Якщо відкинути конкретні назви режимів, партій і політичних доктрин, можна побачити кілька фундаментальних способів відповісти на питання про джерело влади.
Найдавніший із них пов'язаний із Богом. У сакральній моделі остаточне джерело політичного порядку знаходиться поза людським суспільством. Влада легітимна тому, що відповідає Божій волі або встановленому Богом порядку. Монарх може правити «з Божої милості», а держава — захищати не просто політичний інтерес, а моральний і релігійний лад. У такій системі народ не є остаточним сувереном. Навіть правитель у принципі не є абсолютно самовладним, оскільки його влада сама підпорядкована вищому порядку. Іспанія Франко та Португалія Салазара вже у XX столітті демонстрували авторитарні форми, в яких політична влада значною мірою виправдовувалася католицизмом, традицією та захистом певного морального порядку. Тут формула легітимації принципово відрізняється від демократичної: не Бог отримує легітимність від народу, а навпаки — людський політичний порядок має відповідати вищому, трансцендентному порядку.
Секуляризація політики поступово переносить джерело легітимності з неба на землю. Якщо раніше влада говорила від імені Бога, то тепер вона дедалі частіше говорить від імені народу. Народ стає сувереном, а політична влада — його представником. Націоналізм лише надає цьому колективному суб'єкту конкретнішої історичної форми, називаючи його нацією. Тому на найвищому рівні абстракції народ і націю справді можна об'єднати: в обох випадках абсолютним суб'єктом проголошується певне колективне «ми». Саме тут, однак, виникає парадокс авторитарної політики. Якщо народ є джерелом влади, то чому він не може усунути того, хто стверджує, що його представляє? Диктатура може розв'язати цю суперечність не відмовою від народу, а привласненням права визначати, хто є справжнім народом і якою є його справжня воля. Тоді правитель уже не просто керує народом: він претендує на те, щоб бути його автентичним вираженням. Той, хто виступає проти нього, відповідно, може бути оголошений не просто політичним противником, а ворогом народу або нації. Влада таким чином не відкидає народний суверенітет, а монополізує право говорити від його імені.
Фашистські та націоналістичні режими особливо добре демонструють цю логіку. Вождь не обов'язково подається як джерело легітимності сам по собі. Він може бути представлений як персоніфікація нації, її волі та історичної долі. Саме тому поняття «вождя» варто відрізняти від поняття абсолюту. Вождь може бути лише тим, хто претендує на монопольне право говорити від імені абсолюту. У такій конструкції народ або нація є вищою інстанцією, а вождь — її нібито найчистішим представником. Отже, питання «хто править?» не збігається з питанням «від чийого імені він править?». Відповіддю на перше може бути «вождь», але відповіддю на друге — «нація».
Комуністична модель робить наступний крок і замінює народ як єдиного колективного суб'єкта певним класом. Пролетаріат стає не просто соціальною групою, а історичним суб'єктом. Його влада виправдовується тим, що він нібито втілює об'єктивний напрямок суспільного розвитку. Тому комуністична легітимація має складнішу структуру: партія представляє клас, а клас, у свою чергу, представляє певну історичну необхідність. Тут виникає ще один можливий абсолют — історія. Якщо суспільство нібито розвивається за об'єктивними законами, то влада може стверджувати, що вона не просто висловлює чиїсь політичні бажання, а діє відповідно до того, що історично необхідно. У цьому сенсі «історична необхідність» виконує частково ту саму функцію, яку в іншій системі виконує Бог: вона виносить джерело легітимності за межі поточної політичної волі. Різниця лише в тому, що в одному випадку йдеться про трансцендентну волю, а в іншому — про нібито об'єктивний закон історичного розвитку.
Особливо цікавою є легітимація військових режимів. На перший погляд може здатися, що їхнім абсолютом є армія. Проте це не зовсім так. Армія найчастіше виступає не як остаточне джерело легітимності, а як носій сили, який нібито змушений втрутитися для порятунку держави. Військові рідко говорять: «ми повинні правити, тому що ми військові». Натомість їхня аргументація зазвичай будується навколо твердження, що політичний порядок зруйнований, держава перебуває під загрозою, нормальні механізми більше не працюють, а тому збройні сили змушені втрутитися, щоб відновити порядок. У такій конструкції абсолютом стає вже не армія, а порядок, стабільність, безпека або сама необхідність.
Ця логіка особливо виразно проявилася в латиноамериканських військових диктатурах XX століття. Після перевороту 1973 року чилійські військові представляли своє правління як порятунок країни від марксизму, хаосу та руйнування держави. Аргентинська хунта 1976 року назвала свій режим «Процесом національної реорганізації», тобто представила захоплення влади як необхідну перебудову національного порядку. Бразильський військовий режим також виправдовував втручання необхідністю захисту держави від комуністичної загрози. У всіх цих випадках військові намагалися представити себе не як групу, яка просто захопила владу, а як особливий інструмент порятунку суспільства.
Саме тому для військово-авторитарної риторики такими важливими стають поняття порядку, стабільності, безпеки, дисципліни, національного відновлення та боротьби з хаосом. Насильство при цьому не обов'язково проголошується добром самим по собі. Навпаки, його представляють як вимушений засіб. Формула має приблизно такий вигляд: суспільству загрожує хаос, нормальні процедури перестали працювати, тому виникає надзвичайна необхідність, а разом із нею — право на надзвичайне насильство. Влада стверджує не «ми хочемо правити», а «ми змушені правити, тому що без нас зникне порядок». У цьому полягає особливість військового авторитаризму: його легітимація часто має не стільки ідеологічний, скільки функціональний характер. Він може навіть не обіцяти ідеального суспільства. Йому достатньо обіцяти припинення хаосу.
Тому, якщо максимально абстрагуватися від конкретних політичних режимів, можна побачити кілька фундаментальних відповідей на питання про джерело влади. У сакральній моделі це Бог. У національній та демократично-популістській моделі — народ або нація. У комуністичній — клас, доповнений ідеєю історичної необхідності. У військово-авторитарній — порядок, безпека та необхідність запобігти хаосу. Водночас монарх, вождь, партія чи хунта є не обов'язково самими абсолютами. Вони є тими, хто претендує на право говорити від їхнього імені.
У цьому й полягає одна з найглибших закономірностей політичної легітимації. Влада прагне винести джерело власного права за межі самої влади. «Я цього хочу» — недостатня підстава. «Цього хоче Бог» — уже абсолютна підстава в сакральній системі. «Цього хоче народ» — у системі народного суверенітету. «Цього вимагає історія» — у революційній доктрині. «Це необхідно для порядку» — в авторитарній доктрині надзвичайного стану. В кожному випадку конкретна влада намагається сказати: джерело мого права знаходиться не в мені самому.
Отже, якщо поставити питання максимально радикально — «від чийого імені править влада?» — то за безліччю історичних форм можна побачити кілька основних абсолютів: Бог, народ, клас, історія, порядок. Усі вони відповідають на одне фундаментальне питання: хто або що має останнє слово? Саме це питання є важливішим за назву режиму. Бо монарх, вождь, партія чи генерал — це лише носії влади. Справжня боротьба відбувається за право визначити, яка інстанція стоїть вище за людину і може остаточно виправдати її наказ.
У цьому сенсі історію політичної легітимності можна побачити як історію зміни відповідей на одне й те саме питання. Спочатку останнє слово належало Богові. Потім дедалі частіше — народу. Далі з'явилися клас, нація, історія, революція, держава, порядок, право. Але структура залишилася незмінною: політична влада прагне говорити не від власного імені, а від імені чогось такого, що вважається вищим за неї саму. І саме той, хто отримує монополію на право говорити від імені цього абсолюту, отримує можливість перетворити владу з простого факту сили на владу, яка претендує на легітимність.
Комментариев нет:
Отправить комментарий