Андрій Поцелуйко: Мухосранськ проти Москви: як імперський центр і периферія створюють мову зневаги до простору

Мухосранськ проти Москви: як імперський центр і периферія створюють мову зневаги до простору

У кожній культурі існують місця, яких формально не існує, але які всі розуміють. Це не географічні об’єкти, а символи. Вони живуть у мові як своєрідні «антикарти» — простори, куди відправляють усе небажане: нудьгу, відсталість, провінційність, безнадію.

У російському мовному середовищі такими символами стали назви на кшталт Мухосранськ, Зажопинськ, Хуево-Кукуево, Ебеня, Пиздопропащенськ. Вони звучать як пародія на справжні міста, ніби десь далеко існує населений пункт, де немає цивілізації, перспектив і зв’язку зі світом.

Цікаво, що це не просто грубий гумор. За цими словами стоїть певна модель сприйняття простору: існує центр, де відбувається «справжнє життя», і існує периферія, яка визначається через свою віддаленість від цього центру.

Саме тут виникає питання: чому в російській культурі така модель набула настільки яскравої форми? Чому образ «забутого міста на краю світу» став настільки потужним? І чому українська культура виробила дещо інший тип подібного гумору?

1. Священний центр: простір як ієрархія

Імперські культури майже завжди створюють вертикаль простору. Не всі місця є рівними: одні стають центрами сенсу, інші — периферією.

У Російській імперії, а пізніше в радянській системі, існувала дуже сильна символічна роль столиці. Москва була не просто великим містом — вона сприймалася як політичний і культурний центр. Санкт-Петербург певний час виконував іншу, але також центральну роль як «вікно до Європи».

Поза цими центрами існував величезний простір, який часто описувався через відсутність:

Мирослав Чайковський: Дніпро-донецька культура – «останні могікани» обухівського неоліту

Зараз дуже модно шукати «предків українців». Склалося так, що на їх роль записали «трипільців» - не індоєвропейців і не слов’ян. Замість, приміром, носіїв неолітичної дніпро-донецької культури, котрі за всіма параметрами більше підходять на неї.

Втім, моя задача – дослідження пам’яті території, а не глорифікація її окремих маніфестацій і феноменів. Відтак, сьогодні розберемо знахідки племен, котрі тривалий час жили біля «трипільців і в їх тіні. Історичній, передусім. Для цього проаналізуємо працю Д.Я. Телегіна «Дніпро-донецька культура» (до історії населення епохи неоліту – раннього металу півдня Східної Європи), Київ, 1968.

Носії дніпро-донецької культури — це велика спільність неолітичних племен, які мешкали на території України та Білорусі (Подніпров’я, Полісся, Донеччина) у V–III тисячоліттях до н. е..

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ТИП: це були пізні кроманьйонці — масивні північні європеоїди, що відзначалися високим зростом (в середньому 171,7 см), великим об’ємом черепа та широким обличчям.

«ЕТНІЧНА ПРИНАДЛЕЖНІСТЬ»: дослідники пов’язують їх з індоєвропейською мовною сім’єю. Племена цієї культури (особливо її північних груп) вважаються одним із найдавніших компонентів у формуванні балто-слов’янської спільності.

СПОСІБ ЖИТТЯ І ГОСПОДАРСТВО: відпочатково вони були мисливцями, рибалками та збирачами. Проте вони одними з перших у своєму регіоні почали переходити до відтворюючого господарства: приручали тварин (биків, свиней, овець) та освоювали примітивне землеробство (ячмінь).

КУЛЬТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ: їх легко впізнати за гребінцево-накольчастим орнаментом на кераміці та використанням специфічних знарядь, таких як кам’яні «човники»

Згідно з джерелом, племена дніпро-донецької культури активно заселяли територію сучасної Київської області, особливо долину Дніпра та його приток.  На території сучасного Обухівського району та в безпосередній близькості до нього зафіксовано низку важливих пам'яток, які Телегін відносить переважно до черкаської локальної групи.

ТАЦЕНКИ: поселення, зафіксоване під номером 44 на карті поширення культури. Воно розташоване в межах сучасної Обухівської міської громади.

ДЕРЕВ’ЯНА: село, де було знайдено один із найхарактерніших артефактів культури — тальковий «човник» (знаряддя для полірування). Ця знахідка є важливим етнографічним маркером дніпро-донецьких племен у цьому регіоні.

УКРАЇНКА: також позначена як місце знахідки пам'яток цієї культури (№48 на карті).

ВІТА ЛИТОВСЬКА: одне з найбільш досліджених поселень. Тут знайдено залишки наземного житла (3х2,5 м) із вогнищем у центрі. Саме на кераміці з Віти Литовської було виявлено унікальні відбитки зерен культурного ячменю, що свідчить про початки землеробства.

Сусідство племен дніпро-донецької культури з іншими спільнотами, особливо з трипільцями, було тривалим і відіграло ключову роль у їхньому господарському та культурному розвитку. Межа між ними на Київщині проходила по Дніпру, але вона була дуже рухливою.

Трипільські племена були західними сусідами дніпро-донецьких громад. Основна територія трипільців — це лісостепове Правобережжя, дніпро-донецьких – Лівобережжя.

У районі Обухова та вздовж річки Стугна племена обох культур тривалий час мешкали поруч, вступаючи у господарські та культурні контакти, доки трипільці остаточно не витіснили або не асимілювали дніпро-донецьке населення на цих територіях у середині IV тисячоліття до н. е

ГЕОГРАФІЧНА МЕЖА між культурами проходила +- в районі Києва та Канева. 

ЧАС КОНТАКТІВ: Найінтенсивніші контакти зафіксовані протягом IV–III тисячоліть до н. е.. 

Імпорт кераміки: У дніпро-донецьких шарах на Київщині знайдено трипільський посуд.

МЕТАЛЕВІ ВИРОБИ: мідні прикраси, знайдені у дніпро-донецьких могильниках, за складом міді  подібні до трипільських.

Знахідка зерен ячменю на кераміці у Віті Литовській (південна околиця Києва) вважається прямим результатом контактів із трипільцями або буго-дністровцями, від яких місцеве населення отримало перші культурні злаки.

1. Жили на Стугні між Обуховом і Трипіллям племена дніпро-донецької культури. Їжі в заплаві Стугни було більш ніж досить, соми і свині забезпечували білок в кількості «Містер Олімпія» +.

2. Приходять трипільці і починають освоювати неширокі вододіли в районі Верем’я, Халеп’я, Трипілля, Обухова. 

3. У них різні екологічні ніші – перші ловлять білок (тварин), другі розводять вуглеводи (зернові).

4. Так триває значний проміжок часом, наприкінці котрого економічна модель дніпро-донецьких племен колапсує і вони асимілюються технологічно розвинутішими трипільцями.

5. Котрі, в свою чергу, з часом не витримують змін клімату (аридизації, передусім) і асимілюються нащадками дніпро-донецьких племен з Лівобережжя Дніпра, всіма цими ямниками.

Процес нешвидкий, від появи трипільців  до зникнення – біля 2000 років. 

Юрій Могильний: Вікінги та давні греки: несподівані паралелі двох морських цивілізацій

Що спільного між афінським громадянином і норманським дружинником, розділеними тисячею років? Здавалося б, нічого. Але якщо подивитися уважніше?

Чи коректно порівнювати?

Коректно, але з застереженнями. Це порівняння типологічне (за способом життя, господарською моделлю, контактною зоною), а не генетичне — прямого зв’язку між архаїчною Грецією та вікінгами немає. Дослідники, які цим займалися:

Норвезький археолог Гутторм Гертсен і скандинавська школа “viking studies” іноді проводять аналогію з грецькою колонізацією при поясненні норманської експансії.

Пітер Сойер (Peter Sawyer), класик “Age of the Vikings”, прямо порівнював скандинавську й давньогрецьку колонізацію як два приклади “overseas expansion” премодерних суспільств без єдиної державної координації.

Девід Ріндос і Барі Канліфф (Barry Cunliffe) у працях про Європу і моря (“Europe Between the Oceans”, “On the Ocean”) свідомо ставлять вікінгів і греків/фінікійців в один ряд як “thalassocratic” (морські) цивілізації, що освоювали периферію через мережі факторій.

Радянська й пострадянська історіографія (зокрема в контексті “норманської теорії” Русі) також зверталася до грецької аналогії, обговорюючи варягів як “торгових колоністів”, подібних до грецьких апойкій у Північному Причорномор’ї — це особливо важливо для України, бо обидва народи фізично зустрічалися саме на цій території (хоч і розділені тисячоліттям).

Головне застереження всіх цих авторів: схожість — структурна (відповідь на схожі екологічні та економічні обмеження), а не культурно-історична спадковість.

Спільне

Географія та клімат як драйвер експансії. Обидва суспільства мали гірський/фьордовий або острівний рельєф з обмеженою орною землею, що штовхало надлишкове населення (молодших синів, безземельних) до моря. Греція — кам’янисті ґрунти, дефіцит зерна; Скандинавія — вузькі смуги придатної землі між фьордами й горами. У обох випадках море було не бар’єром, а магістраллю.

Спосіб господарювання: торгівля + колонізація + піратство одночасно. Грецький emporion (торгова факторія) і норманський вік (торгова стоянка, від якого, за однією з етимологій, походить слово “вікінг”) — функціональні аналоги. Та й самі греки, і скандинави легко переходили від мирної торгівлі до грабунку залежно від балансу сил — це не суперечність, а норма архаїчної економіки. Грецька колонізація Чорномор’я (Ольвія, Херсонес, Пантікапей, VII-VI ст. до н.е.) і варязька експансія по річкових шляхах (“із варяг у греки”, IX-X ст.) — обидві рухалися вздовж водних артерій до периферійних ринків за рабами, хутром, зерном, металами.

Політична роздробленість при культурній єдності. Ні Греція, ні Скандинавія не мали єдиної держави в період експансії. Грецький поліс і скандинавське петлі-королівство (chiefdom/petty kingdom) — обидва малі, конкуруючі, часто ворогуючі одиниці, об’єднані спільною мовою, міфологією і — частково — релігійними центрами (Дельфи / загальноскандинавські культові місця типу Уппсали).

Переяславська земля — це символ того, що Україна як цивілізація століттями гартувалася в умовах безперервного фронтиру

 Переяславське князівство було одним із ключових державних утворень Давньої Русі, яке відігравало роль «щита» Києва та східного форпосту християнської цивілізації на кордоні зі степом. 

Але це й так ясно. Цікаво інше.

Переяславська земля в геоісторичній парадигмі України — це значно більше, ніж просто адміністративна одиниця, тут знаходився унікальний «плавильний котел» середньовіччя, де стратегія виживання Києва - трансформувалася в ефективну культурну асиміляцію.

Розташоване в басейні Трубежа, Сули та Ворскли, Переяславське князівство було простором, де постійний контакт із кочовим степом — спочатку хозарами, пізніше печенігами та половцями — змушував Київ не просто захищатися, а створювати механізми інтеграції «степовиків» у слов’янський світ.

Центром князівства було місто Переяслав — стратегічно важливий вузол, що контролював шляхи з Києва до степових регіонів, а крім Переяслава, значними центрами були Лубни, Пирятин, Горошин, Воїнь.

Назва «Переяслав», згідно з легендою, пов’язана з актом перехоплення ініціативи у ворога - після перемоги над печенігами київський воїн «перейняв славу» ворога, продемонструвавши, що цей простір тепер належить новій, осілій цивілізації. 

Це був потужний ідеологічний маркер: не просто перемога, а привласнення (перехоплення) сили противника, його статусу і його простору, що стало фундаментом для формування особливої, «пограничної» ідентичності переяславців.

Князівство постійно перебувало у стані війни з половцями, де знаковими були походи Володимира Всеволодовича, зокрема переможна битва на річці Сутінь (1103) та битва на річці Ворскла (1111), які тимчасово відсунули степову загрозу від кордонів Русі.

Військовий потенціал князівства був надзвичайно високим, адже постійна загроза виховала покоління воїнів-професіоналів, готових до миттєвого реагування на навали. 

Але не лише холодною зброєю тут взаємодіяли зі степовиками.

Олег Гуцуляк: Агро против Урбо и мрачные перспективы глобализации

Израильский  политэтнолог  Кирилл Серебренитский  указывает на то, что глобальное социальное противостояние, в том числе и социально-экономическое, – конечно, было, есть и будет. Но оно – одно на все времена, и для него не нужно натужно выдумывать наисложнейшее нагромождение исторических формаций с расплывчатыми очертаниями, как это сделали марксисты. Это реальное противостояние – Агро («Деревни») и Урбо («Города»). Оно было в Египте при фараонах, в Шумере, Вавилоне и Ассирии, Риме и Византии. Оно будет и в будущем: в футуристическом романе «Вертикальный мир» Роберта Сильверберга описывается мир «археофутуризма»: человеческих «минад» (городских монад) – многоэтажек в несколько километров и аграрных коммун рядом с ними. В минадах, этих центрах индустрии, исповедуют религию половой свободы (каждый обязан отдаваться блуду во имя всеобщего сексуального удовлетворения) и неограниченного размножения, а аграрные коммуны искусственно ограничивают рождаемость, например, с помощью побития камнями беременной «во имя плодородия». 

«… Суть этого противостояния очень проста и груба, потому что рыночна: дать поменьше, взять побольше (Естественная интенция – не давать ничего, а взять всё). Именно поэтому противостояние это – вечно (как и рынок)… Агро и Урбо сотворили, собственно, две параллельных цивилизации. Два разных мировосприятия, разные онто-технологии, и, главное, – разные эпологии (от слова «эпос», то есть мифологии социальных систем). Когда эти зоны соприкасаются, – возникает третья стихия: Фронтал (Пограничье). Фронталы неустойчивы, они могут умещаться в придорожной полосе, а могут накрывать целые континенты (Африку и Южную Америку). Они могут существовать веками (Пригород), а могут жить неделю (Ярмарка). Зона Фронтала втягивает в себя и урбаноидов, и агроидов, но она быстро и необратимо трансформирует мифологию (то есть сознание; оно у нас панмифилогично, увы!). В результате трансформации возникает плебс (потенциаль-криминалитет, люмпен-пролетариат, урла, гопота, шпана)…» [Серебренитский К. Агро и Урбо – II // http://falangeoriental.blogspot.com/2016/01/blog-post_19.html]. 

Этот «неоплебс» и является потенциальным контингентом социального мятежа («катилинарии»). В отличие от заводских рабочих (пролетариата), который есть лишь лишь авангард Урбо (то есть, в изначальном значении слова, – буржуазия, и их цель – повысить свой статус в Урбо-социуме), неоплебсу «нечего терять», так как, будучи выброшеными  во Фронтал Агро-Урбо, на границу города и села, его представители – и не крестьяне, и не рабочие. Почти всегда это – бывшие крестьяне, «люди зоны агро», по суровой необходимости, фактически вытолкнутые туда поневоле, вынужденные перебираться в зону Урбо. 

Андрій Поцелуйко: Інноваційна екосистема як ключ до розуміння економічного успіху

 Інноваційна екосистема — це середовище, у якому взаємодіють компанії, університети, державні інституції, інвестори, стартапи, науковці та суспільство для створення й поширення нових ідей, технологій і продуктів. Вона часто є одним із головних пояснень, чому одні країни, регіони чи міста досягають швидкого економічного розвитку, а інші — ні.

Основна ідея полягає в тому, що економічний успіх сьогодні залежить не лише від природних ресурсів чи дешевої робочої сили, а від здатності створювати знання та перетворювати їх на практичну цінність.

Ключові елементи інноваційної екосистеми:

Освіта і наука

Університети та дослідницькі центри формують нові знання, готують фахівців і створюють основу для технологічних проривів.

Підприємництво і стартапи

Нові компанії перетворюють ідеї на продукти та послуги. Саме стартапи часто стають джерелом радикальних інновацій.

Інвестиції

Венчурний капітал, державні програми та приватні інвестори забезпечують ресурси для розвитку перспективних проєктів.

Співпраця між учасниками

Найуспішніші екосистеми виникають там, де бізнес, наука і влада не працюють окремо, а створюють спільні проєкти.

Культура інновацій

Важливими є готовність експериментувати, приймати ризики, захищати інтелектуальну власність і підтримувати творчість.

Прикладом потужної інноваційної екосистеми є Silicon Valley, де поєднання університетів, технологічних компаній, інвесторів і підприємницької культури сприяло появі багатьох глобальних технологічних лідерів.

Важливість інноваційної екосистеми можна пояснити через ефект взаємного посилення: сильні університети створюють таланти → таланти створюють компанії → компанії залучають інвестиції → інвестиції підтримують нові дослідження. Так формується цикл економічного зростання.

Для сучасної економіки інноваційна екосистема є не просто набором організацій, а мережею взаємодії, яка визначає здатність суспільства адаптуватися до змін, створювати конкурентні переваги та забезпечувати довгостроковий розвиток.

Андрій Поцелуйко: Кремнієва долина і китайські технополіси: дві моделі технологічного майбутнього

 У сучасному світі технологічне лідерство дедалі більше визначає економічну, політичну та навіть військову могутність держав. Саме тому питання про те, яка модель організації інноваційної діяльності є більш перспективною, набуває особливої актуальності. Сьогодні найчастіше порівнюють дві провідні системи розвитку високих технологій: американську модель, уособленням якої стала Кремнієва долина, та китайську модель, представлену насамперед технопарком Чжунгуаньцунь у Пекіні та інноваційним кластером Шеньчженя. Обидві системи демонструють значні успіхи, проте спираються на різні принципи організації науки, бізнесу та державного управління. 

Кремнієва долина сформувалася як унікальна екосистема, де рушійною силою інновацій стали приватна ініціатива, академічна свобода та ринкова конкуренція. Її становлення значною мірою було пов'язане з діяльністю Стенфордського університету, розвитком венчурного капіталу та сприятливим підприємницьким середовищем. У цій системі підприємці, науковці та інвестори взаємодіють відносно незалежно від держави, що створює умови для появи радикально нових технологій. Саме в такому середовищі народилися численні компанії, які змінили світову економіку, а також виникли цілі нові галузі — від персональних комп'ютерів до сучасних цифрових платформ.

Однією з найважливіших переваг американської моделі є висока толерантність до ризику. Невдача стартапу не сприймається як остаточна поразка, а розглядається як корисний досвід, що стимулює подальші експерименти. Крім того, значна автономія університетів і наукових центрів сприяє розвитку фундаментальних досліджень, результати яких часто стають основою майбутніх технологічних проривів. Водночас така система має і свої недоліки. Ринок не завжди готовий фінансувати довгострокові стратегічні проєкти, а конкуренція може призводити до нерівномірного розвитку окремих секторів економіки.

Китайська модель розвивалася за іншою логікою. Вона поєднує ринкові механізми з активною участю держави у визначенні пріоритетних напрямів розвитку. Китайська влада здатна концентрувати величезні ресурси на стратегічно важливих напрямах, таких як штучний інтелект, квантові технології, напівпровідники, телекомунікації чи електромобільна промисловість. Держава створює спеціальні економічні зони, фінансує дослідницькі програми, підтримує технологічні компанії та координує довгострокову інноваційну політику.

Андрій Поцелуйко: Від «історичного міфу» до «символічного наративу»: проблема термінології в осмисленні минулого

У сучасному українському публічному дискурсі одним із найуживаніших термінів, пов'язаних з історичною пам'яттю, є поняття «історичний міф». Ним позначають найрізноманітніші явища: від національних легенд і колективних уявлень про минуле до політичних інтерпретацій історії та моделей національної ідентичності. 

Однак дедалі частіше постає питання про те, наскільки вдалим є саме це поняття для опису таких феноменів.

Проблема полягає не лише в науковій точності терміна, а й у тих конотаціях, які він викликає у широкої аудиторії. 

У сучасній українській мові слово «міф» давно перестало бути нейтральним поняттям. Для більшості людей воно асоціюється насамперед із вигадкою, помилкою, оманою або свідомою неправдою. Коли ми говоримо, що певне твердження є міфом, то фактично натякаємо на його недостовірність. Саме тому словосполучення «історичний міф» майже автоматично сприймається як означення хибного уявлення про минуле.

Проте така інтерпретація далеко не завжди відповідає змісту того явища, яке намагаються описати історики, культурологи чи філософи історії.

Багато колективних уявлень про минуле не є ані вигадками, ані фальсифікаціями. Вони можуть ґрунтуватися на цілком реальних подіях, історичних фактах та документально підтверджених процесах. Водночас ці події набувають особливого символічного значення для суспільства. Вони стають елементами колективної пам'яті, джерелами самоідентифікації, моральними орієнтирами та носіями історичного сенсу.

Коли українці сприймають козацтво як символ свободи, коли певні історичні постаті стають втіленням національної гідності або коли окремі події перетворюються на точки кристалізації колективної пам'яті, ми маємо справу не стільки з вигадкою, скільки з процесом символічного осмислення історії.

Андрій Поцелуйко: Між міфом і наративом: про інтелектуальну недбалість у вживанні поняття «міфотворчість»

Одна з найпоширеніших термінологічних проблем сучасного українського публічного інтелектуального простору полягає в надмірно вільному, спрощеному та часто вульгаризованому використанні поняття «міфотворчість». Це слово стало настільки популярним у публіцистиці, політичній аналітиці, історичних дискусіях та культурній критиці, що майже втратило свою аналітичну визначеність. Ним послуговуються як універсальним інструментом критики, ярликом для позначення будь-якої інтерпретації минулого або сучасності, яка викликає сумнів чи незгоду. Внаслідок цього відбувається небезпечне змішування кількох принципово різних явищ: наративотворчості, міфотворчості та фальсифікації. 

Таке змішування не лише породжує концептуальну плутанину, але й істотно збіднює саму якість інтелектуальної дискусії. Адже точність понять є не просто технічною вимогою науки. Вона визначає здатність мислити про складні суспільні процеси без спрощень і редукцій.

Перш за все варто звернути увагу на те, що будь-яке людське знання про соціальну реальність має наративний характер. Людина не просто накопичує факти. Вона впорядковує їх у послідовності, встановлює причинно-наслідкові зв'язки, виділяє головне та другорядне, формує сюжетні лінії. Саме так виникають наративи.

Історик, який описує революцію, журналіст, який пояснює політичну кризу, соціолог, який аналізує суспільні зміни, або навіть людина, яка розповідає історію власного життя, — усі вони створюють наративи. Без наративної структури людське мислення про складні події було б практично неможливим.

Саме тому наративотворчість не є якимось особливим або підозрілим видом діяльності. Вона є фундаментальною умовою людського осмислення світу. У цьому сенсі не існує суспільства без наративів, так само як не існує історії без інтерпретацій.

Однак у сучасній українській публічній мові слово «міфотворчість» дедалі частіше використовується саме як замінник поняття «наративотворчість». Будь-яка спроба побудувати цілісну розповідь про історичні події починає називатися міфом. Будь-яка колективна пам'ять автоматично оголошується міфологією. Будь-яка історична інтерпретація ризикує отримати ярлик «міфотворчого проєкту».

Подібна практика є інтелектуально недбалою.

Причина полягає в тому, що міф і наратив — це не тотожні явища.

Андрій Поцелуйко: Далекі родичі на карті людства: неафриканці й африканські гілки походження

 Якщо розглядати людські популяції з точки зору генетики, стає очевидно, що всі сучасні люди мають спільне африканське походження. 

Проте це спільне коріння розгалужувалося дуже нерівномірно, утворюючи лінії, які відокремилися одна від одної в різні етапи глибокої давнини. 

Саме ці розгалуження визначають, чому деякі африканські популяції виглядають більш віддаленими від неафриканців, ніж інші.

Найбільш віддаленою групою в цьому контексті є койсанські популяції південної Африки, часто відомі як бушмени. Вони представляють одну з найдавніших гілок Homo sapiens, яка відокремилася від інших ще на ранніх етапах формування сучасної людини. Через це всі неафриканські популяції однаково генетично далекі від них, незалежно від того, з якого континенту походять.

Другою великою групою є центральноафриканські мисливці-збирачі, відомі як пігмеї. Їхня історія також сягає дуже давніх часів, але їхня віддаленість від інших гілок людства трохи менша, ніж у койсанських популяцій. У загальному сенсі неафриканці є дещо ближчими до пігмеїв, ніж до бушменів, хоча ця різниця не є різкою.

Третьою групою є нілотські народи Східної Африки. Вони сформувалися в регіоні з довгою історією міграцій і контактів між різними африканськими популяціями. У середньому вони незначно ближчі до неафриканців, ніж найдавніші африканські гілки, але ці відмінності залишаються відносно невеликими.

Що стосується всіх інших субсахарських популяцій, то їхня генетична відстань до неафриканців загалом подібна. Це означає, що поза трьома згаданими групами — койсанами, пігмеями та нілотами — більшість африканських популяцій розташовані приблизно на однаковій еволюційній дистанції від неафриканських популяцій. Ця картина відображає не просту ієрархію “ближчих” і “дальших” народів, а складну історію давніх розгалужень і міграцій, що формували сучасне людство.

У підсумку, якщо уявити людство як дерево, то неафриканські популяції — це велика гілка, що відокремилася від африканського стовбура десятки тисяч років тому, тоді як всередині Африки збереглися як дуже давні лінії, так і численні пізніші розгалуження.

Андрій Поцелуйко: Колеж де Франс: університет, що будується навколо геніїв

Колеж де Франс є однією з найдивовижніших академічних інституцій Європи. На перший погляд він нагадує університет: тут читають лекції, працюють професори, існують кафедри. Проте його логіка принципово відрізняється від звичного університетського устрою. Якщо більшість університетів будуються навколо дисциплін, то Колеж де Франс часто будується навколо особистостей.

У традиційному університеті кафедра є постійною структурою. Вона переживає покоління викладачів, а окремі професори лише тимчасово займають її місце. Кафедра історії залишається кафедрою історії незалежно від того, хто на ній працює. У Колеж де Франс усе інакше. Тут кафедра є не стільки адміністративною одиницею, скільки інтелектуальним проєктом.

Коли в установі з'являється видатний дослідник, для нього може бути створена кафедра, що відображає його унікальне бачення науки. Так сталося з Жоржем Дюмезілем, який обіймав кафедру «Індоєвропейської цивілізації». Назва кафедри відображала не усталену академічну спеціальність, а широкий дослідницький задум ученого — порівняльне вивчення міфології, релігії та соціальних структур індоєвропейських народів. Після його відходу кафедра не була автоматично передана наступнику. Вона зникла разом із завершенням його інтелектуального проєкту.

Те саме можна сказати про багатьох інших професорів Колеж де Франс. Кафедри Мішеля Фуко, Клода Леві-Строса чи П'єра Бурдьє були не просто робочими місцями, а втіленням певного способу мислення. Коли епоха такого мислення завершувалася, інституція не намагалася механічно відтворити його в наступному поколінні. Натомість вона шукала нові напрями, нові проблеми й нових учених.

У цьому полягає одна з найоригінальніших рис Колеж де Франс. Його структура не законсервована, а постійно змінюється разом із розвитком знання. Тут немає обов'язку зберігати дисциплінарні кордони. Кафедра може зникнути, бути перейменована або поступитися місцем зовсім іншій галузі. Інституція поводиться не як музей науки, а як живий організм.

Олег Гуцуляк: Україна як колонія

Заперечення того, що "Україна ніколи не була колонією" - це класична реакція, яка насправді лише підтверджує, наскільки глибоко вкорінені імперські міфи навіть серед частини нашого суспільства та закордонних дослідників. Це якраз і є пряма ілюстрація того, чому  Інститут деколонізації життєво необхідний — щоб професійно, мовою фактів і міжнародного права розбивати ці ілюзії.

Коли кажуть, що Україна «ніколи не була колонією», зазвичай використовують застарілу, суто класичну оптику XIX століття, порівнюючи Україну з Британською Індією чи Французьким Алжиром (де була очевидна расова, географічна та релігійна відмінність між метрополією та колонією, а управління здійснювалося заморською адміністрацією).

Проте сучасна світова наука про постколоніалізм (Едвард Саїд, Гаятрі Співак, а в Україні — Микола Рябчук, Оксана Забужко та інші) давно довела, що імперії бувають різними. Російська та радянська імперії — це імперії континентального (сухопутного) типу, які ділилися на «внутрішні колонії», і їхні методи були куди витонченішими та жорстокішими.

Ось чотири залізобетонні аргументи (деколоніальний аудит), якими майбутній Інститут має озброїти громадськість для відповіді на ці «верески»:

1. Економічне висмоктування (Колоніальна експлуатація)

Опоненти кажуть: «Але ж в Україні будували заводи, залізниці, Харків був столицею УРСР!»

Контраргумент: Колоніальний статус визначається не наявністю чи відсутністю заводів, а тим, хто контролює ресурси та куди йде додана вартість. Український хліб, вугілля, метал, а згодом газ і людський капітал століттями викачувалися в імперський центр для фінансування завоювань та розбудови Москви й Петербурга. Україна не мала власної фінансової системи, бюджету та права розпоряджатися тим, що сама виробляла. Це класична ознака економічної колонії.

2. Лінгвоцид та культурний асиміляційний тиск

Опоненти кажуть: «Українці ж робили кар'єру в імперії — он Розумовський, Безбородько, Хрущов, Брежнєв!»

Контраргумент: Так, але ціною цієї кар'єри була повна асиміляція та відмова від власної ідентичності. Про колоніальний статус свідчать понад 130 актів обмеження та заборони української мови (від Валуєвського циркуляру до радянського зросійщення). Імперія свідомо маркувала все українське як «провінційне», «сільське» та «недолуге», а російське — як «величне» та «всесвітнє». Це класичний механізм культурного імперіалізму, спрямований на те, щоб колонізований народ сам добровільно захотів стати схожим на колонізатора.

3. Брак політичної суб'єктності та терор

Опоненти кажуть: «УРСР була співзасновницею ООН, яка ж це колонія?»

Контраргумент: Це була цинічна ширма. Усі ключові рішення — від призначення голови колгоспу на Полтавщині до оголошення війни чи укладання міжнародних угод — приймалися виключно в Москві. Як тільки українська еліта намагалася виявити хоч краплю самостійності, її тотально знищували (Розстріляне відродження, ліквідація дисидентського руху). Голодомор 1932–1933 років — це найжахливіший у світовій історії акт колоніального упокорення бунтівної нації через штучний голод.

4. Погляд з боку інших сусідів

Колоніальні зазіхання не обмежувалися лише Сходом. Концепти на кшталт польських «Східних Кресів» або угорські претензії на Закарпаття (через ідеологему Тріанону) так само розглядали українські території як простір для цивілізаційної місії, асиміляції та утримання у своїй орбіті впливу, відмовляючи українцям у праві на самостійне політичне буття.

Висновок:

Те, що Україна не була «заморською» колонією, не означає, що вона не була колонією взагалі. Вона була підкореною, розчленованою та експлуатованою територією.

Ті, хто сьогодні кричать, що України не була колонією, несвідомо (або свідомо) повторюють тези імперських методичок. Саме тому створення Інституту — це не просто наукове завдання, це інформаційна деокупація мізків. Ми маємо навчити суспільство бачити колоніальні травми та називати речі своїми іменами.

Nik Bron: "Пугу-пугу, козак з Лугу!"

На цьому зображенні представлений портрет Федора Полоуса, козацького військового діяча, непримиренного противника Речі Посполитої, кошового отамана та гетьмана запорізького козацтва кінця XVI – початку XVII століття. 

Федір Полоус увійшов в історію як один із перших козацьких лідерів, хто чітко розмежував інтереси вільного запорозького лицарства та заможної реєстрової еліти, яка шукала компромісів із ворогом.

Федір Полоус вперше згадується в історичних архівах у 1590 році, коли із козацьким загоном перебував у Бихівській волості Білорусі, де від імені гетьмана Чановицького вимагав податку на ко­заків, зброю і продовольство. 

У 1594 році згадується Федір Полоус як отаман загону реєстрових козаків, що стояв залогою недалеко від Січі на острові Хортиця. 

Навесні 1594 року схилив запорожців до спільного з реєстровцями походу проти Буджацької орди. На чолі загону козаків брав участь у морському поході на Білгород у складі війська гетьмана Григорія Лободи. Загін Полоуса діяв як у морі, так і при штурмі фортеці з суші надзвичайно успішно, а сам отаман здобув добру славу на Січі.

У червні 1594 року полк Полоуса у складі війська гетьмана Богдана Микошинського штурмував Очаків. 

Федір Полоус обирався кошовим отаманом Запорозької Січі у 1595–1596, 1598–1599, 1601–1603, 1606–1608 роках. 

Навесні 1595 року кошового отамана Федора Полоуса обирають Гетьманом Війська Запорозького. 

Федір Полоус відіграв помітну та безкомпромісну роль у козацьких війнах кінця XVI століття, будучи яскравим представником радикального, незаможного козацтва (так званої «голоти»). Його діяльність у період повстання Наливайка 1594–1596 років та одразу після нього демонструє глибокий внутрішній розкол у козацькому середовищі. 

Василий Танасийчук: Тевтонский Орден: от герцогства до империи

Для обычного историка превращение полумонашеского Тевтонского ордена в светское герцогство, а затем в Прусскую империю - это лишь цепь политических интриг, военных побед и экономических расчетов. Но для исследователя мифов здесь разворачивается совершенно иной сюжет. Это драма сакральной космонизации дикого пространства, которая через ритуальную смерть и онтологическую мутацию породила самую эффективную государственную машину Нового Времени.

​Когда в XIII веке рыцари Пресвятой Девы Марии Тевтонской приходят на земли пруссов и в Ливонию, они совершают не просто завоевание. В терминах архаического сознания они осуществляют ритуал сотворения мира. ​Для средневекового крестоносца земля язычников это не просто чужая территория. Это зона Хаоса, неоформленная, пугающая пустота, населенная демоническими силами. Завоевать её значит превратить Хаос в Космос, уподобиться Богу, творящему мир из ничто.

Каждый орденский замок, заложенный в Пруссии или Ливонии, становился Центром Мира (Axis Mundi). Он строился по строгим сакральным чертежам: прямоугольник, капелла, рефекторий. Вокруг этого священного центра организовывалось и структурировалось всё остальное пространство. Обеты рыцарей в бедности, послушании и целомудрии были элементами аскезы, призванной удерживать этот хрупкий христианский Космос посреди бушующего языческого моря.

Всякая теократическая система со временем переживает кризис десакрализации. Когда внешние враги крещены или разбиты, миссия Ордена теряет свою сакральную легитимность. Наступает эпоха упадка, кульминацией которой становится великая онтологическая мутация 1525 года. Что на самом деле произошло в 1525 году, когда Альбрехт снял крестоносный плащ и надел одежды светского герцога? Профанная история скажет: «секуляризация». Но это был перенос сакрального внутрь государственной машины. ​Рыцарские обеты не исчезли. Произошло нечто куда более пугающее и грандиозное.

Обет послушания превратился в абсолютную, непреклонную прусскую воинскую дисциплину и верность присяге. ​Обет бедности и аскезы трансформировался в знаменитый прусский бюрократический минимализм, бережливость и культ служения государству. То, что позже Макс Вебер назовет протестантской этикой.

​Обет служения Ордену стал культом служения Государству-Отечеству. Тевтонский орден умер как монашеское братство, чтобы воскреснуть в виде Прусского государства. Жесткий, аскетичный скелет католического ордена стал стальным каркасом протестантской монархии.

Когда Ливония и Пруссия окончательно сплавились в единый геополитический вектор под эгидой династии Гогенцоллернов, этот скрытый религиозный корень дал о себе знать. Пруссия всегда выделялась среди других немецких земель, Баварии, Саксонии, Австрии, своей почти монастырской строгостью, суровостью и готовностью жертвовать индивидом ради Космического Порядка, который теперь именовался Государством. Именно этот «орденский дух», эта закодированная в прусских генах память о космонизации Хаоса позволила Пруссии в XIX веке под руководством Бисмарка железной рукой объединить раздробленные немецкие княжества в Германскую империю, Второй Рейх.

Великая Германия родилась не на пустом месте. Её ментальной колыбелью были холодные замки Ливонии и болота Пруссии. И когда мы всматриваемся в феномен немецкого милитаризма, порядка и почти мистического преклонения перед государственной вертикалью, мы должны понимать, что это не изобретение девятнадцатого столетия. Это долгое, эхо средневековых молитв под звон мечей. Это тевтонский монах, который сменил рясу на офицерский мундир, но остался верен своему древнему, суровому обету.

Андрій Сошніков: Космос проти хаоса: Античне креслення Імперії як межі людської організації

Імперія є найвищою, фінальною та єдино життєздатною формою організованої життєдіяльності людства. Спроби довести протилежне — магістральний сюжет гуманітарної думки останніх двох століть. Сучасного обивателя старанно тренують на відразу до самого слова «імперія», вселяючи, ніби вершина еволюції — це затишна національна держава, де громадяни говорять однією говіркою і не претендують ні на що, крім місця в етнографічному музеї. Нам пропонують вірити, ніби людство розвивається від складного до простого.... Справжнє, повноцінно структуроване життя суспільства починається тільки там, де виникає Імперія. Античний світ розумів це з математичною ясністю: для давнього грека чи римлянина Імперія була метафізичною необхідністю, єдиним способом утримати буття від скачування у первісний хаос.

Щоб зрозуміти, чому античність дійшла до цієї ідеї, потрібно тверезо поглянути на хвалений давньогрецький поліс. У підручниках історії купецькі республіки Аттики описуються як колиска свободи, але інженерний погляд бачить тут глухий кут — крихітну комуну, де всі один одного щиро ненавидять. Життя поліса являла собою нескінченну громадянську смуту — стасіс. Сьогодні аристократи ріжуть демократів, завтра демократи виганяють аристократів, післязавтра їх грабує сусід через три пагорби. Весь цей «квітучий світ» тримався лише на мізерності масштабів історичних процесів. Варто було з'явитися перському виклику, як конструкція затріщала по швах. Греки перемогли всупереч полісній системі, на чистому адреналіні та тимчасовому союзі, що розпався одразу після відходу ворога.

Великі уми Греції прекрасно бачили цей дефект. Платонівська «Держава» — це не утопія, а крик відчаю людини, втомленої від полісного безумства, спроба змоделювати жорстко структурований космос. Але локальна структура не може бути стабільною в нестабільному середовищі. Арістотель передав Олександру Македонському ключову думку: поліс вичерпав себе, для розвитку розуму потрібна принципово інша рамка і перехід від мікроскопічного виживання до макроскопічного проєктування. Олександр зламав стіни полісів і вишвирнув греків у безкрайній простір Сходу, створивши прообраз Імперії, де локальні ідентичності були стерті заради об'єднання Ойкумены під початком Розуму. Цивілізація масштабується тільки через імперський синтез.

Справжніми архітекторами імперського простору стали римляни, які створили робочі креслення і залили їх бетоном. Для римського мислення слово «імперіум» спочатку означало законне право вищого магістрату наказувати від імені держави і карати за непослух — чисту, дистильовану виконавчу вертикаль. У міру розширення Риму це поняття набуло космічного виміру, що базується на тріаді загального миру, концепції всесвітнього міста та торжестві розумної архітектури над ентропією.

Андрій Поцелуйко: Коріння і стовбур: про гармонію народництва та державництва

 Іноді народництво і державництво зображають як дві протилежні сили. 

Перше пов’язують із громадою, місцевою ініціативою, самоорганізацією та живою творчою енергією народу. 

Друге — з владою, адміністрацією, законами та політичними інститутами. 

У такому баченні між ними нібито існує природний конфлікт: чим сильніша держава, тим менше свободи залишається громаді, а чим активніше діє народна стихія, тим слабшими стають державні структури. 

Проте історичний досвід багатьох народів свідчить, що таке протиставлення є надто спрощеним. 

Насправді життєздатне суспільство часто виникає саме завдяки гармонійній взаємодії народництва і державництва.

Народ є джерелом будь-якої політичної організації. Саме в громадах формуються звичаї, моральні норми, форми взаємодопомоги та колективної відповідальності. Без цього соціального фундаменту держава перетворюється на порожню оболонку, яка може існувати певний час завдяки примусу, але поступово втрачає внутрішню силу. Закони працюють лише тоді, коли спираються на суспільну довіру, а інститути залишаються ефективними лише тоді, коли громадяни відчувають їх своїми.

Водночас і народна самоорганізація має свої межі. Громада може успішно вирішувати локальні питання, але для захисту великої території, підтримання безпеки, розвитку інфраструктури чи проведення складної зовнішньої політики потрібні інститути ширшого масштабу. Держава виникає не як заперечення громади, а як форма координації багатьох громад, які усвідомлюють свої спільні інтереси. Вона дозволяє спрямувати розрізнені сили до досягнення загальних цілей.

Андрій Поцелуйко: Між двома імперіями: мезоєвразійство Олега Гуцуляка, чорноморська візія Юрія Липи та український пошук власного цивілізаційного простору

Між двома імперіями: мезоєвразійство Олега Гуцуляка, чорноморська візія Юрія Липи та український пошук власного цивілізаційного простору

Кожна велика політична спільнота рано чи пізно ставить перед собою питання: хто ми є у світовій історії? Для України це питання набуває особливої гостроти через її розташування на межі кількох цивілізаційних світів. Протягом століть українські землі перебували між Балтикою і Чорним морем, між степом і лісом, між католицьким Заходом і православним Сходом, між імперськими проєктами, які намагалися включити їх до власних історичних наративів.

Саме тому українська інтелектуальна традиція постійно породжувала концепції, покликані пояснити особливість українського географічного та культурного становища. У XX столітті однією з найвпливовіших стала геополітична доктрина Юрія Липи, який бачив майбутнє України через призму Чорного моря. На межі XX і XXI століть з'явилася інша спроба осмислення української суб'єктності — мезоєвразійство Олега Гуцуляка.

Обидві концепції мають спільне коріння: вони прагнуть звільнити українську думку від необхідності обирати між Росією та Заходом як єдиними можливими цивілізаційними орієнтирами. Однак кожна з них пропонує власну відповідь на питання про місце України у світі.

Створити Інститут деколоніальних студій та аналізу імперських практик

У теперішніх умовах потрібно заснувати окремий інститут антиколоніальних досліджень та вивчення шовіністичних злочинів проти України. Звісно, з окремими відділеннями - антиросійським, антипольським, антиугорським та ін. 

Заснування такого інституту є логічним і своєчасним кроком для формування цілісної державотворчої гуманітарної політики. У контексті сучасної політичної філософії та історичної пам'яті цей проєкт можна розгорнути як Інститут деколоніальних студій та аналізу імперських практик.

Щоб інституція мала серйозний міжнародний і науковий статус, її структуру та методологію варто вибудувати не просто як реактивну (відповідь на зовнішні загрози), а як проактивну — фундаментальне викриття шовіністичних, асиміляційних та етноцидних дискурсів.

 Концептуальна структура Інституту

Для досягнення максимальної наукової та аналітичної ефективності «анти-» вектори доцільно переформатувати у профільні дослідницькі відділи (департаменти), кожен з яких фокусується на специфічних механізмах імперського чи шовіністичного тиску.

1. Департамент деконструкції євразійського імперіалізму (Антиросійський вектор)

Найбільший за обсягом роботи сектор, що досліджує системний етноцид, лінгвоцид та присвоєння культурної спадщини України протягом кількох історичних епох.

Ключові теми: Хронологія тоталітарних злочинів (Голодомор, розстріляне відродження, депортації), механізми ментальної колонізації («русский мир»), міфологізація спільної історії та розробка методології повної ментальної деокупації.

2. Департамент ревізії центральноєвропейських асиміляційних практик (Антипольський вектор)

Фокусується на дослідженні міждержавних відносин крізь призму колоніальних концептів Східних Кресів («Kresy Wschodnie») та спроб культурного поглинання.

Ключові теми: Політика пацифікації, полонізація, релігійний тиск, руйнування української ідентичності в Галичині та на Волині у міжвоєнний період, а також сучасні прояви реваншистських історичних наративів.

3. Департамент аналізу карпато-дунайського етношовінізму (Антиугорський вектор)

Досліджує специфіку тиску на Закарпаття в різні історичні періоди та сучасні спроби культурно-політичного сепаратизму.

Ключові теми: Мадяризація кінця XIX — початку XX століття, окупаційний режим часів Другої світової війни, сучасна концепція «Великої Угорщини» (ідіологема Тріанону) та використання культурно-освітньої експансії як інструменту м'якої сили.

4. Департамент порівняльних постколоніальних досліджень

Загальнометодологічний відділ, що інтегрує український досвід у світовий контекст.

Ключові теми: Порівняння російської колоніальної політики з британською, французькою чи іспанською; аналіз того, як світовий науковий дискурс довго ігнорував колоніальний статус України через призму «слов'янської єдності».

 Методологічна база: від «захисту» до «наступу»

Щоб діяльність інституту не зводилася до фіксації історичних образ, робота має вестися на трьох рівнях:

Юрій Міндюк: Як ми повинні відповідати на виклики польського шовінізму

Дивлюсь я на цю комедію, яку розвиває частина польського політикуму, переважно правиця, але не тільки... 

Давно я вже впадаю в сумі від ситуації в Польщі. Колись я був великим полонофілом, вважав, що ми разом з Польщею і Литвою можемо створити основи для Міжмор'я. 

Проте вже років з 10 тому стало зрозуміло, що прихований польських імперіалізм все ж якось проявиться. І от за допомогою певних тривалих ка.апських зусиль і певної допомоги місцевих діячів вдалось створити спочатку консенсус в польському суспільстві щодо засудження УПА за допомогою культу "людобуйства" на Волині, потім поступово до цього додалась звичайна ксенофобія до наших заробітчан до 2022 року, а після початку повномаштабки - ненависті до біженців.

 Сьогодні ця антиукраїнська істерика вже стала нормальним явищем в польському суспільстві, вилізли знов всі образи і імперські міазми типу: "Львуф - польскє място" (вже прочитав, що всі міста в Україні - польські, бо вони богоносці, а ми бидло), "замкнонць Жешув", "оддайцє то цо досталісцє", "дзєнкуйцє до конца жиця 24 годзіни" і т.д. Головне - це було в Польщі і до сьогодні, тільки не в таких об'ємах і не в мейнстрімі. 

Українські посадовці - Президент, міністр ЗС, посол в Польщі, Голова Офісу повернули ордени дарувальникам. Мєдвєдєв похвалив польських друзів за гарну роботу. 

Як ми повинні відповідати на ці виклики? Здається, сьогодні в мене виникають такі думки: 

1. Не загострювати конфлікт, спокійно порахувати наші можливості, 

2. Намагатись відповідати стримано, по суті, з гідністю, як наприклад це вже зробив Президент. 

3. Намагатись деескалувати конфлікт переважно ігнором і мовчанням + чіткими і врівноваженими відповідями, АЛЕ!!!!

4. Почати готувати відповідь: профінансувати програму досліджень польських злочинів щодо України, зокрема під час ІІ світової війни (а є що розповідати,ой є). Презентувати ці дослідження широко як по Україні, так в світі, і Польщі зокрема. Створити національний консенсус щодо того, що поляки нам винні і повинні віддавати/каятись/пробачатись. Вони від таких бажань щодо нас вже не відступлять, це буде наша відповідь і певна захисна реакція, 

5. Запустити програму переселення українських заробітчан і біженців в Україну і в інші країни Європи. Це допоможе нам і з точки зору демографії, і з точки зору пол.-укр.стосунків, а Польщі навіть стане від цього гірше економічно і демографічно, проте вони ніколи цього не визнають вголос. Вони вже зараз добиваються асиміляції наших мігрантів, нам це не потрібно, їх шовіністи нам сприяють, як не парадоксально. 

Кирило Татарінов: Злочини Армії Крайової проти України

Ми маємо повне моральне право вимагати від Польщі знесення памʼятників, присвячених Армії Крайовій (АК), та перейменування всіх військових підрозділів, які носять її імʼя у сучасних збройних силах Варшави. 

Цей допис великий, але він змістовний та необхідний для розуміння діяльності діячів, яких Польща сьогодні глорифікує на державному рівні, водночас вимагаючи від України відмови від власних героїв.

Злочини Армії Крайової проти українського цивільного населення

Знищення села Сагринь та Грубешівська різанина (10 березня 1944 року) - це один із найбільших і найжорстокіших злочинів польського підпілля проти цивільних під час Другої світової війни. Загони АК під командуванням Зенона Яхимека разом із Батальйонами хлопськими (BCh) оточили та вщент спалили українське село Сагринь (зараз територія Польщі), яке було осередком українського культурного й релігійного життя. Використовуючи запальні кулі, нападники розстрілюв@ли людей у схованках, забивали сільськогосподарськими знаряддями, живцем кидали у вогонь та підірвали церкву, де намагалися сховатися селяни. За різними оцінками істориків, у Сагрині того дня було вбито від 800 до 1240 українців, серед яких понад 100 — діти. Того ж дня АК атакувала ще понад 10 навколишніх українських сіл: Березів, Ласків, Шиховичі, М'ягке та інші.

 Трагедія села Павлокома (1–3 березня 1945 року) - злочин, вчинений уже наприкінці війни підрозділом АК під керівництвом поручника Юзефа Бісса («Вацлава») за підтримки польських селян із навколишніх хуторів. Польський загін оточив українське село Павлокома (Надсяння). Чоловіків, жінок та дітей зігнали до місцевої греко-католицької церкви. Після відбору та допитів українців групами виводили на місцеве кладовище, де розстрілюв@ли й скидали в заздалегідь викопані ями. Було жорстоко вбит# 366 українців, включно з немовлятами. Село практично припинило існування як український осередок.