Андрій Поцелуйко: Ян де Фріс як міфолог

 Ян де Фріс між історією та структурою: германська міфологія на перехресті філології та індоєвропейської реконструкції

Історія індоєвропейських студій у XX столітті зазвичай розповідається через постать Жоржа Дюмезіля. Саме він створив найвпливовішу модель порівняльної індоєвропейської міфології, запропонувавши бачити за різноманіттям традицій від Індії до Ісландії спільну ідеологічну структуру, відому як трифункціональна система. Однак така перспектива часто затінює інших учених, без яких сама можливість подібних реконструкцій була б значно менш переконливою. Однією з таких постатей є Ян де Фріс — нідерландський германіст, історик релігії, філолог і компаративіст, чия наукова спадщина залишається фундаментальною для будь-якого серйозного дослідження германської міфології. Якщо Дюмезіль був архітектором великої індоєвропейської теорії, то де Фріс був одним із найважливіших майстрів, які забезпечували її матеріальну основу. Його роботи стали взірцем того, як поєднувати суворий аналіз джерел із широкими порівняльними узагальненнями, не втрачаючи при цьому історичної конкретності.

Наукове формування де Фріса відбувалося в епоху, коли індоєвропеїстика вже мала за плечима майже століття блискучих лінгвістичних досягнень, але ще не виробила єдиного підходу до реконструкції міфології та релігії. Дослідники XIX століття часто будували надто сміливі схеми, у яких окремі божества автоматично перетворювалися на сонячних, місячних або грозових богів, а будь-які подібності між традиціями вважалися доказом спільного походження. Реакцією на це стала зростаюча обережність першої половини XX століття, коли увага дедалі більше зосереджувалася на конкретних текстах, локальних традиціях і культурному контексті. Саме в цьому інтелектуальному середовищі сформувався де Фріс.

Його головною відмінністю була майже енциклопедична повага до джерел. Для нього міфологія ніколи не існувала у вигляді абстрактної системи. Вона завжди поставала через тексти, ритуали, поетичні формули, географічні назви, археологічні пам’ятки та фольклорні свідчення. На відміну від багатьох теоретиків, він не починав із загальної схеми, яку потім накладав на матеріал. Навпаки, він прагнув дозволити самому матеріалу диктувати межі інтерпретації. У цьому сенсі його підхід був глибоко філологічним. Для де Фріса філологія не означала вузьке вивчення текстів; вона була способом дисциплінувати уяву дослідника, не дозволяючи реконструкціям відриватися від історичних свідчень.

Найповніше ця методологія проявилася у його монументальній праці «Altgermanische Religionsgeschichte». Навіть сьогодні цей двотомний твір залишається одним із наймасштабніших досліджень дохристиянської германської релігії. У ньому де Фріс зібрав і систематизував практично весь доступний на той час матеріал, що стосувався богів, культів, ритуалів, вірувань і міфологічних сюжетів германського світу. Вражає не лише обсяг опрацьованих джерел, але й прагнення постійно тримати в полі зору історичну динаміку. Германська релігія постає тут не як застигла система, а як живий організм, що змінювався під впливом соціальних трансформацій, політичних процесів, контактів із сусідніми народами та поступової християнізації.

Саме історичний вимір став однією з найважливіших відмінностей між де Фрісом і Дюмезілем. Для французького дослідника головним завданням було виявлення глибинних структур, які пережили тисячоліття й продовжували проявлятися в різних індоєвропейських культурах. Історія в його роботах часто відступала на другий план перед логікою системи. Для де Фріса ситуація була майже протилежною. Він не заперечував існування індоєвропейської спадщини, але наголошував, що будь-яка традиція проходить складний шлях розвитку, тому її не можна пояснювати виключно прадавніми структурами. У германській міфології він бачив нашарування різних епох, регіональних особливостей і зовнішніх впливів, які постійно змінювали первісну спадщину.

Це особливо помітно в його трактуванні Одіна. У старішій науці часто намагалися звести цього бога до певної простої функції. Одні бачили в ньому бога неба, інші — бога війни, ще інші — шаманського чаклуна. Де Фріс відмовлявся від подібних спрощень. На його думку, Одін був результатом тривалого історичного розвитку, в якому поєдналися суверенна влада, магічне знання, поезія, екстатичний досвід і воїнська харизма. Саме ця складність робила його центральною постаттю германського пантеону. Така інтерпретація виявилася надзвичайно впливовою і багато в чому підготувала ґрунт для подальших дюмезілівських аналізів. Однак якщо Дюмезіль розглядав Одіна як представника першої індоєвропейської функції — сакральної та магічної суверенності, то де Фріс наголошував насамперед на конкретному історичному процесі, який сформував цей образ.

Іншим важливим напрямом його досліджень стала проблема воїнських союзів. Де Фріс належав до покоління вчених, які намагалися зрозуміти походження особливих чоловічих братств, відомих із германських джерел. Його цікавили берсерки, вовчі воїни, молодіжні військові спільноти та різноманітні форми ритуалізованої чоловічої солідарності. Тут він наближався до ідей Отто Гефлера та Стіга Вікандера, які також бачили в подібних групах важливий елемент індоєвропейської спадщини. Дослідження таких союзів згодом стали одним із найплідніших напрямів порівняльної міфології, вплинувши навіть на сучасні реконструкції індоєвропейських ініціаційних практик. Водночас де Фріс залишався обережним: він визнавав можливість спільного походження певних інститутів, але постійно нагадував про необхідність враховувати локальні історичні умови.

Саме ця інтелектуальна стриманість зробила його важливим корективом щодо дюмезілівської школи. Багато учнів і послідовників Дюмезіля захоплювалися красою трифункціональної моделі настільки, що починали знаходити її практично в будь-якому міфологічному матеріалі. Де Фріс ставився до таких тенденцій скептично. Він не відкидав сам принцип порівняння, але вважав небезпечним перетворення реконструктивної моделі на універсальний ключ до всіх загадок. У його працях постійно відчувається переконання, що історія завжди складніша за будь-яку теорію.

Саме тому сучасна наука часто розглядає його як необхідне доповнення до Дюмезіля. Якщо останній навчив дослідників бачити широкі індоєвропейські закономірності, то де Фріс навчив не забувати про конкретні джерела. Якщо Дюмезіль відкрив перспективу глибинної структури, то де Фріс показав, як ця структура трансформується під тиском реальної історії. Якщо французький компаративіст прагнув реконструювати спадщину праіндоєвропейців, то нідерландський германіст прагнув зрозуміти, як ця спадщина жила і змінювалася серед реальних народів Північної Європи.

У цьому сенсі Ян де Фріс займає унікальне місце в історії індоєвропеїстики. Він належав до покоління, яке ще пам’ятало старі традиції історико-філологічної науки, але вже було відкритим до нових порівняльних підходів. Його праці поєднали ерудицію класичного германіста з амбіціями великої компаративної науки. Навіть сьогодні, коли методи дослідження значно змінилися, а багато окремих висновків були переглянуті, його роботи залишаються взірцем академічної доброчесності та джерелознавчої дисципліни.

Тому де Фріса варто розглядати не просто як попередника чи сучасника дюмезілівської школи, а як одну з ключових постатей, що визначили інтелектуальний баланс усієї індоєвропейської міфології XX століття. Він нагадував науці про те, що реконструкція без історії перетворюється на абстракцію, а історія без порівняння ризикує втратити ширшу перспективу. Саме завдяки цьому поєднанню його спадщина й досі залишається живою, а його ім’я продовжує стояти поряд із найвизначнішими дослідниками індоєвропейського світу.

Між Одіном і трифункціональністю: Ян де Фріс та доля історичної індоєвропеїстики у XX столітті

Серед великих постатей індоєвропейської науки XX століття існують мислителі, чиї імена стали назвами цілих наукових шкіл, і є вчені, чия роль виявилася менш помітною для широкої публіки, хоча без них сама можливість цих шкіл була б немислимою. До першої категорії безсумнівно належить Жорж Дюмезіль — творець найвпливовішої теорії порівняльної індоєвропейської міфології минулого століття. До другої належить Ян де Фріс — нідерландський германіст, філолог, історик релігії та компаративіст, який залишив по собі одну з наймасштабніших і найглибших реконструкцій германського язичництва, але так і не став засновником окремої «школи». Проте саме в цьому й полягає парадокс його історичної ролі. Якщо Дюмезіль подарував індоєвропеїстиці грандіозне бачення структури, то де Фріс став одним із тих учених, які постійно нагадували про впертий опір історичного матеріалу будь-яким всеохопним схемам.

Сучасний читач, який відкриває праці де Фріса, швидко помічає їхню відмінність від багатьох великих теоретичних творів XX століття. У них майже відсутнє відчуття інтелектуальної революції. Де Фріс не прагне оголосити про відкриття нового принципу організації міфології, не пропонує універсального коду для розшифрування релігійних систем і не намагається вивести всі культурні форми з одного архетипу. Натомість читач занурюється у безмежний світ джерел: рядки скальдичної поезії, уривки саг, повідомлення хроністів, стародавні топоніми, етнографічні свідчення, фольклорні пережитки, археологічні знахідки. Перед нами постає вчений, який насамперед хоче зрозуміти, що саме говорять джерела, перш ніж починати розмову про великі теорії.

Така позиція не була випадковою. Вона виникла як реакція на кризу романтичної міфології XIX століття. Попереднє покоління дослідників часто виявляло надзвичайну сміливість у реконструкціях. Боги перетворювалися на персоніфікації природних явищ, міфи пояснювалися як алегорії сонячного циклу, а поодинокі подібності між різними традиціями автоматично оголошувалися доказами спільного походження. У результаті виникала дивна ситуація: що ширшими ставали реконструкції, то слабшим ставав їхній зв’язок із реальними історичними джерелами.

Де Фріс належав до покоління, яке вирішило повернутися до самих основ науки. Він був переконаний, що будь-яка порівняльна міфологія повинна починатися не з теорії, а з максимально повного знання конкретної традиції. Саме тому його життєва праця була присвячена германському світу. У певному сенсі він став тим, ким для класичної філології був Ульріх фон Віламовіц-Меллендорф: ученим, який прагнув охопити всю сукупність доступного матеріалу та створити настільки надійну базу знань, щоб наступні покоління могли будувати на ній власні інтерпретації.

Центральне місце в його спадщині займає «Altgermanische Religionsgeschichte» — двотомна праця, яка досі залишається одним із найбільш цитованих досліджень германського язичництва. Її значення важко переоцінити. До появи цієї роботи знання про германську релігію були розпорошені між десятками спеціалізованих досліджень. Де Фріс зібрав їх у єдину картину, але не ціною спрощення. Навпаки, він продемонстрував складність і багатошаровість германської традиції з такою переконливістю, що багато пізніших учених фактично почали сприймати його працю як своєрідну енциклопедію дохристиянської Півночі.

Найважливішим методологічним принципом де Фріса була історичність. Сьогодні це може звучати очевидно, але в контексті міжвоєнної науки така позиція мала далекосяжні наслідки. Для нього міф ніколи не був застиглим уламком прадавньої епохи. Він розглядав міфологію як живу систему, яка постійно змінюється під впливом соціальних і політичних процесів. Кожне покоління переосмислює успадковані образи, кожна культурна криза залишає слід у релігійній уяві, кожен контакт із сусідами породжує нові інтерпретації старих сюжетів.

Саме тому де Фріс із певною насторогою ставився до надмірного реконструкціонізму. Він чудово розумів, що індоєвропейські народи мають спільне походження і що їхні релігії зберігають численні споріднені елементи. Однак він також бачив небезпеку в тому, щоб пояснювати всі особливості конкретної традиції виключно спадщиною праіндоєвропейської давнини. Для нього германська релігія була водночас і спадщиною, і творчістю. Вона успадковувала стародавні структури, але також постійно створювала нові форми.

Саме тут починається інтелектуальний діалог між де Фрісом і Дюмезілем — один із найцікавіших діалогів у гуманітарній науці XX століття. Їх часто протиставляють, але насправді між ними існувала значно складніша взаємодія. Де Фріс належав до небагатьох великих германістів свого часу, які поставилися до дюмезілівських ідей серйозно. Багато його колег спочатку сприймали трифункціональну теорію як надто сміливу або навіть фантастичну. Де Фріс побачив у ній реальний евристичний потенціал. Він визнавав, що численні паралелі між індійськими, римськими, іранськими та скандинавськими традиціями навряд чи можна пояснити випадковістю.

Водночас він залишався критиком. Де Фріс не погоджувався з тенденцією перетворювати трифункціональну модель на універсальний закон. Для Дюмезіля індоєвропейська ідеологія часто виглядала дивовижно стабільною. Вона могла змінювати форми, але зберігала свою внутрішню логіку протягом тисячоліть. Для де Фріса така стабільність здавалася малоймовірною. Він бачив у джерелах надто багато історичних нашарувань, надто багато суперечностей і випадковостей, щоб повірити в настільки безперервне існування однієї системи.

Це розходження особливо яскраво проявляється в інтерпретації Одіна. Для Дюмезіля Одін був одним із найважливіших представників першої функції — сакральної суверенності. Він поєднував магію, мудрість, владу над словом і зв’язок із потойбічним світом. Усе це добре вписувалося в загальну трифункціональну схему. Де Фріс не заперечував цих характеристик, але вважав їх лише частиною історії. Його цікавило інше питання: як саме виник такий складний образ?

Для нього Одін не був просто втіленням прадавньої функції. Він був результатом багатовікового розвитку германського суспільства. У його образі поєдналися риси жерця, шамана, поета, чаклуна, правителя та воєначальника. Більше того, цей образ продовжував змінюватися протягом століть. Одін епохи переселення народів, Одін доби вікінгів і Одін, якого описували автори християнської Ісландії, були одночасно тим самим і не тим самим богом.

Тут проявляється одна з найглибших інтуїцій де Фріса. Він фактично стверджував, що міфологічні персонажі мають власну історію. Вони не є незмінними символами; вони еволюціонують разом із культурами, які їх шанують. Сучасна історична антропологія значною мірою підтвердила саме такий підхід.

Іншою сферою, де вплив де Фріса виявився особливо важливим, стали дослідження воїнських братств. У першій половині XX століття ця тема перебувала в центрі уваги багатьох германістів. Молодіжні чоловічі союзи, вовчі воїни, берсерки та інші форми ритуалізованої воїнської організації здавалися вікном у дуже давні пласти індоєвропейської культури. Де Фріс був одним із тих учених, які надали цій темі наукової ваги.

Водночас він не прагнув романтизувати такі спільноти. Для нього вони були не героїчними залишками прадавньої мудрості, а складними соціальними інститутами, що виконували конкретні функції в традиційних суспільствах. Саме завдяки такому підходу його роботи залишилися актуальними навіть після того, як багато ранніх теорій про Männerbünde були піддані критиці.

Проте історія де Фріса має й трагічний вимір. Його наукову репутацію суттєво ускладнила політична поведінка під час Другої світової війни. Після війни він опинився під осудом через співпрацю з окупаційною владою. Унаслідок цього його ім’я тривалий час залишалося проблематичним, особливо в західноєвропейській гуманітаристиці. На відміну від Дюмезіля, який поступово перетворився на майже легендарну постать, де Фріс опинився в складнішому становищі. Його праці продовжували читати, але сам учений часто залишався в тіні.

І все ж із плином часу стало очевидно, що інтелектуальне значення його спадщини не можна звести до політичної біографії. Більшість сучасних дослідників германської релігії продовжують використовувати його роботи не тому, що погоджуються з усіма його висновками, а тому, що він залишив надзвичайно надійну карту джерел і проблем. Багато сучасних досліджень фактично розвиваються в просторі, який він допоміг окреслити.

Можливо, найточніше місце де Фріса в історії науки можна визначити як проміжну позицію між двома крайнощами. З одного боку стоїть вузька історична спеціалізація, яка боїться будь-яких широких узагальнень. З іншого — великі реконструктивні системи, які ризикують відірватися від джерел. Де Фріс намагався зберегти рівновагу між цими полюсами. Він був достатньо істориком, щоб не довіряти занадто красивим теоріям, і достатньо компаративістом, щоб не втрачати з поля зору великі культурні зв’язки.

Саме тому його спадщина продовжує залишатися актуальною в XXI столітті. У добу, коли індоєвропейські студії дедалі більше спираються на археогенетику, нові археологічні дані та складні міждисциплінарні моделі, урок де Фріса не втрачає значення. Він нагадує, що жодна реконструкція не може існувати без уважного читання джерел, а жодна теорія не повинна забувати про історію. Його праці залишаються свідченням того, що справжня наука народжується не з перемоги теорії над фактами і не з накопичення фактів без теорії, а з постійного діалогу між ними.

У цьому сенсі Ян де Фріс був не просто германістом і не лише сучасником Дюмезіля. Він став одним із останніх великих представників тієї гуманістичної традиції, яка прагнула одночасно зрозуміти і текст, і культуру, і міф, і людину, що створила цей міф. Саме тому його ім’я продовжує залишатися одним із наріжних каменів європейської науки про релігію, міфологію та індоєвропейську спадщину.

--------

Нижче наведено вивірений академічний бібліографічний опис обох знакових видань його класичної двотомної монографії «Altgermanische Religionsgeschichte» («Давньогерманська історія релігії»), яка є каноном у царині порівняльного релігієзнавства та індоєвропейської компаративістики.

1. Перше видання (1935–1937)

Вийшло в авторитетній серії «Grundriss der germanischen Philologie» (видавництво Walter de Gruyter) і зафіксувало первинну концепцію автора до його масштабного переосмислення трифункціональної теорії Жоржа Дюмезіля.

Band 1:

Vries, J. de. Altgermanische Religionsgeschichte. Bd. 1: Einleitung; Die Überlieferungsquellen; Die religiösen Grundlagen des Lebens; Der Kultus; Die Götterwelt (Allgemeiner Teil). Berlin; Leipzig: Walter de Gruyter & Co., 1935. xlvi, 435 S. (Grundriss der germanischen Philologie; Bd. 12/1).

Band 2:

Vries, J. de. Altgermanische Religionsgeschichte. Bd. 2: Die Götter — Vorstellungen; Die Schlußetappe des Heidentums. Berlin; Leipzig: Walter de Gruyter & Co., 1937. 436 S. (Grundriss der germanischen Philologie; Bd. 12/2).

2. Друге, повністю перероблене видання (1956–1957)

Це видання вважається нормативним і найбільш цитованим в індоєвропеїстиці. Де Фріс фундаментально переписав текст, інтегрувавши структуру трьох функцій (суверенна/жрецька, військова, господарська), що дозволяє нам точніше бачити, як «Огунічний» військово-технологічний комплекс (gun — зброя, битва) структурувався у скандинавському Верхньому світі (черед Одіна й Тора).

Band 1:

Vries, J. de. Altgermanische Religionsgeschichte. Bd. 1: Einleitung; Die heroische Zeit; Die religiösen Grundlagen des Lebens; Der Kultus; Die Götterwelt (Allgemeiner Teil). 2., völlig umgearb. Aufl. Berlin: Walter de Gruyter & Co., 1956. xlix, 505 S. (Grundriss der germanischen Philologie; Bd. 12/1).

Band 2:

Vries, J. de. Altgermanische Religionsgeschichte. Bd. 2: Die Götter — Vorstellungen; Die Schlußetappe des Heidentums. 2., völlig umgearb. Aufl. Berlin: Walter de Gruyter & Co., 1957. 524 S. (Grundriss der germanischen Philologie; Bd. 12/2).

3. Наступні стереотипні перевидання

Видавництво Walter de Gruyter неодноразово здійснювало репринтні та стереотипні перевидання другого варіанту (3-є видання у 1970 році, а також сучасні цифрові та паперові тиражі 2000-х років), які повністю повторюють пагінацію та текст 1956–1957 років.

Сучасний стандарт цитування (за останнім фіксованим репринтом):

Vries, J. de. Altgermanische Religionsgeschichte. 3., unveränd. Aufl. Berlin: Walter de Gruyter, 1970. 2 Bände. (Bd. 1: 505 S.; Bd. 2: 524 S.). ISBN 978-3-11-002677-1 (комплект).

Нотатка:

Саме у другому томі (Die Götter — Vorstellungen), аналізуючи міфологеми вогню, ковальства та героїчного шаленства (берсерків), де Фріс підходить до тієї межі, де скандинавський субстрат оголює свої найдавніші, загальнолюдські зв'язки з праафриканським ядром. Включення цих джерел зафіксує жорстку академічну базу нашого міфо-лінгвістичного конвеєра.