Виктор Ермолаев: Гибель Арктогеи и расселение праариев

В древние времена давностью в 13000 лет назад на севере Евразии существовала великая арийская цивилизация, которая нам известна по названию Арктогея. Уже тогда арии овладели земледелием и ремеслами, у них уже была письменность, они владели математическими расчётами. Арии знали, как устроена наша солнечная система и галактика «Млечный путь». Символ ариев «Свастика» - это схематичное изображение солнечной системы и галактики. 

Цивилизация ариев погибла примерно 13000 лет назад, когда огромное космическое тело ударилось о землю в районе Гренландии. Посмотрите на карту дна Северного Ледовитого океана. Там вы увидите возможный след этого удара. Я обвёл его красным кругом.

Удар был такой силы, что расколол север Америки на острова, а льды Северного Ледовитого океана, как пивную пену, сдул на Сибирь. Огромная масса льда, как гигантский бульдозер, передвигалась на юг с огромной скоростью. Лёд сгрёб с севера Евразии весь чернозём и переместил его вместе с «культурным слоем» к югу на линию: Балканы - Украина - Краснодарский край -  Ставропольский край - Казахстан - Алтай - Забайкалье. Лёд срезал вершины гор (Плато Путорана), подрезал основания гор (Урал, Алтай, Сибирские кряжи).  Километровые волны цунами, обогнув Землю несколько раз, стали причиной известного нам «Всемирного потопа». Вызванные ударом многочисленные разломы земли запустили в действие многочисленные вулканы. Вырванный из Земли грунт и вулканический пепел надолго закрыли Солнце. В северном полушарии Земли наступила круглосуточная многомесячная ночь. А затем невиданная круглогодичная зима протяжённостью в несколько десятилетий.

А как же арии Гипербореи? Процентов 95-99 населения Арктогеи погибло. Выжили лишь счастливчики, жившие на севере Уральских гор. Последствия катастрофы были ужасны. Жить среди нагромождений льда, круглосуточной ночи и пронизывающего холода было невозможно. Тогда арии принимают решение - уходить вместе с выжившим скотом на юг. Было организовано великое переселение. После того, как арии достигли территории Южноуральского Аркаима, было принято решение разделиться. 

Николай Карпицкий: Две разные парадигмы ведения войны: Украина ведет войну в рациональной парадигме и пытается минимизировать потери, Россия ведет войну в парадигме иррационального зла

Сравним тактику наступления российских военных во время Чеченской войны и украинских военных до начала вторжения регулярных российских войск в августе 2014 г.

1. Российское командование отправляло солдат в лобовые атаки, украинское командование избегало лобовых атак, предпочитая перерезать коммуникации и вести боевые действия дистанционно с помощью артиллерии.

2. Российское командование проводило неизбирательную, тотальную бомбардировку городов. В 2014 году Славянск тоже очень сильно страдал от обстрелов. Украинское командование выбрало определенный участок в пригороде Славянска – Семеновку, где вело постоянную артиллерийскую дуэль с целью истощения артиллерийских запасов противника. Этот район боевых действий был практически полностью разрушен. Но страдал не только пригород. Из разных районов города боевики вели обстрел украинских позиций помощью самоходной артиллерийской установки «Нона». Ответный огонь попадал в жилые здания (надо сказать, что сами украинские военные никогда не вели обстрелы из жилых кварталов и не размещали там артиллерию). В начальный период войны украинские военные пользовались старой техникой и просроченными снарядами, которые порой попадали в жилые кварталы потому, что летели непредсказуемо. Однако систематических неизбирательных обстрелов Славянска, как обстреливали Грозный, не было. Кроме того были случаи, когда по городу стреляли сами боевики либо с целью провокации, либо с целью мести, например, когда была разрушена мебельная фабрика протестантов. 

3. В 1999 году российские военные бомбили колонны чеченских беженцев. Это еще можно было бы списать на ошибку, однако при этом они не позволяли беженцам покидать Чечню, а когда Руслан Аушев пустил их в Ингушетию, то подвергся резкой критике за это. Украинское командование, напротив, воздержалось от бомбардировки колонны вооруженных боевиков отступавших из Славянска, даже понимая, что те захватят Донецк, поскольку знало, что в колонне были гражданские – женщины и дети.

Это две разные парадигмы ведения войны: Украина ведет войну в рациональной парадигме и пытается минимизировать потери, Россия ведет войну в парадигме иррационального зла. 

Именно это обстоятельство  не понимал Владимир Зеленский, когда говорил: «Нужно просто перестать стрелять». С рациональной позиции он абсолютно прав. Постоянные перестрелки вдоль линии разграничения не преследуют никакой военной цели. Если бы решалось какая-то военная задача, как было во время сражения за Донецкий аэропорт или за промзону в Авдеевке, тогда понятно, что стрелять пришлось бы. А так это просто бессмысленное убийство.  Поэтому он был искренне уверен, что во время встречи убедит Путина рациональными доводами прекратить без толку убивать, ну а дальше уже как получиться, так и будет решать другие военно-политические вопросы. Однако Зеленский не учел, что у Путина иррациональная мотивация, и именно поэтому почти каждый день на фронте продолжают погибать украинские военные.

Барбара Эренрайх: Тёмные истоки позитивного мышления

Позитивное мышление как современный аналог популярной религии имеет все те же ключевые аспекты. Вместо пасторов и проповедников — мотивационные ораторы, вместо воскресных проповедей — семинары по мотивационному развитию личности, вместо молитвы — аффирмации и визуализации, вместо священных текстов — self-help книги, вместо грехов — негативные мысли, вместо рая — обретение успеха и богатства. Барбара Эренрайх исследует феномен популярности этого явления и находит его протестантские корни и прародителей.

В конце XX — начале XXI века грусть превратилась в подобие греха, спасение от которого предоставляют индустрия развлечений, шоппинг и self-help книги. Мотивационные ораторы, ставшие проповедниками новой религии позитивного мышления, собирают огромные залы и сколачивают многомиллионные состояния благодаря обещаниям избавить людей от негативных мыслей, неуверенности в себе, а заодно и бедности. Позитивное мышление, как и большинство современных культурных явлений, зародилось в США, где на людей сегодня со всех сторон сыплются призывы быть счастливыми, улыбаться, верить в лучшее и мыслить позитивно.

Мы живём в эпоху деспотизма позитивности.

Откуда у американцев этот радостный, оптимистический взгляд на мир? На первый взгляд, ответ кажется очевидным: они приобрели «новый» мир, полный возможностей и потенциальных богатств — по крайней мере, после того, как с коренным населением было покончено. Для пессимизма и угрюмости не было времени на земле, где каждый поселенец, прибывший из перенаселенной Европы, мог иметь столько гектаров, сколько пожелает. Идеология фронтира, бескрайние просторы и безграничные запасы природных ресурсов также наверняка сыграли свою роль в формировании позитивного мировоззрения. Но всё началось не так.

Американцы развили в себе позитивное мышление не по причине географии страны, а из-за того, что ранее испытали на себе последствия противоположного подхода.

Кальвинизм, который белые поселенцы принесли с собой в Новую Англию, можно описать как систему, способствующую развитию депрессии. Бог кальвинизма был всемогущим и деспотичным, и испытывал к своим творениям не любовь, а ненависть. Его рай имел ограниченное количество мест, причём те, кому они достанутся, были выбраны задолго до своего рождения. Главной задачей живых было непрестанно искать в себе грешные помыслы и искоренять их. В качестве единственной отдушины от этого болезненного самокопания кальвинизм предлагал физический труд: строительство, рубку леса, посев полезных растений и шитьё одежды.

Всё, кроме работы — повседневной или духовной — считалось грехом и заслуживало всякого порицания.

В детстве я частично испытала на себе эту идеологию, пусть и в облегченной и нетеологической форме. Мои предки покинули Шотландию после того, как землевладельцы решили, что их земля принесёт больше прибыли, если использовать её в качестве пастбища для овец. Они принесли с собой в Британскую Колумбию пресвитерианство (ветвь кальвинизма). Из–за крайней бедности, постигшей поколение моей бабки, мою мать воспитывали мои прабабушка и прадедушка. Несмотря на бунт против пресвитерианского наследия — она курила, пила и читала непристойные тексты вроде «Отчётов Кинси» о сексуальном поведении человека — она всё же впитала некоторые его принципы. В нашей семье любые проявления эмоций, в том числе улыбки, считались «аффектами», а слезы влекли за собой оплеухи. Труд считался единственным лекарством от душевных мук, из–за чего моя неработающая, необразованная мать заполняла всё своё время уборкой и другой работой по дому. «Когда жизнь ставит тебя на колени, — любила повторять она, — мой полы».

Я признаю, что кальвинизм и протестантская этика в целом помогают развить определённые сильные качества — например, самодисциплину и нежелание довольствоваться мнимым душевным покоем, который дарит любовь всепрощающего Бога. Но я также знаю кое-что о недостатках кальвинизма. Тяжкий труд был нашей единственной формой молитвы, единственным путём к спасению и единственным противоядием от бессмысленности существования.

Освобождённые от своей теологической составляющей, элементы кальвинизма продолжили жить в американской культуре вплоть до конца XX века. В 80-х и 90-х годах, средний и высший классы начали рассматривать постоянную занятость как признак статуса. Именно в это время работодатели стали требовать от своих сотрудников всё больше вовлечённости, а новые технологии стерли грань между работой и личной жизнью: сотовый телефон всегда был под рукой, а ноутбук каждый вечер возвращался домой вместе со своим обладателем. В словаре появились слова «многозадачность» и «работоголизм».

Тогда как элиты прошлых веков гордились своим досугом, современные обеспеченные классы кичатся тем, что они постоянно «по уши в делах», «в ожидании звонка» и «работают не покладая рук».

Міністр закордонних справ Турецької Республіки Мевлют Чавушоглу перебував з офіційним візитом на Прикарпатті

 7 жовтня 2021 р. міністр закордонних справ Турецької Республіки Мевлют Чавушоглу перебував з офіційним візитом на Прикарпатті. Про це повідомляють на сайті Івано-Франківської облдержадміністрації.

Мевлют Чавушоглу разом з міністром закордонних справ України Дмитром Кулебою та головою ОДА Світланою Онищук поклали квіти до Меморіалу турецьким воїнам у селі Лопушня Рогатинської територіальної громади, а також хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих у роки першої світової війни.

Як йдеться у повідомленні, Меморіал спорудили за сприяння посольства Туреччини у 2016 році. Там поховані понад дві сотні вояків Османської держави.

Під час відвідин Рогатинського історико-краєзнавчого музею "Опілля" міністри закордонних справ Турецької Республіки та України ознайомилися з експозицією історичних документів про перебування османських військ, зокрема 15 корпусу 19 та 20 дивізій, на території Рогатинщини під час Першої світової війни.

"Це — моя перша поїздка на Івано-Франківщину, під час якої я мав змогу побувати на місці поховання турецьких воїнів та відвідати музей, в якому продемонстрована спільна історія України та Туреччини. Також разом з керівником відомства Дмитром Кулебою ми досягли домовленостей про співпрацю у різних галузях", — розповів міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу.

7 жовтня 1620 р. розгром війська Речі Посполитої під Цецорою

7 жовтня 1620 р., розгромом війська Речі Посполитої на чолі великим гетьманом коронним С.Жулкевським османсько-татарським військом завершився погано підготовлений похід у Молдавію. Багатоденна битва, яка розпочалася біля с.Цецора 18 вересня, завершилася 7 жовтня 1620 р. неподалік від м.Могилів. Цецорська битва стала прологом польсько-турецької війни 1620-21 рр. (інша назва – «Хотинська війна»).

У першій половині XVII ст. однією з головних джерел напруги у стосунках між Річчю Посполитою та Османською імперією, крім козацького, було молдавське питання. Суперництво з Османами за вплив на Молдавію переросло у відкрите збройне протистояння у 1620 р. Інтриги господаря Молдавії Г. Граціані, який, начебто мав плани звільнитися з-під влади Порти, призвели до того, що у Молдавію вступило коронне військо. Очолив його досвідчений полководець, гетьман великий коронний Станіслав Жулкевський (у послужному списку якого були бої у Лівонії з шведами, придушення повстання С.Наливайка та гучна перемога над московитами під Клушином). Коронне військо налічувало бл. 10 тис. бійців (кварцяного війська та загонів магнатів) – бл. 400 гусарів, бл. 2600 панцирної кінноти, 200 рейтарів, 3000 чол. піхоти, в тому числі найманської (угорці, німці), 1200 лісовчиків (легка мобільна кіннота, на зразок козацької), 1600 реєстровців. Граціані, попри обіцянки привести декілька тисячне військо, мав всього лише 600 молдован і сербських найманців. З артилерії було 16 гармат і бл. 20 гаківниць.

Молдавський господар переконував, що у османців військо невелике і перемога безсумнівна. Однак через кілька днів з'ясувалося, що інформація неправдива, і османці переважають коронне військо як мінімум вдвічі. У силістрійського паші Іскандера, який очолив похід проти Жулкевського, разом з частиною кримських військ на чолі з калгою Девлет-Гераєм та частиною Білгородської орди на чолі з мурзою Кантеміром було всього понад 20 тис. бійців.

С.Жолкевський зайняв позицію біля с.Цецора (нині с.Цуцора, Румунія) на правому березі р.Прут, перекривши османцям шлях на Ясси. 

17-18 вересня відбулись перші сутички між супротивниками, а 19 вересня 1620 р. дійшло до генеральної битви. 

Османська армія вишикувалась наступним чином: на лівому фланзі розташувались кримці під проводом калги Девлет-Ґерая, на правому – ногайці під проводом Кантемира-мурзи і піхота, а по центрі – піхота та нечисельна артилерія під командуванням Іскандера-паші. У тилу залишались ще частина кримських татар.

Жулкевський застосував доволі цікаву та нестандартну тактику – в центрі він розташував основну ударну силу – кавалерійські полки, а на флангах побудував два рухомих табори (вагенбурги). Ідея в теорії була непоганою, оскільки не дозволяла обійти військо з флангів – атакуючий противник потрапляв під вогонь піхоти обох таборів.

Однак щоб реалізувати задум, обидва вагенбурги та центр мали рухатися синхронно…

6 жовтня 1618 р. козацьке військо на чолі з П. Сагайдачним вирушило Каширським шляхом у бік Москви

 6 жовтня 1618 р. козацьке військо на чолі з П. Сагайдачним вирушило Каширським шляхом у бік Москви. 

В районі Донського монастиря їм заступило дорогу московське військо на чолі з Василем Бутурліним. Цар вислав проти Сагайдачного 6 000 вершників, всі наявні московські резерви. 

Під час бою запорожці знищили передні загони супротивника, і решта московської кінноти врятувалася втечею.

Унікальний зразок старої української мови, який зберігся у записах 1625 року

Віршовані думи – історична пам’ять народу, яка закарбувалась у століттях. 

Нерівноскладові римовані вірші давніх років дійшли до нас у нечисленних писемних джерелах, яким пощастило вціліти. Знаходимо ми їх за 1580 р. в передмові до Острожської Біблії; рівноскладові й римовані - за 1581 р. в „Хронології“ Андрія Римші тощо. «Перший тип знайшов відгомін у свобіднім розмірі українських дум, другий у незлічених українських піснях ліричного, а по частий історичного змісту» [В. Н. Перетцъ, Историко-литературныя изслѣдованія и матеріалы, т.I. С.Петербургъ 1900, стор. 421].

Одним із вцілілих джерел, яке зберегло українську мову XVI ст.-початку XVIІ ст. – надрукований малознаним польським віршарем Яном Дзвоновським текст української пісні, яку він почув і зафіксував (нехай і з деякими помилками, які можна пробачити не носію мови) для наступних поколінь. Цей унікальних запис дав нам змогу віднайти коли не прототип, то бодай найстаршу і найповнішу форму цікавої та досить розповсюдженої, та тепер уже майже забутої української народної пісні, а також і чудовий зразок того, як звучала українська мова більш як 400 років тому.

Польский автор зробив власний опис зафіксованої ним пісні і її героя (польською):

«Konterfekt cudowny у siła Kozaka Płachty, Ukraińca, który był przyciągnął z Saydacznym kozakiem do Morawy we dwudziestu tysięcy Kozakow wybornych у dzielnych Mołodcow przeciw ludziom niechrzescianskim w roku 1620».

А далі виклав пісню українською мовою, як він її почув і зафіксував в 1625 році:

"Пісня про козака Плахту"

Кулина.
Ой козачейку, пане-ж мій,
Далек же маєш домик свій?
Козак.
При березі, при Дунаю,
Там я свою хижу маю:
Ліс зелений, оздоблений
Красним цьвітом, густим листом,
То дім мій, то покій.
Кулина.
Гой козачейку, пане-ж мій,
На чім же буде поїзд мій?
Козак.
Посажу тя за бедрами,
Привяжу тя тороками,
Бог над нами, кінь під нами,
Ти зо мною, я з тобою,
— Побіжим, поспішим!
Кулина.
Гой козачейку, пане-ж мій,
Який же буде покарм твій?
Козак.
Будем їсти саламаху,
Козацькую затираху,
При криниці без тескниці,
Будем їсти, будем пити,
Викрикати, облапяти.

Поморы: непризнанный народ Европейского Севера

Поморы, потомки древних новгородских словен, варягов и чуди, в России до сих пор официально не признаны этнической общностью. Этноним поморы возник не позднее ХІІ века на юго-западном (Поморском) берегу Белого моря, и в течении вв. распространился далеко на юг и восток от места своего возникновения.

Признаками этнической общности поморов являются: этническое самосознание и самоназвание (этноним) «поморы», общность исторической территории (Поморье), общность культуры Поморья, общность языка ("поморская говоря"), национальный характер, этническое религиозное мировоззрение (Поморская Староверческая Церковь), общность традиционной экономики и другие факторы.

Поморская культура пришла на Север из Новгорода в XII-XIII веках. Новгородцы сюда приходили на своих судах рыбачить. Здесь были несметные богатства: красная рыба, жемчуг, пушнина. Постепенно стали образовываться постоянные поселения, Варзуга, например, одно из таких древних сёл. Кроме культуры, которая за столько времени сильно изменилась, у поморцев еще своеобразный архаичный язык и свое вероисповедание старообрядческого толка, что существенно отличает их от русских.

Культура Поморья своеобразна и значительно отличается от культуры народов средней полосы России. Во многом это продиктовано родственностью с культурами народов  стран Северной Европы. В Поморье были выработаны наиболее художественно значительные формы – подобные готическим церквям Западной Европы шатровые храмы, достигавшие большой высоты. Восьмискатная пирамида – «шатер», поставленная на восьмиугольную «клеть», оказалась устойчивой и при осадке здания и против сильных северных  ветров. Эти храмы не принадлежали к византийской традиции. Высшая православная церковная иерархия смотрела на них с неодобрением. Но народ продолжал строить по-своему. Шатровые постройки «деревяна верх» не только держались веками в Поморье, но и создали новую традицию, стали излюбленной формой национальной архитектуры поморцев, которую позже восприняли и сами московиты.

Ciudad de los Césares : Город Цезарей

 "Ciudad de los Césares: Revista de Política y Cultura Alternativas" ("Город Цезарей: обзор альтернативной политики и культуры") -  чилийский журнал об альтернативной политике и культуре. Он был основан в Сантьяго-де-Чили в июне 1988 года. Его директор - Эрвин Робертсон. Заместитель директора - Хосе Агустин Васкес. 

Blog de Ciudad de los Césares - https://revistaciudaddeloscesares.blogspot.com

Что такое Город Цезарей

Город Цезарей - это миф и символ, объединяющий американский Южный Конус со Всемирной традицией. Согласно популярным легендам, сохранившимся в Чили, город невидим и недоступен, и как таковой он останется до Судного дня. Его жители те же, кто основал его, поскольку Город не знает смерти; его дома покрыты золотом, а улицы вымощены серебром ...

В этих характеристиках легко распознать представление о Духовном центре, о котором говорят различные традиции; Центр, который соприкасается с Высшим возможным и позволяет преодолевать условия текущего цикла. Принятие этого мифа и символа означает поиск гораздо большего, чем политического или культурного, основания для позиции, которая требуется для альтернативной политики и культуры. 

Фуад Аскеров Дадашев: Русские сдаются ещё как!

Откуда пошло это выражение «Русские не сдаются?» Русские сдаются ещё как!

Русско-турецкая война – Как Пётр I еле ноги унёс. 1711 год. Пётр I сдался туркам в плен, а потом униженный отдал свою жену в гарем к султану. Pусские позорно капитулировали.

Пётр I в ходе Прутского похода в европейские владения Турции 1711 года оказался в окружении. 19 июля турецкая кавалерия окружила русскую армию, а 21 июля уже обложили русскую армию. В лагере плакало и выло множество офицерских жён, сам Пётр I временами приходил в отчаяние, «бегал взад и вперёд по лагерю, бил себя в грудь и не мог выговорить ни слова».

***

История Прутского похода Петра I. Неудобная правда.

После разгрома шведской армии в Полтавской битве в 1709 году шведский король Карл XII укрылся в городе Бендеры, владении Османской империи.В это же самое время Пётр усиленно стал настаивать на удалении Карла из османских пределов, грозя в противном случае начать военные действия в союзе с королём польским. В ответ султан Ахмед III объявил 20 ноября 1710 года войну России. Русский посол Толстой был посажен в Семибашенный замок. В апреле 1711 года Россия заключила союз с молдавским господарём Дмитрием Кантемиром, 27-30 мая Борис Шереметев переправил свою конницу через Днестр на территорию Молдавии и двинул на Исакчу для захвата переправ через Дунай, но, получив сведения о подходе к Дунаю крупных османских сил, повернул на Яссы, куда 25 июня подошли главные силы русской армии под командованием Петра I.

Османская армия великого везира Баталджи паши 18 июня переправилась через Дунай у Исакчи и соединилась на левом берегу Прута с конницей крымского хана Девлета II. Османцы переправились через Прут у Фальчи и 8 июля атаковали русский авангард южнее Станилешти. Русские войска отошли в укреплённый лагерь у Новой Станилешти, который 9 июля был окружён. Пётр I выехал к войскам из Москвы с верной подругой Екатериной Алексеевной, которую повелел считать своей женой и царицей ещё до официального венчания, прошедшего в 1712 году. Ещё ранее князь Голицын с 10 драгунскими полками двинулся к границам Молдавии, с севера из Ливонии на соединение с ним вышел фельдмаршал Шереметев с 22 пехотными полками. План русских заключался в следующем: выйти к Дунаю в Валахии, не дать турецкому войску переправиться, а затем поднять восстание народов, подвластных Оттоманской империи, за Дунаем.

На территории Волгоградской области находится "Пуп Земли"

 А вы знали что на территории Волгоградской области находится "Пуп Земли"? 

В Иловлинском районе, в нескольких километрах от станицы Трехостровская, вот уже несколько тысяч лет находится древнее святилище, объяснить происхождение которого ученые не могут до сих пор. 

Святилище представляет собой огромный четко очерченный круг. На снимках из космоса он напоминает пупок, за что его окрестили «Пупом земли». 

Несомненно, поражают размеры капища: место, окружённое рвом, составляет около 200 метров в диаметре, а это в 1,5 раза больше чем у Стоунхенджа, и на 56 м превосходит поперечную длину Аркаима. 

Возраст древнего капища ученые не могут назвать точно, однако предполагают, что воздвигнуто оно было от 2500 до 5000 лет назад. 

При раскопках святилища археологи так и не нашли ни артефактов, ни останков древних людей и решили, что за время существования капища на его территории не было ни одного жилища. Однако под верхним слоем почвы был обнаружен древний слой спека, состоящий из окаменелой золы, непрогоревшего угля, глины и мела, и напоминающий по структуре застывшую лаву! Похожий сплав получается только при спекании различных материалов в промышленных печах, но никак не от огня обычного костра. До сих пор остается загадкой, как в древности удавалось получать такие высокие температуры. Температура горения в печи, по данным химических анализов шлаков, могла достигать 1100—1300 °С. 

Там до сих пор иногда на этом святилище какие-то люди проводят «магические» обряды.

Костянтин Рахно: Не стало Ігоря Скрипника

Не стало Ігоря Скрипника. Одного з тих, хто, здавалося б, буде завжди. Ігор був приємною мені людиною.

Ми товаришували ще по ЖЖ, де він мав грізне псевдо Горлохват. Воно контрастувало з його інтелігентською сумирністю "ботаніка" в окулярах. Мені часом здавалося, що Ігор трішки комплексував через свою "негероїчну" зовнішність і "домашньо-бібліотечну" інтелігентськість, тому компенсував це бравадою, зухвалістю, розкутою войовничістю, часом навіть брутальністю.

Мене приваблювали в ньому глибока начитаність, пізнання в поезії, літературі, мистецтві, філософії. Він дійсно був правим за поглядами, дійсно був традиціоналістом.

Він гарно писав - химерним, орнаментованим стилем з неодмінними згадками чи то про сутінки року, коли до вогнища сходяться загиблі воїни й песиголовці, чи то про спекотні країни, де він був як дипломат. Несподівано для мене він видав збірку своїх есеїв. Я часто казав йому, що він мусить написати пригодницьку книгу, але оформити її в цьому поетичному стилі. Ігор любив київську школу поезії й зневажав андруховичівщину, не зносив лакейську подерв'янщину. Він знався на добрих книгах, тому почував огиду до всього несправжнього.

Ми з ним були майже одного покоління, тому мали спільний культурний багаж. Пам'ятали з крапівінського дитинства одні фільми й одні книги.

Ігор казав, що він - нащадок наркома Скрипника, й почував певну вину за нього, хоча не опускався до того, щоб принижувати власних предків тільки за те, що вони жили в свій час. Однак його історичні симпатії стабільно були на боці країн Вісі та іберійських правих режимів. Він говорив, що його бабусі були німкенями, й щиро тішився, коли я йому казав, що він схожий на мого німецького знайомого, який грає на електричному органі. Дитинство Ігор провів далеко від України, побувавши навіть у Вірменії. Українську мову він вивчив, захопившись неокласиками. Часто згадував про покійного батька, його дружбу з письменником Леонідом Панасенком - тонким, стильним фантастом січеславської школи, про вітчима. Він зворушливо любив маму. Любив котів і собак. З сумом згадував свого добермана, що ходив на батькову могилу. Про його особисте життя я знав мало. Казали, що він був кілька разів невдало одружений і мав дітей.

За років кучмізму, як він казав, уклавши компроміс із совістю, він побував дипломатом в Аргентині, що дало йому масу вражень на все життя. Потім викладав у політнекоректній МАУП, аж доки прикрий випадок на політичній демонстрації з бійкою із божевільним комуністом не зіпсував йому життя. Покійний літній іраніст Ігор Маленький питав якось його скрушно: "Хлопче, нащо воно тобі було потрібно?" Певно, відчував у молодому тезкові потенціал і жалів його. Ігор не вмів бути трішки хитрішим, шельменковішим. Мав добрі взаємини з УНА-УНСО і Ігорем Мазуром, з СНА, брав участь у всіх бурхливих і суєтних політичних подіях сьогодення, цитуючи мушкетерів, що треба битися, де можна, й де не можна. У деяких із сучасних радикальних організацій він розчарувався, бо не бачив у них того, що він і я застали в 1990-х.

Багато писав для газет під псевдонімами, перекладав, вчителював, репетиторствував. Розміщував свої барвисті враження від різних куточків України, особливо від півдня, що нагадував йому Латинську Америку. Мав почуття гумору, дещо різкуватого.

Час від часу ми злегка втомлювалися одне від одного, я - від його фанатичного, показного християнства, демонстративної паганофобії й глорифікації різних моторошних малограмотних субчиків із псевдоправих кіл, багато з яких елементарно не дотягували до Ігоревого рівня. Але іноді в такі періоди він озивався до мене з теплом - я забував про щось прикре і був вдячний, що хтось не випускає мене з виду. Останнім часом він схилявся до відунської традиції Європи, чи мені здалося? Ми разом надрукувалися в харківському альманасі "Червоне коло"... Прощавай, камераде! Хай зустрінуть тебе у Вальгаллі....

Раимов Мади: Рай древних тюрков – Учмак

Наверное, многим из вас знакомо тюркское слово «uçmaq», которое можно (и я бы даже сказал нужно, но всё же, личный выбор каждого) использовать взамен арабского «cənnət». Оба слова означают Рай. Но откуда вообще происходит это слово? Ответ на данный вопрос кроется опять же в мифологии наших предков-тенгрианцев.

Согласно тюркской мифологии, Учмак – священная страна, где правят боги во главе с Ульгеном (аналогия с греческим Олимпом). Эта страна находится на вершине небес и освещается белым солнцем. Врата Учмака открываются лишь перед душами (tin) мужчин и женщин, погибших на поле брани. 

Именно тогда сформировался то, чего мы называем «Культ смерти». Жажда героической гибели среди тюрков была настолько высока, что спокойная смерть в постели считалась позором. Над юртами правила глубокая вера в то, что те, кто умрут не от вражеского меча уйдут в подземный мир и там их настигнет бог смерти Эрлик. Существовали даже специальные ритуалы для стариков, где устраивали церемонию торжественной смерти и душили их, чтобы те могли попасть к вратам Учмака.

Для древних тюрков смерть не считалась концом. После смерти, кут (душа) превращается в птицу и направляется к священным землям Ульгена. И даже сегодня, среди народа бытует такая фраза: «он улетел, как птица» («bir quş olub uçdu»).

Автор арта Саян Топоев «Наши предки всегда рядом»

Мурат Плиев: Песня на скифском языке "Ма оди панти"("Путь моей души")

В 2015 году я написал музыку к спектаклю "Хъоды гонд зæд" по пьесе Шамиля Джигкаева, режиссер-постановщик Андрей Кокоев. 

В конце спектакля звучит песня в исполнении аланской царицы на скифском языке. Песня была составлена из скифских слов словаря В.И.Абаева и написана до создания спектакля. Но так как она подходила по духу к постановке, то она была включена в него. Песню исполнила Роза Туаева. Ниже привожу сам текст и его перевод:

Ma odi panti mrga cyau abra 
Ma odi panti mrga cyau abra 
Az gasti man gav baga canga a dune 

Rauka panti u vac pati 

Ma ana tars razma friman hvar 

Hazahra hamara guta mar 
Da garu bazu baivar daran 

Путь моей души как полёт птицы на небесах
Путь моей души как полёт птицы на небесах 
Иду гостем, нуждаюсь и хочу Божьей руки в этом мире 

Светлый путь через слово Господа 

И не боюсь направляться с другом солнцем 
Тысяча убийц надумали убить 
(Но) своей тяжёлой рукой многих сокрушишь.

Первая Национальная финно-угорская конференция имени Анатолия Рябова "Украина и финно-угорский Мир"

 В Украине в Университете города Нежин прошла Первая Национальная финно-угорская конференция имени Анатолия Рябова "Украина и финно-угорский Мир". 

Открытие конференции состоялось при участии  посла Эстонии Каймо Кууск, председателя Государственной службы по вопросам этнополитики и свободы совести Елены Богдан, председателя Украинского института национальной памяти Антона Дробовича и патриарха всемирного финно-угорского движения, эстонского писателя Арво Валтона.

Наиболее интересен доклад Александра Палия, посвященный теме гражданских войн на территории В.К. Московского в контексте мерянской истории. 

На фото: известный украинский финно-угровед Rostyslav Martynyuk рассказывает про мерянский язык и, не побоюсь сказать, нашего патриарха, Ореста Борисовича Ткаченко.

Віршовані медитації Івана Макаровського

  Макаровський І. П.Шевченкове слово остерігає : вірші. - Івано-Франківськ : Фоліант, 2021. - 204 с.

Пам’ять – лукава штука… Не встигаєш оглянутися – і, здавалося б, знайомі обличчя важко пригадати, важко відновити в пам’яті… Таке часто буває. І не залежно від того, як довго спілкувався з людиною – десятиліттями чи лише декілька днів…

Тому хочеться вигукнути сакраментальне «Мить – зупинися!». Дозволь насолодитися взаєминами, переживаннями, думками…

Книга Івана Макаровського якраз і ставить цю мету: через медитації, роздуми над Шевченковим словом зафіксувати в пам’яті тих людей і ті місця, які з ними асоціюються, співвідносяться, викликають аллюзії… 

Хтось може вважати це дивним. Можливо тому, що в наш час інстаграмів та тік-токів епістолярна та мемуарно-щоденникова культура фактично (і реально) занепала і вже живе покоління, якому ніколи не писали ласта, довшого за десять слів… І з цією втратою відчувається відхід у небуття чогось дуже-дуже Справжнього… 

Тому медитації Івана Макаровського, оформлені візуально у віршовані рядки і супроводжені фотографіями, намагаються не тільки зафіксувати, але й закликати, остерегти хоча б одного-двох з представників нових поколінь інтелігенції залишитися вірними принципам нашої культури, постатям, взаєминам один з одним… 

Олег Гуцуляк, викладач філософії

Микола Бандрівський: Галицька Русь як топархія Візантійської імперії і королівство Латинської імперії

Спочатку кілька слів про нещодавнє знайдення у княжому Галичі частини середньовічної печатки, аналіз якої й став причиною появи цього допису.

Почну з того, що два тижні тому Олександр Алфьоров на своїй сторінці у ФБ опублікував фрагмент печатки, який був знайдений близько півтора роки тому у селі Крилом поблизу Галича на Івано-Франківщині (те, що цей уламок печатки походить саме з Крилоса, я теж можу підтвердити, оскільки перевіряв цю інформацію).

Печатка, як печатка - скажете ви. Що у ній може бути цікавого, адже таких сьогодні немало віднаходять по різних усюдах. Воно то так, але:

По-перше: печатка ця - латиномовна, а їх, на теренах колишньої Галицької Русі, виявлено одиниці. Судячи з реконструйованого Олександром Алфьоровим (за майже ідентичними печатками - див. світлину) напису, цей новознайдений крилоський екземпляр належав канцелярії магістра лицарського ордену Госпітальєрів, Ґарену де Монтеґю, який очолював це чернече згромадження з 1207 по 1228 роки (сам же документ, до якого була підвішена  ця печатка, був надісланий до княжого Галича, на думку згаданого публікатора, у межах, приблизно, 1207-1217 роках);

По-друге: ця новознайдена, у Крилосі, печатка є не просто свідченням дипломатичних (чи, якихось інших) стосунків між княжим Галичем і хрестоносцями, а віддзеркалює щось значно істотніше і важливіше. Що я маю на увазі? Якщо спрощено, то - наступне:

Щонайпізніше від другої половини 12 століття, Галицька Русь (або ж, принаймні, основна її частина) не була самодостатнім і незалежним державним утворенням, як ми традиційно звикли собі уявляти, а представляла собою - щонайменше впродовж кількох десятиліть - автономну провінцію Візантійської імперії. До таких припущень спонукає низка тогочасних писемних джерел, зокрема твердження історика-хроніста Никити Хоніята (кін. ХІІ ст.) про те, що Галицьке князівство, на відміну від інших руських князівств, було візантійською «топархією», тобто автономною провінцією Візантійської імперії.  Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією  прирівнювалося до давнього гасла: «союзний Риму народ» - cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний.  

Найближча аналогія до щойновиявленої печатки у Крилосі біля Галича 

Але, не лише візантійські автори  називали Русь складовою частиною Візантійської імперії. Про це в унісон пишуть і тогочасні авторитетні і достовірні джерела на які до праці М. Войнара, а нещодавно і І. Паславського, мало зверталось уваги. Наприклад, німецький хроніст Адам Бременський пише, що Русь – це «перлина Константинопольського престолу і найкоштовніша окраса Греції».  Інший тогочасний німецький історик  Отто Фрайґенський  повідомляє, що коли 1142 р. на Русі було вбито  й пограбовано кількох німецьких  міщан-колоністів, то король Конрад ІІІ звернувся до візантійського імператора, щоби той покарав русинів як своїх підданих».  

На якийсь особливий статус Галицької Русі у ХІІ - поч. ХІІІ ст. вказує й той факт, що Романа Мстиславича майже всі тогочасні західноєвропейські хроністи називають королем (rex), а не просто князем (dux).  Зійшовши на престол, король/князь Роман Мстиславич одразу відновив союз з Візантією про що опосередковано свідчить факт перебування близько 1200 р. галицького посольства в Константинополі в складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара.

Із падінням Константинополя 13 увітня 1204 року і цілковитого знищення учасниками 4-го Хрестового походу Візантійської імперії, на її руїнах повстала цілком нова держава - Латинська імперія (як її називали греки) або ж Романія (як її називали самі хрестоносці). Так от, створена хрестоносцями Латинська імперія успадкувала цсі ті королівства (напр. Фессалонікійське), князівства (напр. Ахайське), герцогства (напр. Афінське) та інші, донедавна підваладні Константинополю, державні утворення.

Взявши до уваги вищенаведене свідчення Никити Хоніята про Галицьке князівство як про візантійську топархію (тобто, автономну провінцію цієї імперії) та інші докази такого підпорядкування, можемо обеhежно припустити, що хрестоносці, завоювавши Візантію і витіснивши православного Патріарха до Нікеї у 1206 році успадкували (серед підлеглих Візантії, територій), також і Галицьке князівство. Тобто, з цього моменту його (Галицького князівства) територія могла розглядатися, принаймні якийсь час, як канонічна територія Латинської імперії хрестоносців, оскільки Константинопольський Патріархат, до якого належали галицькі церкви, вже був ліквідований.

Другі індоарійські читання (28 вересня 2021) / Second Indo-Aryan Readings (September 28, 2021)

В останній вівторок вересня у Науково-дослідному інституті українознавства відбулися Другі індоарійські читання. 

 Неймовірно змістовний захід. Від досліджень індоарійської  ономастики Східної Європи до «арійської» тематики у міфотворенні сьогодення, від праіндоєвропейського образу воїна-звіра до сучасного військово-патріотичного виховання та формування національної свідомості. І що найголовніше у заході - використання виключно наукових інструментів та методології. Тут немає "викопаних давніми украми морів". Інститут українознавства показав справді високий науковий рівень. На жаль, неадекватно низький рівень має державне фінансування цієї установи, що має будувати і справді будує наукове підгрунтя для фундаменту національної ідентичності. Це не гендерні студії, тут працюють справжні науковці. Але державі вони, на превеликий жаль, не цікаві. 

Серед учасників заходу – К. Рахно, Е. Юрченко, Г. Казакевич, О. Гуцуляк, С. Червінський, А. Поцелуйко, А. Бондаренко, П. Гай-Нижник, С. Наливайко, В. Лакизюк, Ю. Фігурний, О. Трачук, О. Ілларіонов, С. Губерначук, гості та співробітники НДІУ. 

Щиро вдячні усім, хто знайшов час і можливість представити результати власних наукових досліджень у цікавій і перспективній розмові про найдавніший період вітчизняної та східноєвропейської історії, обговорити актуальний стан і перспективи індоєвропейських студій, намітити шляхи переконливого розв’язання проблеми походження українського народу. 

Далі буде!

ДРУГІ ІНДОАРІЙСЬКІ ЧИТАННЯ

28 вересня 2021 року, початок об 11.00

м. Київ, вул. Ісаакяна 18, актова зала (к. 404)

Модератори читань: д. і. н., заступник директора НДІУ Гай-Нижник П. П., к. і. н., директор НДІУ Наливайко С. С.

Посилання для підключення в режимі відеоконференції:

Платформа Google Meet, https://meet.google.com/iim-mayd-bra

Програма роботи Других індоарійських читань

Вітальне слово директора НДІУ С. С. Наливайка учасникам Других індоа-рійських читань

Доповіді:

Бондаренко Антон Олександрович, к. і. н., науковий співробітник відділу військово-патріотичного виховання Науково-дослідного інституту україно-знавства МОН України (м. Київ)

• Сучасний стан досліджень військових тотемних звичаїв давніх індоєвро-пейських народів

Губерначук Станіслав Сергійович (м. Брусилів)

• Подніпровська Батьківщина аріїв

Гуцуляк Олег Борисович, к. філос. н., доц., вчений секретар наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ)

• Родоначальник скіфів Колаксай і його Золоте царство: пошук індоєвропейських паралелей

Ілларіонов Олександр Олександрович (м. Київ)

• Індійський легіон СС «Вільна Індія» та дивізія СС «Галичина»: спільні й відмінні риси вимушених союзників

Казакевич Геннадій Михайлович, д. і. н., професор кафедри історії мис-тецтв історичного факультету Київського національного університету імені Та-раса Шевченка

• Кельтські топоніми Східної Європи: проблема ідентифікації

Лакизюк Віктор Петрович, науковий співробітник відділу військово-патріотичного виховання Науково-дослідного інституту українознавства МОН України (м. Київ)

• Походження та семантика давньослов’янського язичницького терміна "крада"

Наливайко Сергій Степанович, к. і. н., директор Науково-дослідного ін-ституту українознавства МОН України (м. Київ)

• З теорії і практики індоарійських ономастичних студій, або Деякі неоче-видні сенси східноєвропейської ономастики

Поцелуйко Андрій Богданович, к. філос. н., доцент кафедри гуманітарної та соціально-економічної підготовки Львівської філії Дніпропетровського наці-онального університету залізничного транспорту ім. акад. Лазаряна (м. Львів)

• Загальноіндоєвропейська міфоепічна тема війни між станами в українсь-ких народних переказах

Рахно Костянтин Юрійович, д. і. н., старший дослідник, провідний нау-ковий співробітник Науково-дослідного сектору етнографічної (антропологіч-ної) керамології Науково-дослідного інституту керамології Національного му-зею-заповідника українського гончарства в Опішному, старший науковий спів-робітник Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (смт Опішне)

• Чучупи – індоарійський етнонім в українській ономастиці

Трачук Олексій Васильович, к. і. н. (м. Київ)

• До дискусії про взаємини індоєвропейських скотарів та староєвропейсь-ких хліборобів (за даними археологічних досліджень)

Фігурний Юрій Степанович, к. і. н., завідувач відділу української етно-логії Науково-дослідного інституту українознавства (м. Київ)

• Індоєвропейські студії Л. Л. Залізняка

Червінський Сергій, засновник історико-культурного проекту «Скіфський Воїн», дослідник-реконструктор ближнього бою на клинковій зброї Скіфського і ранньо-середньовічного періодів (м. Київ)

• Культ меча та сакральний образ денного хижого птаха в Скіфії

Юрченко Едуард Анатолійович, к. філос. н., доцент кафедри філософії та педагогіки Національного транспортного університету (м. Київ)

•  «Індоєвропейська проблема в контексті осмислення ідентичності сучасної України

Игорь Демур: Трансильвания как одновременный вассал нескольких государей

Историки часто называют княжество Трансильвании и два  воеводства Валахию и Молдову вассалами Османской империи. 

Однако отношения этих трех политический образований с Портой значительно различались и со временем менялись, как и их отношения друг с другом. В целом Трансильвания имела больше свободы действий, а ее связи с Портой были не такими тесными, как у Валахии и Молдавии. Порта обычно принимала и подтверждала избрание трансильванских князей Государственным собранием и не размещала османские войска в замках княжества. 

Более того, с момента подписания Шпейерского договора (1570 г.) князья Трансильвании признали сюзеренитет габсбургских королей Венгрии. Это создало двойную зависимость для трансильванских князей. 

Кроме того, воеводства Валахии и Молдавии время от времени присягали трансильванским князьям, которые держали своих венгерских секретарей в канцеляриях воеводств. Эти люди должным образом информировали князя о политике воеводств. Иногда трансильванские князья также держали (с согласия Порты) несколько сотен солдат в Молдавии и Валахии.

Интересно, что визирь Кепрюлю Мехмед-паша в 17 веке решил оборвать эту вольницу, в основном из-за авантюрных амбиций Дьердя II Ракоци, поставивших Османов на грань новой войны, он хотел посадить на трон "козака" с Украины. Эту идею, пишет Агостон, поддерживала и "королева-мать" Турхан Хатидже Султан, сама украинка по происхождению.

Знамя трансильванских князей как бы само призывает украинских правителей на трон, но не сложилось.

Олег Карелін: Два леви львівського герба

 "Чвалаючий, крокуючий" німецький леопард на печатці німецької громади у Лембергу (німецька назва Львова) від 1359 р., коли у Львові урядував німець Штехер, призначений польським королем Казимиром війтом у Львові. 

"Чвалаючий, крокуючий" німецький леопард відомий в європейський геральдиці як леопард Вальдемара, герб баварських герцогів.

Столичне королівське місто, засноване русько-українськими королями в 1256 р., завжди мало правильний міський герб - "спинаючий" Руський Лев. Існують десятки зображень правильного міського герба Львова до 1359.  Наприклад, на щиті українського короля Юрія І від 1301 р.

1380—1434 — карбували у Львові срібні грошики, на яких зображувався герб Галичини та Львова — лев у крапковому колі та навколо герба містилася легенда: «лат. moneta Russie» (Період карбування півгрошів: 1337—1403 рр.). За часів короля Яґайла карбувалися грошики із надписом: лат. moneta lembergensis. На реверсі монет в оточенні 4 дуг зображався ініціал короля та легенда: лат. ...R. Ungarie. 

Герб друкаря Івана Федоровича з правильним міським гербом Львова