Андрій Поцелуйко: Від «історичного міфу» до «символічного наративу»: проблема термінології в осмисленні минулого

У сучасному українському публічному дискурсі одним із найуживаніших термінів, пов'язаних з історичною пам'яттю, є поняття «історичний міф». Ним позначають найрізноманітніші явища: від національних легенд і колективних уявлень про минуле до політичних інтерпретацій історії та моделей національної ідентичності. 

Однак дедалі частіше постає питання про те, наскільки вдалим є саме це поняття для опису таких феноменів.

Проблема полягає не лише в науковій точності терміна, а й у тих конотаціях, які він викликає у широкої аудиторії. 

У сучасній українській мові слово «міф» давно перестало бути нейтральним поняттям. Для більшості людей воно асоціюється насамперед із вигадкою, помилкою, оманою або свідомою неправдою. Коли ми говоримо, що певне твердження є міфом, то фактично натякаємо на його недостовірність. Саме тому словосполучення «історичний міф» майже автоматично сприймається як означення хибного уявлення про минуле.

Проте така інтерпретація далеко не завжди відповідає змісту того явища, яке намагаються описати історики, культурологи чи філософи історії.

Багато колективних уявлень про минуле не є ані вигадками, ані фальсифікаціями. Вони можуть ґрунтуватися на цілком реальних подіях, історичних фактах та документально підтверджених процесах. Водночас ці події набувають особливого символічного значення для суспільства. Вони стають елементами колективної пам'яті, джерелами самоідентифікації, моральними орієнтирами та носіями історичного сенсу.

Коли українці сприймають козацтво як символ свободи, коли певні історичні постаті стають втіленням національної гідності або коли окремі події перетворюються на точки кристалізації колективної пам'яті, ми маємо справу не стільки з вигадкою, скільки з процесом символічного осмислення історії.

Саме тому термін «історичний міф» нерідко виявляється невдалим. Він змішує різні рівні аналізу та створює небажані асоціації з неправдивістю. Те, що в науковому контексті може означати символічну інтерпретацію історичного досвіду, у публічному просторі часто сприймається як звинувачення у фальсифікації.

У результаті поняття перестає бути аналітичним інструментом і перетворюється на полемічний ярлик.

Якщо певну історичну інтерпретацію називають «міфом», то в багатьох випадках це вже не опис, а оцінка. Не аналіз, а критика. Не спроба зрозуміти, як суспільство надає сенс власному минулому, а спроба поставити під сумнів легітимність такого сенсотворення.

Саме тому доцільно шукати більш нейтральні поняття, які дозволяють описувати відповідні явища без автоматичного перенесення негативних конотацій.

Одним із таких понять може бути термін «історіософський концепт».

Його перевага полягає в тому, що він акцентує увагу не на проблемі фактичної достовірності чи недостовірності, а на сфері історичного смислу. Історіософський концепт являє собою певний спосіб осмислення історичного процесу, бачення його логіки, спрямованості та значення для спільноти.

Коли суспільство говорить про власну історичну місію, про особливу роль певних подій у національному розвитку або про фундаментальні цінності, що проявляються в історичному досвіді, воно створює не обов'язково міфи, а саме історіософські концепти.

Такі концепти можуть бути предметом дискусії, критики чи переосмислення, але вони не є тотожними вигадкам. Вони належать до сфери інтерпретації історії, а не до сфери історичної неправди.

Іншим перспективним поняттям є термін «символічний наратив».

На відміну від слова «міф», він не несе в собі припущення про хибність змісту. Символічний наратив — це розповідь про минуле, яка виконує не лише інформаційну, але й смислотворчу функцію. Вона допомагає спільноті зрозуміти себе, сформувати колективну пам'ять та окреслити власну ідентичність.

Будь-яка політична нація існує не лише завдяки спільним інституціям, а й завдяки спільним наративам. Люди повинні мати уявлення про те, хто вони, звідки походять, які події вважають визначальними та які цінності прагнуть захищати. Саме тому символічні наративи є невід'ємною частиною існування будь-якої історичної спільноти.

На відміну від поняття «міф», термін «символічний наратив» не передбачає автоматичного протиставлення між символічністю та історичною правдою. Подія може бути водночас історично реальною і символічно значущою. Символізація не є синонімом вигадки.

Зрештою, проблема полягає не лише в окремому слові, а в ширшій культурі мислення про історію. У публічному просторі надто часто виникає спокуса звести будь-яке смислове осмислення минулого до «міфотворчості», а будь-яку колективну пам'ять — до набору історичних міфів. Такий підхід спрощує складні процеси формування ідентичності та збіднює інтелектуальний інструментарій гуманітарного аналізу.

Історія існує не лише як сукупність фактів. Вона існує також як простір значень. Люди не просто знають минуле — вони його інтерпретують, переживають і наділяють сенсом. Для опису цих процесів потрібна термінологія, яка не нав'язує заздалегідь негативної оцінки.

Саме тому в багатьох випадках поняття «історіософський концепт» або «символічний наратив» виявляються продуктивнішими за традиційний термін «історичний міф». Вони дозволяють говорити про смислотворення без натяку на вигадку, про колективну пам'ять без звинувачення в неправді та про історичну ідентичність без прихованої дискредитації її символічних основ.

Можливо, саме така термінологічна зміна здатна зробити дискусії про історію не лише точнішими, але й інтелектуально чеснішими.