. Относительно того, чей был сын Хаджи Гирей, существует столько же различных мнений, сколько отдельных памятников: ему в отцы дают и Тохтамыша, и Мухаммеда, и Девлет-Берды, и Таш-Тимура, и Гыяс-эд-Дина. Из всех этих указаний наибольшую вероятность имеют два последних, по которым Хаджи Гирей или сын Таш-Тимура, или внук его, по отцу Гыяс-эд-Дину. Но мне кажется, основательнее будет допустить первую версию – что Хаджи был сыном Таш-Тимура, поскольку она поддерживается свидетельствами восточных историков, которые передаются Ланглесом и отличаются в этом случае большей сравнительно с другими источниками последовательностью и устойчивостью.

По сказаниям этих историков, у Тохтамыша был близкий родственник, богатый стадами татарин, Хасан Джефаи, имевший двух сыновей – Улу-Мухаммеда и Таш-Тимура, а у этого, последнего, в свою очередь, тоже было два сына – Хаджи, впоследствии прозывавшийся Гирей, родоначальник династии Гиреев, и Джан, которых, когда они были ещё детьми, намеревался истребить Кадыр-бирды-хан, опасаясь быть свергнутым ими с трона. В Джане весьма нетрудно усмотреть Джаная, который в предании делит плачевную участь с Хаджи Гиреем во время их бегства; но только там он назван не братом Хаджи Гирея, а как будто его племянником, если родственный термин грамматически относить к возле него стоящему имени «Хаджи Гирей».

Теперь обращаемся к самому имени Хаджи Гирея. Сестренцевич-Богуш, на основании имевшихся у него под руками источников, утвердительно говорит, что обе составные части сложного имени родоначальника Герайской династии суть только добавочные прозвища, первое – «Хаджи», даётся обыкновенно у мусульман лицам, совершившим благочестивое путешествие в Мекку или оказавшим иные какие-либо богоугодные подвиги: второе же – «Гирей» принято Хаджи Гиреем из чувства благодарности к человеку, оказавшему ему покровительство в то время, как он подвергался гонениям со стороны врагов своего рода. Сестренцевич-Богуш не говорит, какое же было настоящее имя Хаджи Гирея, но сам нередко в других местах своей истории называет его «Хаджи-Девлет-Гирей» и даже просто «Девлет».

И Стрыйковский также упоминает какого-то Dewletkiereja, которого Витольд даровал Перекопским татарам, в ханы, разумеется. За какой благочестивый подвиг Хаджи Гирей получил первое из своих званий, Богуш ничего не говорит; а Гирей, спасший жизнь Хаджи Гирею, был, говорит он, один крестьянин в Литве. Г. Хартахай в упоминавшейся выше статье, повторяя сказания Сестренцевича-Богуша о первоначальной судьбе Хаджи-Герая, присовокупляет от себя следующее замечание: «Сам Девлет, как набожный человек, по преданию, ездил в Мекку, за что и назван хаджи, т.е. паломник. Это прозвище многие, или почти все писатели, принимают за имя».

Софія Дніпровська: Для політичної діяльності потрібен ресурс

"Експерти", які розводяться про якісь там фундаментальні кадрові помилки українських президентів (а в нас їх поки що було тільки 2 - Ющенко і Порошенко), які "зіпсували їм рейтинг", не розуміють (або роблять вигляд, що не розуміють) простої речі, а саме: що для політичної діяльності потрібен РЕСУРС. Гроші, організаційні структури, "підв'язки", контакти, навички організаційної роботи, які не заміниш ніякими благими намірами.

До 91 року через систематичні репресії і геноциди, які попередньо проводила московська влада, в Україні практично не лишилося свідомих неасимільованих українців, які б володіли достатнім ресурсом для участі в політичному процесі.

Бо всю національну буржуазію - основу "буржуазного націоналізму" - до 33 року стяли "під корінь". Інтелігенцію, військову еліту, політиків - перебили, вигнали в екзилі і на маргінеси. Працелюбних селян-парцеляріїв переморили голодом і перетворили на колгоспну худобу.

А недобиту і недоморену в мордовських таборах інтелігенцію зібрали в Рухові за Перебудову, де її, як воші, обсіли сексоти, що разом з Южмашем швидко збили стихійну й наївну патріотичну хвилю кінця 80-х поч. 90-х.

Тому зараз нереально знайти для політичної партії достатню кількість членів і членькинь, які одночасно мали б і належний рівень національної самосвідомості і достатньо ресурсів, щоб взяти округ/забезпечити своїй політсилі пристойні відсотки на виборах. Особливо на Сході і Півдні, де свідома людина не має шансів "піднятися" серед засилля вчорашньої номенклатури і бандформувань нєважнокакойнациональності.

У авторитарній системі таких людей можна було б протягти на вищі посади шляхом кооптації. Але ж у нас - демократія. Каравай-каравай кавохочєш вибірай.

Вітаємо нашого автора!

20 лютого 2020 р. в залі Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки відбулося Пленарне засідання та урочиста академія, присвячені 20-річчю  заснування Івано-Франківського осередку Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ).

Присутній на заході Голова НТШ в Україні, академік НАН України Роман Кушнір відзначив  активних діячів осередку НТШ.

Зокрема, Подякою за вагомий особистий внесок у розвиток Товариства відзначений голова Філософської комісії Івано-Франківського осередку НТШ, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії, соціології та релігієзнавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ярослав Степанович ГНАТЮК.

Володимир Єшкілєв: Архетипи сучасної української політики

Сучасну українську політику розшифровують різними способами.

Декому подобається робити це за допомогою таких звичних (загальноприйнятих, школотно-рагульських) архетипів, як “вічна окупація”,“перманентна зрада”,“протистояння сходу і заходу”. До цих розшифрувань звикли, тому у телевізійному та інших зомбі-форматах вони не лише популярні, але й безальтернативні. А в наш час, коли українське суспільство остаточно розділили на озлоблені і глухі зграї, й поготів.

А тим часом, до уваги шановного панства, альтернативи існують. Я, скажімо, використовую для реконструкції сучукрполітики два безвідмовні шаблони. Перевірені багаторазово за різних часів та за різних модифікацій українського феодального трансформера.

Перший з тих шаблонів я називаю “архетипом Червоної Шапочки”, а другий – “архетипом сільського весілля”. Бо якщо добре так поміркувати, то все, що відбулося на українській політичній арені за останні три десятиліття, дуже добре проектується як на історію довірливої дівчинки з пиріжками, так і на перипетії шлюбної церемонії в аграрному загумінку.

Думаю, мало хто сперечатиметься з тим, що всі ці десятиліття ми живемо у політичній казці. Довбодятли 90-х років щиро вірили в те, що це казка про Україну-Попелюшку, яка, не зважаючи на всі старання московської злої мачухи, врешті-решт одружиться з європейським принцом. Дехто й досі в таке вірить. Щоправда, більшості (вже направду більшості – sic!) зрозуміло, що шлюбу не буде. Що максимальна пропозиція від принца – посада молодшої кухарки плюс захищений секс за ексклюзивним ескорт-контрактом. Як на мене, це не така вже й погана пропозиція. Бо на кухні у мачухи в нашої Попелюшки жодних шансів на виживання.

Тому не будемо про Попелюшку. Не будемо провокувати депресію. Краще спробуємо подивитися на тотальний українській звіздець веселіше й оптимістичніше. Не через вікна тієї карети, яка насправді не карета, а гібридний гарбуз. Але очима бадьорої дівчинки, що вирушила через темний ліс Постмодерну з світлою гуманітарною місією – нагодувати стареньку (й дещо маразматичну, ніде правди діти) бабцю Європу правдивими пиріжками з трипільського тіста.

Назип Хамитов: Гений, герой, святой и их антиподы

Метаантропология странности
Фрагменты книги

ПРОБЛЕМА

Странность пугает большинство людей. Еще часть людей она настораживает. И только у некоторых из нас она вызывает любопытство.
И лишь очень немногие испытывают неодолимое влечение к странности.
Поэтому чаще всего люди желают от-страниться от собственной странности. Странность воспринимается как глубинно тревожащая неадекватность.
Почему так происходит? Странность намекает на две стратегии взаимодействия духовности и душевности во внутреннем мире каждого из нас, стратегии, чуждые обыденной жизни – экзистенциального гермафродизма и андрогинизма. Первая стратегия – это стратегия предельной власти, вторая – стратегия любви и свободы, творчества и сотворчества.
Гермфродитизм рожден работой воли к власти, которая, подобно подземным рекам, вымывает огромные пещеры в душе, наполненные темнотой и ужасными существами, андрогинизм – солнечным ветром воли к познанию и творчеству, любви и свободе, заполняющих нас светом.
Это означает, что гермафродитизм замкнут в предельном бытии человека, тогда как андрогинизм, уходя корнями в предельное, раскрывается в запредельном.
Предположив, что конструктивность странности в предельном и запредельном бытии человека проявляется в гениальности, героизме и святости, мы можем соотнести эти качества с андрогинизмом, а противоположные им – с гермафродитизмом.
В результате имеем два вида странности. С одной стороны, странность Гения, Героя и Святого, с другой – странность их антиподов: Антигения, Антигероя и Антисвятого.
Сравним их.

1. Странность Гения и Антигения

1

Гений – это не просто человек, который сделал свое саморазвитие развитием человечества, это человек, способный увлечь за собой подобных себе, увлечь гениев. В этом высшая и сложнейшая задача Гения – не просто подарить человечеству открытие, но и актуализировать учеников, которые сами смогут сделать открытия.
Стремление гениальной личности посеять вокруг семена гениальности в границах обыденного бытия воспринимается удивительно странным, а порой – невыносимо странным.