У певному сенсі сучасну російську верхівку можна описати як своєрідний карго-культ Російської імперії. Йдеться не про буквальне відтворення імперського дворянства, а про прагнення відтворити його символічний статус, не маючи тих історичних передумов, які цей статус колись породили.
Радянська еліта, попри свої привілеї, формально спиралася на ідеал аскетичного служіння державі. Партійний функціонер мав виглядати скромним представником народу. Його привілеї були прихованими або принаймні не виставлялися напоказ як головна ознака соціального успіху. Радянська система ідеологічно підозріло ставилася до демонстративної розкоші.
Пострадянська еліта сформувалася в зовсім інших умовах. Її соціальний ідеал виник не з революційного аскетизму, а з культури швидкого накопичення капіталу. В результаті символами статусу стали яхти, приватні літаки, елітна нерухомість, дорогі годинники, закриті клуби, престижні курорти та навчання дітей у західних освітніх установах.
Якщо спробувати зрозуміти, ким хоче бути ця еліта, то відповідь навряд чи слід шукати в радянському минулому. Її культурні орієнтири набагато ближчі до історичної аристократії, ніж до радянської номенклатури.
У цьому контексті виникає важливе питання: якщо російська еліта так часто критикує Захід, чому її власний спосіб життя настільки нагадує західний?
Відповідь полягає в тому, що її конфлікт із Заходом не обов'язково є конфліктом зі способом життя Заходу. Швидше це конфлікт за статус. Значна частина російської верхівки історично прагнула не відмовитися від Заходу, а домогтися від нього визнання.
Російська еліта часто хоче бути сприйнятою не як периферійна група багатіїв із країни, що розвивається, а як представник великої цивілізації зі своєю культурною місією. Вона прагне одночасно користуватися всіма атрибутами західного престижу і водночас вимагати визнання власної цивілізаційної винятковості.
Саме тому її поведінка часто нагадує поведінку історичного дворянства. Російська аристократія XVIII–XIX століть також була надзвичайно європеїзованою. Вона говорила французькою мовою, читала європейських авторів, навчалася за кордоном і копіювала західні моделі культури. Але при цьому вона не вважала себе частиною Заходу. Навпаки, вона прагнула бути окремим полюсом сили, який одночасно належить до європейської цивілізації та перевершує її.
Сучасна російська верхівка певною мірою відтворює цю модель. Вона споживає західний престиж, але прагне представити себе як носія особливої духовної традиції. Вона користується плодами глобального світу, але часто описує цей самий світ як морально занепалий.
Тут виникає ще одна суперечність. Багато представників еліти демонструють спосіб життя, який є абсолютно несумісним із риторикою соціальної рівності. Проте для широких мас нерідко транслюються наративи про простий народ, боротьбу з елітарністю, соціальну справедливість і колективні цінності.
Таким чином утворюється своєрідна подвійна система. Для населення існує мова жертовності, патріотизму, історичної місії та рівності. Для самої еліти існує мова статусу, престижу, багатства та міжнародного визнання.
У цьому сенсі сучасна російська верхівка нагадує не стільки радянську номенклатуру, скільки постімперську касту, яка намагається створити власну версію дворянства. Проте це дворянство не має історичної спадковості, яка була характерною для класичної аристократії. Воно виникло переважно завдяки контролю над державними ресурсами, політичному впливу та великому капіталу.
Саме тому виникає відчуття карго-культу. Відтворюються зовнішні ознаки аристократичного існування — маєтки, розкіш, церемоніальність, розмови про історичну місію та культурну винятковість. Але відсутня та багатовікова соціальна традиція, яка створювала історичну аристократію Європи.
У підсумку сучасна російська еліта постає як складний гібрид. Вона поєднує радянську риторику, імперську символіку та глобальний олігархічний спосіб життя. Вона критикує Захід, але користується створеними Заходом символами престижу. Вона говорить про народ, але живе як транснаціональна еліта. Вона апелює до духовності, але вимірює статус матеріальними маркерами успіху.
Саме ця внутрішня суперечливість робить її одним із найцікавіших і найпарадоксальніших соціальних феноменів початку XXI століття.
Комментариев нет:
Отправить комментарий