Сарматизм виник у XVI ст. як
специфічна ідеологія та форма колективної самосвідомості шляхти Речі Посполитої. Його формування було зумовлене політичними, соціальними, економічними та культурними процесами, які відбувалися в Польському королівстві та Речі Посполитій у XIV–XVI ст.
Однією з головних передумов виникнення сарматизму стало зміцнення політичних позицій шляхти. Починаючи з XIV ст., польські монархи надавали шляхті привілеї, які поступово обмежували королівську владу та розширювали права шляхетського стану. Важливе значення мали Кошицькі привілеї 1374 р., а також привілеї Владислава II Ягайла 1422, 1430 і 1433 рр., які гарантували шляхті особисту недоторканність і судовий захист.
Вирішальним етапом стало ухвалення конституції Nihil novi у 1505 р., яка встановила, що жоден новий закон не може бути прийнятий без згоди сейму. Це закріпило провідну роль шляхти у державному управлінні та сприяло формуванню переконання про її особливу політичну місію. Саме в цей період шляхта почала усвідомлювати себе «політичним народом» і головним носієм державного суверенітету.
Важливу роль у формуванні сарматської ідентичності відіграла Люблінська унія 1569 р., яка об’єднала Польське королівство та Велике князівство Литовське в єдину державу — Річ Посполиту. У межах нової політичної системи шляхта різних земель отримала спільні політичні права та брала участь у діяльності сейму й сеймиків. Це сприяло формуванню єдиної політичної культури та потребувало спільної ідеології, яку згодом забезпечив сарматизм.
Не менш важливим чинником стала система шляхетської демократії та виборної монархії. Після смерті Сигізмунда II Августа в 1572 р. королі почали обиратися шляхтою. Генріхові артикули 1573 р. остаточно закріпили політичні права шляхти та обмеження влади монарха. У результаті сформувалося переконання, що шляхта є основою державного ладу та гарантом свободи.
Формування сарматизму відбувалося під значним впливом ідей Ренесансу та гуманізму. Поширення освіти й зацікавлення античною спадщиною стимулювали пошуки давнього походження шляхти. Польські історики та хроністи зверталися до творів античних авторів, які згадували сарматські племена. На цій основі виникла концепція про походження шляхти від давніх сарматів.
Важливий внесок у розвиток цієї ідеї зробили Ян Длугош, Мацей Меховіта, Марцін Бельський, Марцін Кромер та Олександр Гваньїні. Особливе значення мала праця Мацєя Меховіти «Трактат про дві Сарматії» (1517), яка популяризувала поняття «Сарматія» та створила інтелектуальне підґрунтя для формування сарматського міфу.