Владимир Видеманн: Мене текел фарес...

Все-таки крута российская история, нарочно не придумаешь! Опять кипят шекспировские страсти, сюжет крутой и фабула лиха...  

В начале было полное общенародное благо, все принадлежало всем, все работали на всех, полная соборность. Потом, в самом центре этого блага, зародилась безблагодатная коррупция, враги народа совратили население в раскол, общенародное благо треснуло и его разворовали оборотни в погонах стражников (по-гречески "епископы"). 

И вот, небеса, по молитвам праведников, посылают народного защитника, который начинает обличать оборотней-коррупционеров, раскрывает людям глаза на их природу. Оборотни составляют против него заговор, подсылают своих агентов-убийц с ядами, и вот герой уже летит, будучи при смерти, к собственной гибели... 

Но, по провидению небес, в последний момент его спасают ангелы-вречеватели в белых одеяниях. И весь план отравителей обретает огласку. 

Оборотни в бешенстве, хватают героя и прячут его в темнице. А тот, скованный кандалами, выкатывает компромат на главного архи-злодея антинародной системы, на самого архонта тьмы, которого в народе так и именуют: Темнейший. 

Благая весть моментально распространяется по городам и весям страны, и даже по всему миру. Ангелы в белом трубят сход на последнюю битву. Миллионы униженных, ограбленных и оскорбленных наводняют парадные проспекты, по которым ездят стальные колесницы продажных епископов, голоса протестующих сливаются в единый грозный глас: "Мене текел фарес!"

И вот, люди оказываются на острие копья судьбы, в центре апокалиптической битвы за возвращение соборного блага... Все-таки крута российская история, нарочно не придумаешь!

Тарас Чухліб: Гетьман Дем’ян Ігнатович - предтеча Івана Мазепи

 У грудні 1671 року гетьман Дем’ян Ігнатович з приводу виконання Андрусівського перемир'я 1667 року між Варшавою та Москвою, а також належності Києва польському королеві оприлюднив таку гучну заяву: 

«Якщо царська величність дозволив наші землі потроху віддавати королю, то нехай би віддав уже нас усіх, король нам буде радий. Але в нас є на цьому боці Дніпра війська тисяч зі сто, будемо боронитися, а землі своєї не уступимо. Чекав я до себе царської величності милості, а царська величність дозволив нас у неволю віддати. Наших купців польські люди грабують і в тюрмах тримають, села навколо Києва плюндрують, а великий цар нічого їм не робить і нас не обороняє. Коли б ми самі себе не обороняли, то давно б поляки нас у неволю взяли, а на захист від московських людей сподіватися нічого...». 

А через місяць після свого різкого виступу проти Москви - у березні 1672 року Дем'ян Ігнатович вже не був гетьманом... I замотаним у килим із простріленою рукою був таємно вивезений до Москви на страту (з показів Карпа Мокриєвича генерального писаря який приймав участь у арешті Дем'яна). Щоправда, його не стратили, заслали у Сибір. Там він був ув’язнений, але очолив оборону Селенгінська від монголів, там і помер 1703 року.

Младенец на лебедином крыле

Этой женщине было всего 18, когда она умерла при родах около 7 тысяч лет назад. Её похоронили вместе с младенцем, которого положили на лебединое крыло.

Находки сделаны в 1975 году при строительстве новой школы, в датском местечке Ведбек на побережье к северу от Копенгагена. Удалось обнаружить 17 захоронений эпохи мезолита, относящихся к культуре Бегебаккен, хотя некоторые могилы были повреждены. Кстати, выяснилось, что один из скелетов много лет пролежал под кроватью местного археолога-любителя, нашедшего его в первой половине XX века.

Покойников, судя по расположению орудий и украшений, хоронили в одежде. Во многих могилах найдены следы охры. Кроме того, в мужские могилы клали инструменты - кремневые ножи и топоры, орудия из оленьих рогов. В женских могилах находились украшения из зубов животных и раковин.

"Могила 8" прославилась, пожалуй, больше всего - в ней находилась юная женщина и недоношенный младенец, лежавший на крыле лебедя. Женщина умерла в возрасте 18 лет, по-видимому, при родах. Полагают, что новорожденный был мальчиком, так как на его бедре находился кремневый нож. Исследователи строили догадки, что бы могло символизировать крыло лебедя: чистоту этой птицы, или её способность преодолевать большие расстояния по воздуху и по воде.

Вокруг головы женщины лежало множество бус: 164 из зубов благородного оленя, 10 - кабаньих и 1 - лося, а также около 200 раковин улитки. Полагают, что все эти украшения были пришиты к одежде, которую положили свернутой под голову покойного. Много бус также находилось под тазом женщины - вероятно, они были нашиты на пояс. Археологи посчитали, что для такого количества бусов требовалось убить не менее 37 благодродных оленей и двух кабанов, а особенно интересны найденные зубы лося и медведя. Дело в том, что 7 тыс. лет назад ни лось, ни медведь не встречались в этой местности. Такие охотничьи трофеи могли привезти с другой стороны пролива, откуда, возможно, происходила сама женщина.

А вот статистика по этому древнему кладбищу: 22 скелета, из них 4 новорожденных. Из 17 взрослых 8 мужчин и 2 женщины не дожили до 20 лет и обе, судя по всему, умерли при родах, так как похоронены вместе с новорожденными. Исследователи подсчитали, что уровень младенческой смертности должен был составлять около 35%. 

Иллюстрация: Адам Брокбанк (@ brockbankadam)

Микола Бандрівський: Чи ходили давні руси Атлантичним Океаном?

У багатьох з нас атлантичне узбережжя асоціюється сьогодні з відпочинком на сонячних пляжах, розкішними і затишними готелями, екзотичною їдою та масою місцевих туристичних цікавинок. У всьому тому, постає питання: чи таким же далеким і незвіданим, було атлантичне узбережжя включно з Океаном, для наших пращурів?

Нині хотів би сказати пару слів про русів і їх морські виправи на Захід.  Так, саме про тих наших русів-войовників, які на своїх легких і швидкохідних лодіях чи не щорічно ходили у битви на Чорному і Балтійському морях, схрещуючи свої мечі з добірними і вишколеними флотами Візантійської імперії, армадами вікінгів та іншого європейського і азіатського люду.

 А до чого тут Атлантика - спитаєте ви, з її іспано-португало-французьким узбережжям?

Для початку звернімося до писемних джерел. 

Так,  арабський вчений ІХ століття ал-Йа’кубі у своїй книзі "Книга Країн" пише про напад на іспанську Севілью у 844 р. народу «ал-маджус, яких називають ар-рус». Арабісти відзначають, що термін «ар-рус» використовувався у той час завжди в стосунку до народу, чисельність і могутність якого була очевидною для сучасників. Ще один автор - Ал-’Узрі (1003-1085 роки) відзначає, що під  час вищезгаданого штурму Севільї в серпні 844 р. руси/маджуси тоді задіяли 54 кораблі (а за даними Ібн ал-’Ізарі – 80 кораблів). 

Доповнив свідчення про ці напади географ ХІІ століття аз-Зухрі: «…приходили з цього моря ’Укійанус (Атлантика-М.Б.) величезні кораблі, які мешканці Андалузії називали каракир, а це кораблі великі, з чотирикутними вітрилами, які могли переміщуватися і вперед, і назад. На них плавали ватаги людей під назвою ал-маджус, народ сильний, доблесний і досвідчений у мореплавстві. Коли б вони не з’являлись, узбережжя порожніло через страх перед ними… Вони знищували всіх, хто траплявся їм у морі, грабували і брали в полон…». 

Ал-Мас’уді пише про ще один похід цього народу на Севілью, але вже під 912 р.: «…це були маджуси…і цей народ: ар-рус, про який ми вже згадували, оскільки ніхто, крім них, не ходить по цьому морю, яке з’єднується з морем ’Укійанус». Хоча, більшість хроністів оповідають, що спочатку маджусів помічали біля західних берегів Франції, звідки вони – попри Ліссабон – плили в Іспанію і з’являлись в Андалузії, однак, є два свідчення – Ібн Хаййана (кінця Х-ХІ століття) і анонімного автора опису Андалузії ХІV-ХV століття, згідно з якими напад на Севілью у 844 р. руси/маджуси здійснили зі сторони «Румійського моря», яким арабо-перські автори називали Середземне море.

Сьогоднішні російські дослідники вважають, що східні письменники вживали термін маджус по відношенню до скандинавів, які нападали на Іспанію, а саме слово "урдуманійун" відповідало західноєвропейській назві норманів і використовувалося винятково в іспано-арабських джерелах (Т.Калініна) (див. Додаток 1 внизу, під дописом).  

 У всьому цьому, одним з найцікавіших є питання конфесійної приналежності згаданих ар-рус/ал-маджус, які атакували Севілью у 844 р., оскільки кілька джерел паралельно ідентифікують їх з норманами-християнами. Але ж «скандинавські» вікінги прийняли християнство значно пізніше цієї дати! Тоді виникає питання – який морський народ провадив ту потужну флотилію на іспанську Севілью? 

Відповідь може критися у виясненні самого поняття: хто такі  "маджус". Частина дослідників вважає, що цим терміном араби називали вогнепоклонників (аргументацію цьому припущенню, я не знайшов). 

Вадим Сидоров: Территориальные споры и договорный федерализм

Одной из российских региональных новостей конца прошлого и начала нового годов стало предъявление Республикой Тыва  территориальных претензий двум соседним субъектам РФ — Красноярскому краю и Иркутской области. Глава республики Шолбан Кара-оол заявил о наличии спорных участков на границе Тывы с двумя соседними регионами, добавив, что «эти моменты требуют всесторонней проработки и справедливого разрешения». На что оперативно отреагировали власти указанных регионов, заявившие, что не собираются обсуждать существующие границы.

Многие наблюдатели, знающие или изучившие положение дел в регионе с одним из самых низких уровней жизни и колоссальными социальными проблемами, предположили, что к такому демаршу тувинского главу побудило желание поднять свой рейтинг и привлечь внимание Кремля, судя по всему, не намеренного поддерживать его избрание на третий срок. Тем не менее, у многих тувинцев эти заявления вызвали поддержку, ведь административные границы, проведенные с республикой, присоединенной к СССР и РСФСР только в  1944 году (с таким же успехом тогда могла бы быть, но не была присоединена Монголия), отсекли от нее часть традиционных пастбищ, ограничив доступ к ним местных пастухов.

Но подобные претензии есть и у ряда других народов, в частности, апеллирующих к закону «О репрессированных народах», принятому 01.07.1993 года. Регионалистам и федералистам имеет смысл заранее осмыслить свое отношение к этой проблеме, которая законсервирована в условиях централистской диктатуры, но может всплыть и наверняка всплывет при политической разморозке на просторах нынешней РФ.

Незавершенная реабилитация

Нельзя не признать очевидного – тоталитарный советский режим не только часто произвольно проводил национально-территориальные границы внутри СССР и его республик, давая основания считать себя обделенными целым народам, но в сталинский период подверг целый ряд народов фактическому этноциду, депортировав их со своей земли. В хрущевский период большинство из них (но не крымские татары, например) были «реабилитированы» – их ликвидированные национально-территориальные образования были восстановлены и им позволили вернуться в родные края. Но «реабилитация» далеко не всегда означала восстановление положения вещей до депортации.

Валентин Гаденов: Новое поколение уже действует!

Сознание планеты стремительно меняется, что даже совсем недавнее прошлое кажется примитивным по своему укладу и стилю жизни, где все эти сотни миллиардов в виде дворцов - мёртвый капитал, не приносящий никакой полезной значимости. Пустые дворцы, из которых можно было создать тысячи школ и больниц, развивать науку и улучшать жизнь людей, строить ракеты и межпланетные корабли в конце-концов.

Фараонский дворец небывалых масштабов для одного человека на фоне голодающих космонавтов в космосе, картина выражающая всё без слов, оголяющая всю суть застрявших в прошлом людей, где безграничная власть была самой желанной целью.

Однако новое поколение уже действует, они уже живут в одном мире и следят за всеми событиями одновременно, что и меняет весь мир сразу.

Перетекание капиталов началось, дворцы уйдут в прошлое на наших глазах и будут являться реликвиями примитивных амбиций.

Новая эра уже началась и нас ждут эпохальные перемены и в сознании, особенно после того, когда наш вид наконец-то откроет, что мы не одни в этой реальности и входить в неё с помпезными дворцами и яхтами, вместо космический кораблей и станций на других планетах, выглядит невообразимо глупо.

Тарас Чухліб: Французи вчилися патріотизму в українських гетьманів

У 1870-х роках, коли вже французи призабули про те, що століття тому вони штурмували Бастілію, в провідних театрах Парижа стала мегапопулярною п'єса "Гетьман" провідного драматурга Франції Поля Деруледа.

У 5-му заключному акті цієї історичної постановки на тему повстання гетьмана Мазепи проти Московського царства на сцену виходив сам Ясновельможний Гетьман обох сторін Дніпра і проголошував до глядачів ХАЙ ЖИВЕ СВОБОДА!: 

"...Народ врятований, Батьківщина велична наша! 

Не будемо вимірювати втрати жертвами. 

Вони на Небі Слави, де Господь зустрічає їх з радістю. 

Шануймо наших полеглих! Хай живе Свобода!"

Переклад з французької - професора Євгена Луняка.

 Літературна редакція - доктора наук Тараса Чухліба.

Поль Дерулед (фр. Paul Déroulède; 2 вересня 1846 року Париж — 30 січня 1914 року, біля Ніцци) — французький поет, автор драм і романів; політичний діяч, голова «Ліги патріотів». Вивчав юридичні науки, але незабаром залишив їх, захопившись літературними роботами. У війні 1870 року взяв участь в якості волонтера, при Седані був поранений і взятий у полон, втік, знову брав участь у військових діях і в придушенні Паризької комуни. Став широко популярним двома збірками патріотичних віршів, пройнятих спогадом про важку боротьбу і думкою про реванш: «Les chants du soldat» (1872) і «Les nouveaux chants du soldat» (1875). Автор віршованої драми «Гетьман», присвяченої Україні. 1877 року на сцені Одеона з гучним успіхом була поставлена віршована драма на 5 актів Деруледа «L'Hetman» (на українсько-польському матеріалі), а  1880 року вона була прийнята до постановки в Комеді Франсез, але не була поставлена через цензурні перешкоди. Українською мовою драму «Гетьман» переклала в Парижі українська письменниця Софія Наумович – псевдо Ольги-Любомири Вітошинської (1908-2000).

Ferhad Turanly: The National Liberation Movement Of The Azerbaijanis / Фархад Туранли: Національно-визвольний рух азербайджанців

THE NATIONAL LIBERATION MOVEMENT OF THE AZERBAIJANIS

The cause of the tragic event that occurred on 19 – 20 January 1990 was the national rebellion of the people as well as a powerful resistance of the Azerbaijanis to the Communist and totalitarian regime of the Union of Socialist Soviet Republics (USSR). The latter one is considered to be a national revolutionary movement. At that tie on the order from Moscow of the highest authorities of the USSR an invading attack was begun of different military arms onto the territory of Azerbaijan. Particularly, tank and landing military units of the RSFSR's troops entered Baku and began to beat severely the peaceful people, ruined quite a lot of dwelling and even historical monuments. Millions of the country's population people upraise to struggle for the independence of Azerbaijan and announced that all over the world. Baku quickly turned into an arena for battles between the rebelled Azerbaijanis and their enemies.

In those battles the Azerbaijanian people manifested its heroism, and many of the best of that people son died for the national freedom.

In the photos: the killed in the streets and on the squares of the city of Baku (on 19 – 20 January, 1990 г.) while fighting against the invaders, an attack on the peaceful population of the military machines in the streets and on the squares of the city of Baku, movement of the national resitance of the Azarbaijani on the Freedom Square on 19 – 20 January, 1990, Alley of the Killed for Freedom in th city of Baku /

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ АЗЕРБАЙДЖАНЦІВ!

Причиною трагічної події, яка сталася 19 – 20 січня 1990 року, стали всенародне повстання та потужний супротив азербайджанців комуністичному та тоталітарному режиму СРСР, які оцінюються як національно-революційний рух. В той час за наказом із Москви, Центрального керівництва СРСР почався загарбницький наступ різних родів військ на територію Азербайджану. Зокрема, підрозділи танкових і десантних військ РСФСР вступили в Баку та почали жорстоко вбивати мирних людей, зруйнували чимало житлових будинків та історичних пам’ятників. Мільйони людей країни піднялись на боротьбу за незалежність Азербайджану та проголосили про це на увесь світ. Баку швидко перетворився на арену боїв між повсталими азербайджанцями та їх супротивниками.

В цих боях азербайджанський народ справді продемонстрували свій героїзм, а багато кращих синів цього народу загинули за свободу.

На світлині: загиблі на вулицях та майданах м. Баку (19–20 січня 1990 р.) у боротьби з московськими загарбниками, атака на мирне населення військової техніки по вулицях та майданах м. Баку, Рух національного супротиву азербайджанців на Майдані Свободи 19 – 20 січня 1990 р., Алея загиблих за свободу в м. Баку.

Кирилл Серебренитский: Мой политологический манифест

 ... пожалуй, вот что: в честь бессонницы и Навального, - они у меня как-то сплавились  в одно целое сегодня, эти два фактора, - я сделаю то, от чего я уже не первый год тщательно воздерживаюсь в обычном уравновешенном состоянии: напишу здесь свой политологический манифест. Или что-то в этом роде. 

Следует предупредить, что это не программа и не кредо. Мои политические убеждения, точнее, моё эпическое мировосприятие вообще не имеет никакого отношения к XXI  веку; моя личная позиция в настоящее время - эго-суверенитет, если угодно, тихий брезгливый эго-сепаратизм. 

Моё политическое обиталище, точнее, убежище,  - Его Императорское и Королевское Величество Прошлое, которое я осознанно, надменно и безудержно романтизирую. 

Политическое Грядущее для меня - тревожная неизвестность.  Политическое настоящее - убогая мерзопакость.

Соответственно, программ у меня никаких нет, за исключением, разве что, пункта 1го и последнего:  "идите вы все в ж...".

Остались только обрывки давних размышлений, - прохладно-отстранённых, -  о политической праксиологии,

В данном тексте я не буду добавлять, после каждого второго предложения, моё обычное "по моему мнению", "я полагаю" и тд.  Здесь я пишу не о том, что я полагаю, а о том, что точно знаю. И не только я.

..............................

1. Очень легко определить, когда политический деятель врёт. Есть отчётливая единица измерения политического вранья, как ватт или ампер в физике. Это слово "народ". Чем чаще употребляется "народ", "народный", "за народ", "воля народа" и тд., - тем гуще и наглее враньё. 

2.  В параметрах политического действия никакого народа - нет. Вообще нет. Как нет Джеймса Бонда или Снежной Королевы. "Народ" - это условная риторическая фигура,  пронунциативная синекдоха, которая в проекции на реальность имеет примерно такое же значение, как "истинная свежесть" или "ослепительный блеск" в рекламном ролике. Народ ничего не решает, ни за что не отвечает, ни к чему не стремится, ничего не требует, никого не избирает и ничем не владеет, по вышеозначенной причине: его, как политического субъекта,  просто нет.

3.  Политик по природе своей - хищник.  Большинство, то есть добропорядочные граждане, честные налогоплательщики, трудящиеся и тд.  - это не то, чему политика служит, а то, чем она питается и на кого она охотится.

4. Политическую историю творят - в прямом осязаемом смысле, своими руками, - люди, которые, по каким-то причинам, утратили свою зону социального комфорта, а также и надежду её вновь найти. Те, кого Курцио Малапарте обозначил термином "катилинарии", то есть - трансгрессоры, просто по природе своей, по мировосприятию нацеленные на насилие и  разрушение.  В любом сообществе катилинарии - это, в социальном отношении, пренебрежимо малая величина, незначительные доли процента общего числа населения. Более того: катилинарии по определению - враги любого большинства, это воинствующие, атакующие, неутолимо голодные маргиналы.  Для них гражданское население, нынешнее электоральное "большинство",  - это вражеская крепость, которую нужно взять штурмом и спалить дотла. Или, точнее, скот, стадо, которым нужно овладеть, отнять его у соперника и перегнать к себе. Для успеха любого политического проекта следует искренне (и брезгливо) забыть о большинстве. И все силы сосредоточить на привлечении, унитаризации и структуризации катилинариев. Это относится не только к оппозиции, но и к пропозиции.

5. Вся суть всего - в том, что люди чудовищно управляемы и безгранично терпеливы.  Есть американская пословица: "один ковбой может загнать сорок лошадей в реку, но сорок ковбоев никогда не заставят одну лошадь пить".  Людей можно заставить пить, купаться, плавать, а также  добровольно топиться, под предлогом того, что под водой лучше живётся и легче дышится. И это чрезвычайно легко осуществить. 

6.  Люди не выходят из зоны социального комфорта не потому, что они трусливы, глупы, злы, раболепны, не потому, что их такими сделали или так заставили. Они не покидают зоны комфорта именно потому, что они в неё, в эту зону, всеми силами стремятся. Им там нравится и им туда хочется. Чтобы выманить людей из зоны комфорта, их нужно переманить в другую зону, лучше и приятнее. Звать людей "на улицы" (см. баррикады) во имя "справедливости" (см. совесть) - занятие бессмысленное, бессмысленно скучное и часто бессмысленно опасное.

Софія Дніпровська: Москва у боротьбі з Китаєм і місце у цьому України та Слов'янського світу

Московська держава була створена зовнішньою силою (Ордою) і повернути її в первинні рамки може тільки зовнішня сила співставна за рівнем агресивності і байдужості до людських втрат із її творцем.  Ніякі внутрішні перестройки з новим мишлєнієм, ніякі табакєрки і удавки для верховної глави і шеї, ніякі революції зверху і знизу не здатні перемінити природу цього злоякісного етнополітичного утворення. 

Наразі таким параметрам відповідає тільки Китай (теж нащадок Орди). 

Але тоді вже в повний зріст постане питання китайської експансії.

З огляду на параліч волі і розмивання ідентичності, що спостерігається в германо-романському світі, єдиним реальним заборолом проти китайського дракона може бути тільки Індія з її співставним із Китаєм демографічним потенціалом. 

І тільки Східна (слов'янська) Європа здатна втримати Континент від тотальної деєвропеїзації. 

Нас 100+ мільйонів. Не багато, але й не мало. І Україна - найбільша слов'янська країна. Плюс трохи балтів, плюс трохи румунів з мадярами, які нам типологічно подібні, бо мають з нами спільний субстрат.  

Плюс Кубань, Курщина, Білгородщина, Вороніжчина, Смоленщина, Псковщина і Новгородська земля, де живе переважно слов'янське населення (українці, білоруси і недобиті рештки Новгородської і Псковської республік). 

Якщо відокремити їх від Собяніна з Шойгу, Путіна, Мішустіна, Суркова, Лаврова, Вальки Стакан-Тютіної, Хуснуліна, Набіуліної,  Абрамовіча з Роттенбергом і прочої інтернаціоналки, яка зараз рулить недобитою тупуватим дядьком Семом Імперією Зла, то вийде солідний процент європейців. 

Тому секта відкритого суспільства так наполегливо обробляє Східну Європу і Україну зокрема, де її деструктивні ідеї ще остаточно не прижилися, і готується боротися з індійським расизмом і авторитаризмом. 

З Москвою й Китаєм вона грає в гру "хто кого поюзає". І поки що програє, завдаючи шкоди тільки антикитайським і антимосковським силам, яких вона береться просвіщати й демократизувати, позбавляючи імунітету від зовнішньої експансії. 

І дурні ми будемо, якщо добровільно, без спротиву віддамо свою долю (і долю Світу, яка від нас залежить більше, ніж ми думаємо) в руки купки шахраїв з непомірним апетитом, завищеною самооцінкою і повною відсутністю почуття відповідальності.

Володимир Єшкілєв: Про колективного підлітка та “зовнішнє управління”

 Коли люди чують слово “народ”, у кожного виникає іншій образ. Насправді, як стверджують медіатехнологи, у небагатьох, дуже небагатьох “народ” асоціюється з натовпом на площі чи з якоюсь умовною асамблеєю у великій залі.

Здебільшого при слові “народ” уява синтезує людську постать. Комуністичні пропагандисти звідкись знали про це, тому замовляли у художників плакати з зображенням “народу” у вигляді здоровенного дядька у робочій блузі з суворим виразом обличчя, простацькою зачіскою та виробничим знаряддям у мускулястій руці. Дядька доповнювала “мати-батьківщина” – не менш сувора тітка з вимогливим поглядом.

Чому це саме так? Є різні пояснення. Медіатехнологи впевнені, що йдеться про так звані архетипи – образи колективної уяви, що сформувалися в наших предків за давніх часів. Відповідно плакатні постаті радянської доби, на їхню думку, є хоча й далекими, проте прямими нащадками язичницьких ідолів – верховного племінного (солярно-військового) божества та богині-матері.

Пройшли десятиліття, карусель подій і вражень пришвидшила оберти, але закони візуалізації суспільних понять не змінилися ні на йоту. У грудні минулого року кільком сотням українців запропонували без попереднього обдумування описати “народ”. Понад половина з них уявила чоловіка доволі зрілого віку та велетенського зросту. Дехто з учасників експерименту спорядив його козацькими вусами, оселедцем і свиткою, інші одягнули “народ” у костюм або спецівку. Майже ніхто не уявив “народ” жінкою, навіть самі жінки. І в жодного з візуалізаторів не виникло образу народу-підлітка. А дарма.

Історія останніх трьох десятиліть натякає нам на те, що та уявна  спільнота, яку ми звикли позиціювати як “народ України”, колективно рефлектує далеко не так, як мав би реагувати на виклики і проблеми отой могутній зрілий дядько з оселедцем у піджаку-спецівці. “Народ” доволі мляво реагує на критичні загрози своїй самобутності, особливо на культурно-освітньому та інформаційному полях.

“Народ” легко й радісно ведеться на ситуативні подразники на кшталт “мєнти наших побили”. “Народ” всіма своїми колективними фібрами ненавидить багатих та успішних лише за те, що ті багаті та успішні. “Народ” обирає у владу не відповідальних професіоналів, а людей, яким вдалося емоційно його вразити – естрадників, крикливих і плаксивих харизматів, козаків-гаврилюків та просто хуліганів.

За всіма ознаками ми маємо справу не з колективним зрілим дядьком (суворою тіткою), а з колективним п’ятнадцятирічним вуличним підлітком (дворовою пацанкою). У цього колективного підлітка, як і в підлітка звичайного, поточні емоції домінують над розумом, бажання негайного драйву заступає бачення перспектив, а інтенції тверезого розрахунку зазвичай зводяться до хатнього куркульства та дитячого жлобства (не дам іграшки!).

Колективний підліток хоче халяви, видовищ, подорожей, тусовкової поваги. Підліток не хоче напружуватися і слухати вчителів; прагне, щоби все було так, як у дешевих фільмах: поганих мають посадити (а ще краще – стратити), а свої мають отримати валізу з грошима та сісти за кермо крутої тачки (варіант: щасливо одружитися). До того ж все це, умовно позиціоноване як “справедливість”, має відбутися без довгих послідовних зусиль, а через якесь диво, або ж за сценарієм хепенінгу.

Якщо хепенінгу не виходить, а диво десь затримується, підліток впадає в нерви, смертельно ображається і хейтить тих, кого призначає винним. Ну а кого саме призначити винним, йому підказують “друзі народу”, які сидять у зомбоящику.

Sogdian beauty be Taoye and Domperidone Guly

Sogdian beauty be Taoye and  Domperidone Guly

(Графические реконструкции ранне-средневекового женского костюма жителей Согда и их соседей).

Печатка боярина Ратибора, друга пол. ХІ – поч. ХІІ ст.

Печатка боярина Ратибора, друга пол. ХІ – поч. ХІІ ст.

Свинець; карбування. D – 23 мм, D2 – 20 мм; Н – 5 мм. 16,3 г.
Зі збірки Музею Шереметьєвих, Київ (VР-1101).

На лицьовій стороні обідок з крапок обрамляє погрудне зображення св. Климента Папи Римського, на що вказує й підпис обабіч фігури. Святий зодягнутий у єпископські ризи; правою рукою благословляє глядача, у лівій тримає Євангеліє. Напис на зворотній стороні печатки «от Ратибора» свідчить, що цими буллами скріплювалося листування і що вони не мали зобов’язань юридичного характеру.

Ратибор отримав у хрещенні ім’я Климент. Прототипом зображення патронального святого на печатках Ратибора слугували мозаїки Софії Київської. Ратибор фігурує у багатьох ключових епізодах історії Київської Русі. Він віддано служив Всеволодові Ярославичу та його родині. Два роки боярин був посадником київського князя в Тмутаракані, де спромігся карбувати власну срібну монету – на взірець своєї печатки. Існує гіпотеза, що Ратибор міг походити з княжого роду полабських слов’ян.

Опис Oleksandr Alfyorov у : 1000 років української печатки: каталог виставки [...]. Київ, 2013. С.59.

Микола Бандрівський: Чи були сармати на Тернопільщині?

(сумна доля кам"яної стели пізньоримського часу з Заздрості - рідного села владики Йосифа Сліпого)

Мабуть, всі ми чули про цих відчайдушних воїнів Українського Степу - сарматів, які близько 1700 років тому тримали у напрузі увесь північний схід Античного Світу. Будучи кінними лучниками і маючи особливий рід кавалерії - так званих катафрактаріїв (закутих у панцирну броню вершників і коней), сарматські воєначальники поступали на службу до наймогутніших держав того часу, беручи плату золотом та іншими коштовностями, які переправляли до себе на батьківщину - на Поділля та в прилеглі райони.

Так, от, стоїть питання: а, чи були сармати у нас, на Галицькому Поділлі, на теренах сьогоднішньої Тернопільщини?

Одразу ж зазначу, що знайдені у тернопільській землі монети сарматських царів та зразки сарматського озброєння і, навіть, поодинокі, ніби-то, сарматські поховання (які щораз частіше виявляють на Середньому Придністров"ї), все ж таки, не можуть розглядатися як доказ фізичного перебування тут сарматів, оскільки такі речі могли бути привнесені іншими народностями, бути військовими трофеями чи платою за службу. 

Слідів поселень після себе, сармати теж, майже, не залишали.  Тому, у питанні: "були чи не були?", потрібна була особлива сарматська пам"ятка, яку однозначно не можна було потрактувати ні за військовий трофей, ні за імпорт і т.п. 

І, така пам"ятка, причому неподалік самого Тернополя, знайшлася!

У 1904 році на околиці села Заздрість Теребовельського повіту місцевими селянами було знайдено доволі велику кам"яну стелу, яка у довжину сягала 5,05 метра, при ширині 1,2 метра. Усіх, хто її знайшов одразу ж зацікавили два великих знаки у вигляді тамг, які були викуті у верхній її частині, яка була старанно обтесана і зашліфована. На лицевій стороні знаходилося знаки у вигляді кола з вилкоподібною фігурою зверху, а третій знак, викутий на бічній поверхні, мав вигляд перевернутої догори букви "К" (див. рисунок). Лінії врізного рельєфу в перерізі були півкруглі і заглиблені до одного сантиметра, а висота вилкоподібних знаків - 24 см і 40 см., а "к"-подібного - всього 6,05 см., як це описав у своїй першій публікації цієї пам"ятки львівський археолог Богдан Януш (Василь Карпович), а згодом Віктор Драчук у своїй підсумковій праці зі схожими зображеннями.

Эвелина Ягубова: Усуни: этнос, история и культура

Усуни (кит. 烏孫) — кочевое племя индоевропейского (индоиранского) либо тюркского  происхождения, обитавшее в древности на севере современного Синьцзяна, а затем в гуннскую эпоху переселившееся на территорию Семиречья. Историю усуней можно проследить начиная с II в. до н. э.

Согласно свидетельству Яня Шыгу, усуни отличались от других обитателей Западного края: были среднего роста, имели голубые глаза и рыжие волосы. Глава общества усуней носил титул гуньмо (великий гуньми), а его родичи именовались далу. Столица усуней Чугу-чэн (Кызыл Ангар, город Красной долины) предположительно находилась на берегу Иссык-Куля (современное село Кызыл-Суу — центр Джети-Огузского района Киргизии). Государство усуней делилось на три части: восточную, западную, центральную. Усуни вели войны с кангюями и гуннами за пастбища, имели широкие дипломатические и родственные связи с Китаем. Общество усуней достигло уровня государственности. Источники упоминают город Усунь. Осёдлые усуни жили в постоянных жилищах, построенных из сырцового кирпича и камня, а кочевые в юртах.

Этническая принадлежность 

Ранее высказывались предположения о тождественности усуней и исседонов античных источников. Согласно Николаю Николаевичу Лысенко: «Здесь следует отметить, что античная традиция не знает ни этнонима усунь, ни этнонима юэчжи, которые, как хорошо показал в своей работе А. Н. Бернштам, являются своего рода китайской транскрипцией античного этнонима асии (усунь — кит. ист.) и древнеиранского тохар (юэчжи — кит. ист.)». Так же А. Н. Бернштам писал: «Асии — это древние исседоны, восточная ветвь массагетов». Согласно Николаю Николаевичу Лысенко: «Почти к такому же выводу [сделанному А. Н. Бернштамом о тождественности этнонимов асии и усунь] впоследствии пришёл М. В. Крюков, считающий, что древняя форма этнонима усунь — „должна быть близка к asuen“.

Относительно этнической принадлежности древних усуней продолжаются споры. Современные казахстанские исследователи настаивают на их тюркском происхождении, ссылаясь на то, что среди казахского народа присутствуют крупные тюркские роды «уйсуни» и «канглы»; такого же мнения придерживались в давние времена синологи Фридрих Хирт, Отто Франке, Иосиф Маркварт и частично Поль Пелльо. Мнение о тюркоязычности усуней разделяли историк и этнограф тюркских народов Н. А. Аристов (1847—1910) и японский учёный Куракити Сиратори, дешифровавший некоторые усуньские титулы и имена, сохранившиеся в китайской династийной истории Цянь Ханьшу.

В более поздних источниках наивысшей авторитетности усуни трактуются как часть индоевропейской (индоиранской) общности.

Поздравляем Азербайджан с завершением строительства Южного газового коридора

Поздравляем Азербайджан с завершением строительства Южного газового коридора, по которому азербайджанский газ поставляется напрямую в Европу, способствуя экономическому росту страны и укреплению энергобезопасности Европы.

Тарас Чухліб: На Поділлі знаходилася столиця сарматського царя Інісмея

Про те, що слов'янські племена входили до Сарматського царства сьогодні знають усі, але про той неймовірний факт, що у селі Пороги Ямпільського району на Вінничині у 1984 році археологи Б. Лобай та О.Симоненко віднайшли поховання сарматського царя Інісмея більшість українців і духом не чула. 

Сьогодні у Національному музеї історії України в Києві проходить чудова виставка "ЗОЛОТО ПОДІЛЛЯ" (https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3116696-taemnica-cara-inismea-i-skarbi-aki-se-nihto-ne-baciv.html), де відтворено не тільки образ давньоукраїнського царя Інісмея, але й виставляється його знаменитий меч.

Зображення: 

1) Золотий меч-кинджал царя Інісмея; 

2) Срібна монета царя Інісмея з його портретом; 

3) Тамга царя Інісмея, яка є набагато століть давнішою за варязький княжий знак Володимира;

 

 4) Давньоукраїнський цар сарматів Інісмей (сучасна реконструкція); 

5) Наукова стаття про царя Інісмея.

УКРАЇНЦІ, БУДЬТЕ ГІДНИМИ НАЩАДКАМИ СЛАВИ САРМАТСЬКИХ ЦАРІВ!

Володимир Єшкілєв: Про людську здатність свавільного заснування

Намагаюся згадати, коли саме словосполучення “захист життя”, “в ім’я життя”, “життєвий зміст” і под. вмонтували у політичні слогани. Коли це почалося? Коли ярлички “життєвості” почали доліплювати до старих, десятки разів перефарбованих “називальних борід”? Дехто каже, що за доби Віктора Андрійовича. Тоді, коли остаточно вицвіли інші ярлички. Оті всі “нова”, “народна” та “соціалістична”.

Я не погоджуюся. Усе почалося раніше. Ще, певне, за тих легендарних часів, коли мандрівні американські рекламники заходилися приміряти на себе “золоті комірці” політичних технологів, творці імен думали над тим, як би назвати оте “все хороше”, за яке борються ті, хто проти “усього поганого”.

“Чому б не назвати це «захистом життя»?” – подумав тоді, напевне, хтось з рекламників. Чому б не асоціювати тих пацанів, які борються за “все хороше”, з веселим кольоровим життям, а їхніх опонентів – з чорною сумною смертю? Але й сто років тому ця фішка не була свіжою.

Ще у другій половині ХІХ ст. інтелектуальна Європа перехворіла на “філософію життя”. Визначні представники цієї течії – Ніцше, Шелер, Бергсон, Дільтей – відкидали вивчення традиційних і класичних цінностей заради процесу творчого виробництва “життєвих” цінностей нового формату. І вони не залишилися без наслідувачів та продовжувачів.

Анрі Бергсон був кумиром європейських інтелектуалів трьох перших десятиліть минулого століття. У 1927 році він отримав Нобелівську премію з літератури. У міжвоєнні роки його “Матерія і пам’ять” стала настільною книгою тих, хто вважав себе могильниками класичного світу. А класичний світ, невиправно скалічений Великою війною, не мав сил сперечатися з “життєлюбами”, тікав від реального життя в монтенівські роздуми і програв.

“Життя безпосередньо є фундаментальним фактом, – тріумфував у передчутті Модерну Вільгельм Дільтей, – Воно є тим, що ми осягаємо зсередини; тим, за межі чого неможливо вийти. Життя неможливо притягнути до суду розуму”.

В Турции обнаружили уникальные письма Роксоланы и документы времен УНР

В архивах Турции обнаружили уникальные документы времен УНР, эпохи казачества и письма Роксоланы Хюррем. Также в Османском архиве был найден договор султана с гетманом Дорошенко.

Как рассказал чрезвычайный и полномочный посол Украины в Турции Андрей Сибига в интервью для "Радио Свобода", он лично смог ознакомиться с оригиналом Брест-Литовского мирного договора, ратификационной грамотой к нему, которые датированы 1918 годом.

"Наверное, я был первым украинцем, который за последние 100 лет прикоснулся к этому кусочку истории. Это невероятные ощущения! Среди прочего – договор султана с гетманом Дорошенко. И это один из первых документов, в котором фактически речь идет о международной субъектности казацкого государства. Документ очень хорошо сохранился. Наверное, применяли турецкоязычный оригинал, а украинский просто хранили в архиве", - отметил посол.

Он добавил, что в архивах нашли множество документов, которые касаются Крыма, а также Киева.

"О Крыме я вообще скажу, что там очень большое количество документов, которые также еще ждут своего исследователя. О Киеве я задавал в поиск, много документов. Есть переписка, доклады военачальников о боях, в том числе и с казаками. Там все это есть", - рассказал Сибига.

Он признался, что его впечатлили письма Роксоланы, которые прекрасно сохранились. Она была единственной известной султаншей родом из Украины и стала очень влиятельной во времена Османской империи. Директор архива разрешил сделать копию этих документов для Украины.

Как сообщил украинский посол, кроме Роксоланы султаншами стали еще четыре женщины из Украины. "Кроме Хюррем Султан, Роксоланы, были и другие султанши украинского происхождения, по меньшей мере четыре. Была такая Надежда Тюрхан родом из Тростянца Винницкой области. Также чрезвычайно влиятельная, она очень много сделала для своей Родины происхождения, как считают историки. Собственно, ее султанство приходилось на период Богдана Хмельницкого, а затем и на период Юрия Хмельницкого", - отметил Сибига.

Он рассказал и о документах времен УНР и сообщил, что его команда нашла подтверждение того, что посольство в годы УНР располагалось в Турции в очень престижном месте и проработало 4 года.

"Османская империя в то время была своеобразным хабом дипломатическим, где пересекалось очень много геополитических интересов. И Украина там присутствовала. Мы видели текущие документы, нашли первые проявления публичной дипломатии, когда жена украинского посла Лотоцкого в украинской вышиванке на страницах центральных газет сфотографировалась. Это имело большой резонанс. Архив содержит документацию с XIV столетия и далее. То есть, там есть документы всего периода существования Османской империи", - объяснил посол.

Олег Однороженко: «Звичайна схема» української історії

Днями в програмі "Лампа" з'явилося цікаве обговорення проблем української історії між Данилом Яневським і Андрієм Баумейстером. Рекомендую всім переглянути (https://www.youtube.com/watch?v=5KGqAhLBBjI). Шановні вчені піддали грунтовній критиці народницьке розуміння української історії, проаналізували наші поточні проблеми, які прямо пов'язані з цим наративом, що представляє українців у вигляді вічної жертви. Поговорили про наше імперське минуле та способи переосмислення концепції Михайла Грушевського. Одним словом - майже все по ділу. І відразу видно, що свого часу ведучий уважно ознайомився з моєю статею в "Українському тиждні" , де власне всі ці проблеми комплексно проговорені. Ця концептуальна стаття вийшла ще 11 років тому й викликала тоді цілий шквал обурення з боку представників "київського цеху ремісників-істориків". Тепер же слушність моїх ідей є як ніколи ясною та очевидною. Українці справді - народ-войвник та звитяжець, а не "чаєчка при битій дорозі", як це змальовував Грушевський та його послідовники.

З текстом цієї статті з редакторськими правками часопису можна ознайомитися за посиланням (https://m.tyzhden.ua/publication/3268). А первісний варіант публікую тут: 

«ЗВИЧАЙНА СХЕМА» УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Сучасна Україна нагадує атлета, який має всі передумови для високих результатів та перемог, але зовсім не вірить у себе, в якого чудові кондиції, але геть бракує духовно-вольових якостей, який програв змагання ще до його початку. Україна має потенціал великої держави – численне та якісне населення, ключове геополітичне розташування, науково-технічні кадри та розвинуту промисловість, що спроможні забезпечити нам провідне місце в науковій і військовій галузях, зробити країну самодостатньою космічною й ядерною державою.

Але при цьому більшість нашого народу й практично всі державні діячі сприймають Україну як позбавлену будь-якої історичної перспективи маленьку недодержаву на задвірках третього світу. Її завдання – більш-менш довго перетривати над берегами Чорного моря, з тим щоб остаточно визначитися, в чому ж розчинятися – в Європі чи Євразії. «Державним мужам» навіть не спадає на думку, що Україна може провадити великодержавну політику чи принаймні бути регіональним лідером, здатна виявляти геополітичну активність на східному напрямі, створити тридцятимільйонну українську п’яту колону в РФ та підтримати козацький сепаратизм Дону та Кубані.

Замість того, щоб підпорядкувати Придністров’я, вони погоджуються на відторгнення на користь Румунії частини українського шельфу, а завтра почнуть роздавати наші терени всім охочим до цього сусідам, аби лише довести «споконвічну» миролюбність України. Подібне бачення власного місця в світі та свого майбутнього випливає лише з одного джерела – неадекватного сприйняття минулого. Якщо країна уявляє свою історію убогою та неповноцінною, то такою ж буде і її подальша доля.

У чому полягає «звичайна схема» української історії для більшості сучасних українців? Згідно з поглядами найвизначнішого українського історика Михайла Грушевського та його послідовників, які взяла на озброєння (дещо змодифікувавши) сучасна історіографія, українці – це упосліджена бездержавна нація, позбавлена власної еліти, миролюбна хліборобська маса холопів без військового хисту та прагнення до експансії, перманентно кривджена всіма своїми сусідами. Вона розташована у «фатальних» географічних умовах – без природного кордону на сході, що відкривало шляхи для безкарних нападів на наші землі. Вся українська минувшина в уявленні більшості наших істориків – це безперервний ряд поразок та невдач, гноблення й приниження, безсенсових неорганізованих бунтів, зрад та розбрату; це така собі мазохістська вистава, спостерігати за якою важко навіть із бромом.