Андрій Поцелуйко: Три обличчя Європи: від праіндоєвропейського міфу до лицарського роману

Те, що починалося як метод порівняльного мовознавства та міфології, у XX столітті перетворилося на один із найамбітніших проєктів гуманітарної науки — спробу виявити глибинні структури, що поєднують найрізноманітніші традиції індоєвропейського світу. Центральною постаттю цього напряму став французький дослідник Жорж Дюмезіль, який запропонував знамениту трифункціональну модель індоєвропейського суспільства та міфології. Згодом його ідеї були творчо розвинуті медієвістами, насамперед Жоелем Грізваром, який показав, що відлуння цієї давньої структури можна знайти навіть у середньовічних лицарських романах та епічних поемах.

За Дюмезілем, праіндоєвропейський світ був організований навколо трьох фундаментальних функцій. Перша функція охоплювала сферу сакральної та юридичної влади — жерців, суддів, царів і хранителів космічного порядку. Друга функція належала воїнам і була пов’язана з військовою силою, героїзмом та захистом спільноти. Третя функція відповідала за родючість, багатство, господарство та продовження життя. Дюмезіль вважав, що цей поділ проявлявся не лише в соціальній організації, а й у міфах, де боги, герої та сюжети регулярно групуються навколо цих трьох сфер.

Водночас важливо пам’ятати, що сам Дюмезіль не розглядав свою модель як опис «колективного несвідомого» в юнґівському сенсі. Його цікавили насамперед історичні та ідеологічні структури індоєвропейських суспільств, а не універсальні психологічні архетипи. Проте його послідовники нерідко поширювали трифункціональний підхід далеко за межі міфології, шукаючи його прояви в літературі, політичній культурі та символічному мисленні Європи.

Саме тут особливого значення набувають праці Жоеля Грізвара. У дослідженнях французького епосу та артурівського циклу він показав, що середньовічні тексти можна читати не лише як християнські повчання або відображення феодального суспільства, а й як носії набагато давніших структурних моделей. На його думку, автори XII–XIII століть часто відтворювали схеми, які за своєю логікою нагадують індоєвропейські міфи, навіть якщо самі вже не усвідомлювали їхнього походження.

Особливо показовим є артурівський цикл. Король Артур та чарівник Мерлін репрезентують різні аспекти першої функції — суверенну владу та сакральне знання. Лицарі на кшталт Ланселота чи Ґавейна втілюють другу функцію, тобто військову доблесть, честь і героїчну силу. Третя функція проявляється через мотиви родючості, шлюбу, достатку та процвітання королівства; її часто пов’язують із постаттю Гвіневри або із символікою Грааля.

Андрій Поцелуйко: Чому виживають не релігії, а спільноти

Демографічний урок XXI століття

 Протягом більшої частини людської історії висока народжуваність була природним станом суспільства. Великі родини були економічною необхідністю, джерелом робочої сили та гарантією підтримки в старості. Проте модернізація, урбанізація та зростання добробуту радикально змінили цю модель. Майже всюди у світі, де люди переходять до міського способу життя, народжуваність починає падати. Цей процес виявився настільки універсальним, що не оминув навіть релігійних суспільств.

Особливо показовим є приклад Ірану. Попри ісламську революцію та домінування релігійної ідеології, країна пережила одне з найшвидших падінь народжуваності в сучасній історії. Подібні процеси спостерігалися і в багатьох інших релігійних країнах. Це змушує поставити важливе запитання: якщо сама релігія не здатна зберегти високу фертильність, то що тоді її підтримує?

Відповідь, імовірно, лежить глибше. Стійку народжуваність забезпечує не стільки віра, скільки спосіб соціального життя. У світі існують групи, які зберігають високий рівень народжуваності протягом багатьох поколінь. Це аміші, ультраортодоксальні євреї, деякі менонітські громади та інші подібні спільноти. Їх об'єднує не лише релігійність. Головна їхня особливість полягає в тому, що вони продовжують жити в середовищі, де індивід залишається частиною міцної колективної структури.

У сучасному місті людина дедалі більше стає автономною одиницею. Вона самостійно приймає рішення щодо освіти, кар'єри, місця проживання та стилю життя. Соціальні зв'язки стають слабшими, а сім'я перетворюється на один із багатьох життєвих проєктів. Діти в такій системі часто сприймаються як значна інвестиція часу, ресурсів та можливостей, що конкурує з іншими формами самореалізації.

Натомість у згуртованих громадах діє інша логіка. Виховання дітей підтримується не лише батьками, а й ширшою мережею родичів, сусідів та одновірців. Народження дітей не є виключно приватною справою окремої сім'ї, а сприймається як природна частина колективного життя. У таких умовах багатодітність стає не героїчним винятком, а соціальною нормою.

Тому головним суперником високої народжуваності є не секуляризація і навіть не економічний розвиток. Набагато сильніше на демографію впливає індивідуалізація суспільства. Чим більше життя людини будується навколо особистого вибору, мобільності та самореалізації, тим меншою стає середня кількість дітей. І навпаки: чим сильніше людина інтегрована у стійку спільноту з чіткими нормами та взаємною підтримкою, тим вищою залишається фертильність.

З цієї точки зору демографічна криза багатьох сучасних країн є не просто наслідком економічних труднощів чи зміни цінностей. Вона відображає глибшу трансформацію людського способу життя — перехід від суспільства спільнот до суспільства індивідів. І якщо якісь групи продовжують успішно відтворювати себе покоління за поколінням, то причина полягає не лише в їхній релігії, а в тому, що вони зберегли щось значно давніше: здатність жити як спільнота.

Андрій Поцелуйко: Між структурою і словом: два шляхи осмислення індоєвропейської міфології Жоржа Дюмезіля та Edgar C. Polomé

 Упродовж ХХ століття індоєвропеїстика пережила кілька глибоких методологічних трансформацій, пов’язаних не лише з накопиченням нового мовного та міфологічного матеріалу, але й зі зміною самого розуміння того, що таке міф, як його слід досліджувати і чи можлива взагалі реконструкція духовного світу праіндоєвропейців. Серед дослідників, які визначили інтелектуальний ландшафт цієї дисципліни, особливе місце посідають Жорж Дюмезіль та Edgar C. Polomé. Їх часто розглядають у межах однієї академічної традиції, оскільки обидва працювали з індоєвропейською міфологією, релігією та мовою, однак насправді між ними існує принципова методологічна дистанція. Вона стосується майже всього: способу роботи з джерелами, ставлення до реконструкції, ролі лінгвістики, розуміння міфу, а також самої природи індоєвропейської спадщини. Якщо Дюмезіль прагнув виявити приховану ідеологічну структуру, яка лежить в основі всіх індоєвропейських культур, то Polomé значно більше довіряв конкретному історичному матеріалу, філологічному аналізу та локальному контексту. Їх можна розглядати як представників двох різних епістемологічних моделей гуманітарного знання: структуралістської та історико-філологічної.

Для Дюмезіля індоєвропейська міфологія була насамперед системою. Його не цікавили окремі сюжети як ізольовані наративи; натомість він прагнув виявити принцип організації, що стоїть за ними. Основою його підходу стала знаменита трифункціональна теорія, відповідно до якої індоєвропейські суспільства успадкували спільну модель соціального та космічного устрою. Ця модель передбачала існування трьох основних функцій: сакрально-суверенної, військової та продуктивно-господарської. У його інтерпретації міфи не були випадковими оповідями чи плодом поетичної фантазії; вони виконували роль символічного коду, через який суспільство осмислювало власну структуру. Саме тому Дюмезіль постійно шукав тріадичні відповідності між різними індоєвропейськими традиціями — ведичною, римською, скандинавською, кельтською, іранською. Він вважав, що подібність між ними не може бути випадковою, оскільки вона походить із праіндоєвропейської ідеологічної спадщини.

Андрій Поцелуйко: Після міфу: структуралізм і позитивізм в індоєвропеїстиці

Індоєвропеїстика є однією з найдивніших гуманітарних дисциплін модерної епохи. Вона виникла в XIX столітті як майже природнича наука про мову, розвинула надзвичайно строгий апарат реконструкції, пережила кілька методологічних революцій і зрештою стала однією з найбільш емпірично дисциплінованих галузей гуманітаристики. І водночас саме в її межах неодноразово виникала спокуса створити велику теорію — реконструювати не лише прамову, а й прасвідомість, праміф, прасоціум, глибинну структуру індоєвропейського світу. Проте майже всі такі спроби залишилися маргінальними щодо основного корпусу дисципліни. (У цьому контексті «основний корпус дисципліни» означає сукупність досліджень, методів і результатів, які визнаються більшістю фахівців як науково надійні та становлять ядро індоєвропеїстики). Саме тому індоєвропеїстика демонструє дивний історичний контраст: попри величезний матеріал для широких культурних узагальнень, вона так і не породила множини конкуруючих метатеорій, характерних для антропології, літературознавства чи філософії ХХ століття. На тлі інших гуманітарних наук вона виглядає майже аскетичною у своїй недовірі до «великих наративів».

У певному сенсі це парадоксально. Адже сама індоєвропеїстика народилася з грандіозного відкриття — усвідомлення спорідненості величезної кількості мов від Ірландії до Індії. Уже перші компаративісти XIX століття фактично мислили в категоріях глибокої історичної єдності цивілізацій. Порівняльна граматика швидко почала виходити за межі чистої лінгвістики: реконструкція прамови породжувала спокусу реконструювати і весь світ носіїв цієї прамови. Звідси походили ранні спроби відновити праіндоєвропейську релігію, соціальну організацію, господарство, міфологію. Але вже наприкінці XIX століття неограматична революція різко змінила характер дисципліни. Неограматики запровадили майже фізикалістський ідеал науковості: фонетичні закони не мають винятків, реконструкція мусить спиратися лише на строгі відповідності, будь-які широкі культурні спекуляції викликають підозру. Саме тоді індоєвропеїстика почала формувати свою специфічну культуру інтелектуальної стриманості.

Андрій Поцелуйко: Візія міфології: Жорж Дюмезіль і романтики XIX століття

Питання про походження міфології завжди було не лише філологічною або історичною проблемою, а й способом осмислення самої природи людського мислення. У XIX столітті романтична традиція сформувала одну з найвпливовіших моделей інтерпретації міфу, тоді як у XX столітті Georges Dumézil запропонував принципово інший, структурний підхід. Порівняння цих двох візій дозволяє побачити зміну від “поетичного” розуміння міфу до “соціологічного”.

Романтики XIX століття — передусім Йоганн Ґотфрід Гердер і брати Ґрімм — розглядали міф як вираження “духу народу” (Volksgeist). Для них міфологія була органічним продуктом національної душі, подібним до мови чи фольклору. Вона виникає природно, майже інтуїтивно, як поетичне самовираження колективу. У цій перспективі міф не аналізується як система, а радше переживається як живий культурний організм. Його цінність полягає у вираженні унікальності кожного народу, його емоційності, уяви та “первинної поетичності”. Таким чином, міфологія романтиків — це передусім сфера естетики та національної ідентичності.

На противагу цьому Дюмезіль відмовляється від психологізуючих і романтичних пояснень. Для нього міфологія не є спонтанним поетичним голосом народу, а структурованою системою колективних уявлень, пов’язаною з соціальною організацією індоєвропейських суспільств. Його ключова ідея полягає в тому, що міфи різних індоєвропейських народів відображають спільну ідеологічну модель, яку він описав через концепцію трьох функцій: сакрально-жрецької, воєнної та господарсько-виробничої.

У цьому підході міф перестає бути “поетичним самовираженням” і стає аналітичним інструментом реконструкції соціальної структури. Якщо романтики бачили в міфі живу душу народу, то Дюмезіль — логіку суспільного порядку, закодовану в оповідях про богів і героїв. Міфологія для нього не індивідуальна й не національно-унікальна, а глибинно порівняльна та структурно повторювана.

Ще одна принципова відмінність полягає в методі. Романтична школа спиралася на інтуїцію, філософію історії та ідею органічного розвитку культур. Дюмезіль же застосовував порівняльний аналіз і прагнув виявити повторювані структурні відповідності між міфами різних народів. Його підхід ближчий до соціології та структурної антропології, ніж до літературної інтерпретації.

Водночас між цими двома підходами існує прихований зв’язок. Романтики відкрили саму ідею того, що міф має внутрішню логіку і культурну глибину, а не є лише вигадкою. Дюмезіль радикалізував цю інтуїцію, але перевів її з площини поетичної метафори у площину структурного аналізу. Там, де романтики бачили “душу народу”, він побачив “соціальну архітектуру мислення”.

Отже, романтична та дюмезілівська візії міфології представляють два різні етапи в історії гуманітарного знання. Перша підкреслює унікальність, емоційність і поетичність міфу, тоді як друга — його структурну повторюваність і соціальну функцію. Разом вони демонструють, як змінювалося розуміння міфу: від живого голосу культури до аналітичної моделі суспільства.

Андрій Поцелуйко: Дюмезіль серед велетнів XX століття

 

Історія науки рідко буває історією однієї людини. Було б несправедливо уявляти XX століття як епоху, в якій Жорж Дюмезіль самотньо панував над усім полем дослідження міфу. Насправді він належав до блискучого покоління мислителів, які докорінно змінили гуманітарне знання. Поруч із ним працювали такі постаті, як Мірча Еліаде та Клод Леві-Строс, чиї імена стали майже синонімами сучасного релігієзнавства та антропології.

Мірча Еліаде прагнув зрозуміти не стільки походження окремих міфів, скільки сам феномен священного. Для нього міф був не пережитком первісного мислення і не зашифрованою розповіддю про природні чи соціальні процеси. Міф являв собою особливий спосіб буття людини у світі. Він відкривав доступ до сакрального часу — до того міфічного моменту, коли боги створили космос і встановили взірці всіх людських дій. З погляду Еліаде, кожен ритуал був спробою повернутися до цього первинного часу, відновити втрачений зв'язок між людиною та священною основою буття.

У свою чергу Клод Леві-Строс дивився на міфологію очима структураліста. Його цікавили не конкретні персонажі чи історичні традиції, а ті глибинні логічні механізми, за допомогою яких людський розум організовує досвід. Він розглядав міфи як своєрідну мову, елементи якої утворюють системи опозицій: життя і смерть, природа і культура, чоловіче і жіноче, сире і варене. Для Леві-Строса різноманіття міфів світу було не хаотичним нагромадженням сюжетів, а свідченням універсальних структур людського мислення.

Якщо спробувати уявити інтелектуальний ландшафт XX століття у вигляді карти, то Еліаде досліджував царину священного досвіду, Леві-Строс — архітектуру людського розуму, а Дюмезіль — соціальну та ідеологічну спадщину індоєвропейського світу. Усі троє працювали з міфами, але ставили різні питання і тому отримували різні відповіді.

Андрій Поцелуйко: Від сонячного проміння до соціального космосу: від Макса Мюллера до Жоржа Дюмезіля в історії індоєвропейської міфології

Історія науки знає небагато дисциплін, у яких зміна дослідницьких парадигм була б настільки виразною, як у порівняльній індоєвропейській міфології. Протягом двох століть учені намагалися відповісти на одне з найзагадковіших питань гуманітарного знання: що приховується за дивовижною подібністю міфів індійців і греків, германців і римлян, кельтів і слов'ян? Чому боги, герої, космогонічні сюжети та ритуали народів, розділених тисячами кілометрів і століттями історичного розвитку, нерідко нагадують одне одного настільки, ніби походять із єдиного джерела?

У XIX столітті відповідь на це питання багато в чому визначалася постаттю Макса Мюллера. У XX столітті на авансцену вийшов Жорж Дюмезіль. Якщо перший бачив у міфах насамперед поетичне відображення природи, то другий вбачав у них відображення суспільства. Якщо для Мюллера ключем була мова, то для Дюмезіля — структура. Якщо один шукав витоки міфу в небі, сонці та світанку, то інший — у соціальному ладі та колективній ідеології. Перехід від одного до іншого став не просто зміною наукових теорій. Він став зміною самого способу бачення міфології.

XIX століття було епохою філології. Саме тоді народилася порівняльна індоєвропеїстика. Відкриття спорідненості санскриту, грецької, латини, германських та слов'янських мов створило інтелектуальну революцію. Перед ученими відкрився образ далекого праіндоєвропейського минулого, що зберігся у мовах народів Європи та значної частини Азії. Здавалося, що мова є своєрідною машиною часу, здатною повернути дослідника до витоків цивілізації.

У цьому контексті Макс Мюллер став одним із найвпливовіших мислителів своєї доби. Він був переконаний, що мова є головним ключем до розуміння міфології. На його думку, міфи народжувалися з поетичних описів природних явищ. Давня людина дивилася на схід сонця, спостерігала гру світла й темряви, захоплювалася бурями та небесними світилами. Щоб описати ці явища, вона створювала метафори. Сонце ставало героєм, світанок — прекрасною дівчиною, ніч — ворогом або чудовиськом. З часом первісний сенс цих образів забувався, і метафори перетворювалися на самостійних богів та персонажів.

Андрій Поцелуйко: У пошуках праіндоєвропейського сакрального світу: історія дослідження індоєвропейської релігійності

Дослідження індоєвропейської релігійності є однією з найскладніших і водночас найвпливовіших галузей сучасної гуманітаристики, що лежить на перетині мовознавства, історії релігій, антропології, археології та порівняльної міфології. Його центральною ідеєю є припущення, що народи, які говорять індоєвропейськими мовами — від індійців і іранців до греків, римлян, кельтів, германців і слов’ян — успадкували певний спільний релігійний фундамент від праіндоєвропейської спільноти. Мова йде не про єдину «релігію» у строгому сенсі, а радше про комплекс архаїчних уявлень, міфологічних структур, ритуалів і сакральних символів, що збереглися у трансформованому вигляді в різних традиціях Євразії.

Перший етап дослідження індоєвропейської релігійності виник у XIX столітті разом із формуванням порівняльного мовознавства. Відкриття спорідненості санскриту, грецької, латини та германських мов дало підстави припустити також існування спільної міфологічної спадщини. Одним із піонерів був Макс Мюллер, який вважав, що міфи є «хворобою мови»: первісні поетичні метафори природних явищ поступово перетворювалися на персоніфікованих богів. У центрі уваги ранніх дослідників перебували сонячні, грозові та небесні культи. Так виникли реконструкції образу небесного батька *Dyēus ph₂tḗr, сліди якого вбачали у ведичному Дьяусі, грецькому Зевсі та римському Юпітері. Цей період був значною мірою романтичним і спекулятивним: учені прагнули віднайти «первісну арійську мудрість» і нерідко змішували науку з філософськими або ідеологічними уявленнями своєї епохи.

Андрій Поцелуйко: Від реконструкції слів до реконструкції свідомості: майбутнє порівняльної індоєвропейської міфології

 Порівняльна індоєвропейська міфологія тривалий час залишалася переважно філологічною дисципліною. Її головним інструментом була мова: реконструкція прадавніх коренів, зіставлення імен богів, аналіз формул епічної поезії та відновлення спільних елементів праіндоєвропейського світогляду через мовні відповідності. Саме завдяки лінгвістиці стало можливим побачити спорідненість між ведійським Дьяусом, грецьким Зевсом і римським Юпітером, реконструювати образи небесного батька, священного вогню чи божественних близнюків. 

Проте сучасний розвиток цієї галузі дедалі виразніше демонструє, що самої мови недостатньо. Якщо лінгвістика реконструює словник індоєвропейців, то релігієзнавство прагне реконструювати їхнє переживання світу, їхнє відчуття сакрального, страху, смерті, хаосу й космічного порядку.

Саме тому сьогодні порівняльна індоєвропейська міфологія дедалі активніше переходить у парадигму релігієзнавства. Цей підхід розглядає міф не як примітивну казку чи мовну помилку, а як форму сакрального досвіду. Одним із найвпливовіших мислителів у цьому напрямі був Мірча Еліаде, який трактував міф як «істинну історію» про прояв божественного у світі. У такій перспективі космогонічні сюжети вже не є лише поетичними фантазіями, а моделями буття. Міф про створення світу з тіла першопредка — скандинавського Іміра чи ведійського Пуруші — стає не просто оповіддю про початок часу, а архетипом будь-якого творення. Заснування міста, спорудження житла, жертвопринесення чи коронація царя осмислювалися як повторення первинного космічного акту. Через ритуальне повторення людина ніби залишала профанний хаотичний час і входила до сакрального порядку буття.

Андрій Поцелуйко: Кров і порядок: соціальна метафізика життя у праіндоєвропейському світі

У дослідженнях індоєвропейської міфології другої половини ХХ століття дедалі помітнішою ставала тенденція розглядати міф не просто як набір оповідей про богів чи героїв, а як систему фундаментальних категорій, через які давні суспільства осмислювали реальність. Саме в цьому інтелектуальному контексті постає праця Улі Лінке «Blood as a Metaphor in Proto-Indo-European», де кров аналізується не як біологічна субстанція, а як універсальна соціальна й космологічна метафора. Для праіндоєвропейців кров була не лише носієм життя в тілі людини — вона ставала моделлю самого існування світу, принципом організації суспільства, підставою влади та символом зв’язку між людьми, богами й космосом.

У традиційних індоєвропейських культурах кров мислилася як речовина, що поєднує природний і соціальний порядок. Вона текла не лише в людських жилах, але й у ріках, морях і навіть у самій структурі суспільства. Космос уявлявся живим організмом, а ріки — його кровоносною системою. У численних міфах про створення світу космос виникає через розчленування первісної істоти: кров велетня або космічного пращура перетворюється на води світу. Таким чином життя народжується через жертву, а сам порядок речей має насильницьке походження. Світ існує тому, що колись була пролита сакральна кров. Ця модель переносилася й на людське суспільство: кожен політичний порядок потребував власної жертви, власного пролиття крові, яке освячувало закон, владу й ієрархію.

Саме тут соціальна значущість крові ставала особливо помітною. Кров була головним символом спорідненості. Рід існував не просто як юридична чи економічна одиниця, а як спільність «однієї крові». Через кров визначалися межі між своїми та чужими, між членами спільноти та тими, хто перебував поза нею. У цьому сенсі кров була основою ранньої соціальної ідентичності. Вона перетворювала біологічний факт народження на культурний принцип колективності. Людина належала до певного роду не лише тому, що жила серед нього, а тому, що несла в собі ту саму життєву субстанцію, яка єднала покоління предків і нащадків.

Константин Хаит: От индивидуализма к коллективизму

А знаете, что самое поганое? Что делает этот мир гораздо хуже, чем тридцать лет назад? 

То, что ваша индивидуальность, ваша личность больше никого не интересует.

Помните, на ком мы выросли? Рэмбо - герой-одиночка. Джон Коннор. Рокки. Даже долбанный, будь он неладен, Том Круз. И Шерон Стоун не была активисткой-правозащитницей из какой-то там организации, а была просто красивая женщина на экране. Мы выросли на том, что главное - быть личностью. Выделяться. Не сбиваться в толпу и стаю. Отвечать за себя.

На ком выросли наши дети? Команда Марвел. Команда DC. "Наш отряд - шесть щенят". "Отойдите в сторону и пропустите профессионалов". "Дружба - это чудо, победим только вместе".

Ощущаете разницу? Главное - быть частью чего-то большого, примкнуть к общности. Без которой вы лично ничего не стоите.

Но это не кино нынче так устроено, это жизнь. Никому не охота "разбираться в сортах говна". Мы против эмигрантов. Каких эмигрантов? Всех эмигрантов. Вы лично эмигрант? Ну, чувак, не повезло.

А мы против либералов. Леваков. Черных. Белых. Евреев. Коммунистов. Русских. Вы хороший русский? Насрать. Вы лично никого не интересуете, никто не собирается разбираться лично с вами. Не хотите быть приписанными к какой-то общности? Припишем принудительно. По паспорту. По цвету кожи. По полу, возрасту, образованию, умственным способностям - неважно. Главное - коллективная ответственность.

Беженец? Мы не принимаем беженцев. Неважно почему и откуда. Предприниматель? Мы против богатых бездельников. Вы не такой? Вы что, хотите, чтобы мы разбирались с каждым персонально? Еще чего.

Давеча я упомянул, что перестал быть трампистом, потому, что нельзя же вот так всех подряд тащить в детеншен только по признаку отсутствия какой-то справки. Что мне ответили? "Мы должны навести порядок". Глобально. В общем. Не заниматься же каждым индивидуально.

И это, граждане, эпический пиздец. Поверьте, ничего хуже быть не может. Вы не согласны с моими определениями фашизма, но именно это и есть фашизм в том его понимании, которое некогда было всем ненавистно: вас поволокут в печь только за то, что вы приписаны к некоторой группе. Хотите вы в ней состоять, или не хотите.

Все это я написал шесть лет назад в своей книжке. Почти дословно там было сказано: "Неважно, гей вы, коммунист, чернокожий, или член профсоюза - главное быть приписанным к какой-то группе". Слово "гей" сделало меня ЛГБТ пропагандистом в точности подтвердив смысл сказанного.

Что не отменяет следующего абзаца. "Все это путь к войне, возможно одной большой, но скорее множеству малых". Насчет войн я, сами видите, не ошибался, а вот по поводу "скорее малых" - это уже начинаю сомневаться.

Гетьмани Дубосарські: як Османський султан затверджував українських правителів і чому Росія це приховувала

  Коли ми говоримо «гетьман» — уявляємо Хмельницького, Мазепу, Скоропадського.

Але мало хто знає, що існували ще гетьмани Дубосарські — керівники козацької держави під протекцією Османської імперії.

Ця держава називалася Ханська Україна, і саме вона показала:

українська державність жила навіть тоді, коли Москва вважала, що вже її знищила.

Що таке Ханська Україна?

Після поразки Мазепи під Полтавою (1709) тисячі козаків, старшин та їхніх родин не захотіли присягати царю.

Вони вирушили на південь — під захист кримського хана та османського султана.

На землях між Дністром і Дунаєм постала автономна козацька спільнота — Ханська Україна.

Її центром стали Дубосари (тепер Придністров’я) — місто, де зберігався козацький устрій, проводилися ради, діяла власна канцелярія, а султан затверджував титул «гетьмана українського» 

 Хто були гетьмани Дубосарські?

Це — реальні постаті, зафіксовані в документах і згадані в історичних дослідженнях (зокрема, в Енциклопедії історії України та працях істориків Тараса Чухліба, Дмитра Яворницького, Тетяни Подкупко):

📜 Теодор (Федір) Сулименко — перший відомий «ханський» гетьман (1684–1685), який очолив козацькі громади на Дністровщині.

📜 Яким Самченко — гетьман короткого часу (кінець 1685 р.), керував дубосарськими й ягорлицькими козаками.

📜 Степан Лозинський, знаний також як Стецик Ягорлицький — гетьман 1685–1695 рр., розбудовував оборонні укріплення на Дністрі, мав підтримку османської адміністрації.

📜 Іван (Іванко) Багатий — гетьман 1696–1698 рр., керував козацькими загонами у союзі з татарами проти московських загонів у Молдавії.

📜 Петро Іваненко (Петрик) — найвідоміший із дубосарських гетьманів, 1698–1709 рр.;

вів дипломатію з ханом, султаном, Запорозькою Січчю, шукаючи союз для відновлення незалежної України.

Саме Петрик у своїх універсалах писав:

«Богдан почав, Іван продовжив, а ми не дамо погаснути волі козацькій».

Дубосари — українська столиця на межі імперій

Це був справжній центр українського політичного життя за межами Московії.

Тут діяла військова рада.

Султан видавав фірмани — грамоти, що визнавали гетьманів.

Зберігався устрій Січі: виборність, старшинство, демократичний дух.

І навіть після знищення Січі 1775 р. саме дубосарські традиції перейшли у Задунайську Січ — останній бастіон української козацької державності під османським прапором 

Чому Росія приховувала цю історію?

Тому що вона руйнує головний імперський міф — що після Полтави «Україна назавжди повернулася до Росії».

Дубосарські гетьмани доводили:

Українська політична традиція могла існувати незалежно — навіть під іншим сувереном, але з власною волею.

Саме тому в російських енциклопедіях XVIII–XIX ст. їхні імена зникли, або були названі «зрадниками» і «беглецами».

Цензура стирала з пам’яті все, що нагадувало про українську державність поза царською орбітою.

Чому це важливо сьогодні?

Бо Ханська Україна — це не “чужа” історія під османським стягом.

Це — спроба українців вижити, зберегти свободу, коли її топтали імперії.

Вона показує, що українська політична думка була гнучкою, живою, державотворчою навіть у вигнанні.

У час, коли ми знову відвойовуємо свою історію, важливо знати:

Гетьманів у нас було більше, ніж визнавала Москва.

І серед них були ті, кого затверджував не цар, а султан.

 Символічний висновок

Росія боялася дубосарських гетьманів, бо вони доводили —

що Україна може бути соборною і незалежною, навіть стоячи між двома імперіями.

Це — забутий, але блискучий приклад українського політичного інстинкту свободи.

Андреа Каліґарі про українських козаків

 «Козаки — народ, що складається з багатьох націй: поляки, русини, угорці, іспанці, італійці та інші. Вони без дружин й дітей живуть на порогах та невеликих острівцях Дніпра…

Багато буйних молодиків, що не мають бажання працювати або ж не можуть лишатися на батьківщині через різні порушення ними закону, приходять до них і підкоряються їхньому ватажкові, відразу отримуючи належну частину здобичі й небезпек…»

Доповідь Андреа Каліґарі, папського нунція в Речі Посполитій, 1578 р.

Так виглядав схід Війська Запорозького: один з перших описів Січей – військових таборів на Порогах.

Як бачим, в донесенні у Ватикан посол римського папи зобразив реалії середини шістнадцятого століття: те, з чого починалася Україна - дивний світ на межі Європи та Азії, який манив до себе відчайдухів та скривджених, воїнів та авантюристів.

 Це було зародження Порохової Республіки Козаків: Війська Запорозького.

І через століття, до останніх часів, козаки зберігали більшість своїх  традицій. Саме тому запорозькі козаки і були найбільшим ворогом самодєржавія та тиранії.

ФЕОДОР АБО ПРО НЕСАМОВИТІСТЬ (діалог, якого ніколи не існувало)

 Спеціально до дня народження великого афінського Овода - філософський апокриф, який міг би належати перу Платона чи Ксенофонта, якби вони ризикнули зазирнути у нічну темряву фракійських лісів.

ФЕОДОР АБО  ПРО  НЕСАМОВИТІСТЬ (Діалог, якого ніколи не існувало)

Дійові особи:

Сократ (вже у поважному віці, але як завжди гострий на розум).

Феодор (молодий афінянин, який щогодини повернувся з північних кордонів Македонії та Фракії).

Місце дії: Тіниста алея поблизу ліцею в Афінах.

Сократ: Радий бачити тебе, Феодоре. Твои сандалії покриті пилом далеких доріг, а очі дивляться так, наче ти зустрів у лісах привид самого Орфея. Розкажи, що за дива ти бачив у землях, де сонце встає над фракійськими скелями?

Феодор: О, Сократе! Краще б мені ніколи того не бачити. Я думав, що людина — це міра всіх речей, як каже Протагор, і що розум панує над світом. Але там, у горах, я бачив жінок, яких називають менадами або русаліями. Вони зреклися розуму. Вони бігли крізь хащі, ламали тирси, і їхні тіла падали на землю в таких судомах, наче сама земля розривала їх зсередини. Вони не чули ні слів, ні благань. Це шаленство, Сократе! Це падіння людини до стану дикого звіра.

Сократ: (Усміхаючись у бороду) Ти кажеш «падіння», Феодоре? Це цікаве слово. Скажи мені, коли яблуко дозріває і падає з гілки на землю — це падіння, що несе смерть, чи це повернення туди, звідки воно взяло свій солодкий сік?

Феодор: Це повернення, Сократе. Але яблуко не має розуму, а людина — має! Ці жінки, ці «падалиці», коли падають у свій трансовий сон, стають мертвими для полісу. Вони не корисні ні для дому, ні для закону.

Сократ: Давай поглянемо на це ближче. Коли ти бачиш менаду, що падає без тями, чи належить її тіло в цей момент їй самій?

Максим Демченко: Проблема предка современного человека в Веданте

 Отождествление Ману и Адама - принципиальная ошибка диалогистов и неоиндуистских проповедников. 

Прежде всего потому, что в ведийско-пуранической картине мира НЕТ концепции единого прародителя всего человечества. 

Праджапати (прародителей) много, и от каждого из них ведут свою генеалогию даже и ныне существующие готры (особенно брахманские). 

И даже Ману нашей манвантары (великого цивилизационного цикла), Вайвасвата, НЕ ЯВЛЯЕТСЯ предком всех ныне живущих людей. 

Есть готры, ведущие своё происхождение от других сыновей деда Ману Кашьяпы, рождённых от разных его жён. 

Дэвид Фроули небезосновательно предполагает, что мы (европейская ветвь индоевропейцев) - Данавы, т.е. потомки Кашьяпы и Дану (в то время, как Ману - внук Кашьяпы и Адити). 

Цивилизационный цикл называется манвантарой не потому, что все в нём - потомки одного Ману, а потому, что Ману - его первый правитель, законодатель и покровитель. 

Что касается Адама, то он тоже предок не всего человечества, а лишь некоторых ближневосточных народов, генезис которых происходил всего около 6000 лет назад в Междуречье Тигра и Ефрата. 

Любопытно, что второй халиф индийских ахмадиев, Хазрат Мирза Башир-уд-Дин Махмуд Ахмад, в своём комментарии к Корану (аят 2.31) под названием Тасфир-е-Кабир, также разделяет "первого человека", созданного Аллахом, и Адама, который не был первым человеком, но был первым Пророком и Халифом авраамической традиции. Более того, основываясь на утверждении аятов 32.8-10, что Адам был создан "из капли" (семени), он доказывает, что у Адама in question были земные родители. 

Бхавишья-пурана фиксирует нарратив Адама, видимо, циркулировавший среди некоторых индусов в XIX веке, согласно которому отцом Адама был риши Кардама, и родился этот Адам в самом начале Кали-юги (т.е. тоже сравнительно недавно).  По плану Кали, правителя Кали-юги, Адам съел плод папа-врикши, древа греха (а не познания), вследствие чего его потомки стали млеччхами и позабыли Веды. 

В любом случае, между Ману и Адамом нет ничего общего. Это совершенно разные персонажи. 

Также все люди не являются потомками "единого прародителя", "наследниками первородного греха" и т.д. и т.п. Прародителей было много, все эти прародители были риши-подвижниками, а деградация человечества происходила постепенно и в ней никто конкретно не виноват.

Дмитро Воронський: Битва під Ольшаницею, або битва під Каневом 1527 рік. Славна сторінка української історії

Битву під Ольшаницею, коло Канева по праву можна назвати найбільшою перемогою над татарами, об’єднаного україно-білорусо-литовського війська в першій половині 16 століття. Відбулася битва 27 січня 1527 року. 35 тисячну орду розгромило 7 тисячне козацько-шляхетське військо покривще себе невмирущою славою.

Взимку 1527 року велике татарське військо біля 35 тисяч за наказом турків вдерлися до України і грабуючи землі дійшли аж до білоруського Пинська. В полон (ясир) було захвачено коло 40 тисяч людей переважна більшість яких були українцями.

Великий гетьман литовський князя Костянтин Острозький вирішив зустріти татар на річковій переправі під Ольшаницею в Київщині (над річкою Гороховаткою, притокою Росі). Гетьман зібрав під свою знамена козацькі і шляхетські загони з України Білорусі і Литви під проводом київського воєводи Андрія Немировича, черкаського старости Остафія Дашковича, князів Юрія Слуцького, Федора Сангушка, Юрія Радзивілла, Івана та Олександра Корибутів-Вишневецьких, Олександра Чорторийського. Ймовірно із семитисячного війська не менше третини були українські козаки. Також в битві ймовірно приймали участь невелика кількість польських шляхтичів.

Козацько-шляхетське військо зуміло зненацька застати татар коли їх коні загрузли в глибоких снігах. В бою загинуло близько 24 тисячі татар, десь із сімсот дісталося в полон, з полону визволено 40 тисяч бранців.

За цю славну перемогу Острозького величали найвищим вождом, «summus cum Tataris belli gerendi imperator», а король Сигізмунд І уладив йому у Кракові тріумфальний в'їзд. Після битви під Ольшаницею, авторитет українського козацтва значно зріс, слава про нього поширилася по всіх усюдах. В бою відбулося хрещення нової потужної сили українського народу, козацтва – особливої військової верстви, котра пізніша стала елітою суспільства і домоглася утворення української держави.

З використанням матеріалів Іван Крип'якевич, Історія українського війська — Частина ІІ: В боротьбі з татарами 1936

Нажаль зображення Ольшаницької битви ще не знайдено.

Ця гравюра, найбільш близька до вказаного часу Битва між поляками і татарами. Титульна сторінка "Опису Сарматії Азійської та Європейської" (Descriptio Sarmatiarum Asianae et Europianae ), 1521 рік

Віталій Бікінеєв: 31 травня 1628 р. відбувся бій біля Бахчисарая, в якому загинув гетьман Михайло Дорошенко

 31 травня 1628 р. відбувся бій біля Бахчисарая, в якому загинув гетьман Михайло Дорошенко. 

Військо Запорозьке і Кримський ханат уклали у 1624 році договір про взаємний ненапад і військово-оборонний союз. Від імені калги-султана Шагіна Ґерая гетьману Михайлу Дорошенку, осавулам і всьому Війську Запорозькому був надісланий присяжний лист, в якому  кримські татари зобов’язувалися не завдавати козакам «кривд» і «шкод», а також застосовувати суворі покарання до порушників миру. Лист подібного змісту гетьман Дорошенко і козаки надіслали Шагіну Ґераю. Договір також передбачав, що в разі збройного нападу на одного з учасників договору інший повинен був надати йому військову допомогу всіма наявними силами. 

У травні 1628 року, виконуючи умови договору, гетьман Михайло Дорошенко на чолі козацького війська прийшов на допомогу Шагіну Ґерая та його брату, хану Мегмеду Ґераю. Кримський хан разом з калгою боролися у той час проти ставленика Османської імперії Джанібека Ґерая. Без зовнішньої підтримки вони не могли подолати суперника, а їхні сили були обложені в фортеці Чуфут-кале союзниками турецького султана – ногайцями Буджацької орди.

31 травня 4-тисячний козацький загін під проводом Михайла Дорошенка з боями досяг околиць Бахчисарая. Козацьке військо зуміло перемогти об’єднані сили турків-османів та ногайців, а Мегмед та Шагін були визволені з облоги. Проте у бою від ворожої кулі загинув Михайло Дорошенко. 

Практика союзних відносин з Кримським ханатом у подальшому була поглиблена при гетьмані Богдані Хмельницькому. 

Ілюстрація: лист за підписом Михайла Дорошенка. 

Кирилл Серебренитский: Мюраттиани: кавалерийская историософия возрожденного рыцарства

"Все изменили железные дороги". 

"Овца вытеснила лошадь". 

***

... Эсхатологическая печаль, осознание необратимости происходящего, -  в стариковских русских мемуарах,  рубежа столетий, XIX-XX,  это всё время ощущается, но - глухо, недоумённо, и говорится - вскользь, и как бы вопросительно. 

Знаменитый граф Владимир Соллогуб прощально вглядывается в дворянские усадьбы времён своего детства и опасливо оглядывается на железные дороги; 

а безвестный мемуарист, отставной гусар Попов - одинокий всадник, - с высоты седла презрительно косится на овечье стадо. 

***

Граф Владимир Соллогуб (незаконченные мемуары 1874 - 1882): 

"В прежние годы постоянная оседлость образовала потребность. У каждого семейства был свой приход, свой неизменный круг родных, друзей и знакомых, свои предания, свой обиход, своя заветная мебель, свои нажитые привычки. Железные дороги все это изменили. Теперь никому дома уже не сидится. Жизнь не привинчивается уже более к почве, а шмыгает, как угорелая, из угла в угол. Семейственность раздробляется и кочует по постоялым дворам. Может быть, это имеет свою хорошую сторону относительно общего рода просвещения, но мы, старожилы, не можем не пожалеть об условиях прежнего тесного семейного быта.". 

Н. А. Попов, ( Заметки старого ремонтёра, 1912): 

 "… вообще же в начале 50 годов Россия ещё обладала конским богатством. 

Обширные степи нашего отечества благоприятствовали к разведению табунов лошадей. В ту эпоху каждый крестьянин например Тамбовской, Рязанской, Воронежской, Харьковской и других губерний южной полосы России имел несколько кобылиц. К сожалению, уже в 60х годах овца вытеснила лошадь, почтеннейшие коммерсанты, так удачно названные разбойниками сельского хозяйства, нанимая целину в количестве десятков тысяч десятин, распахивали её, выжимали из земли все соки и бросали эту землю, на которой ничего не могло родиться, кроме бурьяну и колючки. Такие промышленники, не заботясь о благосостоянии края, наживали громадные барыши на свои капиталы, а потом, разумеется, ложились на печки в своих замоскворецких палатах и ежемесячно отрезывали купоны от своих банковых билетов. 

Насколько Российское Государство и народы выигрывали и выигрывают от такой коммерции почтеннейших, предоставляю судить каждому благомыслящему человеку. "

***

... Рыцарская цивилизация, - 

(  --- "рыцарство", впрочем, слово режуще неподходящее: и не совсем точно оно, и - главное, - сейчас оно уже напрочь затрёпано от детской игрушечности, оно расползлось и продырявилось от напиханных в него разнообразных смыслов;

я поневоле пробую на вкус термины - цивилизация Грааля, мегаэтос шевальри, - может, ещё что-то придумается, 

но пока всё равно приходится пояснять значение при помощи плоской картинки, на которой - всё та же фигура в доспехах --- ), 

- рыцарская цивилизация слабела и ветшала задолго до того, как её начали яростно целенаправленно уничтожать. 

***

Наполеон, по моему убеждению, это как раз - тот, кто не разрушил, а, наоборот, развернул процесс вспять, 

не парижский  прогрессист-эволюционист, 

а - корсиканский палеоконсерватор,   

(от Бурбонов - не вперёд, в антропоцентрическую философию, а назад, в метасофическую сказку: к Шарлеманю, Кловису, Цезарю).

  

С рыцарства по-капральски грубо были сорваны пудреные парики и кружевные камзолы, и тут же нахлобучены каски и кивера, доломаны и кирасы новейшего образца; 

рыцарство было вышвырнуто из душновато герметичной сословности, и - загнано в ранжиры эскадронов Мюратовой Резервной Кавалерии. 

Мюрат, мюраттиана - то есть магический, вполне сказочный акт, (похожий на алхимический финал "Конька-Горбунка", если угодно,) - то есть превращение крестьянского сына Жоашена Мюра в Джоаккино Наполеоне I, короля Обеих Сицилий, 

- это, на мой взгляд, наиболее отчётливый, резко высвеченный образ рыцарства XIX: 

   Chevalerie, которая, чтобы выжить, вынужденно взломала слишком тесный, уже не оберегающий, панцырь Noblesse. 

***

Наполеон рухнул, Мюрат погиб; но оставили они после себя, помимо прочего, 

- ожившее рыцарство: панконтинентальную кавалерийскую корпорацию. 

Майзнер М. Й. Дубочські русалії: останні сліди культу Великої Матері Богів

Найцікавіші уривки зі статті Мілана Й. Майзнера «Дубочські русалії: останні сліди культу Великої Матері Богів»Уривки зі статті, де автор розглядає феномен падалиць із сербського села Дубока. Стаття була опублікована у 1921 році в авторитетному сербському академічному журналі «Годишњица Николе Чупића» і, сподіваюсь, скоро повністю буде опублікована в альманасі «Червоне коло».

Франц Міклошич зводить назву русалії (русальє) до латинського слова rosa. Уже у XII столітті Свята Трійця в Італії називається domenica de rosa. З Італії ця назва поширилася в Іспанію та на Балканський півострів, звідки через слов'ян перейшла і до Греції (rusalia). Приблизно в цю ж пору року давні слов'яни вшановували певне божество, тому свої обряди та звичаї, пов'язані з цими літніми святами, вони зберегли і після прийняття християнства. Таким чином, назва русалії або русальє з християнського свята перенеслася не лише на язичницькі обряди, а й на тих, хто їх здійснював, а також на божеств, на чию честь ці обряди проводилися. Однак єпископи та духовенство, посилаючись на православні канони та соборні рішення, забороняли ці паганські (язичницькі) обряди та звичаї. Завдяки, з одного боку, затятості народу, а з іншого — гонінням та заборонам з боку духовенства, починаючи із [зазначеного] століття і далі ми знаходимо часті згадки про русалії, які особливо співвідносяться з Духовим днем (П'ятидесятницею). Потім православна християнська церква, знаходячи певні схожості й з іншими язичницькими святкуваннями, що залишалися на Різдво, Задушниці (поминальні дні) тощо, у своєму гніві проти цих нехристиянських, часто вельми бурхливих звичаїв, називала їх усі підряд одним і тим самим ім'ям, не бажаючи заглиблюватися в дослідження окремих обрядів. Тому Нілссон наводить термін русалія як найкращий приклад плутанини, яку може накликати на дослідника подібна назва свята…

…Русалії, крім того, що початково були назвою свята Святої Трійці, були перенесені на виконавців збережених старовірських обрядодійств цієї пори року, і, зрештою, на сам предмет цих обрядів: русаліями стали називати душі померлих, особливо немовлят, дівчат та молодих жінок, і навіть певних віл (русалок). Таким чином, старовинні обряди, а також істоти, на честь яких вони відбувалися, отримали це нове ім'я. Тож сьогодні в народі це слово означає Духів день, відомих віл, душі певних покійників і навіть самих виконавців присвячених їм обрядів. Русалії як кральїці відомі по всьому слов'янському світу, крім того, подібне явище зустрічається і в інших європейських народів. Про цей звичай у Сербії ми маємо чудові описи у «Словнику» Вука Караджича та у збірці «Братство» П. Поповича. Цей звичай вирізняється певною інтимністю, скромністю та благородством.

Драгослав Срейович: Олень у сербських народних звичаях

Стародавні народи вірили, що в оленя щороку відпадають роги, щоб наступного року вони виросли знову — ще більшими, сильнішими і красивішими. Так ці роги в народному уявленні стали символом, який прекрасним чином об'єднує в собі смерть і відродження, воскресіння і безсмертя. Олень був священною твариною великої ефеської богині Артеміди. Діоніс, Цернуннос і Христос часто ототожнювалися з оленем або зображувалися з оленячими рогами на голові. У Малій Азії олень відомий як священна тварина ще з другої половини III тисячоліття до нашої ери. Так само і в Європі народна фантазія дуже рано оточила цю тварину легендами, тому олень і сьогодні у нашого та інших європейських народів залишився божественною істотою, наділеною магічною силою.

Численні народні звичаї, пов'язані з оленем, — особливо маскування (рядження) в оленя — відомі майже у всіх європейських народів. С. Троянович описує один цікавий звичай у сербів і валахів у Банаті. Цей звичай практикується у Святвечір (Баднє вече) і на Мале Різдво (день святого Василя). Тоді «молодь кутається в шуби так, щоб не було видно облич», а на жердині носить спеціальну маску-клацалку (клоцалицю), з якою «ходять від хати до хати, пританцьовують, і заради забави їм дарують фрукти, гроші, яйця і хто що може». Клацалка робиться з дерева і має форму кінської голови, «але до її чола прикріплюють дві гілки, які виглядають як оленячі роги з відростками». Під нижньою щелепою підвішують дзвіночок, а роги прикрашають різнокольоровими паперовими стрічками. Клацалку супроводжує молодий чоловік, який грає на фрулі (сопілці) або свистить, а «серби при цьому співають не лише благочестиві, а й легкі, жартівливі світські пісеньки». Троянович абсолютно справедливо зауважив, що спочатку клацалка повинна була мати форму оленя, на що вказує і етимологія слова шербуль (від латинського cervus), як цю клацалку і сьогодні називають серби і валахи в Банаті. Звичай із клацалкою не обмежений одним лише Банатом. В. Караджич згадує клацалку і в Пожаревці, порівнюючи її зі схожим звичаєм у Дубровнику.