Максим Демченко: Проблема предка современного человека в Веданте

 Отождествление Ману и Адама - принципиальная ошибка диалогистов и неоиндуистских проповедников. 

Прежде всего потому, что в ведийско-пуранической картине мира НЕТ концепции единого прародителя всего человечества. 

Праджапати (прародителей) много, и от каждого из них ведут свою генеалогию даже и ныне существующие готры (особенно брахманские). 

И даже Ману нашей манвантары (великого цивилизационного цикла), Вайвасвата, НЕ ЯВЛЯЕТСЯ предком всех ныне живущих людей. 

Есть готры, ведущие своё происхождение от других сыновей деда Ману Кашьяпы, рождённых от разных его жён. 

Дэвид Фроули небезосновательно предполагает, что мы (европейская ветвь индоевропейцев) - Данавы, т.е. потомки Кашьяпы и Дану (в то время, как Ману - внук Кашьяпы и Адити). 

Цивилизационный цикл называется манвантарой не потому, что все в нём - потомки одного Ману, а потому, что Ману - его первый правитель, законодатель и покровитель. 

Что касается Адама, то он тоже предок не всего человечества, а лишь некоторых ближневосточных народов, генезис которых происходил всего около 6000 лет назад в Междуречье Тигра и Ефрата. 

Любопытно, что второй халиф индийских ахмадиев, Хазрат Мирза Башир-уд-Дин Махмуд Ахмад, в своём комментарии к Корану (аят 2.31) под названием Тасфир-е-Кабир, также разделяет "первого человека", созданного Аллахом, и Адама, который не был первым человеком, но был первым Пророком и Халифом авраамической традиции. Более того, основываясь на утверждении аятов 32.8-10, что Адам был создан "из капли" (семени), он доказывает, что у Адама in question были земные родители. 

Бхавишья-пурана фиксирует нарратив Адама, видимо, циркулировавший среди некоторых индусов в XIX веке, согласно которому отцом Адама был риши Кардама, и родился этот Адам в самом начале Кали-юги (т.е. тоже сравнительно недавно).  По плану Кали, правителя Кали-юги, Адам съел плод папа-врикши, древа греха (а не познания), вследствие чего его потомки стали млеччхами и позабыли Веды. 

В любом случае, между Ману и Адамом нет ничего общего. Это совершенно разные персонажи. 

Также все люди не являются потомками "единого прародителя", "наследниками первородного греха" и т.д. и т.п. Прародителей было много, все эти прародители были риши-подвижниками, а деградация человечества происходила постепенно и в ней никто конкретно не виноват.

Дмитро Воронський: Битва під Ольшаницею, або битва під Каневом 1527 рік. Славна сторінка української історії

Битву під Ольшаницею, коло Канева по праву можна назвати найбільшою перемогою над татарами, об’єднаного україно-білорусо-литовського війська в першій половині 16 століття. Відбулася битва 27 січня 1527 року. 35 тисячну орду розгромило 7 тисячне козацько-шляхетське військо покривще себе невмирущою славою.

Взимку 1527 року велике татарське військо біля 35 тисяч за наказом турків вдерлися до України і грабуючи землі дійшли аж до білоруського Пинська. В полон (ясир) було захвачено коло 40 тисяч людей переважна більшість яких були українцями.

Великий гетьман литовський князя Костянтин Острозький вирішив зустріти татар на річковій переправі під Ольшаницею в Київщині (над річкою Гороховаткою, притокою Росі). Гетьман зібрав під свою знамена козацькі і шляхетські загони з України Білорусі і Литви під проводом київського воєводи Андрія Немировича, черкаського старости Остафія Дашковича, князів Юрія Слуцького, Федора Сангушка, Юрія Радзивілла, Івана та Олександра Корибутів-Вишневецьких, Олександра Чорторийського. Ймовірно із семитисячного війська не менше третини були українські козаки. Також в битві ймовірно приймали участь невелика кількість польських шляхтичів.

Козацько-шляхетське військо зуміло зненацька застати татар коли їх коні загрузли в глибоких снігах. В бою загинуло близько 24 тисячі татар, десь із сімсот дісталося в полон, з полону визволено 40 тисяч бранців.

За цю славну перемогу Острозького величали найвищим вождом, «summus cum Tataris belli gerendi imperator», а король Сигізмунд І уладив йому у Кракові тріумфальний в'їзд. Після битви під Ольшаницею, авторитет українського козацтва значно зріс, слава про нього поширилася по всіх усюдах. В бою відбулося хрещення нової потужної сили українського народу, козацтва – особливої військової верстви, котра пізніша стала елітою суспільства і домоглася утворення української держави.

З використанням матеріалів Іван Крип'якевич, Історія українського війська — Частина ІІ: В боротьбі з татарами 1936

Нажаль зображення Ольшаницької битви ще не знайдено.

Ця гравюра, найбільш близька до вказаного часу Битва між поляками і татарами. Титульна сторінка "Опису Сарматії Азійської та Європейської" (Descriptio Sarmatiarum Asianae et Europianae ), 1521 рік

Віталій Бікінеєв: 31 травня 1628 р. відбувся бій біля Бахчисарая, в якому загинув гетьман Михайло Дорошенко

 31 травня 1628 р. відбувся бій біля Бахчисарая, в якому загинув гетьман Михайло Дорошенко. 

Військо Запорозьке і Кримський ханат уклали у 1624 році договір про взаємний ненапад і військово-оборонний союз. Від імені калги-султана Шагіна Ґерая гетьману Михайлу Дорошенку, осавулам і всьому Війську Запорозькому був надісланий присяжний лист, в якому  кримські татари зобов’язувалися не завдавати козакам «кривд» і «шкод», а також застосовувати суворі покарання до порушників миру. Лист подібного змісту гетьман Дорошенко і козаки надіслали Шагіну Ґераю. Договір також передбачав, що в разі збройного нападу на одного з учасників договору інший повинен був надати йому військову допомогу всіма наявними силами. 

У травні 1628 року, виконуючи умови договору, гетьман Михайло Дорошенко на чолі козацького війська прийшов на допомогу Шагіну Ґерая та його брату, хану Мегмеду Ґераю. Кримський хан разом з калгою боролися у той час проти ставленика Османської імперії Джанібека Ґерая. Без зовнішньої підтримки вони не могли подолати суперника, а їхні сили були обложені в фортеці Чуфут-кале союзниками турецького султана – ногайцями Буджацької орди.

31 травня 4-тисячний козацький загін під проводом Михайла Дорошенка з боями досяг околиць Бахчисарая. Козацьке військо зуміло перемогти об’єднані сили турків-османів та ногайців, а Мегмед та Шагін були визволені з облоги. Проте у бою від ворожої кулі загинув Михайло Дорошенко. 

Практика союзних відносин з Кримським ханатом у подальшому була поглиблена при гетьмані Богдані Хмельницькому. 

Ілюстрація: лист за підписом Михайла Дорошенка. 

Кирилл Серебренитский: Мюраттиани: кавалерийская историософия возрожденного рыцарства

"Все изменили железные дороги". 

"Овца вытеснила лошадь". 

***

... Эсхатологическая печаль, осознание необратимости происходящего, -  в стариковских русских мемуарах,  рубежа столетий, XIX-XX,  это всё время ощущается, но - глухо, недоумённо, и говорится - вскользь, и как бы вопросительно. 

Знаменитый граф Владимир Соллогуб прощально вглядывается в дворянские усадьбы времён своего детства и опасливо оглядывается на железные дороги; 

а безвестный мемуарист, отставной гусар Попов - одинокий всадник, - с высоты седла презрительно косится на овечье стадо. 

***

Граф Владимир Соллогуб (незаконченные мемуары 1874 - 1882): 

"В прежние годы постоянная оседлость образовала потребность. У каждого семейства был свой приход, свой неизменный круг родных, друзей и знакомых, свои предания, свой обиход, своя заветная мебель, свои нажитые привычки. Железные дороги все это изменили. Теперь никому дома уже не сидится. Жизнь не привинчивается уже более к почве, а шмыгает, как угорелая, из угла в угол. Семейственность раздробляется и кочует по постоялым дворам. Может быть, это имеет свою хорошую сторону относительно общего рода просвещения, но мы, старожилы, не можем не пожалеть об условиях прежнего тесного семейного быта.". 

Н. А. Попов, ( Заметки старого ремонтёра, 1912): 

 "… вообще же в начале 50 годов Россия ещё обладала конским богатством. 

Обширные степи нашего отечества благоприятствовали к разведению табунов лошадей. В ту эпоху каждый крестьянин например Тамбовской, Рязанской, Воронежской, Харьковской и других губерний южной полосы России имел несколько кобылиц. К сожалению, уже в 60х годах овца вытеснила лошадь, почтеннейшие коммерсанты, так удачно названные разбойниками сельского хозяйства, нанимая целину в количестве десятков тысяч десятин, распахивали её, выжимали из земли все соки и бросали эту землю, на которой ничего не могло родиться, кроме бурьяну и колючки. Такие промышленники, не заботясь о благосостоянии края, наживали громадные барыши на свои капиталы, а потом, разумеется, ложились на печки в своих замоскворецких палатах и ежемесячно отрезывали купоны от своих банковых билетов. 

Насколько Российское Государство и народы выигрывали и выигрывают от такой коммерции почтеннейших, предоставляю судить каждому благомыслящему человеку. "

***

... Рыцарская цивилизация, - 

(  --- "рыцарство", впрочем, слово режуще неподходящее: и не совсем точно оно, и - главное, - сейчас оно уже напрочь затрёпано от детской игрушечности, оно расползлось и продырявилось от напиханных в него разнообразных смыслов;

я поневоле пробую на вкус термины - цивилизация Грааля, мегаэтос шевальри, - может, ещё что-то придумается, 

но пока всё равно приходится пояснять значение при помощи плоской картинки, на которой - всё та же фигура в доспехах --- ), 

- рыцарская цивилизация слабела и ветшала задолго до того, как её начали яростно целенаправленно уничтожать. 

***

Наполеон, по моему убеждению, это как раз - тот, кто не разрушил, а, наоборот, развернул процесс вспять, 

не парижский  прогрессист-эволюционист, 

а - корсиканский палеоконсерватор,   

(от Бурбонов - не вперёд, в антропоцентрическую философию, а назад, в метасофическую сказку: к Шарлеманю, Кловису, Цезарю).

  

С рыцарства по-капральски грубо были сорваны пудреные парики и кружевные камзолы, и тут же нахлобучены каски и кивера, доломаны и кирасы новейшего образца; 

рыцарство было вышвырнуто из душновато герметичной сословности, и - загнано в ранжиры эскадронов Мюратовой Резервной Кавалерии. 

Мюрат, мюраттиана - то есть магический, вполне сказочный акт, (похожий на алхимический финал "Конька-Горбунка", если угодно,) - то есть превращение крестьянского сына Жоашена Мюра в Джоаккино Наполеоне I, короля Обеих Сицилий, 

- это, на мой взгляд, наиболее отчётливый, резко высвеченный образ рыцарства XIX: 

   Chevalerie, которая, чтобы выжить, вынужденно взломала слишком тесный, уже не оберегающий, панцырь Noblesse. 

***

Наполеон рухнул, Мюрат погиб; но оставили они после себя, помимо прочего, 

- ожившее рыцарство: панконтинентальную кавалерийскую корпорацию. 

Майзнер М. Й. Дубочські русалії: останні сліди культу Великої Матері Богів

Найцікавіші уривки зі статті Мілана Й. Майзнера «Дубочські русалії: останні сліди культу Великої Матері Богів»Уривки зі статті, де автор розглядає феномен падалиць із сербського села Дубока. Стаття була опублікована у 1921 році в авторитетному сербському академічному журналі «Годишњица Николе Чупића» і, сподіваюсь, скоро повністю буде опублікована в альманасі «Червоне коло».

Франц Міклошич зводить назву русалії (русальє) до латинського слова rosa. Уже у XII столітті Свята Трійця в Італії називається domenica de rosa. З Італії ця назва поширилася в Іспанію та на Балканський півострів, звідки через слов'ян перейшла і до Греції (rusalia). Приблизно в цю ж пору року давні слов'яни вшановували певне божество, тому свої обряди та звичаї, пов'язані з цими літніми святами, вони зберегли і після прийняття християнства. Таким чином, назва русалії або русальє з християнського свята перенеслася не лише на язичницькі обряди, а й на тих, хто їх здійснював, а також на божеств, на чию честь ці обряди проводилися. Однак єпископи та духовенство, посилаючись на православні канони та соборні рішення, забороняли ці паганські (язичницькі) обряди та звичаї. Завдяки, з одного боку, затятості народу, а з іншого — гонінням та заборонам з боку духовенства, починаючи із [зазначеного] століття і далі ми знаходимо часті згадки про русалії, які особливо співвідносяться з Духовим днем (П'ятидесятницею). Потім православна християнська церква, знаходячи певні схожості й з іншими язичницькими святкуваннями, що залишалися на Різдво, Задушниці (поминальні дні) тощо, у своєму гніві проти цих нехристиянських, часто вельми бурхливих звичаїв, називала їх усі підряд одним і тим самим ім'ям, не бажаючи заглиблюватися в дослідження окремих обрядів. Тому Нілссон наводить термін русалія як найкращий приклад плутанини, яку може накликати на дослідника подібна назва свята…

…Русалії, крім того, що початково були назвою свята Святої Трійці, були перенесені на виконавців збережених старовірських обрядодійств цієї пори року, і, зрештою, на сам предмет цих обрядів: русаліями стали називати душі померлих, особливо немовлят, дівчат та молодих жінок, і навіть певних віл (русалок). Таким чином, старовинні обряди, а також істоти, на честь яких вони відбувалися, отримали це нове ім'я. Тож сьогодні в народі це слово означає Духів день, відомих віл, душі певних покійників і навіть самих виконавців присвячених їм обрядів. Русалії як кральїці відомі по всьому слов'янському світу, крім того, подібне явище зустрічається і в інших європейських народів. Про цей звичай у Сербії ми маємо чудові описи у «Словнику» Вука Караджича та у збірці «Братство» П. Поповича. Цей звичай вирізняється певною інтимністю, скромністю та благородством.

Драгослав Срейович: Олень у сербських народних звичаях

Стародавні народи вірили, що в оленя щороку відпадають роги, щоб наступного року вони виросли знову — ще більшими, сильнішими і красивішими. Так ці роги в народному уявленні стали символом, який прекрасним чином об'єднує в собі смерть і відродження, воскресіння і безсмертя. Олень був священною твариною великої ефеської богині Артеміди. Діоніс, Цернуннос і Христос часто ототожнювалися з оленем або зображувалися з оленячими рогами на голові. У Малій Азії олень відомий як священна тварина ще з другої половини III тисячоліття до нашої ери. Так само і в Європі народна фантазія дуже рано оточила цю тварину легендами, тому олень і сьогодні у нашого та інших європейських народів залишився божественною істотою, наділеною магічною силою.

Численні народні звичаї, пов'язані з оленем, — особливо маскування (рядження) в оленя — відомі майже у всіх європейських народів. С. Троянович описує один цікавий звичай у сербів і валахів у Банаті. Цей звичай практикується у Святвечір (Баднє вече) і на Мале Різдво (день святого Василя). Тоді «молодь кутається в шуби так, щоб не було видно облич», а на жердині носить спеціальну маску-клацалку (клоцалицю), з якою «ходять від хати до хати, пританцьовують, і заради забави їм дарують фрукти, гроші, яйця і хто що може». Клацалка робиться з дерева і має форму кінської голови, «але до її чола прикріплюють дві гілки, які виглядають як оленячі роги з відростками». Під нижньою щелепою підвішують дзвіночок, а роги прикрашають різнокольоровими паперовими стрічками. Клацалку супроводжує молодий чоловік, який грає на фрулі (сопілці) або свистить, а «серби при цьому співають не лише благочестиві, а й легкі, жартівливі світські пісеньки». Троянович абсолютно справедливо зауважив, що спочатку клацалка повинна була мати форму оленя, на що вказує і етимологія слова шербуль (від латинського cervus), як цю клацалку і сьогодні називають серби і валахи в Банаті. Звичай із клацалкою не обмежений одним лише Банатом. В. Караджич згадує клацалку і в Пожаревці, порівнюючи її зі схожим звичаєм у Дубровнику.

Андрій Поцелуйко: Єдина велика схема: чому індоєвропеїстика породила гранднаратив Дюмезіля

 У порівняльній міфології рідко трапляються теорії, які не просто описують матеріал, а починають організовувати його в єдину інтелектуальну архітектуру. В індоєвропеїстиці таким випадком стала трьохфункціональна модель Georges Dumézil. Вона не лише запропонувала інтерпретацію міфів, а й фактично задала спосіб бачення індоєвропейського світу як структурної цілісності.

Важливо, що ця модель виникла не в “порожньому полі”. До неї існували різні великі пояснювальні схеми — від натурміфологічних інтерпретацій XIX століття до спроб звести міф до психологічних або ритуальних універсалій. Однак більшість із них або не витримали перевірки матеріалом, або були надто загальними, щоб працювати як інструмент реконструкції конкретної традиції. Дюмезіль опинився в унікальній позиції: він запропонував модель, яка була достатньо абстрактною, щоб охоплювати різні культури, але водночас достатньо “жорсткою”, щоб її можна було застосовувати до текстів, міфів і соціальних структур.

Це поєднання створило рідкісний ефект: теорія почала виглядати не як одна з інтерпретацій, а як прихована граматика матеріалу.

У самій індоєвропеїстиці це мало наслідок, якого часто не помічають: замість конкуренції рівновеликих макротеорій виникла асиметрична ситуація. З одного боку — тріфункціональна модель, що претендує на опис базової соціально-міфологічної організації праіндоєвропейців. З іншого — множина локальних або часткових підходів, які уточнюють, коригують або доповнюють її, але не пропонують альтернативної цілісної архітектури того ж масштабу.

Андрій Поцелуйко: Чарльз Догерті та спадщина Жоржа Дюмезіля: індоєвропейська модель влади у ранній Ірландії

Розвідка Чарльза Догерті Warrior and King in Early Ireland *) належить до тих праць, які поєднують історію, філологію, історію релігії та порівняльну міфологію для реконструкції політичної культури ранньосередньовічної Ірландії. Одним із найважливіших інтелектуальних впливів на автора стала концепція французького дослідника Georges Dumézil, відомого насамперед своєю теорією трифункціональної структури індоєвропейських суспільств. Догерті не просто запозичує окремі ідеї Дюмезіля, а використовує його метод як спосіб осмислення ранньоірландської влади, воїнської культури та трансформації дохристиянських уявлень під впливом християнства. Водночас він не перетворює дюмезілівську модель на універсальну схему, а намагається поєднати її з конкретними історичними умовами Ірландії VII–XII століть. Саме тому його робота є прикладом того, як структуралістська теорія може бути адаптована до історичного аналізу без втрати уваги до політичної та культурної реальності.

Дюмезіль виходив із припущення, що індоєвропейські народи успадкували спільну модель суспільної організації, у якій виділялися три головні функції: сакрально-правова влада, військова сила та господарська продуктивність. Перша функція пов’язувалася з царем, жерцем і законом; друга — з воїнами та культом сили; третя — із землеробством, родючістю та матеріальним добробутом. Для Дюмезіля міфи різних індоєвропейських народів — від індійців і римлян до германців та кельтів — зберігали сліди цієї давньої системи. Догерті використовує саме цю схему для аналізу ранньої Ірландії, де, на його думку, взаємини між королем і воїном відображають фундаментальну напругу між сакральним порядком і руйнівною силою.

Андрій Поцелуйко: Кров на вівтарі прогресу

 Історію людської цивілізації часто описують як поступальний марш від варварства до гуманізму, від кривавого ритуалу до етики особистості, від страху перед богами до раціонального мислення. 

Проте за цією звичною схемою приховується значно складніша й менш оптимістична логіка. Відмова від людських жертвоприношень та перехід до символічної жертви не були наслідком раптового морального прозріння. 

Гуманізація релігії майже завжди народжувалася там, де суспільство досягало хоча б відносної стабільності, де страх перед голодом, хаосом і миттєвою загибеллю тимчасово відступав. І навпаки — у світах, приречених на постійний дефіцит, війну та екологічну крихкість, сакральне знову і знову набувало буквального, тілесного й кривавого характеру.

Центри Осьового часу в Євразії — від Греції та Юдеї до Персії, Індії й Китаю — змогли здійснити свій великий інтелектуальний прорив не лише завдяки геніальності окремих мислителів, а й тому, що за їхніми філософіями стояла матеріальна база відносної передбачуваності життя. Іригаційні системи, великі річкові цивілізації, стійкі злакові культури, накопичення запасів зерна, поява великих державних структур та, особливо, використання великої рогатої худоби створили умови, у яких людина вперше отримала історичну розкіш — не жити щодня на межі фізичного виживання. Саме велика тварина стала універсальним сурогатом жертви: вона дозволила перенести сакральний акт із людського тіла на економічно цінний, але замінний об’єкт. Там, де раніше на вівтар клали людину, дедалі частіше приносили бика, барана чи козла. Згодом і сама жертва почала втрачати буквальний характер, перетворюючись на молитву, піст, покаяння або моральне самозречення.

Андрій Поцелуйко: Між анархією та конфедерацією: Махновська вільна територія і середньовічна Швейцарія як моделі автономного самоврядування

Певні паралелі між Вільною територією махновців та Старою Швейцарською конфедерацією справді можна проводити, хоча і з важливими застереженнями. В обох випадках йдеться про політичні утворення, які виникли на периферії великих державних систем і певний час існували як союзи локальних громад із високим рівнем автономії. 

Проте їхня природа, соціальна база, історичний контекст і тривалість були дуже різними.

Подібність насамперед полягає у слабкості централізованої влади та сильній ролі місцевого самоврядування. 

Махновська Вільна територія будувалася на ідеї «вільних рад», де громади й селянські зібрання мали самі організовувати життя без державної бюрократії. 

У ранній Швейцарській конфедерації також існувала традиція кантональної автономії, локальних зборів громадян і слабкого надцентру. 

Швейцарські кантони об’єднувалися радше як союз взаємної оборони, ніж як централізована держава. У цьому сенсі обидва утворення можна розглядати як форми федеративної або конфедеративної самоорганізації «знизу».

Ще одна паралель — прикордонний і військовий характер цих суспільств. 

Махновщина виникла в умовах громадянської війни та постійної боротьби між більшовиками, білими, українськими національними силами й іноземними арміями. 

Рання Швейцарія також формувалася в гірському прикордонному просторі між великими політичними силами — передусім такими як Священна Римська імперія та Габсбургами. 

В обох випадках військова мобілізація місцевого населення була основою політичної автономії. Швейцарські ополчення й махновська повстанська армія мали  репутацію надзвичайно ефективних нерегулярних сил.

Алена Агеева: Противостоять превращению человека в вещь

Память о философах нужна не для юбилеев. Она нужна для того, чтобы в эпоху шума и страха не забывать думать.

Сегодня исполняется 55 лет со дня смерти Дьёрдя Лукача — одного из тех мыслителей, к которым я возвращаюсь всю жизнь.

Когда-то, студенткой философского факультета, я читала его трудно, медленно и не всегда понимала. Его книги требовали не согласия, а работы мысли. Тогда мне казалось, что философия — это прежде всего мир текстов, категорий и бесконечных споров о правильных интерпретациях рефлексии на окружающий космос. Но годы политической борьбы, общественной активности и наблюдения за тем, как людоедски устроен современный мир, заставили меня иначе взглянуть на Лукача. Сегодня я вижу в нём не только философа, но и человека, который всю жизнь пытался противостоять превращению человека в вещь.

Лукач писал об овеществлении — о том, как капитализм превращает человеческие отношения в отношения между товарами, цифрами и функциями. Полвека спустя эта мысль звучит даже острее, чем в его эпоху. Мы живём в мире, где стоимость нередко оказывается важнее достоинства, где рейтинги подменяют репутацию, а эффективность — человечность.

Но особенно важным мне кажется другое. Лукач принадлежал к поколению людей, которое пережило мировые войны, революции, контрреволюции, фашизм и надежды на освобождение человечества. Он понимал историю не как череду случайностей, а как пространство человеческой ответственности. История для него была не судьбой, а практикой. 

Наверное, именно поэтому сегодня, когда мир снова погружается в логику вооружённых конфликтов, милитаризма и дегуманизации, мне хочется вспомнить Лукача не как догматика и не как классика на книжной полке, а как мыслителя человеческой целостности.

Быть марксистом в XXI веке для меня означает не поклоняться прошлому и не искать оправдания насилию. Напротив. Это значит сохранять верность идее, что человек не должен быть средством ни для прибыли, ни для государства, ни для войны. Что освобождение невозможно через расчеловечивание. Что подлинная историческая перспектива начинается там, где заканчивается культ силы.

Лукач ошибался во многом. Как ошибаются все люди, которые пытаются участвовать в истории, а не наблюдать её со стороны. Но его главный вопрос остаётся живым: способен ли человек увидеть за хаосом событий целое и взять на себя ответственность за будущее?

Спустя 55 лет после его смерти этот вопрос звучит не менее тревожно и не менее актуально.

Василий Танасийчук: Хищные вещи XXI века

1965 год. Аркадий и Борис Стругацкие пишут повесть «Хищные вещи века». И это был чертовски хороший, злой, пророческий прото-киберпанк. Задолго до того, как Брюс Стерлинг с Уильямом Гибсоном начали фаршировать свои тексты деками, нейроимплантами и неоновым мусором, братья Стругацкик уже описали то, что сегодня называется «обществом потребления на максималках».

Стругацкие создали Страну Дураков. Сытый, богатый, безопасный курортный город, где победили бедность. У всех есть еда, одежда, дебильные развлечения типа «слег-пати». Но Стругацкие, поняли главное, когда у человека закрыты базовые потребности, а в башке звенящая пустота, он не идет читать Шекспира или строить звездолеты. Он начинает искать способ выкурить свой мозг через предохранитель.

Помните, как устроен слег? Ты берешь обычный радиоприемник, вставляешь туда копеечную деталь, ловишь определенную волну, ложишься в теплую ванну, добавляешь каплю хвойного экстракта. Далее твой мозг генерирует мощнейшие, абсолютно реалистичные галлюцинации, исполняющие тайные желания. Рай по радиоприемнику. Дешево, бесконечно и доступно каждому.

Стругацкие были уверены, что будущее за волновой, электромагнитной стимуляцией мозга. И они эпически промахнулись. Посмотрите на 2026 год. У нас есть нейросети, крипта, умные очки, но никто не ловит наркотический экстаз из радиоэфира. Почему это пророчество не сбылось? 

Кирилл Серебренитский, Олег Гуцуляк: Нечто иное управляет движениями, намерениями и вожделениями и правительства России и всего населения

ТЕКСТ Кирилла Серебренитского:

Современная российская оппозиция и их непосредственные предшественники, советские диссиденты-правозащитники - это концептуальные наследники Наполеона, точнее, наполеоновского Русского похода. 

Если угодно, я даже и прямую, хотя и зыбкую, пунктирную, линию исторической преемственности могу прочертить: скажем, от карбонарской версии бонапартизма, которую воплотили декабристы, - до фабулы "молодой меритократ-харизматик против затхлых неприятных геронтократов", - которая мерцает в истории Навального, Немцова и кого там ещё. 

Но даже не в этом дело. 

Наполеон рухнул - потому, что всей тяжестью опирался на алгоритмы витальной логики и юридической регламентации. То есть: он исходил из того, что: и человек, и сообщество нацелены на выживание, а выживание неизменно ищет наиболее комфортные условия. Во имя поисков оптимального комфорта заключаются сложные многоуровневые общественные договоры, на основании которых возникают законодательные системы. В хаосе военных действий Наполеон, прирождённый физик и математик, видел некие отчётливые закономерности, и свои планы с ними координировал. То есть, попросту: Россия, как и любая другая страна, оберегает свои территории, особенно же столичные центры. Для этого существует регулярная армия. Войска стараются удержать наступление противника как можно ближе к границе, прикрывая внутренние, особо уязвимые, центры и коммуникации. Если армия терпит поражение, - то, собственно, ничего не меняется: предполагается, что Россия капитулирует, на наиболее комфортных, по ситуации, условиях, - чтобы, жертвуя частью, сохранит ь целое.

Но в России это не работало даже тогда, - при всей архитектурной выверенности механизмов Восточной Империи, притом, что петербургский период Российской истории несомненно принадлежал к историческому контуру Европы, являлся восточным флангом оксидентального ранжира. Нечто иное управляло движениями, намерениями и вожделениями и правительства России, и, видимо, всего населения. Регулярная армия уходит, стремясь оторваться от противника, оставляя без защиты огромные территории, - куда? на Волгу? на Урал? в Сибирь? Всё население, вместо того, чтобы оберегать по возможности, свои дома и сады, - просто бежит, с мешками и котомками. По городу бегают полицейские и поджигают дома. Какой смысл в этом разгроме и разорении огромного города? который вполне можно было бы сохранить? Ведь не сгорели же Берлин, Вена, Рим, Мадрид? 

Амвросий фон Сиверс: Освобождение от старых богов — лейтмотив всякой новой религиозной системы

Большинство людей полагает, согласно концепции Просвещения, что изначально был атеизм или самое примитивное идологпоклонство. Собственно, идеи сии влекутся из неприкритого антихристианства данных мыслителей. Но сам генезис верований представляется более сложным. 

Согласно Библии, человечество, даже падшее, имело истинное Богопочитание. С определенного времени начался культ демонов, ибо оные активно общались с людьми, а затем и вовсе решили породнится, породив нефилимов и гибборимов. Вот откуда всячкие детали из первоначальных знаний. Сохранившиеся в архаичсеских мифологиях.

Но наше внимание будет обращено к иному: к замене одного мiровосприятия, на другое. Как оно происходит, и почему?

     Несомненный водораздел пролегает при Потопе, когда всё обнуляется, но сохраняется лишь Богопочитание ЯХВЕ, подтвержденное Им в Завете с Ноем.

Софронов очень точно определает: «Как покровительница Урука Иннана отправляется в Эреду, к Энки, чтобы добыть МЕ, божественные законы , которые дают влсть над миром. Она обольщает Энки и тот отдает ей все 100 МЕ. Инанна погружает законы в небесную ладью и отплывает в Урук. С этого момента МЕ навсегда потеряны и для Энки, и для Эреду. В такой форме выражается историческое событие — переход гегемонии от Эреду  к Уруку, что архкологически подтвекрждает появлением  слоев убейдиской культуры…» («История Древнего Востока в Ветхом Завете» М.2005, стр.219). Эреду — еще допотопный город, построенный Каином. Город возродится после Потопа, но вскоре утратит свое первоначальное положение. 

Вышеозначенный миф, скорее всего отражает еще допотопные реалии, когда Ноэма могла нечто похитить у Еноха. Но более реальным кажется, все таки, сюжет послепотопный, когда Эрех (Урук) основан Мескиангашером, т. е. библейским Хуш. 

Что такое МЕ? - Тот самый Завет, состовший из 100 установлений. 

Олексій Дудченко: Коли і як виникли еліти

Коли виникли суспільні еліти? Витоки соціальної нерівності та владних інститутів. ​Пізній кам'яний вік зазвичай не асоціюється із соціально стратифікованими суспільствами. 

Проте вчені переконливо доводять: соціальні та політичні еліти почали зароджуватися ще на самому світанку землеробства. 

У соціологічній науці концепція еліт сформувалася на початку XX століття завдяки Вільфредо Парето, який стверджував, що будь-яке суспільство неминуче продукує меншість, яка перебирає на себе ухвалення ключових рішень. Згодом інші дослідники розвинули «теорію еліт», зафіксувавши регулярну появу цього феномену всередині організацій, корпорацій та інститутів.

​У свою чергу, Роберт Міхельс сформулював свій знаменитий «залізний закон олігархії», згідно з яким навіть масові соціалістичні організації ХХ століття неминуче набували елітарного характеру в міру централізації владних повноважень. ​

Етимологічно слово «еліта» походить від французького elite («обрані»), яке, у свою чергу, сходить до латинського дієслова eligere — «вибирати». Воно має безліч конотацій, проте кожна з них насамперед визначає групу людей, яку в конкретному соціумі вважають вищою за інших. 

Але якщо соціологічне розуміння еліт еволюціонувало протягом останнього сторіччя, то наскільки далеко вглиб віків сягають корені укоріненої нерівності, і які саме умови її породжують? ​

Андрій Поцелуйко: Структура міфу і космос традиції: методологічний діалог Емілі Лайл та Клода Леві-Строса

Методології Емілі Лайл та Клода Леві-Строса належать до широкого кола структуралістських підходів у гуманітарних науках ХХ століття, однак між ними існують принципові відмінності у розумінні міфу, соціальної організації та природи символічного мислення. Їх об’єднує переконання, що міфологія не є хаотичним набором оповідей, а відображає глибинні структури людської свідомості. Проте те, що саме вважається цією «структурою», як її реконструювати і яку роль вона відіграє в культурі, у Лайл і Леві-Строса трактується дуже по-різному.

Методологія Леві-Строса виростає з французького структуралізму, сформованого під впливом лінгвістики Фердинанда де Соссюра та фонології Романа Якобсона. Для Леві-Строса міф є мовою особливого типу. Він вважав, що окремі персонажі чи сюжети самі по собі не мають визначального значення; справжній сенс виникає через систему відношень між елементами. Подібно до того, як у мові значення слова залежить від його місця в системі, у міфі значення породжується структурою опозицій. Тому центральним інструментом його аналізу стають бінарні протиставлення: природа/культура, сире/варене, життя/смерть, чоловіче/жіноче, небо/земля. Міфологія, згідно з Леві-Стросом, є способом символічного примирення таких суперечностей.

Його метод передбачає розкладання міфу на мінімальні структурні одиниці — «міфеми» — та виявлення прихованої логіки їх взаємозв’язків. Особливо важливо, що Леві-Строс майже не цікавився історичним походженням міфів. На відміну від порівняльно-історичних індоєвропеїстів, він не прагнув реконструювати прадавню традицію чи первісний текст. Для нього важливішою була універсальна структура людського мислення, яка проявляється в різних культурах незалежно від їх генетичних зв’язків. Саме тому його дослідження американських індіанців, австралійських аборигенів чи античних міфів підпорядковувалися одній меті: показати універсальність структурного механізму людського розуму.

Андрій Поцелуйко: Дюмезіль, Бенвеніст і Леві-Стросс (дві замітки)

Андрій Поцелуйко: Мова, міф і структура: інтелектуальний діалог Жоржа Дюмезіля та Еміля Бенвеніста

У французькій гуманітарній думці ХХ століття існують постаті, чий вплив значно перевищує межі їхніх окремих дисциплін. Жорж Дюмезіль і Еміль Бенвеніст належать саме до таких мислителів. Один працював із міфами, богами та ритуалами індоєвропейських народів, інший — із мовою, семантикою та історією понять, але їхня праця поступово сформувала спільний інтелектуальний простір, у якому мова, міф, соціальна структура та культурна уява виявилися різними вимірами однієї системи. Їхній зв’язок не був відносинами вчителя й учня, не проявлявся у форматі прямої школи; це був радше глибокий діалог двох методів, двох способів бачити приховану архітектуру культури.

Обох мислителів об’єднувала індоєвропеїстика — не лише як філологічна дисципліна, а як спроба реконструювати світогляд давніх суспільств через релікти їхніх мов і міфів. Для Дюмезіля індоєвропейська традиція відкривалася передусім у пантеонах богів, героїчних сюжетах та ритуалах. Для Бенвеніста — у структурі слів, у значеннях соціальних термінів, у мовних формах, що пережили тисячоліття. Обидва виходили з переконання, що культура не складається з випадкових елементів: мова, релігія, право, політична організація та символічні уявлення утворюють взаємопов’язану систему. Саме ця інтуїція згодом стане одним із фундаментів структуралістського мислення.

Найвідомішим внеском Дюмезіля була його трифункціональна теорія індоєвропейських суспільств. Він стверджував, що індоєвропейська уява організовувала світ навколо трьох основних функцій: сакрально-юридичної влади, військової сили та продуктивності або родючості. Ці функції, на його думку, проявлялися не лише в соціальному устрої, а й у міфології, де боги й герої втілювали відповідні аспекти космічного й політичного порядку. Римська релігія, ведичні тексти Індії, скандинавські саги чи іранська традиція для нього були різними варіантами однієї глибинної структури.

Андрій Поцелуйко: «Від “хвороби мови” до реконструкції основного міфу: еволюція порівняльно-історичної індоєвропейської міфології»

Розвиток порівняльно-історичної індоєвропейської міфології як окремої наукової дисципліни є одним із найяскравіших прикладів еволюції гуманітарного знання в модерну та постмодерну епоху. Упродовж майже двох століть ця галузь пройшла шлях від романтичного ентузіазму ранніх філологів до складних міждисциплінарних реконструкцій, які поєднують лінгвістику, антропологію, археологію, релігієзнавство, семіотику та навіть популяційну генетику. Кожен етап цієї історії не просто додавав нові методи до вже існуючих, а радикально змінював саме розуміння того, що таке міф, як його слід досліджувати і що саме в ньому можна реконструювати.

Перший великий етап виник у середині XIX століття на ґрунті романтичної філології та захоплення відкриттям спорідненості індоєвропейських мов. Саме тоді постала ідея, що за мовними відповідностями можна реконструювати не лише прамову, а й духовний світ праіндоєвропейців. Центральною фігурою цього періоду був Макс Мюллер, який сформулював знамениту концепцію міфу як «хвороби мови». Згідно з його підходом, первісна людина описувала природні явища через поетичні метафори: світанок міг бути «дівчиною в золотому вбранні», сонце — «переможцем темряви», а гроза — «битвою небесних сил». Згодом справжній метафоричний зміст забувався, і ці образи починали сприйматися буквально як особистісні божества. Так виникали міфи.

Андрій Поцелуйко: Після Риму: чи повторює Захід історію Візантії та франків?

Кожне покоління намагається впізнати себе в історії великих імперій. Коли сучасний Захід переживає політичні кризи, суперечки між союзниками, втому від глобального лідерства та боротьбу за новий баланс сил, дедалі частіше згадують падіння Риму. У таких порівняннях Сполучені Штати інколи постають у ролі нової Візантії — центру, який вважає себе спадкоємцем старого порядку, тоді як Європа нагадує постримський Захід із його окремими державами, що дедалі більше проводять власну політику. Це не точна історична модель, а радше спосіб осмислити світ, у якому колишня єдність уже не здається непорушною.

Після падіння Західної Римської імперії саме Константинополь залишився носієм римської традиції. Візантійська імперія не сприймала себе новою державою — вона вважала себе самим Римом. Її імператори говорили мовою універсальної влади, дипломатії та цивілізаційної переваги. 

Водночас на заході Європи виникали нові королівства, серед яких особливе місце зайняли франки. Вони спочатку існували в тіні римської спадщини, але поступово почали претендувати на власне право бути центром Європи. Коли Карл Великий був коронований імператором у 800 році, це стало не лише політичним актом, а й символічним викликом Візантії. Відтоді між двома центрами сили розпочалася боротьба не стільки за тотальне знищення один одного, скільки за право визначати, хто є справжнім спадкоємцем римського світу.

Саме тут багато сучасних аналітиків бачать певну схожість із відносинами між США та Європою. Після Другої світової війни Америка стала ядром західного порядку: гарантом безпеки, центром фінансової системи, технологічним лідером і головною військовою силою. Європа ж, подібно до постримських королівств, розвивалася під цим захистом, поступово відновлюючи власну силу та автономність. Але з часом між союзниками почали зростати суперечності. Дискусії про оборонні витрати, стратегічну незалежність Європи, торгівельні війни, санкції, енергетику та ставлення до Китаю дедалі частіше демонструють, що Захід уже не є настільки монолітним, як у часи холодної війни.

Андрій Поцелуйко: Між структурою та формулою: Жорж Дюмезіль і Мартін Л. Вест як дві моделі реконструкції індоєвропейського міфу

 Історія реконструкції індоєвропейської міфології в ХХ столітті є не просто історією окремої дисципліни, а історією зіткнення двох різних способів мислення про традицію, пам’ять, мову і культуру. У центрі цієї історії стоять дві постаті — Georges Dumézil і Martin L. West. Попри те, що обидва працювали в межах індоєвропеїстики і прагнули реконструювати спільну спадщину праіндоєвропейців, їхні методології відрізнялися настільки радикально, що їх можна розглядати як дві окремі епістемології гуманітарного знання. Вони відрізнялися не лише технікою аналізу, але й самим уявленням про те, що таке міф, що саме може бути реконструйоване і яким є статус доказу в компаративній міфології.

Дюмезіль належав до покоління мислителів, для яких міф був насамперед системою. Його цікавив не окремий текст, не окрема формула, не окремий мотив, а глибинна архітектура ідеології, що лежить під поверхнею різних традицій. Його найвідоміша концепція — трифункціональна ідеологія — фактично була спробою реконструювати соціально-космічну модель праіндоєвропейського світу. Згідно з цією теорією, індоєвропейські суспільства організовувалися навколо трьох фундаментальних функцій: сакрально-суверенної, військової та продуктивної. Перша функція пов’язувалася із владою, законом, магією та священним порядком; друга — з війною і силою; третя — з родючістю, господарством і матеріальним відтворенням життя. Для Дюмезіля ці функції були не просто соціологічними категоріями, а основними принципами символічного мислення, які проявлялися у пантеонах, героїчних циклах, ритуалах і навіть літературних структурах.