Рамиз Юнус: Украденная история: Как историческая память превратилась в оружие современной геополитики

XXI век не просто меняет международную систему — он меняет саму природу того, за что ведется борьба между государствами.

Если в XIX веке государства расширяли территории, а в XX веке они боролись за идеологии и модели мироустройства, то в XXI веке на наших глазах формируется еще более тонкий и одновременно более опасный уровень противостояния — борьба за интерпретацию прошлого.

Это уже не периферийный элемент политики. Это становится ее ядром.

История перестает быть нейтральной академической дисциплиной, существующей в университетах и архивах. Она выходит из аудитории историков и входит в пространство дипломатии, санкций, парламентских решений и международных кризисов.

Прошлое больше не является завершенной реальностью. Оно становится продолжением политики другими средствами.

И именно здесь возникает принципиальный сдвиг: государства начинают бороться не только за то, что происходит сегодня, но и за то, как мир должен помнить вчера.

Фактически мир входит в эпоху политизации исторической памяти, где контроль над интерпретацией прошлого превращается в элемент стратегического влияния.

Сегодня на кону оказывается не только территория, не только ресурсы и не только безопасность. На кону — право определять смысл истории. И тот, кто контролирует интерпретацию прошлого, неизбежно начинает влиять на архитектуру будущего.

Но здесь возникает более важный и гораздо менее очевидный вопрос.

Олексій Дудченко: Культура Мерімде - праматір Давнього Єгипту

​Хоча наша уява зазвичай малює величних єгипетських царів, грізних фараонів та монументальні споруди на кшталт пірамід, цивілізація долини Нілу не виникла з нічого. Вона пройшла тривалий і складний шлях еволюції, що брав свій початок у доісторичних культурах дельти Нілу.

​Найдавнішим і, мабуть, одним із найзагадковіших етнокультурних комплексів, який вважають колискою пізнішого класичного Єгипту, є культура Мерімде. Вона процвітала приблизно з кінця VI тисячоліття до н. е. до початку IV тисячоліття до н. е. (приблизно 5000–4200 рр. до н. е.). ​

Свою назву ця культура дістала від археологічної пам'ятки Мерімде Бені-Салама, розташованої поблизу селища Бені-Саламе, приблизно за 45 кілометрів на північний захід від сучасного Каїра. Цю унікальну локацію у 1928 році відкрив німецький археолог Герман Юнкер.

​Юнкер проводив масштабні розкопки пам'ятки аж до 1939 року, охопивши площу понад 6400 квадратних метрів. Проте науковий світ ледве не втратив ці знання: результати досліджень так і не були повноцінно опубліковані, оскільки вся первинна документація, польові щоденники та стратиграфічні описи згоріли або загубилися у вирі Другої світової війни. Знадобилися десятиліття, аби у період між 1977 та 1982 роками. Німецький археологічний інститут (DAI) під керівництвом Йозефа Айвангера провів нові систематичні дослідження й відновив стратиграфічний контекст. 

Неолітичне поселення Мерімде в Єгипті є абсолютно унікальним. Це найдавніше свідчення існування капітального, стаціонарного неолітичного селища в усій Північній Африці. Спочатку уявлення про площу поселення обмежувалися 25 гектарами, але новітні геомагнітні зйомки та шурфування розширили ці межі щонайменше до 40–60 гектарів. ​На ранніх етапах поселення складалося з легких, тимчасових куренів із плетеного пруття та очерету, але з часом мешканці перейшли до зведення міцних будівель із необпаленої глини. Ці будівлі мали кругле або еліптичне планування, часто з напівпідземною основою для кращої терморегуляції. За оцінками деяких демографічних моделей, на піку свого розвитку поселення могло налічувати до 16 000 жителів, що робить його справжнім доісторичним «мегаполісом». При цьому ознак майнової чи соціальної диференціації серед населення археологи не виявили — суспільство залишалося підкреслено егалітарним.

Василина Орлова: Россия будет воевать Украину до развала Росси

Россия будет воевать Украину до развала России. Другого конца у войны нет и быть не может. Это онтологическая, экзистенциальная схватка.

Пока Россия не развалится, будет воевать. Поэтому все проекты переустройства России мертворожденные и только отдаляют завершение программы, а оно состоит в том, что соединение коня и лани, образование под названием "Российская Федерация" исчезает с карт мира на новом этапе многовекового развала российского имперского проекта.

При том, заметьте, никто серьезно перспективы развала не рассматривает, по сути, не хочет ее. Даже украинцам в сущности все равно, что там будет, "на болотах",  -- лишь бы только от них отстали.

Это война, которая сама Россия себе придумала и придумывает, из ничего, на пустом месте, deux ex machina, подчиняясь идеологии самоучтожения.

А что ей и когда вложило эту идеологию, можно рассуждать бесконечно, мешая коммунизм с царизмом и славянофилов с западниками. Века отрицательного отбора -- один ответ. Авторитаризм -- другой. Одно другого не исключает, впрочем.

Но все ответы будут неполными. Какой-то изначально был заложен в программу нигилизм и система-машина самоуничтожения. Именно на пустом месте. Оправдания, резоны и доводы выдумывались одновременно и по факту и начинали жить своей фантастической жизнью, -- нацисты! Придумал Ленин! Ошибка Хрущева! Майдан! Коррупция! Биолаборатории! НАТО! Одесса! Народные республики! -- как бредовая и донельзя детальная и выпуклая рационализация иррационального.

Віталій Портников: Експансія є суттю російської цивілізації

Росія прагне відновитися як імперія. Імперія має зникнути. Війна за Україну – останній бій імперії… Ми так часто повторюємо ці чи схожі речення, що не залишаємо самим собі навіть крихти сумніву в імперському характері сусідньої держави. Зрештою, до 1917 року ця країна з легкої руки Петра І так і називалася – Російська імперія, та й Радянський Союз не залишав жодних сумнів у його імперській сутності.

Але якщо це імперія – можливо, остання континентальна імперія, яка ніяк не може зникнути, – чому ж вона так дивно поводиться? Найбільша за територією країна світу, яка сторіччями залишається незаселеною в своїй неєвропейській частині, вже чотири роки б’ється за Авдіївку чи Костянтинівку, нафтодолари витрачаються насамперед на війну – і це при тому, що в Росії залишилося тільки кілька регіонів, що можуть прогодувати державу. Ну, добре, це божевілля Путіна. Але й у 1990-ті, коли грошей не було від слова взагалі, Росія за допомогою власної армії зберігала контроль над Придністров’ям або Абхазією і була готова вирішувати конфлікт з Ічкерією шляхом кровопролитної війни. А 1920-ті роки минулого сторіччя! Розруха, голод, повна катастрофа – але Червона Армія намагається відновити імперські кордони, і більшовицькі вожді не можуть заспокоїтися буквально до 40-х років ХХ сторіччя, до анексії Туви… При цьому в більшій частині анексованих земель не відбувається ніякого розвитку – навіть самі росіяни починають говорити про дивну імперію, яка змушена витрачати гроші на награбоване.

Росія і дійсно дивна імперія. У світовій історії існують два імперські типи. Перший – «осіла» імперія, яка надсилає війська по чужі ресурси, це вічна історія, можна сказати, від Риму до Великої Британії. І другий – імперія кочова, яка насамперед бореться за життєвий простір, а з ресурсами особливо не рахується, вони для неї не на першому місці. І яскравий приклад такої імперії – Золота Орда.

З Москвою відбулася дивовижна мутація. Московське князівство виявилося осілою околицею кочової імперії й успадкувало її політичну культуру. Занепад Золотої Орди почався саме тоді, коли вона виявилася нездатною здійснювати експансію над новими територіями і стала буквально стискатися, розпадатися на користь власних околиць. Найбільш щасливою і жорстокою її спадкоємицею виявилася саме Москва, вся історія якої – суцільна й невгамовна експансія, яка розпочалася буквально з перших днів перетворення князівства на самостійну державу і не закінчувалася ніколи, буквально ніколи. При цьому не можна сказати, що росіянам потрібний життєвий простір – вони не можуть освоїти навіть європейську частину своєї країни, про Сибір і Далекий Схід я просто мовчу. І при цьому не можна сказати, що вони ведуть якусь осмислену війну за ресурси – все це відбувається за принципом поведінки улюбленого російського казкового героя Ємелі, який будує свою кар’єру, не залишаючи рідної пічки. Якщо на захопленій території виявилися поклади нафти – чудово, будемо жити за нафту і будувати нові гармати з танками, щоб ще щось захопити. А якщо не виявилося – ну і добре, проте захоплена територія «дорівнює чотирьом Франціям», он як! Все має бути великим і беззмістовним – цар-гармата, яка ніколи не стріляла, цар-дзвін, який ніколи не дзвонив, цар-територія, яку ніколи не заселяли й не освоювали.

Мирослав Ревть: Як польські осадники опинилися на Волині і для чого

 Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1925 рр. Сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам і солдатам, а також селянам за рахунок поділу маєтків російських поміщиків. Крім того, поділу підлягали державні і церковні володіння колишньої Російської імперії. В результаті полякам було роздано 800 000 га найкращих земель і переселено майже 200 000 осадників, ще 100 000 спрямовано в міста як поліцаїв, чиновників і т. д.

І не розповідайте байки про етнічні війни, спочатку виясніть як польські осадники опинилися на Волині і для чого.

Отже, починаючи з 1920 року:

- З 1920 року польська влада розпочала масове виділення кращих земельних ділянок на Волині для ветеранів польської армії;

- Закриття українських шкіл, перехід до викладання польською мовою в установах, жорсткий контроль над православною церквою (руйнування храмів на Холмщині) та спроби перешкодити впливу галицьких культурних інституцій;

-  Каральні акції поліції та армії, особливо масштабні у 1930 році, супроводжувалися масовими арештами української інтелігенції, руйнуванням українських кооперативів, побиттями та залякуваннями місцевого населення. 

- у 1935 році, коли в «українській» політиці Республіки Польща здомінували підходи ендеції (синонім польського шовінізму, загальна назва польських організацій національно-демократичного спрямування - ред.), то ситуація на Волині дуже змінилася, зокрема, у напрямку зміцнення польського елементу: щоб долю цих земель вирішувало не місцеве українське населення, а польське, яке на той час становило біля 10 відсотків від чисельності краю. 

І останнє найголовніше. Московська влада, чорносотенці, а потім більшовицька пропаганда і виховали цих погромників. Ті самі люди, які у 1917-1918 роках мали по 20-30 років, у 1943 році мали більше 50 літ і могли керувати цими виступами і передавати молодшому поколінню, так би мовити, досвід організації погромів, як вирішити остаточно польське питання.

І як результат: Дмитро Медведєв публічно підтримав загострення польсько-українських відносин, вітаючи рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського ордена Білого Орла.

І можна чорті шо писати про Волинську трагедію. Згадувати історичні факти, закони моралі і держави. 

Але для мене існує виключно одне питання, яке може пояснити усе і всім:               

Якого милого приперлось 200 тисяч польських відставників на етнічні українські землі, га?  Їх хтось туди з українців кликав ? Чому це раптом українські етнічні землі перетворились на "східні прикордонні креси"?  Хто визначив, що звільнення Волині від окупантів стало "геноцидом поляків"? Чи можемо ми сьогодні називати людобуйство москалів на Сході України "геноцидом москалів", га? Коли в українській історії поляки були у братерських стосунках з українцями? І скільки українців убили поляки за шістсот років окупації Галичини ?

І чому поляки, вже встановивши там - в Галичині і Волині своє стале державне панування - пишуть про події протиборства тоді вже (у власній ніби ж логіці) не як про "громадянську війну між формальними громадянами Польщі - державними силами поляків проти добровільних загонів спротиву українців" - певно ж для того, щоби мати можливості зараз виставляти претензії до ще не існуючої тоді держави Україна? - чи не так?

 І не треба виписувати глупоти у стилі "пробачте і пробачаю", бо у нас занадто нерівні позиції!

Олеся Островська-Люта: Ментальність поляків як народу-мученика

У польській ідентичності є один елемент, який часто не добачають з України. Це уявлення про польський народ як чи не найбільшу жертву в Європі. Він - у цій знаній формулі "Польща - це Христос народів". Національне страждання - важлива теза історичного самоопису Польщі. 

Пам'ятаю, як років 20 тому під час автомобільної подорожі до Кракова мене вразило, що буквально в кожному містечку й селі тебе зустрічала вулиця, площа або рондо мучеників. Мученики були різні, але були всюди. Ось саме самообраз народу-мученика є дуже важливим елементом. 

З України це важко побачити, бо порівняно з Україною Польща століттями була в кращому становищі. Навіть у 18 ст. під час поділів, бо аристократія, латифундії, католицька церква залишалися. А Гетьманщина зникала як затонулий галеон, лишаючи пам'ять у фольклорі. Звичайно, і в 20 ст., попри всі справжні і важкі страждання поляків та повоєнний занепад суверенітету Польщі. 

Мені здається, нині цьому елементу мученицької самосвідомості все важче залишатися актуальним. І це теж трохи живить претензію до українців. 

Нам, в Україні, дуже треба розуміти ці зони чутливості нашого сусіда і друга. Якщо можливо, зайве на них не натискати. Ну але й знати, що не усьому і не завжди українці можуть зарадити

Олег Гуцуляк: Про етнічне походження сучасних осетин

Зображення: Реконструкції обличчя представників кобанської культури залізної доби з Грузії, Осетії та Інгушетії

Згідно зі зростаючими археологічними, генетичними та історичними доказами, сучасні осетини походять значну частину свого походження від корінного населення центрального та північного Кавказу.

Загальногеномні дослідження послідовно показують, що вони біологічно найближчі до інших кавказьких народів, включаючи грузинів, абхазів, чеченців, інгушів та сусідніх етнічних груп.

Водночас Центральний Кавказ потрапив під політичний та культурний вплив іраномовних степових кочівників, зокрема сарматів, а пізніше аланів, які прибули до регіону з Євразійського степу та Центральної Азії.

Ці групи зробили важливий лінгвістичний та генетичний внесок у розвиток предків сучасних осетин.

Культурний горизонт носіїв кобанської культури добре ілюструє цю взаємодію. Давня ДНК вказує на те, що в корінному населенні кобанів переважали місцеві, пов'язані з Кавказом, батьківські лінії, особливо гаплогрупа G, тоді як пізніші степові групи залізної доби, пов'язані зі скіфо-сарматським світом, запровадили додаткові батьківські лінії, включаючи R1a-Z93 та R1b, що відображає змішання між місцевими кавказькими громадами та прибулими степовими елітами.

Таким чином, наявні дані свідчать про те, що сучасних осетин найкраще розуміти як продукт тривалого синтезу між корінним кавказьким населенням та іраномовними скіфо-сарматсько-аланськими групами, а не як прямих нащадків лише скіфів.

Кобанська культура була важливою культурою пізньої бронзової та ранньої залізної доби Центрального Кавказу, відомою своєю розвиненою металургією та майстерністю виготовлення бронзи та заліза.

Олексій Дудченко: Неандертальці не зникли. Вони розчинилися у сучасному людстві

Нове дослідження переглядає причини зникнення неандертальців. ​Аналіз понад двох десятків нових геномів свідчить: наші найближчі еволюційні родичі залишалися генетично здоровими аж до моменту свого таємничого зникнення. 

Неандертальці успішно виживали в Євразії протягом сотень тисяч років. Вони стійко переносили суворі льодовикові періоди, вели запеклу боротьбу за існування, полюючи на шерстистих мамонтів та носорогів, і збирали їстівні трави та бобові. 

Чому вони зрештою зникли — довгий час залишалося однією з найбільших загадок антропології. ​

Дослідження, опубліковане в журналі Nature, схоже, остаточно спростовує одну з провідних гіпотез — ідею про те, що неандертальці виродилися через накопичення шкідливих мутацій, викликаних близькоспорідненим схрещуванням (інбридингом) у крихітних, ізольованих популяціях. 

Балто-славянская ветвь индоевропейского семейства языков

Краткое изложение статьи:

Pronk T. Balto-Slavic // The Indo-European Language Family : A Phylogenetic Perspective / ed. by T. Olander. – Cambridge : Cambridge University Press, 2022. – Ch. 15. – P. 269-292. – URL: https://www.cambridge.org/core/books/indoeuropean-language-family/baltoslavic/5BF5813373849DD7D99E7D65BC40B943 (дата звернення: 26.06.2026)

Cогласно автору получается, что не славяне отпочковались от балтов, а наоборот - балты отпочковались от славян, оставшихся проживать на Поднепровье, и двинули в Прибалтику, где заменили жуцевскую культуру.

1. ВВЕДЕНИЕ, АРХЕОЛОГИЯ И ПРОБЛЕМА НАСЕЛЕНИЯ ПРИБАЛТИКИ

В начале статьи автор напоминает, что в XIX веке балто-славянское единство считалось общепризнанным. 

В начале XX века А. Мейе оспорил эту идею, считая сходства архаизмами или параллельными инновациями. 

Однако сегодня communis opinio (общее мнение) лингвистов вернулось к тому, что период общих балто-славянских инноваций после распада праиндоевропейского (ПИЕ) языка действительно существовал.

Ногайские и половецкие юрты

Преемственность прослеживается и в жилищах ногаев. Так, юрты, подобные ногайским, описаны у канглы и кипчаков (Калмыков и др. 1988: 112). Удивительное сходство ногайской и половецкой юрт красноречиво свидетельствует о преемственности жилищ этих двух народов.

Так, ногайские юрты делятся на два типа: разборную «терме» и неразборную «отав» (Калмыков и др. 1988: 113). Сравним разборную юрту «терме» с половецкими юртами. Ю.А. Евстигнеев так описывает западно-кипчакские наземные жилища: «Кочевое жилище половцев – в древнерусских источниках – «вежа» (вежами называли и стоянки половцев), по-половецки «терме» (отсюда древнерусское «терем») имело остов из цилиндрических плетёных из веток стен, над которыми находилась коническая крыша из жердей, завершающаяся дымовым кругом со сферическим перекрытием из согнутых планок» (Евстигнеев 2010: 38). Ногайская разборная юрта имеет идентичное название «терме» и форму, разве что плетёные из веток стены позже были заменены на решётчатые, однако оборачивавшиеся в камышевые плетёные циновки (Калмыков и др. 1988: 113). Ещё одним очевидным сходством является использование ногаями для кровли юрты ровных жердей «увык», таких же, какие были на половецких наземных юртах (Вайнштейн 1976: 51). Сравните эту особенность с юртами, например, казахского и кыргызского типов, где используются скруглённые к основанию жерди (Амиргазин 2019: 229).

Второй тип кибиток, который присутствует и в культуре половцев, и в культуре ногаев – это кибитки, устанавливаемые на повозках, называемые ногаями «отав». Половецкий тип подобных кибиток, т.н. «вежи», неоднократно запечатлён на миниатюрах средневековых летописей (Вайнштейн 1976: 51). О преемственности ногайских «отав» этому типу половецких кибиток пишет С.Ш. Гаджиева: «Устройство неразборных жилищ является очень древней традицией ногайцев и их прямых предков кипчаков» (Гаджиева 1976: 50). А.Н. Харузин пишет об уникальности сохранения этой архаичной традиции проживания в юртах такого типа именно в среде ногаев (Харузин 2006: 56), что в очередной раз подчёркивает соблюдение и сохранение древних куманских традиций ногаями.

Источник: Махсутов A.К. “Ногаи и куманы: преемственность в культуре, родовой структуре, генетике и антропологии: Научная статья”. Journal of the National Congress of Historians, vol. 3, no. 3, Sept. 2025, pp. 43-66

Мапа Чортківської офензиви УГА, червень 1919 року.

Мапа Чортківської офензиви УГА, червень 1919 року.

Віктор Цимбал (1901-1968) Герби Буковини, Галичини, Київщини, Кубані та Закарпаття

 Віктор Цимбал (1901-1968)

Герби Буковини, Галичини, Київщини, Кубані та Закарпаття.

Maria Ochir: Мы не говорим, что мы красивые, мы колонизированные

 Maria Ochir: Мы не говорим, что мы красивые, мы колонизированные.

Ведущая - Марина Сайдукова.

Видео по ссылке: https://youtu.be/aXHkfkN0Au4

Ойрат-калмыцкая исследовательница, археолог и деколониальная активистка, д.и.н. Мария Очир-Горяева предлагает пересмотреть термин ‘коренные’ и заменить его на ‘колонизированные’. Этот на первый взгляд сугубо академический сдвиг на деле влечёт за собой переоценку исторической роли, правового статуса и психологической самоидентификации колонизированных наций, проживающих сегодня на территории современной России.

В первой части нашего разговора мы говорим о том, почему термин ‘коренные’ отрицает нашу историческую субъектность. А именно тот факт, что до колонизации наши нации обладали полноценной государственностью и представляли собой политические субъекты: 

с армией и налоговой системой

• развитыми религиозными  традициями (буддизм, ислам)

• сложно организованной культурой

• были включены в систему международных торговых и дипломатических связей от Средиземноморья до Центральной Азии 

Почему термин ‘колонизированные’ юридически принципиален:

– термин 'коренные' закрепляет лишь узкий набор льгот напр. ‘традиционное природопользование’, но не даёт политической субъектности, собственности на ресурсы или прав на самоопределение

– термин 'колонизированные' юридически открывает перспективу реституции и признания за республиками права на экономическую и политическую самостоятельность

–  открывает возможность отмены закона РФ 'О недрах' (1992), объявивший наши ресурсы федеральной собственностью – как примера современной колониальной политики, подорвавшего экономическую базу республик после развала СССР 

Смена термина способствует психологической реабилитации народов:

–  подчеркивает, что нам не принесли цивилизацию, у нас УКРАЛИ нашу цивилизацию: нашу историю, культуру, языки и природные ресурсы. Смена дескриптора позволяет выйти из позиции ‘опекаемой жертвы’ и занять позицию ‘субъекта, требующего справедливости’, что меняет внутреннюю самооценку и мобилизует национальное самосознание народов.

Термины формируют сознание. Пока мы говорим 'коренные народы', мы неосознанно закрепляем их в категории ‘архаичных’ и ‘нуждающихся в защите’, но не равноправных. Когда же мы говорим ‘колонизированные нации’, мы утверждаем свою историческую субъектность, факт осознанного лишения нас самостоятельности, и, следовательно, необходимость восстановления исторической справедливости.

Поздравляем братский чувашский народ с Днём Чувашской Республики!

Поздравляем братский чувашский народ с Днём Чувашской Республики! 

Желаем скорейшего освобождения от имперского гнёта. 

Чувашия будет свободным, независимым и демократическим государством, а чувашский народ сможет самостоятельно определять своё будущее.

Андрій Поцелуйко: Золото і фатальна жінка

 Стаття Bernard Sergent, "L’Or et la mauvaise femme" (Sergent, Bernard. L’Or et la mauvaise femme // L’Homme. – 1990. – N 113. – P. 13-42) досліджує паралелі між міфами про першу війну Риму та першу війну богів у скандинавській традиції. Автор аналізує роль золота та жіночих персонажів у цих міфах, розглядаючи їхню символіку та культурне значення.

Б. Сержан аналізу те, як золото фігурує у міфах в якості символу влади, жадібності й конфлікту. Він порівнює його роль у римських і скандинавських переказах. Воно асоціюється з конфліктами, владою та жадібністю. У римській та скандинавській традиціях золото є не просто матеріальним багатством, а також символом змін і боротьби. У статті також розглядається, як жіночі персонажі, які ініціюють конфлікти, вписуються в міфологічні та культурні уявлення про владу та обман. Сержан порівнює римську богиню Беллону та скандинавську богиню Фрейю, зосереджуючись на тому, як вони впливають на перебіг міфологічних подій. Автор досліджує схожість між першим конфліктом богів у скандинавській міфології (війною між асами та ванами) і римськими міфами про війну. Він аналізує, як ці міфи відображають історичні та соціальні процеси в різних культурах.

У римських переказах золото часто пов’язане з боротьбою за владу—його здобуття або володіння може призводити до великих змін у суспільстві чи між богами. Наприклад, у міфах про заснування Риму золото може символізувати зраду або викликати суперечки між персонажами. У скандинавській традиції золото також відіграє важливу роль, особливо в історії про кільце Андварі—чарівний золотий перстень, що приносить прокляття своїм власникам. Це відображає ідею, що золото може бути джерелом конфліктів, жадібності й небезпеки. Отже, золото в цих культурах стає не просто матеріальною цінністю, а рушієм міфологічних подій та символом змін, війни й боротьби. 

Андрій Поцелуйко: Мова спротиву: термінологічний світ Дмитра Донцова у критиці російського імперіалізму

 Дмитро Донцов належить до тих українських мислителів, які прагнули не лише описати політичну реальність, а й пояснити її глибинні психологічні та культурні причини. Його термінологічний апарат був своєрідною системою понять, через які він аналізував механізми поневолення України Російською імперією. Для Донцова імперське панування не обмежувалося військовою силою чи адміністративним контролем — воно проникало у свідомість народу, формувало залежність і послаблювало здатність до самостійного політичного існування.

Одним із ключових понять Донцова було **«малоросійство»**. Він використовував цей термін для характеристики не етнічної приналежності, а певного типу світогляду — прийняття імперської ієрархії, у якій Україна виступає як другорядна частина чужого політичного простору. На думку мислителя, найбільша небезпека полягала не лише у зовнішньому тиску Росії, а в тому, що частина українського суспільства могла внутрішньо погодитися зі становищем підлеглості.

Іншим важливим поняттям було **«провансальство»**. Донцов критикував ним український культурний рух, який, на його думку, часто зосереджувався на фольклорі, мові чи традиціях, але не переходив до створення сильної політичної нації. Для нього культура без державної волі була недостатньою. Він вважав, що нація повинна не тільки зберігати свою спадщину, а й прагнути влади, самостійності та історичної активності.

Особливе місце у його системі займала критика **«москвофільства»**. Донцов розглядав орієнтацію на Москву як прояв політичної залежності та втрати власного центру мислення. Він вважав, що імперія утримує народи не лише силою, а й через створення ілюзії спільності інтересів між панівною державою та підкореним народом.

Для опису наслідків такого впливу Донцов використовував образи на кшталт **«московської отрути»**. Це була метафора культурного й психологічного проникнення імперії, яка, за його переконанням, послаблювала національну свідомість, формувала недовіру до власних сил і привчала до залежності.

Центральним поняттям його політичної філософії була боротьба з **«рабською психологією»**. Донцов вважав, що тривале перебування під чужою владою може виробити звичку до покори. Протилежністю цьому стану він проголошував **«волю до влади»** — здатність нації діяти, творити власну державу і бути суб’єктом історії.

Таким чином, терміни Донцова створювали не просто політичний словник, а цілу систему діагнозів. Він описував імперію не тільки як зовнішнього ворога, а як силу, що намагається змінити свідомість підкорених народів. Його відповіддю була ідея формування нової політичної еліти — людей із почуттям відповідальності, державницьким мисленням і готовністю відстоювати незалежність.

Термінологія автора залишається прикладом того, як мова політичної думки може ставати інструментом аналізу історичних процесів.

Головна сила донцовського словника полягала в тому, що він намагався пояснити: імперія існує не лише через кордони та армії, а й через ідеї, які закріплюються у свідомості людей. Саме тому його поняття були спрямовані не тільки проти зовнішнього панування, а й проти внутрішньої готовності це панування прийняти.

Андрій Поцелуйко: Від сакрального світогляду до сучасного творення смислів

Міф є одним із найдавніших способів, за допомогою якого людина намагалася зрозуміти світ, своє місце в ньому та зв’язок із колективом. У традиційних культурах міф був основою світогляду: він пояснював походження Всесвіту, людини, природних явищ і суспільних правил. 

Проте з розвитком культури, науки та суспільних форм міф не зник, а трансформувався. Сучасні міфи зберігають здатність створювати смисли й формувати ідентичність, але відрізняються від традиційних передусім своєю десакралізованістю, зміною функцій, способів поширення та ставленням до істини.

Головною рисою традиційного міфу була його сакральність. Для людини традиційної культури міф був не просто оповіддю, а священною картиною світу. Він пояснював реальність через дію богів, духів або міфічних предків і визначав порядок існування людини. Міфічні події сприймалися як первісні зразки, які необхідно було відтворювати через обряди та традиції. Таким чином, міф не лише пояснював світ, а й освячував його.

У сучасному суспільстві міф втрачає сакральний статус. Він уже не обов’язково претендує на пояснення походження світу чи встановлення надприродного порядку. Натомість сучасний міф стає способом символічного осмислення реальності. Він допомагає суспільству відповідати на питання про власну ідентичність, цінності та майбутнє. Міфологічні образи можуть виникати навколо історичних постатей, культурних символів, суспільних ідеалів або уявлень про успіх і прогрес.

Відбувається також зміна функції міфу. Традиційний міф виконував передусім пояснювальну функцію: він відповідав на питання про те, як виник світ і чому існують певні правила. Сучасний міф більше спрямований на створення спільних смислів. Він формує образ «ми», підтримує колективну пам’ять, об’єднує людей навколо певних цінностей і створює уявлення про бажане майбутнє.

Змінюється і джерело авторитету міфу. У традиційних культурах ним були давність, зв’язок із предками та сакральним порядком. Сучасні міфи набувають сили через суспільне визнання, повторення та поширення у культурному просторі. Велику роль у цьому відіграють засоби масової комунікації: кіно, телебачення, реклама, соціальні мережі. Якщо давній міф передавався поколіннями через усну традицію та ритуали, то сучасний може виникнути й поширитися за короткий час завдяки інформаційним технологіям.

Ще однією відмінністю є зміна ставлення до істини. Традиційний міф сприймався як безумовна правда, що не потребувала доказів. Сучасна людина зазвичай розуміє міф як символічну конструкцію, але це не зменшує його впливу. Міфи продовжують діяти через емоції, образи та колективні переконання. Навіть якщо вони не сприймаються буквально, вони можуть визначати поведінку людей і формувати суспільні уявлення.

Змінюється також система образів. У традиційних міфах центральними були боги, герої та надприродні сили. У сучасних міфах їх можуть замінювати історичні діячі, культурні герої, символи держави, ідеї або образи майбутнього. Людина продовжує створювати героїчні сюжети, але тепер вони часто пов’язані не з космічним порядком, а з соціальним досвідом.

Отже, трансформація міфу полягає не в його зникненні, а у зміні його форми та ролі. Традиційний міф освячував світ і пояснював його через сакральні образи, тоді як сучасний міф конструює смисли, формує ідентичність і допомагає суспільству осмислювати себе. Попри втрату сакральності, міфологічне мислення залишається важливою частиною людської культури, адже потреба в символах, спільних історіях і цінностях залишається незмінною.

***

Трансформація міфологічного мислення

Міфологічне мислення є однією з найдавніших форм осмислення людиною світу. Воно виникло як спосіб пояснення природних явищ, походження людини, суспільного порядку та сенсу існування. У традиційних культурах міф був не просто оповіддю чи вигадкою, а цілісною системою знань і переконань, яка визначала ставлення людини до природи, спільноти та вищих сил. Проте з розвитком суспільства міфологічне мислення не зникло, а трансформувалося, набуваючи нових форм і способів прояву.

У традиційних культурах міф виконував передусім пояснювальну та сакральну функцію. Через образи богів, героїв і надприродних сил людина намагалася зрозуміти складність світу та своє місце в ньому. Міф поєднував минуле, теперішнє й майбутнє, створюючи відчуття порядку та гармонії. Він передавався через покоління, закріплював звичаї, моральні норми й колективну пам’ять. Людина в межах такого світогляду не протиставляла себе природі, а сприймала себе як частину єдиного космічного порядку.

З розвитком раціонального знання, науки та критичного мислення роль міфу змінилася. Він поступово втратив статус єдиного пояснення світу, однак не зник із людської культури. Міфологічне мислення трансформувалося з пояснення природних явищ у спосіб творення символічних значень. Людина й надалі потребує історій, образів і символів, через які можна осмислити власну ідентичність, цінності та спільне майбутнє.

Сучасні міфи вже не обов’язково пов’язані з богами чи надприродними силами. Вони можуть існувати у формі суспільних ідеалів, культурних образів, політичних наративів, уявлень про успіх, прогрес або національну самобутність. Наприклад, образ героя, який долає труднощі й досягає мети, залишається актуальним у сучасних фільмах, літературі та масовій культурі. Такі сюжети продовжують виконувати давню функцію міфу — формувати уявлення про цінності та бажані моделі поведінки.

Важливим чинником трансформації міфологічного мислення стали нові засоби комунікації. Якщо традиційні міфи поширювалися через усну традицію, обряди та релігійні практики, то сучасні міфи активно творяться через медіа, соціальні мережі, кіно та цифрову культуру. Швидкість поширення інформації дозволяє символам і наративам швидко ставати частиною колективної свідомості. Водночас це створює ризик маніпуляції, оскільки сучасні міфи можуть використовуватися для впливу на погляди та поведінку людей.

Попри зміни, основна функція міфологічного мислення залишається незмінною: воно допомагає людині створювати смисли. Раціональне знання відповідає на питання «як?», тоді як міфологічне мислення часто звертається до питання «для чого?». Воно пов’язане з цінностями, символами та колективним уявленням про важливе. Саме тому міф продовжує існувати навіть у технологічному суспільстві.

Отже, трансформація міфологічного мислення полягає не у його зникненні, а в переході від сакральних пояснень світу до символічних способів осмислення людського досвіду. Сучасна людина вже не сприймає міфи так, як їх сприймали давні культури, однак продовжує створювати й підтримувати наративи, що допомагають зрозуміти себе та своє місце у світі. Міфологічне мислення залишається важливою складовою культури, оскільки потреба у смислах, символах та спільних історіях є невід’ємною рисою людського буття.

Андрій Поцелуйко: Релігія як фундамент ранніх цивілізацій: між міфом, владою і народженням науки

У сучасному світі релігійну свідомість часто критикують за консерватизм, догматизм, схильність до антинаукових уявлень та опір інтелектуальному прогресу. В епоху, коли наука стала головним інструментом пізнання світу, а раціональність перетворилася на одну з найважливіших суспільних цінностей, релігія нерідко трактується як пережиток минулого — історичний етап, який людство нібито вже мало б залишити позаду.

Проте такий погляд часто виявляється надто спрощеним. Він оцінює релігію виключно з точки зору її відповідності сучасним науковим стандартам і водночас ігнорує її історичну роль у становленні людських цивілізацій. Адже якщо ми звернемося до витоків організованого суспільства, то побачимо, що без релігійних наративів і сакральних уявлень навряд чи були б можливими перші великі людські спільноти, які згодом породили філософію, науку, право і державність.

Сучасна людина звикла розділяти суспільне життя на окремі сфери. Існує політика, економіка, культура, мораль, наука та релігія. Однак для більшості давніх суспільств такого поділу просто не існувало. Те, що сьогодні називають релігією, не було окремою сферою життя. Воно становило саму основу світогляду, через яку людина осмислювала світ, суспільство і власне місце в ньому.

У найдавніших культурах майже всі форми колективної ідентичності були невіддільними від сакрального. Плем'я не просто складалося з людей, які жили разом. Воно мало священне походження. Предки не були лише історичними постатями минулого — вони виступали духами-покровителями або навіть об'єктами культу. Закони не розглядалися як результат людської домовленості. Їхній авторитет ґрунтувався на переконанні, що вони відповідають волі богів або космічному порядку. Земля предків також була не просто територією проживання. Вона нерідко набувала священного статусу.

Андрій Поцелуйко: Від теологічного обґрунтування до філософської легітимації: трансформація засад права

Право як соціальний феномен завжди потребувало певного фундаменту, який би пояснював його обов’язковість і визнавав його справедливість у межах конкретного суспільства. Будь-яка правова система постає не лише як сукупність формально визначених норм, а як результат певного світогляду, уявлень про порядок, справедливість і природу людини. У різні історичні періоди джерела легітимації права змінювалися: якщо в традиційних суспільствах право переважно отримувало своє виправдання через теологічні концепції, то в модерну епоху його обґрунтування дедалі більше переходило у сферу філософії права, раціонального мислення та концепції прав людини.

Ця зміна не була простим запереченням релігійного світогляду, а являла собою складний процес переосмислення природи права та його зв’язку із суспільством.

Теологічна основа легітимації права

У традиційних суспільствах право сприймалося як частина загального космічного та морального порядку. Його сила полягала не лише у владі державного чи політичного інституту, а в тому, що воно розглядалося як відображення вищого, трансцендентного порядку. Закон набував авторитету тому, що пов’язувався з божественною волею, релігійними нормами або природним порядком, встановленим вищою силою.

Особливо значну роль ця модель відігравала в середньовічній європейській правовій думці. Представники християнської філософської традиції розглядали право як складову ширшої системи морального устрою світу. У концепції природного права, яку розвивав Фома Аквінський, людські закони повинні були відповідати вищим принципам справедливості, що мали божественне походження.

У такій системі легітимність права визначалася передусім його відповідністю морально-релігійному порядку. Закон був справедливим не тому, що його прийняла певна політична структура, а тому, що він відповідав уявленню про вічну істину.

Андрій Поцелуйко: Від ідеології до висловлювання: як народжується мова суспільства

Люди зазвичай сприймають слова як безпосереднє вираження думок. Нам здається, що спочатку існує реальність, потім людина її описує, а мова лише передає вже готовий зміст. Проте гуманітарні науки ХХ століття показали, що зв'язок між думкою і словом набагато складніший. Між абстрактними переконаннями та конкретними висловлюваннями існує цілий ланцюг посередників. Його можна умовно представити як послідовність: ідеологія → дискурс → риторика → конкретні висловлювання.

На найглибшому рівні перебуває ідеологія. Під ідеологією слід розуміти не лише політичну доктрину, а широку систему фундаментальних уявлень про світ, людину, суспільство та історію. Ідеологія визначає, що вважається справедливим і несправедливим, природним і неприродним, можливим і неможливим. Вона створює базову картину світу, яка часто залишається непомітною для тих, хто її поділяє. Людина може не усвідомлювати власної ідеології, так само як риба не усвідомлює води, в якій живе.

Проте ідеологія рідко проявляється безпосередньо. Вона набуває конкретної форми через дискурс. Дискурс — це система смислів, понять, категорій і правил, за допомогою яких певна спільнота описує реальність. Якщо ідеологія відповідає на питання «у що ми віримо», то дискурс відповідає на питання «як ми про це думаємо». Саме дискурс визначає, які теми вважаються важливими, які питання можна ставити, які пояснення здаються очевидними, а які — абсурдними.