Андрій Поцелуйко: Після міфу: структуралізм і позитивізм в індоєвропеїстиці

Індоєвропеїстика є однією з найдивніших гуманітарних дисциплін модерної епохи. Вона виникла в XIX столітті як майже природнича наука про мову, розвинула надзвичайно строгий апарат реконструкції, пережила кілька методологічних революцій і зрештою стала однією з найбільш емпірично дисциплінованих галузей гуманітаристики. І водночас саме в її межах неодноразово виникала спокуса створити велику теорію — реконструювати не лише прамову, а й прасвідомість, праміф, прасоціум, глибинну структуру індоєвропейського світу. Проте майже всі такі спроби залишилися маргінальними щодо основного корпусу дисципліни. (У цьому контексті «основний корпус дисципліни» означає сукупність досліджень, методів і результатів, які визнаються більшістю фахівців як науково надійні та становлять ядро індоєвропеїстики). Саме тому індоєвропеїстика демонструє дивний історичний контраст: попри величезний матеріал для широких культурних узагальнень, вона так і не породила множини конкуруючих метатеорій, характерних для антропології, літературознавства чи філософії ХХ століття. На тлі інших гуманітарних наук вона виглядає майже аскетичною у своїй недовірі до «великих наративів».

У певному сенсі це парадоксально. Адже сама індоєвропеїстика народилася з грандіозного відкриття — усвідомлення спорідненості величезної кількості мов від Ірландії до Індії. Уже перші компаративісти XIX століття фактично мислили в категоріях глибокої історичної єдності цивілізацій. Порівняльна граматика швидко почала виходити за межі чистої лінгвістики: реконструкція прамови породжувала спокусу реконструювати і весь світ носіїв цієї прамови. Звідси походили ранні спроби відновити праіндоєвропейську релігію, соціальну організацію, господарство, міфологію. Але вже наприкінці XIX століття неограматична революція різко змінила характер дисципліни. Неограматики запровадили майже фізикалістський ідеал науковості: фонетичні закони не мають винятків, реконструкція мусить спиратися лише на строгі відповідності, будь-які широкі культурні спекуляції викликають підозру. Саме тоді індоєвропеїстика почала формувати свою специфічну культуру інтелектуальної стриманості.

Це мало далекосяжні наслідки. У той час як у XX столітті гуманітарні науки переживали хвилі психоаналізу, марксизму, структуралізму, феноменології, постструктуралізму та різноманітних герменевтик, індоєвропеїстика значною мірою залишалася вірною своєму позитивістському ядру. Її головними героями були не великі теоретики культури, а філологи, лінгвісти й реконструктори. Центральними питаннями залишалися акцентуація, морфологія, ларингали, аблаут, хронологія фонетичних змін, класи дієслів, ареальні контакти, реконструкція формул і поетичних кліше. Дисципліна дедалі більше нагадувала складну систему мікроскопічних реконструкцій, де великі узагальнення сприймалися майже як загроза методологічній чистоті.

І саме тому поява Жоржа Дюмезіля виглядала майже аномалією. Дюмезіль здійснив те, на що більшість індоєвропеїстів уже не наважувалася: спробував реконструювати не окремий мотив чи формулу, а фундаментальну структуру індоєвропейського суспільного мислення. Його знаменита трифункціональна теорія стверджувала, що індоєвропейська ідеологія організована навколо трьох базових функцій: сакрально-юридичної, військової та продуктивної. Ці функції, на його думку, проявлялися всюди — у пантеонах, соціальній організації, епосі, ритуалі, політичній символіці. Він знаходив їх у ведичній Індії, Римі, Скандинавії, кельтському світі, Ірані, частково навіть у слов’янському матеріалі. Інтелектуальна сміливість цієї моделі була колосальною. Дюмезіль фактично стверджував, що за різноманіттям індоєвропейських культур прихована єдина глибинна схема.

Його теорія була надзвичайно «структуралістською» в широкому сенсі, навіть якщо вона виникла в певній мірі незалежно від паризького структуралізму. Вона передбачала, що культура організована не хаотично, а через повторювані інваріантні структури. Водночас Дюмезіль залишався ближчим до філології, ніж до чистої антропологічної абстракції. Саме тому його вплив виявився таким сильним: він говорив мовою компаративістів, але пропонував їм майже метафізичну інтерпретацію їхнього матеріалу.

Однак навіть Дюмезіль так і не став безумовним центром дисципліни. Його радше терпіла й частково визнавала індоєвропеїстика, ніж повністю прийняла. Багато компаративістів ставилися до нього з насторогою, вважаючи його схеми надто елегантними, надто симетричними, надто схильними до селективного добору матеріалу. Для дисципліни, яка звикла до мікроскопічної перевірки кожної фонеми, дюмезілівська реконструкція виглядала небезпечно близькою до інтелектуальної міфотворчості.

І все ж саме Дюмезіль став єдиним по-справжньому міжнародним «великим теоретиком» індоєвропеїстики. Інші спроби створити загальну структуралістську модель мали значно обмеженіший вплив. Найважливішою серед них була теорія «основного індоєвропейського міфу», розроблена Vyacheslav Ivanov і Vladimir Toporov. Якщо Дюмезіль реконструював соціальну структуру індоєвропейського світу, то Іванов і Топоров намагалися реконструювати його космологічне ядро.

Їхня модель була значно ближчою до класичного структуралізму середини ХХ століття. Вона виникла в контексті московсько-тартуської семіотичної школи, яка прагнула описувати культуру як систему знаків і бінарних опозицій. Центральною для Іванова і Топорова стала реконструкція праміфу про бога грози, який перемагає змія або хтонічного супротивника. Вони вбачали варіанти цього сюжету в індійському міфі про Індру та Врітру, у слов’янському конфлікті Перуна й Велеса, у балтійських мотивах Перкунаса й Велняса, у скандинавських сюжетах про Тора, у грецьких міфах про Зевса й Тифона. Але для них це був не просто повторюваний мотив. Це була фундаментальна бінарна структура індоєвропейського мислення: верх проти низу, небо проти підземного світу, порядок проти хаосу, сухість проти вологи, космос проти хтонічності.

У певному сенсі Іванов і Топоров були навіть радикальнішими структуралістами, ніж Дюмезіль. Якщо трифункціональна теорія ще дозволяла бачити себе як історико-соціальну реконструкцію, то теорія основного міфу фактично претендувала на реконструкцію універсального механізму індоєвропейської символізації. Це була спроба віднайти праструктуру, з якої виростає весь індоєвропейський міфологічний космос.

Проте доля цієї теорії виявилася ще складнішою. На відміну від Дюмезіля, Іванов і Топоров так і не стали повноцінною частиною західного канону. Їхній вплив був великим у радянській та пострадянській гуманітаристиці, але значно слабшим у англомовній індоєвропеїстиці. Частково це пояснюється інтелектуальною ізоляцією радянської науки, частково — недовірою західних компаративістів до надмірно тоталізуючих семіотичних схем. І все ж парадокс полягає в тому, що сама реконструкція міфу про громовержця і змія сьогодні приймається багатьма навіть дуже обережними дослідниками. Тобто дисципліна значною мірою прийняла локальний результат, але не прийняла загальної структуралістської надбудови.

Це взагалі характерно для історії індоєвропеїстики. Вона постійно абсорбує окремі відкриття великих теорій, але відмовляється приймати їх як універсальні пояснювальні системи. У цьому сенсі дисципліна має майже імунну реакцію проти метафізики. Вона готова визнати реконструкцію окремого праміфу, окремої формули чи ритуального патерну, але не готова перетворити їх на тотальну модель культури.

Тому сучасна індоєвропеїстика виглядає дивним поєднанням надзвичайної історичної амбіції та методологічного мінімалізму. Вона реконструює мову, якою не говорили тисячі років; моделює міграції доісторичних популяцій; співставляє археологію, генетику й поетику; але при цьому постійно уникає остаточних культурних синтезів. Показово, що нова хвиля археогенетики ще більше посилила цю тенденцію. Генетичні дослідження дали дисципліні новий рівень емпіричної впевненості, але не породили нової великої теорії. Навпаки — вони ще більше змістили фокус у бік даних, статистики й моделей міграцій.

У результаті індоєвропеїстика сьогодні існує у своєрідному постструктуралістському стані без постструктуралізму. Вона пережила епоху великих структуралістських спокус, але не була ними остаточно захоплена. Її головна інтелектуальна чеснота — це радикальна дисципліна сумніву. Саме тому великі метанаративи тут завжди залишаються підозрілими, навіть коли вони блискучі, елегантні й евристично продуктивні.

І можливо, саме ця напруга між спокусою тотальної реконструкції та страхом перед нею і становить справжню сутність індоєвропеїстики як інтелектуального проєкту.