Марк Фишер: Киберготика против стимпанка

Марк Фишер в своем ответе на анализ Бадью глобализации, субъективизма и террора призывает к новой политике, чтобы противостоять как декадансу капиталистического реализма, так и нигилистической привлекательности ИГИЛ.

В декабре 2015 года Хилари Бенн выступил с речью, поддерживающей авиаудары по Сирии, в Палате Общин. Сама речь и истерические аплодисменты, которыми её встретили, были упражнением в ретромании: эквивалентом в политике того, чем «новые» «Звёздные войны» являются в кинематографе: снова всё те же старые вещи, но хуже. Выступление Бенна повторяло именно ту речь, которой оправдывали нападение на Саддама Хуссейна и которая, таким образом, привела к появлению ИГИЛ.

Одна великая ценность вмешательства Бадью заключается в том, что он проверяет любое искушение отнестись к этому, как к простой ошибке. Как проясняет Бадью, с точки зрения капитала, война в Ираке и её последствия не были какой-то грубейшей ошибкой. Они были возможностью испытать новую форму (пост)колониализма, в которой государства-агрессоры открывают временную автономную зону для накопления капитала, и [в которой] грабеж может продолжаться без утомительных обязательств, связанных с созданием государства и управления им.

Капиталистический «Запад» всегда был лишь структурной фантазией независимости и разделённости с внешним миром, фантазией, которая терпит крах сейчас, когда пограничный контроль, от которого он зависит, больше не работает.

Капиталистический «Запад» всегда был лишь структурной фантазией независимости и разделённости с внешним миром, фантазией, которая терпит крах сейчас, когда пограничный контроль, от которого он зависит, больше не работает. Враг уже внутри, в то время как жертвы уже не могут услужливо оставаться за кадром, даже если бы захотели.

Yoav Peled: Normalizing the One-State Reality

Yoav Peled is Professor Emeritus of Political Science at Tel Aviv University. In 2016-17 he was a Leverhulme Professorial Fellow in the School of Global Studies, the University of Sussex, and a visiting professor in the Middle East Centre at the LSE. His book, co-authored with Gershon Shafir, Being Israeli: The Dynamics of Multiple Citizenship (CUP, 2002) won the 2002 Albert Hourani Award of the Middle East Studies Association of North America. He is co-author, with Horit Herman Peled, of The Religionization of Israeli Society (Routledge, 2019) and co-editor, with John Ehrenberg, of Israel and Palestine: Alternative Perspectives on Statehood (Rowman and Littlefield, 2016).

On September 15, 2020, Israel, the United Arab Emirates (UAE) and Bahrain signed “normalization” agreements at the White House, bringing to light barely hidden economic, political and military relations that had been going on for several decades. Formalizing these relations, under the auspices of President Trump, is significant, however, because it is yet another manifestation of the abandonment of the Palestinian cause by the Arab countries and of the obsolescence of the two-state solution (TSS) to the Israeli-Palestinian conflict.

Between 1967 and 2000 it was widely believed that partitioning the Land of Israel/Palestine between a Jewish and a Palestinian state, in accordance with several UN resolutions, was the equitable and realistic solution to the century-old conflict between Zionism and the Palestinian national movement. The 1993 Oslo Accords between the two sides seemed to launch a political process through which this solution would come about. These hopes were dashed by the failure of the Camp David summit of July 2000 and the second intifada that ensued.

In a new book, Paradigm Lost: From Two-State Solution to One State Reality (University of Pennsylvania Press, 2019), Ian Lustick argues that, essentially, the TSS, indeed any solution to the Israeli-Palestinian conflict, was doomed from the very beginning. In reality, one sovereign state has existed between the Mediterranean and the Jordan River for the past 53 years. That state, Greater Israel, is simply too powerful to seriously consider giving up territory it is interested in keeping.

Three sets of power disparities are relevant for understanding what Lustick calls the “one state reality.” First, the disparity between Israel’s power and that of the Palestinians or even all the relevant Arab states combined. Second, the power disparity between moderate Israeli nationalists, who were willing to consider some sort of a TSS, and the extremists who wouldn’t. Third, the power disparity between AIPAC (the Israel lobby) and American politicians who in principle would have been willing to pressure Israel towards a TSS.

Володимир Вятрович: Не підривати процес міжнародно-правового визнання Голодомору геноцидом української народу!

Чи можна уявити, щоб, наприклад, німецько-ізраїльська комісія істориків проводила публічний захід з назвою «Чи був Голокост геноцидом?». Причому провідним експертом з ізраїльського боку була б  людина, що не визнає Голокост геноцидом.

Навіть якщо хтось би й наважився на таку провокацію, вона закінчилася б грандіозним скандалом. А її учасникам навряд чи після цього подавали б руку в порядному товаристві.

Але коли йдеться про геноцид українського народу, то німецько-українська комісія істориків чомусь вважає за можливе анонсувати онлайн-захід «Чи був Голодомор геноцидом?» «If it was genocidal in character remains an open question which the German-Ukrainian Historical Commission wants to explore» - пишуть організатори цієї події, при цьому єдиним «провідним експертом» з українського боку названо Георгія Касьянова, який ставить під сумнів геноцидний характер злочину Голодомору. 

Голодомор визнаний геноцидом не лише Законом України і рішенням суду, а й парламентами 17 держав світу, включно з парламентами членів G7  США і Канади. Безумовно, подібні провокаційні дії шкодять зусиллям української дипломатії з визнання Голодомору геноцидом іншими державами світу, в тому числі й Німеччиною.

Я підтримую публічні звернення Музею Голодомору й Інституту дослідження Голодомору із закликом перш за все до членів комісії з українського боку змінити назву публічного заходу, не зневажати пам’ять мільйонів українців, убитих під час геноциду 1932-33 років і не підривати процес міжнародно-правового визнання Голодомору геноцидом української народу.

Игорь Эйдман: Святая историческая инквизиция

СК РФ создает отдел по расследованию преступлений, связанных с фальсификацией истории. 

Ничего удивительного. История в России заменена набором героических мифов, формирующих государственную религию. Где есть религия, там есть и "кощунники". Клерикальное государство борется против них с помощью инквизиции.

Фактически при СК создается СИИ (святая историческая инквизиция). Она будет разыскивать кощунников от истории. А потом проводить над ними инквизиционные процессы. Допросы новых еретиков могут быть примерно такими.

- Признаешь ли ты, сын мой, великую победу Советского Союза над фашизмом, спасение мира воевавшими дедами, подвиг советского народа в войне?

- Да, отец-следователь, признаю. Верую в это истово и со рвением.

- А вот в своем блоге Вконтакте, ты написал, что Сталин такой же убийца, как и Гитлер, а чекисты - те же гестаповцы.

- Пьяный был, не помню ничего. Бес, попутал. Это он, лукавый, пробрался из интернета, нашептал в ухо, а я, дурак старый, возьми и напиши в блог. Прошу простить меня или наложить легкое наказание.

- Ты, конечно, сильно провинился, но учитывая твое раскаяние, мы считаем возможным наложить на тебя легкую епитимью. Выйдешь с портретом Сталина на Шествие бессмертного полка и дважды просмотришь от начала до конца последние выпуски «Бесогона» Никиты Михалкова. А чтобы не сбежал, прикуем тебя наручниками к креслу в нашем ритуальном зрительном зале.

- Смотреть «Бесогон» Михалкова? Только не это. Отец-следователь, лучше дыба, лучше испанский сапог, но только не это...

Обвиняемого уводят; в дверях, обернувшись к инквизиторам, он шепчет сквозь зубы:

- И все-таки она вертится, а Сталин - не лучше Гитлера… :)

А кроме шуток. Любой государственной религии нужен канон, чтобы, отталкиваясь от него, проверять обывателей на благоверность и ловить еретиков. Как «историки» в погонах будут отличать «фальсификаторов» от благоверных? Вангую, скоро в России будет издана какая-то новая историческая «Библия» или «Краткий курс», отклонение от которого как раз и будет признаваться уголовно наказуемой фальсификацией.

Ну и немного покощунствуем.

СССР вместе с гитлеровской Германией развязал Вторую мировую войну. Сталинский и гитлеровский преступные режимы стоят друг друга, их столкновение - схватка двух преступников.

Никакой великой победы не было, а была великая трагедия, произошедшая, во многом, по вине самих советских властей. Народ, оставшийся в рабстве, нельзя назвать победителем. Десятки миллионов жертв войны на совести не только немцев, но и советского жесткого и бездарного режима. СССР не спас мир, а принес народам Восточной Европы новое рабство.

Россия - не победитель фашизма, а де-факто его продолжатель. При Путине здесь сформировался режим, близкий к фашистскому.

Ну и напоследок: Крым украинский, Кремль не имеет на него никаких прав, в том числе исторических, также, как и на другие захваченные территории: от Татарстана до Тувы.

История турецкой республики (массовая пропаганда)

Турецкий плакат 1930-х годов.

Нация под мудрым руководством Ататюрка идет от победы к победе, поднимаясь к вершинам цивилизации.

Победы представлены следующие: разгром греческих интервентов, отказ от тюрбанов и фесок в пользу шляп, закрытие дервишских обителей, замена арабского алфавита на латинский и наделение женщин избирательными правами.

Стратегический Интегрализм — эпохальная научная инновация

Интегрализм — это идеология, считающая общество единым целым. Поддерживает унионизм, корпоративизм и единое политическое представительство вместо разделения по идеологическому признаку.

Часто рассматриваясь противниками как идеология «крови и почвы», интегрализм утверждает, что наилучшие государственные институты для каждого народа диктуются его культурой, историей и климатом страны. 

Интегрализм обычно ассоциируется с движением Аксьон Франсэз и фашизмом, особенно в Латинской Америке, однако существуют некоторые различия. В Португалии, на родине интегрализма, он является традиционалистическим и монархистским движением.

Понятие «интегрализм» ввел крупнейший макросоциолог XX в. Питирим Сорокин. Научные основы этого учения изложены в его четырехтомной «Социальной и культурной динамике» — своеобразной «библии» интегрализма, тогда как «Главные тенденции нашего времени» служат его «евангелием».

Основы: — понятие макросоциологии. Под ней понимается синтез, вершина всей пирамиды общественных наук, их философия, изучающуя закономерности статики, динамики и генетики в развитии общества, взаимодействие всех его основных элементов — цивилизаций, стран, наций, этносов, классов и других социальных групп, стратификацию и мобильность и т. п. — суть интегрализма, его главные отличительные черты по сравнению с преобладающими течениями социально-экономической мысли индустриальной эпохи:

1. Идя на смену буржуазному либерализму и марксистскому социализму, в историческом плане отрицая их, интегрализм принимает в наследство все ценное, что выработано этими главными течениями индустриальной эпохи и, интегрируя это ценное, переплавляет в новый синтез, свободный от односторонности, крайностей и не отвечающих новым условиям развития общества положений. Это прорыв в научном знании, но прорыв, основанный не на разрушении и отрицании всего прежде достигнутого, а на скачке в кумулятивном накоплении суммы знаний и приведении её в соответствие с радикальным меняющимся обществом, с переходом к гуманитарно-ноосферной постиндустриальной цивилизации и интегральному социокультурному строю. Меняется объект познания — перемены неизбежны и в его познании.

Софія Дніпровська: Чому ми так любимо європейське середньовіччя і чому воно таке привабливе

Тому, що феодалізм, попри всі його жорстокості і незручності, які наша розніжена постіндустріальним комфортом натура вже навряд чи витримала б, був живою і плідною соціальною тканиною.

Бо саме в лоні станового, патріархального середньовічного суспільства зародилося сучасне індустріальне/ринкове/буржуазне, що щедро годує нас плодами технічного прогресу.

Полісна демократія в соціальному плані була безплідною і там, де не відбулося потужного вливання германської варварської крові, що несла "ген феодалізму" (як у Візантії), здеградувала, закостеніла і сконала під копитами азійських завойовників.

Середньовіччя асоціюється з дитинством - періодом засвоєння базових архетипів, бо дитинство - це чарівні казки про королів, королев, принців, принцес, хоробрих лицарів, фей, тролів, гномів, чаклунів, зачаровані замки, тощо, що відображають реалії середньовічної Європи з її тричленною структурою соціуму і магічним напівязичницьким світоглядом.

Хто не любить Європу і прагне переробити її на свій копил, завжди не любить (немите, смердюче, забобонне, фу-фу-фу) середньовіччя, де не все куплялося й продавалося і не всюди можна було проникнути хитрістю і нахабством...

Бо коріння сучасної європейської цивілізації сягають у "темні віки". Вирвіть це коріння з колективної пам'яті й підсвідомості - і дерево європейського життя всохне, і піде на розпил новим хазяям світу, в топку їхніх пекельних машин...

P.S. Раннє покріпачення селянства в процесі захоплення земель військовою елітою у 9-10 ст. відіграло позитивну роль, бо зруйнувало общину, яка була гальмом технічного прогресу в сільському господарстві, яке було основою подальшого індустріального прогресу. 

Феодалізм в Русі був до монгольської навали  був значно ближчий до західноєвропейського, ніж польсько-литовський. Пізнє закріпачення в 15-16 ст. яке в Західній Європі не відбулося, навпаки гальмувало прогрес в Речі Посполитій та Великому князівстві Литоському.  В той час як на українських землях община вже розпалася в 15 ст., її законсервували литовські статути і правові акти Польщі і Угорщини. У ВКЛ і РП, на відміну від Русі, не склалося союзу міст і монархів і не було логічного для Західної Європи абсолютизму, що й зробило їх легкими жертвами Москви і німців.

Софія Дніпровська: Історія не любить безхарактерних

Сьогодні - роковини епохальної Тевтобурзької битви, у якій дикі, немиті, нечесані, неграмотні германці замість того, щоб слухняно підкоритися культурно вищому римському світу, що був на пікові своєї могутності, зібралися, дисциплінувалися і дали йому чосу, пославши лісом разом з усіма його принадами і хитрими кунштюками.

Зупинили римську експансію, уникли романізації (яка практично знищила кельтів) і через півтисячоліття стали господарями Європи, а згодом - і всього світу, створивши цивілізацію, значно вищу і прогресивнішу, ніж Рим.

Мораль: не поспішайте класти свою національну гідність на олтар комфорту й чужої "цивілізованості". Історія не любить безхарактерних.

--------------------

В 9 году н.э. Публий Квинтилий Вар, являющийся римским полководцем, был наголову разбит в Тевтобургском лесу. Порядка 20 тысяч легионеров погибли. Данная цифра является весомой, поскольку они представляли 1/8 часть римской армии. Спаслись немногие. Тевтобургский лес находился где-то в окрестностях городов Аугсбург, Майнц, Франкфурт. 

Тарас Чухліб: Сагайдачний проти Бутурліна

6 жовтня 1618 року українські козацькі полки підійшли до поселення Котел неподалік Донського монастиря, що поблизу Москви.

Українсько-польське та московське війська вишикувалися одне проти одного, й до герцю стали їхні командувачі.

Тоді гетьман Петро Сагайдачний зійшовся сам на сам із царським воєводою Василієм Бутурліним й переміг його у двобої - спочатку вибив з його рук списа, потім вдарив його перначем по голові так, що той звалився з коня...

Зображення: Лист гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного з "обозу над річкою Москва". 1618 рік. АГАД Варшава.

Гетьманське сідло. 17 століття. ЧІМ ім. В. Тарновського

Ольга Васильева: Базилика Сан-Витале

Хочу написать про базилику Сан-Витале.

Сама Равенна - совсем маленький и очень милый город. Могила Данте, например, там очень гармонична - церковь, сад, небольшой холм, увитый плющем, и из него растет огромный вековой дуб, и корни его питает прах поэта.

Все там дышит солнцем, ощущением сплетения жизни и смерти и благостью.

Но при этом там стоит ЭТО. Базилика. Бесконечная сокрушающая мощь и богическая красота - внутри (снаружи это достаточно неказистое приземистое строение в духе раннего христианства).

Вот ты просто туда входишь, и два столпа - снизу, и сверху. И смотришь вверх, и все, теряешь себя. Там люди реально плачут. Если бы я была язычником, и меня бы вот так за руку из леса, из бревенчатых изб, из березовых лесов, ввели в такой храм, я бы не раздумывая приняла христианство. Это были их 5G-вышки, так христианский эгрегор утверждал себя в те времена.

И это правда очень красиво, очень мощно, сбивает с ног. Все там устроено так, что аккумулирует человеческую энергию, и через человека проводит и поток земли, и поток небесный. Ты просто там стоишь, ощущаешь себя передатчиком и плачешь от осознания (или неосознания) прикосновения к трансцедентному.

Я не смогла там долго находиться, хотя у меня в целом разработаны каналы восприятия таких энергий.

Адинатх Джайядхар: Молотом по башке имбецилов!

Есть такое расхожее мнение, что человек знания обязан быть равнодушным к тому, что происходит в мире. Мол, этот мир иллюзорен, а существует лишь Брахман. Ох, сколько раз такие люди «разоблачали» мою тупость, фальшь и бездуховность на основании того, что я проявляю неравнодушие к происходящему в мире форм. Я виноват в том, что восхищаюсь красотой природы и шедевров искусства, забочусь о процветании семьи, люблю котиков и мышек, и не люблю негодяев и угнетателей. Всё это «явно говорит» о том, что я не являюсь человеком знания. Ведь человек знания обязан быть вялым, равнодушным и безразличным. Именно равнодушие, вялость и безразличие по отношению к миру форм и понимается некоторыми как признак мудрости. И эти некоторые не понимают учение Кашмирского шиваизма.

Всё в сути едино, всё в сути есть Божественность. Однако эта божественность проявляется на поверхности бытия как узор мироздания, состоящий из множества различных и даже антагонистичных друг другу элементов. Весь океан един, но его волны отличаются друг от друга. И подлинной мудростью является не просто осознание океанического единства, но и умение видеть игру множества волн.

Вода из родника и вода из канализации – это Н2О. Однако мудрец не делает из этого факта вывод о том, что можно с равным успехом употреблять воду из канализации и родника. Бог есть и в тигре, однако умный понимает, что совать тигру голову в пасть – плохая идея.

Есть люди, которые считают мир множества форм иллюзорным, сансарой. А вот адепты Кашмирского шиваизма, тантрики, так не считают. Мир форм не есть ноль, не есть стопроцентная фикция. Мир форм не является иллюзией, он является проявлением Махашакти – великой энергии Божественности. Его существование относительно, но не иллюзорно.

В своё время индийскую цивилизацию погубило распространение трактовки мира форм как иллюзии. Зачем развивать науки, если всё вокруг иллюзорно? Если бы возобладала тантрическая трактовка, это поддержало бы и развитие наук, и развитие военных технологий, способных остановить исламское завоевание.

Мир форм не обязательно должен быть сансарой. Он есть сансара для сансарина. Для адепта же мир форм – это игровое поле, где божественность играет в разные игры. Играет в уродство и красоту, в любовь Ромео и Джульетты, в войну и мир, в благородство и подлость, в подвиг и в трусость.

Мы, адепты, выбираем себе игру по вкусу. Мы осознаём всеобщую божественность реальности, её единство, но при этом мы осознаём правила игры: воду из родника пить можно, а из канализации нельзя. Если холодно – надень шапку. Если вокруг красивая природа – любуйся. Если шеф приготовил тебе изысканное блюдо – наслаждайся. Не даром, ведийские мудрецы говорили: «Если мужа не восхищает красота природы, изысканные яства и красавица, то он либо аскет, либо скотина».

Если выбрал жизненную роль достойного человека – веди себя достойно. Если видишь, как негодяй творит зло – негодуй и при возможности останови его. Делай это искренно, не забывая об игровой природе мира форм и о божественности её сути. Человек знания не обязан быть аскетом, равнодушным и пассивным в быту. Человек знания может быть тантриком, восхищаться окружающей красотой, осуждать окружающую подлость и писать труды по эстетике, как это делал святой Абхинавагупта. Не забывая о Божественности!

Володимир Єшкілєв: Про “довгі стратегії”

Події в Білорусі додали актуальності тим дискусіям, які ведуться навколо стратегій, здатних забезпечити перевагу над фронтально сильнішим ворогом.  Скажімо, зараз ми не можемо перемогти Путіна військовою силою й у перспективі не бачимо обставин, за яких таке стане можливим. Але ми, як суверенна держава, можемо пережити не лише Путіна, але й тих його наступників (найімовірніше – недовговічних та невпевнених), які після нього вестимуть Росію шляхом путінізму. Можемо пережити всі спроби реставрації імперії, а відтак і саму імперію. До того ж пережити не “під віником”, не як “пострадянська консерва”, а наповнюючи наше життя свіжими сенсами, будуючи майбутнє.

Проте стратегії, спрямовані на те, щоби пережити – це так звані довгі стратегії, які вимагають не лише витримки, але й певного способу мислення, що чітко відділяє тривале від минущого, головне від другорядного. А ще їх має підтримати більшість суспільства – це імперативна умова для втілення “довгої стратегії”.

З цим в Україні проблеми. Історично більшість українців усе ще перебуває в тій “парадигмі попа Ларивона”, яка ставить справедливість вище закону, а шаблон (звичаєву модальність) – вище за принцип (дискурсивну модальність). Тобто мислить у таких координатах, які зрозумілі та зручні для обивателів; у межах того світогляду, що описується шаблонами звичаєвої моралі (етики) і передбачає лише “короткі стратегії”. Бо обиватель не розмірковує часовими масштабами, які виходять за побутовий “горизонт сподівань”. Тобто не мислить на період, довший за два-три роки. Бо там, вважає обиватель, “невідомо, що буде”: хтось із родичів захворіє, хтось вийде заміж, когось звільнять із роботи. Тому “внутрішній планувальник” обивателя не заглядає за дальший горизонт часу. Зважаючи на це, свої “короткі стратегії” обиватель не будує на абстрактних цінностях. Його мислення не охоплює довготривалих історичних циклів і не виводить на перший план ті проєкти, які потребують послідовної роботи кількох поколінь. Тривалість історії в його свідомості існує лише у вигляді звичаєвих шаблонів, тобто того, що обиватель вважає “традицією”. Але це не жрецька традиція й не “вічне повернення” до джерел. Це лише механічне (і часто-густо неосмислене) відтворення побутових та суспільних ритуалів.

Микола Рябчук: Від Малоросії до України: українська ідентичність

Чи перемога Володимира Зеленського на виборах 2019 року є витвором малоросійської ідентичності? Чи українцям як пізній нації можна повернутися до попереднього етапу націєтворення і завершити українізацію, розпочату романтиками з Тарасом Шевченком і обрубану Совєцьким союзом? Чому не конфліктують українська та радянська ідентичність між собою і як їх сполучити?

Тези з лекції Миколи Рябчука «Від Малоросії до України: українська ідентичність», проголошеної в Харківському літмузеї.

«Ідентичність» стала не просто популярним терміном – вона стала девальвованим терміном. Про неї говорять всі, кому не ліньки. І це починає очевидно дратувати. На цю тему з’являється багато пародійних і критичних текстів.

Проблема в тому, що люди дедалі більше забувають: ідентичність – це певний стосунок. Це не категорія, яка визначає щось дуже конкретне. Це не вага, не зріст людини. Це не надовго чи назавше. Це те, що визначається. Є таке польське слово – ustosunkowanie. Людина має стосунок до певних речей, до певних символів, до певних категорій. Ці реляційні відносини якраз визначають ідентичність. Ідентичність дуже змінна і плинна. Сьогодні щось одне є більш важливе, завтра – щось інше.

Термін «ідентичність» вперше з’явився в нас 1994 року в перекладі книжки Ентоні Сміта, яка так і називалася – «Національна ідентичність». Десь до кінця 1990-х цей термін поступово проникає в політологію й етнологію. Перед тим його не було.

У західній літературі цей термін з’явився десь у повоєнні часи з розвитком політології й соціології і збільшенням уваги до ціннісного аспекту ідентичності. Виникло розуміння, що ідентичність має власне ціннісний аспект. Бо людина ототожнюється з певними цінностями, з тим, що вона вважає важливим. Саме тому ідентичність нам є такою дорогою, і тому ми так за неї чіпляємося. Вона не може бути правильною чи неправильною. Вона є моєю: от я так відчуваю, в мене є така система цінностей.

Мова стає важливою у добу модерних націй. До XVIII–XIX століть, епохи романтизму, ніхто не вважав мову цінністю, що має якесь символічне значення. Це був просто інструмент спілкування.

Сьогодні можете знайти дуже багато людей, які мають ще цю донаціональну свідомість. Які не бачать символічної цінності в подібних речах.

JAPONOPHILIA / ЯПОНОФІЛІЯ

 Japanophilia. Ruch monarchiczny na ziemiach Europejskiej Sarmacji, który doprowadzi do powstania najstarszej dynastii na świecie - Yamato na tronie Międzymorza! Banzai za króla i za kraj!!!

Японофілія. Монархічний рух на землях Європейської Сарматії, що призведе до встановлення найдавнішої династії у світі - Ямато на троні Інтермаріуму! Банзай за короля і за край !!!

MROCZNY BAŁTYK

https://www.facebook.com/groups/143537452509243

ЧОРНЕ МОРЕ ЩЕ ВСМІХНЕТЬСЯ! 

https://www.facebook.com/groups/czornemore

Обидві групи утворюють КОНФЕДЕРАЦІЮ ДО ВЕЛИКОЇ МОРСЬКОЇ ЗІРКИ, об'єднюючи жадаючих відродження монархічного устрою в країнах Європейської Сарматії. 

Але прагнемо не реставрації якоїсь династії, а вважаємо за доцільне запросити на Перестол Заморську Царівну! 

Корона Бильге-кагана

Бильге-каган – правитель Второго Тюркского каганата в 716-734.

Вместе с прославленным Кюль-те­ги­ном, посадившим его на трон, и Тоньюкуком Бильге-кагану уда­лось вос­ста­но­вить мо­гу­ще­ст­во ка­га­на­та, под­чи­нить уйгуров, киданей, кар­лу­ков, от­ра­зить на­тиск Ки­тая и за­клю­чить с ним долгожданный мир (721). В его правление каганат пережил свой золотой век.

По­ми­наль­ный ком­плекс Бильге-кагана – круп­ней­ший среди тюрк­ских – на­хо­дит­ся в уро­чи­ще Ху­шо-Цай­да­м (до­ли­на р. Ор­хон, Мон­го­лия). Воздвигнут в 735, раз­ру­шен ок. 745.

В 2000-2001 монголо-турецкая экспедиция под руководством Д. Баяра обнаружила на территории мемориала Бильге-кагану клад, содержащий более 2000 ценных предметов, в том числе серебряную скульптуру оленя, золотой миниатюрный сервиз и др. Среди находок особенно выделяется украшенная драгоценными камнями 5-лучевая золотая корона.

Игорь Эйдман: Мировая Глубинка против Мирового Мегаполиса

Традиционные политические и социальные маркеры устарели. В современном мире борются не левые и правые, не социалисты и либералы, не пролетарии и буржуазия, а глобальный "колхоз" с глобальным университетским кампусом. 

Мировая глубинка, испуганная глобализацией, крахом традиционных ценностей, патриархальной семьи, индустриальной экономики, национальной идентичности, пошла в контрнаступление на глобальный мегаполис, стремящийся жить в новом мультикультурном, мультисексуальном, постиндустриальном, гендерноравноправном обществе. За Трампа в США, АфД в Германии, Эрдогана в Турции, Орбана в Венгрии, «Право и справедливость» в Польше голосует именно "глубинка". Мегаполисы, наиболее развитые штаты и земли поддерживают их противников - демократов, либералов, социал-демократов, зеленых. Крайний авторитарный, неофашистский вариант «глобального колхоза» – режимы Лукашенко и Путина, ненавидимые в крупных городах и вербующие карателей в глухомани.

Судя по результатам выборов в разных странах, электорат «колхоза» - индустриальные рабочие умирающих секторов экономики, жители небольших городов, а также традиционный биржевой и промышленный капитал. Избиратели мирового мегаполиса – жители крупных городов, молодежь, наиболее образованная часть населения, креативный класс и предприниматели из этой среды. Национальные, религиозные, сексуальные и расовые меньшинства вне зависимости от уровня образования и рода занятий в основном поддерживают политические силы мегаполиса, потому что он толерантен к ним и ориентирован на мультикультурализм. Интересно, что богатые и бедные, предприниматели и наёмные работники представлены в обеих группах практически равномерно.

Главные отличия: тип поселения (колличество жителей), возраст и уровень образования. Жители больших городов, молодые, образованные против тех, кто живёт в маленьких городах, возрастных, со средним, средне-специальным образованием.

Мировая глубинка:

В экономике: ориентация на количественные показатели, рост ВВП, прибылей и рабочих мест. Попытка сохранить индустриальный сектор.
В политике: культ сильного национального государства, склонность к авторитаризму и закрытости общества.
В культуре и идеологии: патриотизм, клерикализм, ориентация на традиционные патриархальные ценности, «кровь и почву», сексизм, мигранто и гомофобию.

Мировой мегаполис:
В экономике: ориентация на качественные показатели, долгосрочное повышение качества жизни, решение экологических проблем, помощь нуждающимся, охрану здоровья и жизни людей, развитие креативного, постиндустриального сектора, энерго и ресурсосбережение.
В политике: ориентация на самоуправление, свободное развитие, открытость общества.
В культуре и идеологии: гуманизм, космополитизм, феминизм, экологизм, защита прав меньшинств и мигрантов, светскость, толерантность, мультикультурализм.

Эти два подхода видны во всем, например, в ситуации с пандемией, где силы мировой глубинки пытаются прежде всего защитить прибыли и рабочие места, а мирового мегаполиса - жизнь людей.

Арсеній Яценюк: Потрібен новий план для Східної Європи (стаття в "The Financial Times")

Найбільше, що потрібно сьогодні, - це нова стратегія Заходу для європейського Сходу - тих європейських націй, які незахищені членством в ЄС і НАТО.

Треба створити високого рівня спільну місію США та ЄС на захист свободи і демократії у Східній Європі. Її головним завданням має стати вироблення єдиного бачення, як продовжити процес історичного об’єднання Європи та її звільнення від загроз авторитаризму, зовнішньої агресії та зневаги до свободи людини і народів.

Сьогодні у ставленні до Сходу Європи Захід застосовує формулу дотримання певної «соціальної дистанції», і немає різниці, яку вишукану політичну назву цій дистанції дають, – чи то «угода про асоціацію з ЄС», чи «східне партнерство».

На відміну від Заходу, Росія має цілісне бачення нашого регіону та його важливості. І в Молдові, і в Україні, та Білорусі Москва намагається встановити ефективний контроль і створити нові плацдарми для розширення свого впливу на Захід. Саме так президент Путін бачить шлях до відродження нового Радянського Союзу, якого він так прагне.

Останні події в Білорусі й велика небезпека, що Білорусь опиниться під російським впливом на невизначений період часу, вимагають дій від Заходу та України. Час діяти, а не вагатися.

Насамперед закликаю Європейський Союз поставитися до громадянського піднесення в Білорусі як до невід’ємної частини європейських процесів та європейської перспективи.

Це вимагає перегляду Європейським Союзом ставлення до нашого регіону. Не дивіться на ваших найближчих європейських сусідів з позиції доброзичливого, але екзотичного східного партнерства. Замініть підхід «витягнутої руки» простягнутою рукою.

Adinath Jayadhar: Длительное сопротивление ходу истории невозможно!

Когда-то Спарта была мощной державой, затем её государственный уклад устарел, и Спарта сдулась. Есть закономерность: по ходу времени человеческая цивилизация во многом изменяется. Сначала в Европе сгинул фюрер, а затем рухнула власть компартии.

Правительства ряда государств сопротивляются переменам, их сила – в недоразвитости народных масс граждан их стран. Однако эти народные массы, пусть и медленно, но развиваются. И когда они разовьются достаточно – старорежимные системы рухнут и так называемые «национальные лидеры» и всевозможные вожди канут в прошлое. Вата вымрет, ведь нынче даже гопники уже не те дикари, какими были предыдущие поколения гопников.

Наглядный пример – белорусы, долгие годы являвшиеся воплощением покорнейших совков. За 26 лет люди, их менталитет и общество развились, стали более современными. А государственный строй адекватно времени не развивался. И к 2020 году он осознался белорусами как устаревший, неадекватный. Рано или поздно диктатура рухнет: она перестала соответствовать современному менталитету и экономике.

Рухнет и неофеодализм РФ. Так как он пусть и нео-, но всё же – феодализм, а таковой в 21-м веке не может существовать длительное время. Даже в такой исламской теократической монархии, как Саудовская Аравия, женщины из года в год обретают новые права. Поэтому в постсоветских странах людей с менталитетом крепостных и менталитетом совков из года в год будет всё меньше. И однажды криптомонархия и клепто-феодализм просто не смогут существовать, также как птицы не могут жить под водой, а рыбы – летать по небу. Поэтому все мои знакомые, стоящие за вождизм, «скрепы», Сталина и тоталитаризм – являются классом людей, который неизбежно вымрет. Они обречены на вымирание, и никто их от этого не спасёт. Длительное сопротивление ходу истории невозможно!

Те из русскоязычных людей, кто говорит «у нашей страны особый путь, противоположный пути Запада» - не понимают: это не особый путь, это бесплодная, обречённая на провал попытка остановить неумолимый ход времени. Русскоязычное пространство - это не Китай. И я вангую, что даже Китай своим укладом жизни рано или поздно сомкнётся с Западом.

Кто-либо мне скажет: «Но ведь вы живёте ещё более архаичной жизнью теоцентрического клана и в 21-м веке вымирать не собираетесь!» Я отвечу так: во-первых, моя жизнь идеологически не связана с государственным строем страны и его идеологией, а жизнь ваты – связана. Время неумолимо: строй рухнет, его пропаганда сгинет. Все его вожди рассыплются в пыль или «переобуются», подобно тому, как коммунистические шишки перекрасились в демократов-капиталистов, чтобы не оказаться за бортом корабля.

Во-вторых, теоцентрический клан тантриков строится на осознанности всех клансменов, развивающих и культивирующих в себе божественность. Пожалуй, только это способно в 21-м веке образовывать устойчивый оазис архаики и гармонично вплетать его в полотно современной жизни.

Костянтин Рахно: Останній салют, командоре!

Пішов на іншу грань Великого Кристалу Владислав Крапивін - він писав фантастику, пригоди, психологічні повісті про підлітків. Він завіграшки творив цілі світи, у яких хотілося жити.

Я не можу назвати його суто дитячим письменником, хоча моє дитинство було осяяне його книгами і я досі хочу монету з його книги. Він не був простим і розважальним. Один з останніх великих митців слова, блискучий прозаїк і першокласний поет, романтик моря і узбережжя, оборонець сміливих і зухвалих відчайдухів, він був дуже нерадянським за вдачею. Його ніцшеанських героїв легше було уявити поряд із Врангелем і Колчаком, навіть Родзаєвським, аніж у шоломах із кривавими зірками. Часом вони навіть походили зі Східної Прусії, містечок із німецькими назвами. Вони не вчили рішучості, а демонстрували її.

Крапивін перекладався українською, але недостатньо. Екранізації, може, й були, але щось невиразне. Його любили мільйони, навіть захистилося кілька дисертацій, але офіціоз його не помічав. Десь він не вписався в демократичний сталінізм так само, як не вписувався в тоталітарну перебудову з ліберальним брежневізмом. Його забракне багатьом, але путінсько-навальнівська Росія, мабуть, не помітить його втрату...

Хто така "Моксель"

Чому “Страна Моксель”? Тому що за історичними даними іноземних істориків Московія називалася країной Моксель, а місцеве фінське населення весі, мері, мокши, муроми, мещери – народом Моксель.

Цьому залишив свідчення посол посол короля Франції Людовика IX до хана Сартака – Вільгельм де Рубрук. Він відвідав країну Хана Сартака (сина Хана Батия) і її столицю Каракорум в 1253-1254 рр. Ось, що він записав:

“На північ від цієї області (за Перекопом – уточнює Володимир Белінський) лежить Руссія, яка мала повсюди ліси; вона тягнеться від Польщі і Угорщини до Танаїда”. Танаїд чи Танаїс, як відомо, - це Дон. Володимир Белінській в своїй книжці пише, що Вільгельм де Рубрук узнав це на місці з особистих бесід в ставках Сартака і Батия.

Про землі і народ майбутньої Московії Рубрук також мав інформацію: “Ця країна за Танаїдом дуже красива і має ріки і ліси. На північ (від ставки Сартака, де перебував Рубрук всерпні 1253 р. – орієнтовно це зараз північний схід Воронежської області – пояснює Володимир Белінський) знаходяться величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають жодного закону, чисті язичники. Міста в них немає, а живуть вони в маленьких хижах в лісах. Їхній володар і більша частина людей були вбиті в Германії (в поході Батия в Європу в 1240-1242 рр. – пояснює Володимир Белінський)... В достатку є у них свині, мед і віск, дорогоцінні хутра і соколи. Позаду них живуть інші, що називаються Мердас, яких Латини називають Мердініс (це – мордва, пояснює В.Белінський), і вони – Саррацини (мусульмани - пояснює В.Белінський). За ними знаходиться Етілія”.

Як відомо, Етілія або Ітіль – це Волга. Сумнівів немає, запевняє Володимир Белінський, бо “великоросійські історики” Карамзін, Соловйов, Ключевський у своїх “Історіях” підтвердили факт входження в 1253 р. “Ростово-Суздальських княжеств” до володінь хана Сартака, сина Батия. Вільгельм де Рубрук в 1253 році зафіксував такий розподіл земель між Батиєм і Сартаком: Сартак володів землями Золотої Орди від Дону до Волги і від Каспійського та Азовського моря до північних міст країни Моксель, куди дійшли коні татаро-монголів в 1238 р. Жили в “країні Сартаха” в ті роки, окрім татарських племен, тільки “два роди людей”: Моксель (які їли свинину) і Мердиніс (мусульмани). Вже значно пізніше, стараннями “великоросійських істориків” з’явилася назва – “Ростово-Суздальська земля”.

Мордва під назвою Морденс і Меря під назвою Меренс вперше згадуються готським істориком Іорданом в 6 ст. нашої ери як автохтонні племена, які жили в міжріччі Оки і Волги. 

Мокша – етнографічна група мордви, як пояснюється у Великій Радянській Енциклопедії. Там же можна прочитати, що Мордва ділиться на дві групи – Мордву-ерзю і Мордву-мокшу. Мещера і Мурома – давні, також фінські, племена, споріднені племенам Мордви, що жили на берегах Оки.