Проте з часом стало зрозуміло, що сама постановка питання може бути надто спрощеною. Можливо, проблема полягає не лише в тому, чи є «Веда Словена» справжньою або фальшивою.
Можливо, проблема полягає в тому, що ми намагаємося застосувати до усної культури критерії, які були створені для оцінки писемних документів.
Саме тут відкривається найцікавіший аспект усієї дискусії.
Коли історик працює з рукописом, питання автентичності зазвичай має досить чіткий зміст. Якщо знайдено документ, який нібито походить із XII століття, але аналіз паперу, чорнил, мови або почерку показує, що він був створений у XIX столітті, то висновок очевидний: перед нами підробка. У світі писемних пам’яток існує відносно зрозуміла межа між оригіналом і фальсифікацією. Документ або відповідає заявленому походженню, або ні.
З усною традицією ситуація принципово інша.
Народна пісня не має одного автора. Вона не має остаточного тексту. Вона не існує у вигляді єдиного незмінного оригіналу. Кожен співець дещо змінює її під час виконання. Одні рядки забуваються, інші додаються. Старі сюжети переплітаються з новими. Мотиви переходять із покоління в покоління, але щоразу набувають іншої форми.
Тому усна традиція нагадує не музейний експонат, а живий організм.
Якщо середньовічний рукопис можна порівняти зі статуєю, яка повинна зберігатися в незмінному вигляді, то народну пісню радше можна порівняти з річкою. Річка залишається тією самою, хоча вода в ній постійно змінюється. Так само і фольклор залишається традицією, хоча його конкретний зміст безперервно оновлюється.
Саме тому поняття «підробка» щодо усної культури не завжди працює так само, як щодо писемного документа.
Уявімо сільського співця XIX століття, який успадкував від своїх предків старовинну пісню. Протягом життя він додає до неї нові образи, розширює сюжет, поєднує її з іншими легендами. Чи є результат підробкою? З погляду писемної культури — можливо, так, адже текст уже не є первісним. Але з погляду фольклору — ні. Він просто продовжив природний процес існування традиції.
Більше того, в усній культурі творчість виконавця часто є не відхиленням від норми, а самою нормою. Народний співець не є пасивним носієм тексту. Він є його співтворцем. Кожне виконання стає новим народженням пісні.
Саме тому сучасні етнологи дедалі частіше ставлять інше питання: не «чи був текст змінений?», а «як саме він змінювався і чому?».
Цей підхід особливо важливий для розуміння «Веди Словени».
Тривалий час критики збірника виходили з припущення, що якщо хоча б частина матеріалів була відредагована або доповнена збирачами, то вся пам’ятка автоматично втрачає цінність. Однак сучасна етнологія дивиться на проблему значно складніше.
Навіть якщо припустити, що окремі тексти були значно перероблені, це ще не означає, що вони виникли з нічого. Будь-яка масштабна містифікація повинна мати матеріал для роботи. Якщо збірник містить образи, мотиви, обрядові формули та символічні структури, характерні для місцевої традиції, то постає питання: де закінчується творчість окремого збирача і починається творчість самого народу?
Відповісти на нього надзвичайно важко.
Ситуація ускладнюється тим, що Родопський регіон Болгарії справді зберіг багато архаїчних елементів культури. Тут довше, ніж у багатьох інших місцях Балкан, існували старовинні пісенні форми, календарні обряди, легенди та перекази. У такому середовищі давні міфологічні мотиви могли зберігатися набагато довше, ніж прийнято вважати.
У результаті перед дослідниками постає парадокс.
З одного боку, тексти «Веди Словени» виглядають надто багатими й розвиненими для звичайної народної традиції. З іншого боку, вони містять чимало елементів, які важко пояснити виключно фантазією одного автора.
Саме тому останні десятиліття ознаменувалися появою нового підходу до збірника.
Дослідники, серед яких Миглена Христозова, Росен Малчев, Гатя Симеонова, Милена Беновска та інші болгарські вчені, пропонують розглядати «Веду Словену» не лише як проблему автентичності. На їхню думку, навіть якщо питання походження текстів залишається відкритим, сам збірник становить значний інтерес як культурний феномен.
Вони звертають увагу на його зв’язки з болгарськими апокрифами, народними легендами, ритуальними практиками та епічною традицією. У такому контексті «Веда Словена» постає не як простий набір пісень і не як звичайна фальсифікація, а як складний культурний простір, де переплітаються різні шари народної пам’яті.
Особливо важливим є поняття народної історичної уяви.
Народи пам’ятають минуле не так, як історики. Для історика важлива точність фактів, дат і джерел. Для народної свідомості важливіше інше — смисл подій. Саме тому в легендах можуть співіснувати персонажі різних епох, а реальні історичні події можуть переплітатися з міфами.
У цьому сенсі народна пам’ять завжди певною мірою творча.
Вона не лише зберігає минуле, а й постійно його переосмислює.
Тому між «автентичним фольклором» і «народною містифікацією» часто неможливо провести чітку межу. Те, що сьогодні здається вигадкою, завтра може виявитися давнім мотивом, який набув нової форми. Те, що здається давнім пережитком, може бути результатом творчості кількох поколінь співців.
Саме ця невизначеність робить «Веду Словену» настільки цікавою.
Її значення полягає не лише в тому, чи справді вона зберегла уламки дохристиянської слов’янської міфології. Її значення полягає також у тому, що вона демонструє складність самої народної традиції. Вона нагадує, що культура не є архівом нерухомих текстів. Вона є живим процесом безперервного творення.
Можливо, саме тому суперечки про «Веду Словену» тривають уже понад півтора століття і навряд чи завершаться найближчим часом. Адже насправді предметом дискусії є не лише один збірник пісень. Предметом дискусії є значно ширше питання: що таке народна традиція і чи можна взагалі вимагати від усної культури тієї самої незмінності та документальної точності, яких ми очікуємо від письмових джерел.
І поки це питання залишається відкритим, «Веда Словена» продовжує існувати на межі між історією та міфом, між фольклором і літературою, між пам’яттю та творчістю. Саме ця невизначеність, а не лише проблема її походження, робить її одним із найцікавіших феноменів слов’янської культурної спадщини.
Комментариев нет:
Отправить комментарий