Андрій Сошніков: Готська вісь Подніпров’я: Свенельд і прихована династія Аскольдовичів

 Свенельд Аскольдович постає ключовою фігурою ранньої історії Русі, якщо розглядати тогочасні процеси поза рамками традиційної романтичної історіографії Миколи Карамзіна та Бориса Рибакова. Раннє середньовіччя Східної Європи було простором жорсткої економічної конкуренції за контроль над транзитними шляхами, експортом хутра та невільників, де реальне управління здійснювали лідери прагматичних військово-торгівельних консорціумів.

Походження Свенельда пов’язують із залишками кримських або приазовських готів — представників давньої регіональної еліти, яка мала міцні зв’язки з Константинополем ще до появи скандинавських дружин на Дніпрі. У межах цієї історичної реконструкції його батько, київський правитель Аскольд, постає не випадковим варязьким конунгом, а могутнім володарем готів, який прагнув відновити єдину германську супердержаву Східної Європи.

Аскольд був вихідцем із середовища деревлян — дніпровських готів-тервінгів (Thervingi), чия лісова база в Поліссі законсервувала залізну військову організацію та родову аристократію після розпаду держави Германаріха. Оволодівши Києвом, Аскольд остаточно встановив жорстке готське панування над автохтонним аланським (іраномовним, сарматського походження) населенням Подніпров’я — полянами. Саме це безпосереднє підкорення полян готами крізь зуби проговорюється у «Повісті минулих літ», яка зазначає, що свого часу древляни «примучали» полян.

Проте головним геополітичним проєктом Аскольда стало прагнення об’єднати дніпровських готів-тервінгів із кримските готами-грейтунгами навколо фортеці Дорі (Мангуп) в єдину трансконтинентальну вісь Чернігів—Київ—Коростень—Гірський Крим. Така консолідація загрожувала тотальним зламом балансу сил у Причорномор’ї, що смертельно налякало Візантійську імперію та Хазарський каганат.

Не здатні знищити Аскольда самотужки, Хазарія та Візантія скоординували зусилля і виставили проти нього Олега з його радикальними балтійськими варягами, профінансувавши цей військовий контракт. Вбивство Аскольда Олегом під Києвом було спільною спецоперацією південних наддержав з ліквідації готського об’єднувача.

Щоб приховати масштаб фігури Аскольда, пізніші літописці ХІ ст. піддали його ономастичній цензурі. Скандинавська форма імені Хьоскульд (Höskuldr), що сходить до прагерманського кореня *skuldiz (обов’язок, у готській — skulds), була лише зовнішнім варязьким брендом для легітимізації на північних ринках, тоді як автентичне східногерманське ім’я правителя звучало як Гатускульд (Hatuskulds, «Зобов’язаний битві») або Ассикілду (Ansu-skildus, «Божественний Щит»).

Олексій Дудченко: Третій компонент сучасних європейців - ... амеренідський

Геноми давніх людей вказують на три предкові популяції сучасних європейців.

​Сучасний генофонд європейців сформувався внаслідок змішування трьох давніх популяцій упродовж останніх 7 000 років. ​Блакитноокі темношкірі мисливці злилися з кароокими блідошкірими землеробами, які масово мігрували до Європи з Близького Сходу. 

Проте свій внесок у генетичний ландшафт континенту зробила й інша, донедавна таємнича популяція, що має сибірське походження. Ці висновки ґрунтуються на аналізі геномів дев'яти давніх європейців. 

​Землеробство зародилося на Близькому Сході, на територіях сучасної Сирії, Іраку та Ізраїлю, звідки близько 7500 років тому почало поширюватися в Європу. Комплекс доказів свідчить, що новий спосіб життя принесла хвиля мігрантів, які поступово схрещувалися з автохтонними європейськими мисливцями-збирачами, що траплялися їм на шляху. 

​Досі уявлення про походження європейців спиралися переважно на генетичні маркери сучасного населення. Аналіз стародавньої ДНК, що містить біохімічні інструкції для побудови людини і міститься в ядрах наших клітин, дав змогу протестувати панівні теорії, принісши кілька несподіваних відкриттів. ​У науковому дослідженні професор Девід Райх із Гарвардської медичної школи разом із колегами вивчив геноми таких індивідів. ​Сім мисливців-збирачів із Скандинавії; ​Один мисливець, чиї рештки знайшли в печері на території Люксембургу.

Андрій Поцелуйко: Після ієрархії: ніцшеанське прочитання образу Габріеля в ULTRAKILL як кризи заданого сенсу

Образ Габріеля з ULTRAKILL є одним із тих випадків у сучасній відеоігровій культурі, де персонаж, створений у межах чітко визначеної сюжетної системи, починає жити значно ширшим інтерпретаційним життям у свідомості гравців і критиків. Його фігура виходить за межі ролі “архангела-антагоніста” і поступово стає символічною площиною, на якій проєктуються питання про свободу, підпорядкування, ідентичність і можливість самотворення.

Саме тому його образ часто розглядають через філософські рамки, зокрема через ідеї Фрідріх Ніцше. Важливо одразу зазначити: йдеться не про буквальну відповідність між сюжетом гри та ніцшеанською системою думки, а про інтерпретаційний інструмент. Ніцшеанство тут виступає як оптика, яка дозволяє побачити в історії Габріеля не лише конфлікт персонажів у вигаданому світі, а й глибшу драму — кризу зовнішньо заданого сенсу та спробу його подолання.

У початковому стані Габріель існує як повністю інтегрована частина ієрархічної системи. Його буття визначене наперед: він є архангелом, виконавцем волі “Heaven”, інструментом суду, який не ставить під сумнів ані природу наказів, ані саму структуру влади, якій він підпорядковується. У цій конфігурації його “я” не є автономною сутністю в сучасному психологічному сенсі. Навпаки, його ідентичність тотожна функції. Він не стільки “хтось”, скільки “щось, що виконує роль”. Його цінність визначається ефективністю служіння, а не внутрішньою свободою чи саморефлексією.

Цей стан можна описати як метафізично стабільний: світ гри на початковому рівні пропонує чітку вертикаль сенсу, де “Небеса” є джерелом істини, а всі нижчі рівні буття є похідними від цього джерела. У такій системі не виникає потреби в автономному конструюванні цінностей, адже вони вже дані як абсолютні. Це світ, у якому питання “чому?” замінене на “як правильно виконати?”.

Однак сюжетна траєкторія Габріеля поступово руйнує цю очевидність. Його зіткнення з поразкою та обмеженнями небесної системи стає не просто подією фізичного чи політичного характеру, а точкою тріщини в самій структурі сенсу. Саме тут відкривається простір для ніцшеанського прочитання.

У філософії Ніцше центральним є момент втрати безумовного зовнішнього гаранта істини — те, що часто узагальнюють як ідею “смерті Бога”. У найглибшому сенсі це означає не руйнування релігії як такої, а втрату універсального, незаперечного джерела морального порядку. Коли такий центр зникає або перестає бути переконливим, виникає фундаментальна криза цінностей: якщо немає зовнішнього абсолюту, то звідки походить сенс?

Андрій Поцелуйко: Вплив мистецьких течій XX–XXI століть на формування естетики відеоігор

 Відеоігри є одним із наймолодших видів мистецтва, проте їхня візуальна мова сформувалася під впливом багатьох художніх течій, які виникли задовго до появи цифрових технологій. Дизайн персонажів, архітектура ігрових світів, кольорові рішення та способи подачі сюжету часто спираються на ідеї, вироблені художниками, архітекторами та дизайнерами XX століття. Тому історію естетики відеоігор можна розглядати як продовження історії модерного та постмодерного мистецтва.

Однією з найважливіших течій, що вплинула на ігри, став модернізм. Його представники відмовилися від прагнення точно копіювати реальність і почали шукати нові форми вираження. Саме модерністська ідея про те, що художній твір може мати власну умовну мову, заклала підґрунтя для існування стилізованих ігрових світів, які не прагнуть до повного реалізму.

Значний вплив мав кубізм. Художники-кубісти розкладали об'єкти на прості геометричні форми та показували їх одночасно з різних точок зору. Подібний підхід можна помітити в багатьох іграх із геометризованим дизайном персонажів і середовища. Навіть сучасна тривимірна графіка часто використовує полігональні форми, які певною мірою перегукуються з кубістичним баченням світу.

Андрій Поцелуйко: Мова, інтуїція і суспільство: як швидке мислення творить людський світ

 Однією з найглибших загадок людського існування є питання про те, яким чином людина опановує мову, створює культуру і формує суспільство. Протягом тривалого часу вважалося, що людина навчається переважно шляхом свідомого засвоєння правил: вона спостерігає, запам'ятовує, аналізує, а потім застосовує отримані знання. 

Проте сучасна когнітивна наука, психологія, лінгвістика та соціологія дедалі переконливіше демонструють, що значна частина людської діяльності відбувається зовсім інакше. Людина переважно не обчислює, а діє; не розмірковує, а інтуїтивно орієнтується у світі; не виводить правила, а насамперед живе у потоці безпосереднього досвіду.

Особливо яскраво ця особливість виявляється у процесі засвоєння мови.

Дитина як творець, а не копіювальник

Видатний американський лінгвіст і філософ Ноам Хомський звернув увагу на принципову відмінність між тим, як дитина засвоює рідну мову, і тим, як доросла людина вивчає іноземну.

Традиційні педагогічні підходи нерідко виходили з припущення, що дитина просто наслідує мовлення дорослих. Вона чує слова, повторює їх, запам'ятовує граматичні конструкції й поступово накопичує мовний досвід. Проте Хомський показав, що така модель є недостатньою.

Дитина не є пасивним реєстратором почутого. Вона постає активним творцем власної мовної системи. Малюк регулярно утворює слова і граматичні форми, яких ніколи не чув від дорослих. Наприклад, дитина може сказати: «йшовив», «бігавив», «малювався» або утворити зовсім нові слова, виходячи із вже засвоєних закономірностей. Це означає, що мозок не просто копіює мовні зразки, а конструює певну внутрішню модель мови.

Хомський пояснював цей феномен існуванням вродженої мовної здатності — специфічної біологічної схильності людського мозку до опанування мовою. Незалежно від того, наскільки переконливою є саме ця теорія у її класичній формі, більшість сучасних дослідників погоджується: дитяче мовне навчання не можна звести до механічного наслідування.

Андрій Поцелуйко: Між інстинктом і перевищенням: “білява бестія” та Надлюдина у філософії Ніцше

У філософії Фрідріх Ніцше часто виникає плутанина між двома сильними образами — «білявою бестією» та Надлюдиною. Вони здаються спорідненими, бо обидва пов’язані з ідеєю сили, переваги й виходу за межі звичного морального горизонту. 

Однак насправді ці концепти належать до різних рівнів ніцшеанської думки: один описує архаїчну історичну енергію панування, інший — філософський проєкт майбутнього людства.

Щоб зрозуміти цю різницю, потрібно розглянути їх не як етапи однієї еволюції, а як дві різні логіки буття: логіку інстинкту і логіку самоперевищення.

I. «Білява бестія»: археологія сили

Термін «білява бестія» (нім. blonde Bestie) з’являється у праці Ніцше «До генеалогії моралі». Це не системне поняття і не концепт у строгому сенсі, а радше метафора історичного типу людини.

Ніцше використовує цей образ для опису ранніх аристократичних спільнот, які існували до формування сучасної моральності. Це були спільноти завойовників, воїнів і правлячих каст, у яких:

сила не потребувала виправдання;

влада була природною, а не морально санкціонованою;

агресія й домінування сприймалися як життєва норма;

«добре» означало «сильне», «шляхетне», «панівне».

У цьому сенсі «білява бестія» — це не романтизований ідеал, а опис первісної форми аристократичної свідомості, де інстинкти ще не були «перекодовані» християнською мораллю чи демократичними цінностями.

Важливо: Ніцше не закликає повернутися до цього стану. Навпаки, він використовує його як аналітичний інструмент, щоб показати, що мораль не є вічною — вона історично сформована.

Андрій Поцелуйко: Поняття імперії: від монархічної форми правління до імперіалізму

Термін «імперія» належить до тих політичних понять, зміст яких змінювався протягом історії. Сьогодні його вживають щонайменше у двох основних сенсах. Перший пов’язаний із формою державного устрою, другий — із характером політичного панування та міжнародних відносин.

У традиційному значенні імперія є різновидом монархічної держави, на чолі якої стоїть імператор. Таке розуміння сформувалося ще в античності та збереглося в середньовічну й нову добу. Римська, Візантійська, Австрійська та Російська імперії були саме такими державами. Їхньою характерною ознакою була верховна влада імператора, яка часто мала сакральне або особливе політичне значення. У цьому випадку поняття «імперія» описує насамперед форму правління та титул глави держави.

Проте в ХІХ–ХХ століттях поширилося інше розуміння цього терміна. Імперією почали називати державу, яка встановлює політичне, економічне або військове панування над іншими народами й територіями. У такому значенні імперія не обов’язково є монархією. Головним стає не титул правителя, а відносини домінування між центром і підпорядкованими периферіями.

Одним із найвідоміших авторів, який вживав термін «імперія» саме в цьому другому сенсі, був британський економіст Джон Аткінсон Гобсон. У праці «Імперіалізм: дослідження» (1902) він розглядав імперію як результат економічної експансії розвинених держав, що прагнули контролювати нові ринки та джерела сировини. Для Гобсона імперія була насамперед політикою панування, а не формою монархічного правління.

Значний вплив на розвиток цього підходу справив Володимир Ленін. У праці «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» (1916) він аналізував імперії як наслідок розвитку монополістичного капіталізму. На його думку, великі держави прагнули економічного та політичного контролю над слабшими країнами, що призводило до колоніального поділу світу.

Подібного розуміння дотримувалася також німецько-американська дослідниця Ганна Арендт. У своїй книзі «Джерела тоталітаризму» вона розглядала імперіалізм як систему безперервного розширення влади за межі національної держави. Для неї імперія була не лише політичною структурою, а й особливою логікою владарювання.

У другій половині ХХ століття поняття імперії активно використовували історики та соціологи. Едвард Саїд у праці «Культура та імперіалізм» показував, як культурні практики й література сприяли виправданню імперського панування. Іммануїл Валлерстайн, розробляючи світ-системний аналіз, досліджував нерівні відносини між центром і периферією світової економіки, що також наближало його до розуміння імперії як системи домінування.

На початку ХХІ століття нову інтерпретацію запропонували Майкл Гардт і Антоніо Неґрі у книзі «Імперія». Вони стверджували, що сучасна імперія вже не обмежується кордонами окремої держави, а являє собою глобальну мережу політичної та економічної влади.

Таким чином, поняття «імперія» має подвійний зміст. У вузькому історичному значенні воно означає монархічну державу на чолі з імператором. У ширшому політичному та соціологічному значенні імперія — це система панування одних держав, народів або центрів влади над іншими. Саме друге значення сьогодні найчастіше використовується в історичних і політичних дослідженнях, оскільки дозволяє аналізувати відносини нерівності, залежності та контролю незалежно від форми правління конкретної держави.

Андрій Поцелуйко: Традиціоналістичне розуміння імперії

У сучасній політичній науці поняття імперії зазвичай асоціюється або з великою монархічною державою, очолюваною імператором, або з державою, що здійснює політичне та економічне панування над іншими народами. 

Проте існує й інше, менш відоме, але впливове трактування цього поняття, розроблене представниками традиціоналістської філософії. Для традиціоналістів імперія є не просто політичною організацією чи формою правління, а втіленням сакрального порядку, що поєднує земну владу з вищим духовним принципом.

Найбільш повно таке розуміння імперії було сформульоване Рене Геноном і Юліусом Еволою. Обидва мислителі виходили з переконання, що людська історія є процесом поступового занепаду традиційних цивілізацій. На їхню думку, давні суспільства були засновані на священних принципах, які надавали сенс політичному, соціальному та духовному життю. Сучасний світ, навпаки, характеризується секуляризацією, матеріалізмом і руйнуванням традиційних форм влади.

У традиціоналістській перспективі справжня імперія виникає тоді, коли політична влада спирається не лише на силу, закон чи суспільний договір, а на духовну легітимність. Імператор є не просто державним керівником, а символічним центром світу, який підтримує зв'язок між земним і надземним порядком. Його влада має не тільки політичне, а й метафізичне значення. Саме тому традиціоналісти розглядали імперію як інститут, покликаний відображати космічну гармонію в суспільному житті.

Особливе місце в цих уявленнях посідала ідея універсальності імперії. На відміну від національної держави, яка ґрунтується на етнічній або громадянській спільності, імперія в традиціоналістському розумінні об'єднує різні народи навколо спільного духовного центру. Її єдність забезпечується не мовою чи походженням, а визнанням вищого принципу влади. Тому традиціоналісти часто протиставляли імперію модерній національній державі, яку вони вважали продуктом політичної деградації та занепаду універсальних цінностей.

Андрій Поцелуйко: Наука про відмінності та етика рівних прав

У сучасному суспільстві часто можна почути твердження, що всі люди або всі людські популяції є однаковими. Таке формулювання нерідко використовується для обґрунтування рівності прав і людської гідності. 

Проте виникає питання: чи справді наука підтверджує повну однаковість усіх популяцій, і чи повинні права людини залежати від такого твердження?

З наукової точки зору повна однаковість популяцій є малоймовірною. Будь-яка популяція характеризується власною демографічною структурою, культурною історією, соціальними інститутами та генетичним складом. Уже сама вікова структура може істотно впливати на потенціал суспільства. Популяція, у якій переважають молоді люди, має інші можливості та обмеження, ніж популяція зі значною часткою літніх людей. Молодість зазвичай пов'язана з фізичною активністю, готовністю до ризику та швидкою адаптацією до нових умов, тоді як старший вік часто пов'язаний із накопиченим досвідом, але й зниженням певних фізичних можливостей.

Крім того, на розвиток популяцій впливають культурні традиції. Протягом багатьох поколінь різні суспільства заохочують різні типи поведінки. В одних умовах перевагу можуть отримувати войовничість, сміливість і готовність до ризику. В інших — дисципліна, конформність, схильність до довгострокового планування або інтелектуальна діяльність. Такі культурні відмінності впливають на те, які якості вважаються бажаними та винагороджуються суспільством.

Андрій Поцелуйко: Нафтова інфраструктура Росії в умовах війни: уразливість великої системи переробки

Сучасна нафтопереробна галузь Росії є однією з найбільших у світі за масштабами, але водночас — доволі концентрованою і структурно вразливою. Близько тридцяти великих нафтопереробних заводів (НПЗ), кожен із яких має потужність понад мільйон тонн нафти на рік, формують основу виробництва моторного пального, насамперед бензину та дизельного пального. Саме ці підприємства забезпечують переважну частину внутрішнього ринку, і їхня географія та концентрація визначають стійкість усієї системи.

Упродовж останніх років, особливо в умовах повномасштабної війни, ця інфраструктура стала об’єктом регулярного впливу ударів з боку України. За узагальненими оцінками відкритих джерел, із приблизно тридцяти великих НПЗ Росії було уражено близько двадцяти — двадцяти чотирьох. Це означає, що приблизно дві третини ключових підприємств нафтопереробки так чи інакше зазнали пошкоджень або тимчасових зупинок виробництва.

Важливо підкреслити, що поняття «ураження» в цьому контексті не тотожне повному знищенню. У більшості випадків йдеться про локальні пожежі, пошкодження окремих технологічних установок, зупинку частини виробничого циклу або вимушені ремонти. Проте навіть часткові порушення роботи НПЗ мають значний ефект, оскільки нафтопереробка — це безперервний технологічний процес, у якому вихід з ладу одного вузла може впливати на весь виробничий ланцюг.

Структурна особливість російської нафтопереробної системи полягає в її концентрації. Невелика кількість великих заводів забезпечує непропорційно велику частку виробництва пального. Це означає, що навіть часткові збої на кількох ключових об’єктах можуть впливати на баланс внутрішнього ринку, логістику постачання та обсяги експорту. У цьому сенсі система демонструє класичну ознаку централізованої інфраструктури: високу ефективність у мирний час і підвищену чутливість до точкових ударів у кризових умовах.

Андрій Поцелуйко: Від гугенотів до Rolex: як Швейцарія століттями вирощувала одну з найприбутковіших галузей світу

Історія швейцарського годинникарства часто подається як історія талановитих майстрів, красивих механізмів та знаменитих брендів. Проте за зовнішнім блиском дорогих годинників прихована значно цікавіша історія — історія формування складної економічної екосистеми, яка протягом кількох століть накопичувала знання, навички, інституції та людський капітал.

Швейцарська годинникова індустрія є одним із найкращих прикладів того, як високоприбуткова галузь не виникає за наказом уряду, не створюється одноразовими інвестиціями і не з'являється внаслідок геніального бізнес-плану. Вона формується еволюційно, через довгий процес накопичення компетенцій, передачі знань між поколіннями та взаємодії різних соціальних інститутів.

Андрій Поцелуйко: Російська еліта як карго-культ імперської аристократії

 Одним із найбільш парадоксальних явищ сучасної Росії є глибока невідповідність між способом життя правлячої верхівки та ідеологічними наративами, які вона пропонує суспільству. 

На поверхні російська держава часто апелює до колективізму, традиційних цінностей, духовності, особливого історичного шляху та протиставлення Заходу.

 Однак спосіб життя значної частини російської еліти демонструє зовсім іншу систему цінностей — космополітичну, статусну та орієнтовану на глобальні стандарти престижу.

У певному сенсі сучасну російську верхівку можна описати як своєрідний карго-культ Російської імперії. Йдеться не про буквальне відтворення імперського дворянства, а про прагнення відтворити його символічний статус, не маючи тих історичних передумов, які цей статус колись породили.

Радянська еліта, попри свої привілеї, формально спиралася на ідеал аскетичного служіння державі. Партійний функціонер мав виглядати скромним представником народу. Його привілеї були прихованими або принаймні не виставлялися напоказ як головна ознака соціального успіху. Радянська система ідеологічно підозріло ставилася до демонстративної розкоші.

Кирилл Данильченко: РФ — исторический мародер, и этот статус нужно закрепить официально

Посмотрел трансляцию с 975-летия Лавры. Сибига, Буданов, Минкульт, японские доноры, делегация с Афона. Несмотря на прилеты, идут богослужения, а иностранцы выделяют деньги на восстановление.

Буданов в интервью бьет в одну точку: тысячелетняя традиция православия и тот факт, что Русь — это Киев, а не Москва. Многие из тех, кто меня читает, знают, что я атеист. Поэтому могу смотреть на эти вещи абсолютно прагматично, со здоровой головой, без скрижалей за спиной и незримого Бога.

Внутренняя сплоченность конвертируется в выживаемость государства и боеспособность армии — это аксиома. У нас свобода совести: верьте, во что хотите. Но Киевская Русь и тысячелетнее православие - это исключительно наш исторический капитал. РФ — исторический мародер, и этот статус нужно закрепить официально.

Вся эта историческая цепь разматывается не просто так: война за независимость, УПА, УНР, и так вплоть до Руси. Это фундамент. У тех же курдов, например, никогда не было своего государства. У нас — было. И такое, через которое православие дошло до Новгорода и Владимира в те времена, когда Москвы даже в проекте не существовало, а местные племена еще натирали жиром деревянных истуканов. Именно поэтому создание Национального Пантеона — это не формальность, а цемент, который свяжет поколения.

Отбирая у Москвы бренд «Руси» и право на православную гегемонию, мы разрушаем их главный казус белли. Вся концепция «русского мира» и «собирания земель» стоит на краже киевского наследия. Разруби этот узел — и «великие освободители» превращаются в банальных рейдеров, ворующих чужую историю.

Драка идет не просто за территории или границы 1991 года. Она идет за право на физическое и духовное существование нации в истории. Иначе — фильтрационные лагеря, подвалы и вытащенные из руин дети, которым убьют родителей, а потом в пилотках Юнармии заставят любить Путина и слушать байки о том, что украинцев придумал австрийский Генштаб.

И здесь сходятся две реальности. Пока дроны физически выжигают танкеры в Азове и лишают империю ресурсов, на метафизическом уровне идет ровно тот же процесс — выжигание имперских мифов. Без топлива ломается экономика режима. А без украденной истории их «священная война» превращается в то, чем она является на самом деле — захватническую мясорубку ради перетертой в щебень Авдеевки. 

И когда самый упертый Z-патриот стоит в четырехкилометровой очереди за бензином на фоне тридцати сожженных кораблей, до него неизбежно начинает доходить: цена за чужое наследие оказалась несовместимой с нормальной жизнью.

Роксана Харчук: Україна як приклад існування правди

Будь-хто вам скаже, що нинішній світовий хаос - наслідок боротьби за сфери впливу. 

Однак мені здається, що згаданий хаос також є наслідком тези, яка була надмір популярною у 20 ст., особливо після 2 світової війни: ідеться про повну кризу правди, про твердження, наче її нема, бо у кожного індивіда, нації, суспільства правда своя. Людство не може, як бачимо, жити, коли кожний зі своєю правдою. 

А чому, а тому, що за таких умов жодні правила і організації (типу ООН, НАТО, ЮНЕСКО і т.д.) не працюють, а дехто про ці правила ще й напише: правила -- це тоталітаризм, то хай живе анархія! 

Безперечно, історична правда існує. Про неї свідчить час. Приклад України, її етногенез -- це свідчення існування правди, яку не можна заткнути, знищити, перекреслити. 

Звичайно, Україна не є носієм стовідсоткової правди, бо правда завжди десь посередині двох конфліктуючих поглядів, але абсолютна правда у випадку України після падіння УНР полягає в тому, що її поділили між собою СССР і Польща, Буковину анексувала Румунія, Закарпаття на правах автономії увійшло до Чехословаччини. 

Чи є у Європі країна із драматичнішою долею? 

І ніхто й досі не відчуває відповідальності за історичні кривди, завдані Україні. 

І нинішня ЄС не реагує на відгомін цих минулих подій відповідно, а доведеться реагувати. 

Ліві кричать про злочини європейських колонізаторів в Африці. Чого ж ці борці за справедливість не подивляться на Україну, яку в міжвоєнне двадцятиліття 20 ст. колонізувала найвільнолюбніша і найреволюційніша країна світу Польща, а тепер намагається довести, що це поляки -- безневинні жертви власної ж колонізації.

 І все це на тлі смертей українців від російських ракет -- поляки цим смертям радіють, уважають, що це акт історичної справедливості. З польської перспективи, росіяни мстяться за польські кривди. То хто в такому разі поляки? Ясно -- молодші брати росіян. Як це огидно. 

Як можна вірити, що війна закінчиться, якщо світ втратив елементарний моральний орієнтир? 

Польща-Христос народів у часовій перспективі виявилася карикатурою на Христа. Егоїстична нація, лицеміри, класичні єзуїти зі своїми 5 ракетами для Петріот, за які отримають 50 новеньких.. ЄС треба ще більше виділяти коштів Польщі, яка з вдячності цей ЄС колись таки розвалить.

Юрій Пилипенко: Про заселення Америки

Корінні американці (індіанці) походять від злиття двох основних стародавніх груп, яке відбулося в Сибіру:

* стародавні східноазіати Ancestral East Asians. Склали 60-70% генетичного коду. Відокремилися від спільного стовбура східноазійських народів у Китаї.

* стародавні північні євразійці Ancient North Siberians/Eurasian  / ANE. Дали решту 30-40% геному. Сліди цієї зниклої групи вперше знайшли на стоянці Мальта́ біля Байкалу.  ANE генетично були ближчими до тогочасних європейців, ніж до азіатів.

Ці 2 групи змішалися на просторах Сибіру і стали Палеоіндіанцями або "Стародавніми берингійцями". Через наступ льодовика вони опинилися ізольованими на території Берингії.

Берингія - це сухопутний міст, який з’єднував Чукотку й Аляску через низький рівень світового океану. В ізоляції вони провели кілька тисяч років, сформувавшись як окремий антропологічний тип, перш ніж рушити далі на південь углиб Америки.

На момент 24 000 років тому людство вже пройшло величезний шлях диференціації.

Сучасна наука уникає застарілого терміну "раси" через ненауковість і соціальні стереотипи, натомість оперує поняттями генетичних ліній, популяцій або етносів (у контексті культури).

Главные тайны русских летописей, которые переписывали трижды

 Русские летописи — не мёртвые свитки, а живые книги, которые монахи и книжники переписывали, правили и дополняли веками. Они не просто фиксировали события, а отражали взгляды своего времени: княжескую политику, церковные споры, борьбу за первенство между землями.

Самый яркий пример — как один и тот же текст перерабатывали трижды за короткий срок, чтобы он служил новым целям. Именно это создавало загадки, которые историки разгадывают до сих пор.

Повесть временных лет: три редакции за семь лет

Самый известный памятник — «Повесть временных лет» — возник в Киево-Печерском монастыре около 1113 года. Её составителем традиционно считается монах Нестор. Но уже через три года, в 1116-м, игумен Выдубицкого монастыря Сильвестр переписал текст и отредактировал его.

А ещё через два года, около 1118-го, появилась третья редакция — расширенная и дополненная, явно связанная с кругом Владимира Мономаха.

Шахматов, изучивший все сохранившиеся списки, показал: первая редакция (Нестора) заканчивалась 1110 годом — рассказом о чудесном огненном столпе над Печерским монастырём. Сильвестр добавил свою запись и, вероятно, мелкие правки, включая указание на смерть Святополка.

Третья редакция довела повествование до 1117 года: сюда вошли подробности победы над половцами на Салнице, благочестивые размышления о божественном покровительстве и даже «Поучение» Владимира Мономаха. Редактор связал огненный столп 1110-го с позднейшей победой, превратив простое чудо в знак милости Божьей к Мономаху.

Разные списки сохранили разные версии. Лаврентьевский (1377 год) несёт следы смешения Сильвестровой и третьей редакций. Ипатьевский и Хлебниковский дают расширенный текст без записи Сильвестра. Именно это и есть главная тайна: чистого «Несторова» текста не сохранилось. Каждый список — результат осознанной правки, а не механического копирования.

Баски: найдавніша жива культура Європи

 Баски: найдавніша жива культура Європи, їхня таємнича мова, давня ДНК та історія народу, що кинув виклик часу.

Приховані серед суворих гір західних Піренеїв, де північ Іспанії зустрічається з південним заходом Франції, живе один із найбільш надзвичайних народів в історії людства. 

Поки одні королівства поставали і занепадали, імперії підкорювали континенти, а цілі мови зникали з карти Європи, баски тихо зберігали ідентичність, несхожу на жодну іншу на Землі. 

Їхня мова не має доведених родичів. 

Їхні традиції сягають корінням у тисячоліття. 

Їхня батьківщина залишається надзвичайно сталою з доісторичних часів. 

Навіть сучасні генетичні дослідження підтвердили те, що історики давно підозрювали: баски є представниками однієї з найдавніших безперервно ідентифікованих популяцій Європи.

На відміну від англійців, французів, німців, італійців чи слов'ян, чия ідентичність сформувалася через численні міграції та століття культурного змішування, баски обрали зовсім інший шлях. 

Вони засвоювали зовнішні впливи, не втрачаючи основи своєї ідентичності.

Вони пережили римське завоювання, германські вторгнення, ісламську експансію на Піренейський півострів, франкські походи, середньовічні війни, піднесення Іспанії та Франції, індустріалізацію, громадянську війну, диктатуру та глобалізацію. 

Крізь кожну епоху вони продовжували розмовляти еускарою (баскською мовою) — однією з найдавніших мов світу, що збереглися донині, і, можливо, найбільшою лінгвістичною загадкою Європи.

Їхня історія починається задовго до письмових свідчень, а археологічні дані свідчать про те, що люди живуть у баскському регіоні протягом десятків тисяч років. 

Андрій Сошніков: Забутий каган Аскольд: Як християнського володаря Києва замурували в стінах літописних міфів

 Історія Русі, яку ми знаємо з підручників — це не опис реальних подій, а ретельно відредагований комерційний звіт переможців. 

Коли династія Рюриковичів остаточно закріпилася в Києві, її ідеологам знадобилася масштабна легітимація влади, щоб довести нікчемність своїх випадкових попередників. 

Саме так на світ з’явився один із найвідоміших «паперових» правителів — князь Дір, який насправді є класичним кабінетним фантомом, штучно склеєним із літературних непорозумінь, лінгвістичних помилок та пізніших політичних маніпуляцій для розмивання реального масштабу першого київського володаря. 

Головним стовпом, на який традиційно спираються прихильники реальності цього вигаданого персонажа, є цитата арабського географа Х ст. аль-Масуді у праці «Промивальні золота», де згадується перший зі слов'янських царів під іменем «аль-Дір». Проте диявол ховається в арабській графіці (расмі), адже текст Масуді дійшов до нас у пізніх списках, де літери позбавлені діакритичних цяток, через що написання імені «Дір» графічно майже не відрізняється від назви слов’янського племені «Волиняни» (Валінана) або західнослов'янського імені «Вечеслав» (Вацлав). Сучасна текстологія доводить, що у Масуді йшлося про великого правителя західних слов'ян у районі Прикарпаття чи Богемії, тим паче, що арабський автор чітко розрізняв «сакаліба» (слов'ян) та «рус», тож його персонаж не мав жодного стосунку до варязького Києва. Якщо прибрати цю арабську помилку, «князь Дір» залишається лише на сторінках Повісті временних літ (ПВЛ), де він діє як штучний сіамський близнюк Аскольда без власного обличчя: вони разом випрошуються у Рюрика, разом сідають у Києві, разом йдуть на Царгород і разом гинуть, а літописець постійно використовує щодо них подвійні граматичні форми.

Мирослав Дністрянський: Українська Головна Визвольна Рада як передпарламент і конституційний конвент Української Самостійної Соборної Держави

 11–15 липня 1944 року на Самбірщині (с. Сприня) була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) – «верховний орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі», фактичного український підпільний парламент з головним виконавчим органом – Генеральним секретаріатом, що стало спробою об’єднання всіх українських політичних сил в боротьбі за самостійну Україну та обґрунтування цілісної програми боротьби й політичної організації української державності. 

УГВР констатувала, що «сучасна війна між двома тоталітарними силами, московсько-більшовицьким та німецько-гітлерівським імперіалізмами, ведеться за володіння насамперед українських земель, як вихідних позицій до панування у Східній Європі і навіть у всій Європі. Вони стоять на позиціях тоталітарної, колоніальної експлуатації українських земель та їх населення. Вириваючи в українців усі матеріальні і господарські засоби, вони нещадно винищують провідні національні сили, нищать національну культуру і національну свідомість у масах, колонізують край чужим населенням, а українське населення масово знищують або вивозять за межі України». А тому «УГВР прагне до відбудови Української Самостійної Соборної Держави на всіх землях українського народу засобами самостійницької боротьби проти всіх ворогів державної самостійності українського народу, зокрема проти більшовицьких і німецьких окупантів та співпраці з усіма прихильниками такої самостійності». 

 УГВР видала Універсал, який проголошував мету побудови Самостійної Української Держави, та прийняла Тимчасовий устрій

Важливо, що до складу УГВР увійшли різні українські політичні сили та представники Центральної і Східної України. 

Головою УГВР було обрано Кирила Осьмака (1890–1960), полтавчанина, колишнього діяча Української Центральної Ради, що засвідчило соборницькі орієнтири нового органу та тяглість політичних традицій боротьби за незалежність. 

 Генеральний Секретаріат очолив Головнокомандувач УПА Роман Шухевич, а згодом — Василь Кук.

Створення самостійної Української Держави УГВР розглядала як передумову збереження й розвитку української нації та національної культури, гарантуючи при цьому і політичні та громадянські права національних меншин і їхнє право «плекати свою власну по формі і по змісту національну культуру». 

У міжнародно-політичному аспекті зазначалося, що «УГВР провадитиме свою боротьбу за УССД у союзі зі всіма поневоленими народами Європи й Азії, які борються за своє визволення і визнають право України на політичну незалежність. УГВР змагає до порозуміння і прагне мирного співжиття з усіма сусідами України на принципі взаємного визнання права на власні держави на етнографічних землях кожного народу».

Эдуард Тополь: Весь двадцатый век Россия изгоняла из себя культуру даже яростней, чем изгоняют дьявола

>> В сентябре 1922 года высылкой первого из пяти «философских пароходов» председатель Совета Народных Комиссаров В.И. Ленин начал официальное изгнание культуры из советской России. На пяти пароходных рейсах были высланы, по разным сведениям, от 228 до 272 «инакомыслящих» – профессора-философы Николай Бердяев, Сергей Булгаков, Михаил Осоргин, Питирим Сорокин, Сергей Трубецкой и еще восемнадцать, а также писатели, журналисты, инженеры и другие деятели культуры, искусства и науки.

>>

>> Но еще до этой акции, то есть сразу после октябрьского переворота, из страны бежали наиболее прозорливые – Рахманинов, Прокофьев, Набоков, Бунин, Соколов-Микитов, Гиппиус, Мережковский, Бальмонт, Ремизов, Кандинский, Шаляпин, Цветаева, Шкловский, Берберова, Ходасевич, Шагал и менее знаменитые, но, возможно, не менее одаренные и талантливые. Кроме того, огромное количество профессионально образованных талантов ушли в эмиграцию с белым офицерством. Что позволяет мне не привязываться к конкретной дате отправки «философского парохода», а посмотреть на процесс избавления России от культуры исторически. При этом я не стану писать исследование на тему «Изгнание культуры из царской России», а ограничусь лишь экскурсом в прошлый и нынешний век.

>>

>> От Временного правительства, состоявшего из образованных министров, страна избавилась всего за несколько месяцев, сменив его на Совет Народных Комиссаров, половина которых не только высшего, а даже среднего образования не имела. Зато «железной метлой» и другими радикальными средствами этот Совет принялся гнать из страны «образованных», сделав этот термин ругательным. «Надо поставить дело так, чтобы этих “военных шпионов” изловить и излавливать постоянно и систематически и высылать за границу», – распорядился Ленин.