Проте між говорити про насильство і смакувати насильством існує істотна різниця.
Саме ця різниця дозволяє помітити своєрідність деяких публічних висловлювань Володимира Путіна. У його публічній мові час від часу виникає садистична естетика насильства, в якій важливим стає не лише сам факт знищення жертви, а й уявлення про її безпорадність, фізичне руйнування та сам процес насильства.
Найвиразніший приклад — його недавня розповідь про косаток і білих ведмедів. Путін не обмежився твердженням, що косатки є сильними хижаками. Він створив конкретну сцену: косатки нібито нападають на білого ведмедя зграєю, кидаються на нього і розривають його на частини. Після цього він назвав побачене «дуже цікавим» і використав цю історію як спосіб пояснити, «в якому світі ми живемо», пов'язавши її з виправданням російської війни.
Тут важлива сама структура розповіді. Насильство не є абстракцією. Воно візуалізоване. Є сильний хижак, є безпорадна жертва, є напад, є фізичне розривання тіла. І є спостерігач, який не просто констатує факт, а зупиняється на цій сцені й характеризує її як цікаву.
Саме цей момент — інтерес до процесу руйнування жертви — відрізняє таку риторику від звичайної диктаторської формули «ми знищимо ворога».
Класична тоталітарна мова зазвичай має іншу логіку. У Гітлера ворог часто постає як паразит, інфекція або патологічна тканина, яку необхідно видалити з організму. У Сталіна політичне насильство також часто описувалося мовою очищення, боротьби з «шкідниками» та усунення небезпечних елементів. У фашистській риториці Муссоліні кров і смерть могли романтизуватися як ознаки мужності, героїзму та історичної сили.
Це жорстока, але переважно функціональна мова: ворога потрібно знищити, суспільство потрібно очистити, держава повинна перемогти.
У путінських висловлюваннях іноді з'являється інша інтонація. Насильство може поставати не тільки як необхідний інструмент, а як видовище сили, за яким можна спостерігати.
Це можна назвати садистичним компонентом політичної естетики.
Садистична структура тут полягає не просто в заподіянні болю. Її центральним елементом є асиметрія влади: одна сторона має абсолютну перевагу, інша не може чинити опір. Сильний переслідує слабкого, наздоганяє його, позбавляє можливості втечі й завдає йому фізичної шкоди. Саме безпорадність жертви робить сцену важливою.
У цьому сенсі історія з косатками перегукується з іншою відомою реплікою Путіна: «нравится — не нравится, терпи, моя красавица». Її походження та точні фольклорні конотації можуть бути предметом окремої дискусії, однак сама конструкція вислову є показовою: бажання жертви не має значення, її незгода не має сили, а остаточне слово належить тому, хто має владу.
Тут уже виникає сексуалізований вимір домінування побудований навколо примусу, підкорення та позбавлення іншого суб'єктності.
Тому в різних висловлюваннях можна побачити схожу структурну схему:
сильний суб'єкт — слабка жертва — неможливість опору — примус — демонстрація абсолютного домінування.
Це не означає, що кожен такий вислів має сексуальне значення. Проте поява сексуалізованої мови примусу поруч із натуралістичними описами фізичного знищення робить путінську риторику своєрідною.
У публічній риториці Путіна насильство іноді не просто виправдовується або проголошується необхідним — воно естетично смакується.
Це проявляється в увазі до тілесної конкретики, у сценах хижацтва, у підкресленні безпорадності жертви, у демонстрації задоволення від самого видовища сили. І саме тому таку риторику доречно аналізувати не лише через категорії пропаганди, мілітаризму чи імперської ідеології, а й через поняття садистичної естетики влади.
У такій естетиці світ уявляється не як простір взаємодії рівних суб'єктів, а як харчовий ланцюг.
Є ті, хто їсть, і ті, кого їдять.
Є ті, хто може примушувати, і ті, хто мусить терпіти.
Є той, хто розриває, і той, кого розривають.
І найважливіше — ця нерівність подається не як моральна проблема, а як природний закон світу.
Саме це, можливо, є найбільш характерною рисою такого дискурсу. Насильство перестає потребувати морального виправдання, тому що воно оголошується природним. Косатка розриває ведмедя, сильний підкорює слабкого, держава знищує противника — і все це зводиться до однієї картини світу: виживає той, хто сильніший.
У такій системі координат співчуття до жертви стає ознакою слабкості. Натомість здатність завдати шкоди і витримати її стає доказом сили.
Тому термін «садистичний» тут варто розуміти не як психіатричний діагноз конкретної людини, а як характеристику способу естетичного конструювання насильства.
І саме в цьому сенсі путінська риторика справді вирізняється: не самим масштабом жорстокості, не самим схваленням смерті і навіть не самим використанням образів хижацтва, а моментами, коли сам акт фізичного знищення жертви стає предметом демонстративного інтересу і своєрідного смакування.
Це вже не просто мова влади.
Це мова, в якій влада отримує естетичну форму — форму спостереження за тим, як сильний робить із безпорадним те, що йому заманеться.
Комментариев нет:
Отправить комментарий