Таке змішування не лише породжує концептуальну плутанину, але й істотно збіднює саму якість інтелектуальної дискусії. Адже точність понять є не просто технічною вимогою науки. Вона визначає здатність мислити про складні суспільні процеси без спрощень і редукцій.
Перш за все варто звернути увагу на те, що будь-яке людське знання про соціальну реальність має наративний характер. Людина не просто накопичує факти. Вона впорядковує їх у послідовності, встановлює причинно-наслідкові зв'язки, виділяє головне та другорядне, формує сюжетні лінії. Саме так виникають наративи.
Історик, який описує революцію, журналіст, який пояснює політичну кризу, соціолог, який аналізує суспільні зміни, або навіть людина, яка розповідає історію власного життя, — усі вони створюють наративи. Без наративної структури людське мислення про складні події було б практично неможливим.
Саме тому наративотворчість не є якимось особливим або підозрілим видом діяльності. Вона є фундаментальною умовою людського осмислення світу. У цьому сенсі не існує суспільства без наративів, так само як не існує історії без інтерпретацій.
Однак у сучасній українській публічній мові слово «міфотворчість» дедалі частіше використовується саме як замінник поняття «наративотворчість». Будь-яка спроба побудувати цілісну розповідь про історичні події починає називатися міфом. Будь-яка колективна пам'ять автоматично оголошується міфологією. Будь-яка історична інтерпретація ризикує отримати ярлик «міфотворчого проєкту».
Подібна практика є інтелектуально недбалою.
Причина полягає в тому, що міф і наратив — це не тотожні явища.
Наратив відповідає на питання: «Як ми розповідаємо про події?»
Міф відповідає на питання: «Який глибинний сенс ми надаємо цим подіям?»
Міф не просто організовує факти у послідовність. Він перетворює окремі факти на символи, надає їм універсального значення, вводить їх у простір колективної ідентичності. У міфі історичний факт перестає бути лише фактом. Він стає знаком чогось більшого.
Саме тому міфологізація може відбуватися навіть навколо абсолютно достовірних подій.
Перемоги у війнах, державотворчі процеси, національні трагедії, постаті героїв, культурні досягнення — усе це може ставати матеріалом для міфотворчості без жодного викривлення фактів. Реальні події поступово набувають символічного виміру. Вони починають виконувати функцію колективних орієнтирів, моральних прикладів, історичних архетипів.
У цьому полягає одна з найважливіших відмінностей між міфом і брехнею.
У масовій свідомості слово «міф» часто використовується як синонім неправди. Проте в гуманітарних науках таке розуміння давно вважається надто примітивним.
Міф може бути історично неточним, але може бути й історично достовірним. Його специфіка полягає не в обов'язковій хибності, а в особливому способі надання значення подіям.
Наприклад, суспільство може створити героїчний міф навколо цілком реальної особистості. Біографія цієї людини може бути документально підтвердженою, але колективна свідомість поступово починає сприймати її не просто як історичного діяча, а як уособлення певних цінностей, чеснот або національного характеру.
У такому випадку ми маємо справу з міфотворчістю, але аж ніяк не з фальсифікацією.
І навпаки, можлива ситуація, коли певна інформація є повністю вигаданою або сфальсифікованою, але при цьому не формує жодного міфу. Вона залишається просто дезінформацією.
Саме тому особливо проблематичним є поширене сьогодні ототожнення міфотворчості з виробництвом неправди.
Таке ототожнення виникає через ще одну концептуальну помилку — змішування міфу з фейком.
Фейк — це насамперед проблема відповідності фактам.
Міф — це проблема символічного значення.
Це різні аналітичні площини.
Коли журналіст вигадує подію, якої ніколи не було, він створює фейк.
Коли суспільство перетворює реальну подію на символ власної ідентичності, воно створює міф.
Ці процеси можуть перетинатися, але не зводяться один до одного.
На жаль, у багатьох сучасних публічних дискусіях слово «міф» дедалі частіше використовується як універсальний негативний маркер. Воно перестає описувати конкретний тип культурного явища і починає виконувати функцію риторичної зброї.
Достатньо назвати певне твердження міфом — і складається враження, що його вже спростовано.
Проте така практика має мало спільного з критичним мисленням.
Критичне мислення передбачає аналіз структури аргументації, перевірку фактів, виявлення логічних помилок та оцінку джерел. Просте наклеювання ярлика не замінює жодної з цих процедур.
Більше того, надмірне вживання поняття «міфотворчість» нерідко приховує нерозуміння того факту, що сама критика також здійснюється через наративи.
Той, хто викриває «міфи», сам конструює альтернативний наратив. Він також відбирає факти, встановлює між ними зв'язки, пропонує певну інтерпретацію минулого або сучасності. Його позиція не знаходиться поза наративністю.
У цьому полягає один із парадоксів сучасних інтелектуальних дискусій: боротьба з нібито міфами часто сама набуває форми нового міфу про власну об'єктивність.
Насправді ж доросла інтелектуальна культура повинна визнавати неминучість наративів і водночас зберігати здатність розрізняти між наративом, міфом та фальсифікацією.
Наратив є способом організації знання.
Міф є способом символічного осмислення знання.
Фальсифікація є спотворенням знання.
Лише за умови такого розрізнення можна вести змістовну розмову про історичну пам'ять, національну ідентичність, політичну культуру та суспільну свідомість.
Термінологічна точність у цьому випадку є не питанням академічного педантизму, а необхідною умовою інтелектуальної чесності. Адже коли будь-який наратив оголошується міфом, а будь-який міф — брехнею, ми втрачаємо здатність бачити складність культурних процесів. Замість аналізу з'являється ярлик, замість розуміння — спрощення, а замість критичного мислення — ритуальне викриття.
І саме тому поняття «міфотворчість» заслуговує на значно уважніше й відповідальніше використання, ніж те, яке ми надто часто спостерігаємо в сучасному українському публічному інтелектуальному просторі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий