Веймарську республіку, якій не пощастило бути політичною прокладкою між Другим і Третім німецькими Рейхами, називали “республікою без республіканців”. Є підозра, і доволі обґрунтована, що т
еперішню Україну в працях майбутніх істориків називатимуть “демократією без демократів”.Ліберальна демократія, як відомо, стоїть на трьох китах. По-перше, на плюралізмі, який передбачає, що є кілька або ж безліч незалежних та незводимих один до одного видів буття, підстав дії, форм знання, стилів поведінки тощо. По-друге, на вільній, публічній та компетентній дискусії – наріжному способі подолання розбіжностей та досягнення громадської згоди. По-третє, на незалежних експертних і судових інституціях, авторитет яких визнаний більшістю представників громади.
Якщо ці три кити відплили (або й не припливали), системної демократії немає. Замість неї під назвою “демократія” виникає що завгодно, будь-які форми делегованого буття. Вони можуть здалеку здаватися демократією, можуть презентувати якісь елементи, фестивалі та декорації демократії, але вони не здатні працювати, як цілісна демократична система.
Можна, звичайно, домовитися про тимчасове дотримання певних декоративних норм та правил. Проте такі домовленості потребують постійного “ручного” регулювання. І що далі, то більше таке щоденне регулювання буде розбалансовувати систему, розхитувати політичну декорацію та зміцнювати цинізм. Це нагадує проблеми з неліцензійною комп’ютерною програмою – спочатку все працює, але це ненадовго.
Історія України останніх 30 років – це, серед усього іншого, історія симулякра демократії, якому, щоб і далі жити, знадобилося принаймні три позасистемні “перезавантаження”: парламентський переворот січня 2000 р. (про який мало хто згадує), Майдан 2004-го та Майдан 2013-2014 рр. Якби не ці три кризи, ми б уже жили – радше існували – за іншого політичного режиму. Для якого, ймовірно, демократія була б абстрактним поняттям.
Нині ми знову крок за кроком, подія за подією наближаємося до необхідності нового, уже четвертого “перезавантаження”. “Піратська програма” глючить. Сім років ручного керування призвели до критичного накопичення системних помилок, великих та дрібних багів. Ми вже на порозі тієї знайомої ситуації, яку я називаю “святом нетерпимості”.
Хтось може сказати, що нетерпимість у суспільстві сама собою не є надійним маркером майбутнього історичного спазму. Міг би посперечатися. “Свято нетерпимості” передувало всім трьом вищезгаданим кризам вітчизняного симулякра-довгожителя. За браком місця не вдаватимуся в подробиці. Зацікавлені можуть подивитися публічні дискусії тих часів, проаналізувати медійні війни або ж розпитати очевидців.
Нетерпимість у нашій країні є майже постійним явищем. Були щасливі роки (відразу після тих-таки “перезавантажень”), коли її напруга трохи спадала. Але ненадовго. Бо для тих, хто не звик до терпимості і звик до нетерпимості, вона – як наркотик. А оскільки патологія давня, то й поготів. Сучасна Україна успадкувала “нетерпимість за замовчуванням” від дискурсів минулого: народницького, що живився ненавистю до вищих станів, а також радянського з його іманентною ворожістю до всього інакшого.
Нетерпимість десятиліттями, якщо не століттями, намертво блокувала відкриті дискусії, заганяючи українців у резервації інформаційних спекуляцій, пропагандистських кампаній, шизоїдних пліток, сектантських “мнений” та провінційного оцінювання.