Амвросий фон Сиферс: Неизвестные годы Иисуса

Практически для всех изследователей остается совершенно неотступной тема: годы юности Исуса Христа, с 12 до 30 лет. Где Он был, что делал, как жил? Сие издревне породило как невообразимую массу спекуляций, так и наоборот умилительные басни. Однако, если в Новом Завете нет определенных указаний, но кое-что все-таки с большим трудом можем обнаружить во внебиблейских источниках. А кое-что понять чисто дедуктивно и гипотетически.

Практически все известия о Исусе обрываются в Его 12-летнем возрасте: «Каждый год родители Его ходили в Иеросалим на праздник Пасхи. И когда Он был двенадцати лет, пришли они также по обычаю в Иеросалим на праздник. Когда же, по окончании дней праздника, возвращались, остался Отрок Исус в Иеросалиме; и не заметили того Иосиф и Матерь Его, но думали, что Он идет с другими. Пройдя же дневной путь, стали искать Его между родственниками и знакомыми и, не найдя Его, возвратились в Иеросалим, ища Его. Через три дня нашли Его в храме, сидящего посреди учителей, слушающего их и спрашивающего их; все слушавшие Его дивились разуму и ответам Его. И, увидев Его, удивились; и Матерь Его сказала Ему: Чадо! что́ Ты сделал с нами? Вот, отец Твой и Я с великою скорбью искали Тебя. Он сказал им: зачем было вам искать Меня? или вы не знали, что Мне должно быть в том, что принадлежит Отцу Моему? Но они не поняли сказанных Им слов. И Он пошел с ними и пришел в Назарет; и был в повиновении у них» (Луки 2:41-51).

Но что же было далее? Здесь мы только можем реконструировать, по некоторым косвенным данным, а также по смутным упоминаниям.

Долгое время, согласно неясной традиции, считалось, что Исус в детстве и юности неотступно жил с родителями в своем доме, помогая Иосифу, от коего воспринял профессию плотника. И таким образом продолжил семейное дело. Вовсе не исключено, что Иосиф вполне мог обучить подростка Исуса своему ремеслу, т.к. в Израиле считалось практически обязательным, чтобы отец преподал своим сынам ту или иную профессию. Впрочем, в греческом тексте он назван τέκτων, т. е. техник, каменщик, даже дизайнер. Традиция означать его профессию, как плотник, не имеет фактических оснований.

Антон Санченко: Чотири Миколи Аркаси з Миколаєва

• Микола Андрійович Аркас – син Андреаса Аркаса, адмірал;

• Микола Миколайович Аркас страший, син адмірала, композитор;

• Микола Миколайович Аркас молодший, син композитора, кавалерист;

• Микола Миколайович Аркас третій, американець.

А починати все одно треба з Андреаса. Його названо на честь сина Юпітера і Каллісто, царя Аркадії. Боги вшанували Аркаса, перетворивши на ведмедя, а його матір – ведмедицю. Тобто, ви вже здогадалися, - Велика й Мала ведмедиці – це Аркаси. Гарно бути греком – пів неба рідні. У 1794 році Аркаси разом з ще малим Захарією Аркасом на руках втекли з Туреччини, з Салонік, до Російської імперії, і після багатьох пригод оселилися в Миколаєві. Андреас, до того моряк, відкрив овочеву крамничку. Однак, невдовзі отримав дворянство й став викладати грецьку мову та історію в отому Чорноморському штурманському училищі, про яке я вже писав. Училище переїхало «з Херсона в Миколаїв» фізично залишаючись на місці. Просто заснували Миколаїв, і виявилося, що цей маєток вже відноситься до нього.

Не треба добре знати греків, щоб не здивуватися, що обидва його хлопці, Захарія й Микола, закінчили те штурманське училище, в яке ще й можна було потрапити тільки по блату – існувала ціла черга кандидатів у курсанти і платне навчання поряд з бюджетним за 96 руб. 50 коп. на рік. Отже віддавши обох хлопців за казенний кошт, Андреас Аркас зекономив за три роки 579 рублів. Немала сума. 

Втім, хлопці її відвоювали, потрапивши гардемаринами на російсько-турецьку війну 1828-1829 року, яка точилася переважно біля берегів Болгарії, а ще один випускник миколаївського Штурманського училища – капітан-лейтенант Казарський, литвин – на невеличкому 18-гарматному бригу прийняв бій з двома турецькими лінійними кораблями, вдало зманеврував, щоб турки в диму почали стріляти один по одному, і втік. Це була епічна перемога. Айвазовський присвятив їй цілих дві картини. Казарського потім отруїли, коли він почав боротися з флотськими хабарниками-інтендантами, і поставили йому пам'ятник в Севастополі з написом - «Потомству в прімєр». Що можна прочитати двояко: і як спонукання до героїзму, і як пораду не заїдатися з інтендантами. Але хай там як, обидва ці вчинки свідчать, що морально-патріотичні якості в Штурманському училищі прокачували гарно.

Юрій Ковалів: Прогностична фантастика Олеся Бердника

 У документі про народження Олеся Бердника помилково була вказана дата 25 грудня 1927 р.

Прозаїк, поет Олександр (Олесь) Павлович Бердник (27 грудня 1926 -- 18 березня 2003) з Херсонищини, тепер - Миколаївщини, наполегливо йшов до реалізації своєї мети — формування Української Духовної Республіки, яку здійснив 1989 р. Перед цим були випробовування Другою світовою війною, радянськими концтаборами (1950-1954; 1979-1984), участю в роботі Української Гельсінської Групи, проєктами Альтернативної революції, про які ніхто з інтелектуалів й політиків не хотів чути. Моделі гармонійного світоладу, в якому б утверджувалися принципи «друго-центризму», а не еґоїзму, людини-співтворця Універсуму спочатку розроблялися в його раціонально-фантастичній прозі, близькій до історичного роману з притаманною йому пригодницькою або авантюрною фабулою, в художніх концепціях альтернативної історії, яку ще називають криптоісторією, в літературних пошуках досконалого соціуму. Пріоритети надавалися філософській й моральній проблематиці, а не психіці персонажів, ніби зображених «поза часом і простором», як називалася дебютна книжка прозаїка. Однак наратив структурувався з певною мірою життєвої достовірності, як і в творах Ж. Верна, Г. Велза, В. Владка, О. Бєляєва, якими письменник захоплювався і з якими змагався. В обстоюванні світової гармонії і свободи, в пошуках Істини він поєднував образні системи з ведичними, ведантичними, античними, християнськими концепціями, з міркуваннями ренесансних, постренесанстних та новітніх мислителів.

Зупинюся лише на кількох творах О. Бердника з його великої прозової спадщини, зокрема на тих, де він вдавався до демістифікації тоталітарних режимів. У романі-застереженні «Зоряний корсар» на прикладі космічної системи Ара, схожої на гігантську в’язницю, проглядається алюзія на почварний СРСР, а сьогодні -- путінську московію. Твір виявляє властивості антиутопії. Роман складається з трьох книг («Чорний папірус», «Зоряний корсар», «Чудодійний келих»), поділених на окремі частини, має складну композицію з химерно переплетеними сюжетними лініями, сконцентрованими на дії створеного із субатомної речовини універсального інформатора, названого Чорним Папірусом, який сприяє пізнанню довкілля, людському взаєморозумінню, усвідомленню багатовимірності й «невимірності» всесвіту. Він оповідає Сергію Горениці — керівнику Інституту Буття про космічні польоти людей, керованих любов’ю, спроможних перетворювати роботів (на кшталт Універсального Робота) на повноцінних душевних істот, про планету квітів, здатних мислити й пересуватися в просторі. Основні події розгортаються довкола космократорів на чолі з Горикоренем. Прилетівши на Землю, вони прагнуть, на противагу координатору системи Аріману, врятувати землян від аранських експериментів, задля яких було придумано нижчий тримірний світ, тобто цю ж Землю. Проти деспотизму всеможного Кареоса повстає романтизований Горіор, відомий як Зоряний Корсар, який готує бунтарів на астероїді Свободи, разом з подругою Гледіс освоює простір ноосфери. Історія цього пасіонарія стала відомою завдяки космослідчому Григору-Меркурію. В романі першорядне значення відведено проблемам вселенського суспільству. Тому персонажі надто соціологізовані, любовні стосунки, як-от Галі-Громовиці й Григора-Меркурія, Богдана і Лесі, Ісварі й Ур змальовані схематично.

Андрій Іллєнко: Що кардинально відрізняє цю нашу війну з Москвою від усіх попередніх?

Що кардинально відрізняє цю нашу війну з Москвою від усіх попередніх?

1. Наша національна єдність. В минулому все було плачевно — перманентна внутрішня війна за владу і розкол суспільства. Зараз все навпаки.

2. Відсутність другого, третього і четвертого фронту. В минулому нам майже завжди треба було воювати з кількома ворогами одночасно. Зараз фронт один, ворог один. Більше того, в нас є реальна підтримка десятків потужних держав, цього раніше теж ніколи не було.

3. В нас потужна і досвідчена регулярна армія, а не створене з нуля за пару місяців ополчення чи партизанські загони. Не завжди, але часто було саме так. 

4. У ворога нема потужної ідеологічної зброї. В часи Хмельницького і Мазепи це була «єдина віра», в часи Петлюри та Бандери — комунізм. Зараз ворогу нема чого запропонувати, крім російського імперіалізму зразка позаминулого століття.

Все це дало нам вистояти в критичний момент і дає великий шанс на стратегічну перемогу.

Але треба розуміти, що наша перемога станеться не тому, що наш ворог слабкий. Він не слабкий. Він жорстокий, цинічний, часто неефективний в застосуванні своїх можливостей, погано керований, але не слабкий. 

Наш успіх на полі бою — це не свідчення слабкості ворога, це свідчення надзусиль та супер-ефективності нашої армії та нації.

Олексій Арестович: С Рождеством!

- Две тысячи лет назад мир уже был в ситуации, которая называется «куда не кинь, всюду - клин».

Есть легенда, которая гласит, что знающие люди того времени взмолились Богу с просьбой о помощи Земле. 

Они ожидали нисшествия с небес великой силы, что наведёт решительный порядок в рядах пошатнувшихся. Воздаст злым, утешит слабых, накажет возомнивших. 

Люди Ветхого Завета были более знакомы с Его грозной ипостасью. 

Короче, ожидалось Большое Наведение Порядка.

И Бог пошёл нам навстречу.

В заброшенном хлеву, на краю Ойкумены, под лязгание доспехов солдат, уже искавших убить Его, родился маленький золотой мальчишка.

Горела звезда, и маленькие ручки, создавшие всю эту огромную Вселенную, орудие ужасающей силы, способные заставить ее исчезнуть в один момент и возникнуть вновь, не смогли дотянуться до тёплого носа коровы, склонившейся над яслями. 

Вместо грандиозной всесокрушающей власти, которая придёт и наведёт Порядок, нам, людям, положили в руки младенца. В этом есть определенный смысл. 

Нам дали понять, что вместо того, чтобы выпрашивать себе Взрослого, нужно самим стать взрослыми. 

Что вместо выпрашивания чуда, нужно любить и отвечать - и чудо произойдёт. 

Что вместо проситься к подножию трона, самим нужно становится царями. 

Через тридцать лет мы возьмём маленького золотого мальчишку, положенного нам в руки, приколотим гвоздями к дереву и выставим на солнечный огонь, истекающий с небес, на страшную смерть и осмеяние.

В этом - наше все, людское. Ну или почти все. 

Я не знаю, плакал ли в этот момент Его Отец, но я, как отец, плакал над этим не раз. 

Однако, к этой, нашей типовой людской практике, мы вернёмся чуть позже. 

А пока - тихо загорится звезда, и огромный Космос распахнется над колыбелью, напоминая нам о том, что семья, тишина, покой и мягкий свет - главные ценности любого времени человечества. 

Так же как и поход за край, безбрежная Вселенная и творчество, явление чудес. 

И все это вместе - в руках маленького бесконечного человека. 

- С Рождеством!

Что такое тэнгрианство

 Тенгрианство зародилось в V—IV тысячелетиях до н. э. (Р. Н. Безертинов и другие)либо и вовсе является древнейшей вера в мире.

Тенгрианство было историческим верованием, оказавшим глубокое влияние на национальную культуру и самобытность древних тюркских народов, гуннов, болгар, печенегов,  половцев, монголов, маньчжуров и мадьяр, Коктурикского каганата, Западно-тюркского каганата, Восточно-тюркского каганата, Дунайских и Волжских булгар, Монгольской империи.

  Знаменитое произведение тюрков IX века находится в книге «Ырык битык».  Называется "Тенгри - Тюркский Тенгри" (Бог тюрков). Он начинается со слов «Коктюрк создан Тенгри».

 Ибн Фадлан, посол Аббасидского халифата, сказал во время поездки к тюркам огузам в начале десятого века, что «тюрки поклонялись «Единому Богу Тенгри» в трудные времена».

 Европейские миссионеры Марко Поло, Джованни Плано Карпини и Вильгельм Рубрук написали заявление: «… Кочевники молится только одному Богу Тенгри».

 Понятие «Тенгри» встречается в шумерских надписях как Дингир, а также в культуре гуннов в форме «Зингир».

 У древних и современных тюрков существуют разные формы понятия Тенгри (др.-тюрк. Täŋri): Тенгри, Тангара, Таңір, Тангри, Танри, Тангре, Тегри, Тингир, Зингир, Тенкри, Тери, Тер, Дингир, Туре.

 Слово «Тенгри» происходит из древнетюркского языка: Кроме того, по словам Стефана Георга, тюркское слово «Тенгри» изначально произошло от праенисейского слова *tɨŋgVr — «высшая сила».

 Есть глубокая казахская поговорка: «Если у собаки есть хозяин, то у волка есть Тенгри».

Сила тенгризма не в мифах о сотворении жизни и не в эзотерических знаниях, не в знании о многомерности Вселенной и бесконечности миров, к которому современная наука только начала подкрадываться. И даже столь точные сведения о человеке, его духовном строении, о природе и астрономии не являются основой тенгризма. Простые и чистые истины, дающие умение жить согласно логике Небесного закона. Вера в Тенгри – это не отрешение, а самое активное созидание мира и полноценное участие в его развитии. Не страх перед наказанием и не надежда на вечное счастье, а добросовестная работа по формированию реальности.

Это также и не автоматический набор предписанных действий, а вполне осознанное и одухотворённое преклонение перед непостижимым могуществом и пронзительной мудростью Вечного Неба, перед его Вечными Вселенскими законами. Нет в этом условностей и правил. Нет посредников. Бог – есть сущее, сущее – есть Бог. И поэтому каждый человек, живущий под Вечным Небом, несёт равную ответственность и за себя, и за всё мироздание. Это отличная основа для жизни, идеальный способ гармоничного и взаимосвязанного существования с миром и существами, наполняющими его. А почувствовать Тенгри просто. Вдохнуть будоражащий запах полыни и слиться со степью… Услышать песню земли и ощутить, как само Небо течёт в твоей крови. Быть частью этой прекрасной Вселенной. Это Жизнь... И именно такая, какой она должна быть…

Алина Витухновская: Осторожно, "культурный десант" путинима!

Вскрываются все! Проект "Возрождение" при участии просистемного политолога Павловского учреждает свой "Евразийский союз пенсионеров" в изгнании. Под пафосным названием "Возрождение" с дизайном а-ля Беляев-Гинтовт. Имперство, православие, византийство и пошлость в одном флаконе. 

Это не "ошибка". Это латентная присяга путинизму, задел на будущее. Попытка отмазать имперщину через ретроспективу. Так, например, Екатерина Шульман будет рассказывать в Париже (!) как Пушкин видел новые русские колонии и какими они были на самом деле. Хорошая заставка на фоне Бучи! 

Фактически это - культурный десант путинизма в Европе. 

А вы продолжайте умиляться их напыщенной суетливой "интеллектуальности". И не забудьте записаться на курсы товарища майора от ФБК "Как я боролся с Путиным", внеся все свои данные в базу и получив за это "баллы", а потом срок.

Микола Бандрівський: Зникле кельтське місто на Львівщині: чому не розпочинаємо його пошуки?

Багато хто з нас замилуваний в Античний Світ: у його скульптури, храми, історію чи міфологію. Хоча, для нас, галичан, античність  зараз сприймається як щось дуже далеке а до того ж ще й частково зникле, одним словом - "не наше".

А, між тим реальність виглядає куди цікавішою.

Приміром, як би ви відповіли на питання: чи знали давні греки і римляни про наш підкарпатський край, про Дністер (у його середній і верхній течії), зрештою, про самі Карпати? Не буду розписувати тут цю проблему, а скажу коротко: і елліни, і вже ранні латиняни не лише знали, але й чудово орієнтувалися на тогочасній карті Європи, де знаходиться ота "гора Карпатос", які спільноти мешкають на передкарпатті і прилеглому Придністров’ї. Все це давно відоме і опубліковане у численних наукових працях із коментарями та відповідними покликаннями на першоджерела і літературу.

Усвідомлюючи обмеженість формату, нижче коротко закцентую увагу лише на одному давньому манускрипті, в якому йде мова не лише про терени сучасної Галичини, але й подаються доволі точні координати (свого роду GPS античного світу) кількох непорушних об’єктів, які тут (у тому часі) знаходилися,  у тому числі й на території теперішньої Львівщини.

Мова йде про документ під назвою "Керівництво з географії", який був написаний давньогрецьким математиком, астрономом і географом Клавдієм Птолемеєм у місті Александрія приблизно у 141 році (у цій своїй праці Птолемей використав записки Маріноса з Тіри, який жив у ІІ столітті до нар. Хр.).

Так от: Клавдій Птолемей вказує у Середньому і Верхньому Придністров’ї назви чотирьох міст (урбанонімів), а у 8-ій книзі визначає їх географічне розташування, довготу і широту у градусах і мінутах.

Ще у 1992 році я зробив спробу злокалізувати ці урбаноніми на сучасній карті, а результати своїх розрахунків я тоді опублікував у низці своїх праць (див. покликання під текстом допису).

Александр Волынский: Почему "фашистам" нужны "жиды"

История  капитализма  начинается  в  той  точке, когда  мануфактурное  машинное  производство  стало  нуждаться  в  широком  рынке   и  кредитовании. 

Мануфактуры  были широко  развиты  в  Италии, рынки  обеспечил  испано-португальский океанский  флот, золото  и  серебро  для  кредита  дали  Венеция, Генуя и  рудники  Нового  Света,  энергию  воды  и  ветра  хорошо  приручили  в  Нидерландах, где  надо  было  все  время  осушать  новые  земли. Испания  могла  стать  лидером  капиталистического  мира,  ибо  Италия, Новый  Свет  и  Нидерланды  были  в  ее  власти. Однако, борьба  с  Османской  Турцией, Реформацией  и  Англией  подорвали  силы  испанцев. Промышленную  Революцию, похоронившую  феодализм, проводили  уже  англо-саксы. 

Никакой  особой  роли  евреи  в  развитии  капитализма  не  играли, но  тем  не  менее  капитализм  в  народном  сознании  многих   стран  прочно  связан  с  "жидами". Почему?

Трудно  найти  более  философский   ответ  чем  у  Маркса  в  его  статье  "К  Еврейскому вопросу".

 "Поищем тайны еврея не в его религии, - поищем тайны религии в действительном еврее.

Какова мирская основа еврейства? Практическая потребность, своекорыстие.

Каков мирской культ еврея? Торгашество. Кто его мирской бог? Деньги.

Итак, мы обнаруживаем в еврействе проявление общего современного антисоциального элемента, доведенного до нынешней своей ступени историческим развитием, в котором евреи приняли, в этом дурном направлении, ревностное участие; этот элемент достиг той высокой ступени развития, на которой он необходимо должен распасться.

Эмансипация евреев в ее конечном значении есть эмансипация человечества от еврейства. Еврей уже эмансипировал себя еврейским способом, он эмансипировал себя не только тем, что присвоил себе денежную власть, но и тем, что через него и помимо него деньги стали мировой властью, а практический дух еврейства стал практическим духом христианских народов. Евреи настолько эмансипировали себя, насколько христиане стали евреями.

С.В. Жарникова: Отражение ведических мифологем в восточнославянской календарной обрядности

В сборнике: На пути к возрождению: Опыт освоения традиций народной культуры Вологодской области. Вологда, 2001.

Ф. И. Буслаев в своей знаменитой речи “О народной поэзии в древнерусской литературе”, произнесенной в 1858 году, подчеркивал, что “ясное и полное уразумение основных начал нашей народности есть едва ли не самый существенный вопрос и науки и русской жизни”1. Пытаясь сегодня решить хотя бы малую часть этой задачи, мы обязаны обратиться к еще живой народной традиции и попробовать рассмотреть ее сквозь призму многотысячелетнего прошлого, в котором скрываются “основные начала нашей народности”. Отметим при этом, что в восточнославянской народной традиции вообще, а в северно-русской в особенности, сохранились такие элементы культуры, которые архаичнее не только древнегреческих, но даже и тех, что зафиксированы в текстах древнейших памятников индоевропейской мифологии — Ригведы, Махабхараты и Авесты.

В связи с тем, что именно в ведических текстах сохранились в большом количестве описания и объяснения архаичных индоевропейских календарных обрядов, именно эти тексты представляется необходимым использовать как дешифрующие при анализе восточнославянской и, в частности, северно-русской календарной обрядности. Возможность обращения к ведическим текстам при рассмотрении русского материала обусловлена “как большей степенью соответствия между ведическим и русским в силу лучшей сохранности в нем (русском языке — С.Ж.) архаизмов, чем в западных языках, так и большей близостью русской (славянской) мифо-поэтической традиции к индоиранской”. 2

В сохранившихся до рубежа XIX — ХХ вв. верованиях северно-русских крестьян, особенно в устойчивых календарно-обрядовых циклах, четко прослеживаются реликты архаического индоевропейского календаря, уходящего корнями в глубины тысячелетий.

Амвросий фон Сиверс: О кушитке, жене Моисея

Образ пророка Мойсея только кажется кристальным ясным. При алейшем изучении его личности, мы приходим к выводу, что знаем о нем весьма мало. Точнее, мы начинаем нечто о нем знать только с того момента, когда он выступает на защиту евреев, а затем бежит прочь из Египта.

Но очевидно, что, будучи «принцем Египта» и принадлежа к самой его элите, Мойсей имел весьма насыщенную жизнь. Непосредственно о сем Библия умалчивает. Не вызывает сомнения то, что текст Исхода также является своего рода дайджестом, уже позже отредактированным последующими поколениями книжников. Посему кое-что находим исключительно в иных источниках, а также в непонятных фрагментах, сохранившихся в самом тексте.

В Ветхом Завете существует один весьма таинственный пассаж, постоянно привлекавший внимание многих изследователей. Вот он: «И возглаго́ласта Марiа́мъ и Ааро́нъ на Моисе́а жены́ ра́ди Еѳiо́пляныни, ю́же поя́ Моисе́й, и́бо жену́ поя́ Еѳiо́пляныню, и реко́ста: еда́ Моисе́ю еди́ному глаго́ла Госпо́дь? Еда́ и на́мъ не глаго́лаше?» (Числ.12:1-2).

Вне всякого сомнения, и Мариамна и Аарон являлись подлинными пророками Израиля и их авторитет был весьма высок. Но здесь подмечен конфликт, коий, скорее всего, уходит корнями в контекст бытия народа Израиля еще в Египте. О сем не принято напоминать, но остается очевидным, что на протяжении всей истории было не всё гладко, даже на самом высшем уровне. Авторитет Мариамны с Аароном сопоставим с авторитетом Мойсея, но не равен. Вопрос ли здесь во власти? Более вероятно, существенные вопросы от самих израильтян, у коих накопилось много недовольства к своему харизматическому вождю Мойсею.

Поводом к к конфликтц посоужило совершенно таинственная претензия: некая «жена эфиоплянка» (в подлиннике — кушитка). Как сие понимать, если из всех библейских источников нам известно, что супругой Мойсея являлась дочь мадиамского священника Сепфора, т. е. не хамитского, семитского происхождения, т. к. кинеи происходили непосредственно от потомков Авраама и Хеттуры, причем никогда не отклонялись от истинного Богопочитания. Проф.А.Лопухин по сути не высказывает своего мнения, лишь озвучивая все версии: «Под «эфиоплянкой», женой Моисея, одни разумеют Сепфору, дочь мадианитянина Иофора, так как-де земля мадианитян находилась в смежности с землей эфиопского племени омиритов или савеев (3Цар.10:1; Лк.11:31) и могла также называться эфиопской (блаж. Феодор., Толк. на кн. Чисел, вопр. 22). Другие, основываясь на данных Иосифа Флавия (Иуд.Древн. 2:10, 2), разумеют дочь эфиопского царя, на которой будто бы женился Моисей еще будучи при фараоновом дворе, после одного блестящего похода против Эфиопии. Третьи разумеют кушитку, жительницу южной Аравии, взятую Моисеем после предполагаемой смерти Сепфоры во избежание родственных связей в Израиле. 

Очевидно, что «эфиоплянка» послужила лишь поводом для Аарона и Мариами выразить Моисею чувства их оскорбленного честолюбия: последнее не могло мириться с исключительным положением в народе их брата».

Смешение семитов и хамитов было строго запрещено. Более того, израильтяне не вступали в браки даже с определенным количеством семитских племен, коих считали оскверненными. Как в таком случае быть с «кушиткой»?

Софія Дніпровська: Російське ж суспільство являє собою найнебезпечніший різновид недоцивілізованого варвара, азійця в європейському каптані, до якого важко підібрати "ключ"

От ми сміялися з заліщанських свиноматок із їхніми полоскатєльніцами, а з такими перепадами енергії й ми на ріки прати підемо. І гріх навіть не в тому, що ми з ворогів потішалися, а в тому, що ми сміялися (точніше нас привчають сміятися й легковажити) саме з тих їх рис, що забезпечують йому екстраординарну лютість і силу. 

У державі московській насправді все дуже раціонально влаштовано (з т.з. її геополітичної функції світового хижака й паразита). Там є: 1) тонкий, але міцний прошарок цілком європеїзованих міщуків (Москва, Пітєр і низка густонаселених індустріальних осередків та адміністративних центрів), що підтримує функціонування стратегічних для держави з геополітичними амбіціями підсистем, і 2) абсолютно дика й злиденна "глубінка", що постачає гарматне м'ясо, самородків та хитру на видумки голь.

Така комбінація забезпечує країні унікальну живучість та убойну силу при доволі низькому рівні продуктивності праці.. 

Були б русскіє зовсім дикими, як папуаси чи ескімоси, вони б не становили небезпеки європейській цивілізації через нездоланний технологічний розрив. Були б вони повністю окультурені, то жили б за законами сучасного цивілізованого співтовариства.

Російське ж суспільство являє собою найнебезпечніший різновид недоцивілізованого варвара, азійця в європейському каптані, до якого важко підібрати "ключ". 

Тим паче, що ніхто особливо й не старається, підміняючи ретельне вивчення російського суспільства шаблонними ідеологічними наративами і дурнуватим зубоскальством із сеансами гомеопатичної магії. Що дуже мало сприяє докорінному вирішенню "русского вопроса".

Тихон Кожушин: Разницы между гуманизмами

 К вопросу о пререкаемом западном гуманизме. 

Важно не путать "гуманизм" как философию, основанную на протагоровской языческой максиме "Человек есть мера всех вещей", которую и подхватили западно-европейские ново-язычники (это питательная среда Ренессанса), - с гуманностью, порядочностью, человечным отношением друг к другу, что в простейшей форме выражается пожеланием "Не делай другому то, что не желаешь чтобы делали тебе" (т.наз. общечеловеческое Золотое Правило морали). 

Вне Православия гуманизм легко и быстро превращается в свою противоположность - человеконенавистничество (не путать с пресловутой гомофобией), ибо розовые мечты неизбежно натыкаются на реальное падшее состояние человека, что должно было бы у ненастырных и разсудительных гуманистов вызывать когнитивный диссонанс. 

К сожалению, это повсеместная путаница. Например, православное "подставь другую щеку" и "отдай и нижнюю рубашку (срачИцу)" вообще стало предметом осмеяния, хотя что-то гуманнее этих заповедей трудно себе представить. Это говорит только о путанице в понятиях. Главное - НЕ отождествлять христианскую аскетическую практику и автономную гуманистическую мораль.

Тема большая, но ничего в ней сложного и заумного нет, а для формирования мировоззрения в ней просто необходимо разобраться...

Андрей Шуман: Евразийство и его будущее

Я, признаюсь, сторонник евразийства.

Возникло евразийство в верхнем палеолите. Именно тогда возникает самая первая евразийская мир-система, с обменом знаниями и услугами на огромных расстояниях. Петроглифы Каповой пещеры на Урале повторяют петроглифы пещер Испании.

Следующим этапом евразийства стало развитие неолита и бронзы, которые привели к созданию самой первой мир-экономики, охватывшей всю Евразию, около 5000 лет назад.

Все последующее развитие нашей техногенной цивилизации - это развитие евразийства.

Так что я - сторонник евразийства, его почитатель, его исследователь. И моя новая книга "Археология логики" будет о евразийстве, в том числе. В книге изучена евразийская логика - логика европейцев и азиатов в их взаимодействии.

Но почему тогда слово евразийство стало ругательным? 

Почему этим именем подписаны книги, которые к евразийству не имеют никакого отношения?

Почему тогда этим именем прикрываются люди, которые об евразийстве не знают ничего? 

И что с этим можно сделать?

Амвросий фон Сиверс: История ужаса, или О тайном ужасном вирусе в народе, приводящем оный к почти погибели

     Священное Писание содержит множество совершенно ужасных историй. И сие правильно, ибо сама человеческая жизнь — в своей ретроспективе и перспективе — поистине ужасна. Все ужасные события, если мы внимательно присмотримся к ним, все-таки проистекают не столько из «падшей природы человеческой», сколько из прямого действия демонов, буквально подвигающих человека к самым отвратительным и непростительным актам. К сему относятся и всяческие тайные культы самого отвратительного содержания.

Ныне необходимо разсмотреть весьма известный (и скандальнейший) казус левита в Гиве (Суд.19-21). Стоит сразу заметить: сия история поведана в столь точных подробностях, что остается никаких сомнений в ее полной достоверности. Очевидно, что она имела насколько исключительное и редкое значение в Израиле, что была внесена во все записи. Впрочем, она история имеет несколько аспектов, кои мы разсмотрим ниже.

Итак, фабула истории сводится к тому, что некий безымянный левит, проживавший в колене Ефремовом на склоне горы, имел также безымянную наложницу. Как бы нет ничего удивттельного в том, что он имеет наложницу, - сие лишь означает, что она не имела статус законной жены. Сие понятно: левитам было разрешено иметь жен только из своего колена, причем указание сие вестьма строго. По контексту выходит, что его наложница происходила из Иудина колена. В любом случае, по прямо не названной причине, она оставила сего левита и удалилась в дом отца своего в Вифлеем. Тора употребляет такие слова и конструкции фразы, что, при всей неясности, можно серьезно предполагать следующее: наложница изменила левиту и потому покинула его. Они сильно поссорились перед разставанием, и непонятно, ее измена послужила причиной ее ухода, или ссора явилась причиной ее измены. В любом случае, молодая женщина покинула левита. 

Антон Санченко: Культура як конденсатор

 Якщо розглядати культуру як конденсатор, то заряду, накопиченого братствами та їхніми школами й академіями за часів Сагайдачного, вистачило на вибух Хмельниччини (всього 6 років), а якихось півдесятка козацьких літописів і мазепинського бароко по ній - на формування козацького міфу і накопичення заряду впродовж всього забороненого 19 століття і як результат - нові визвольні змагання 1917-1921. Всього 4 роки. 

Парадоксальним чином, власну державність інтелігенція розміняла на українське шкільництво й мистецтво. Власне, й Радянський Союз з його ідеологією інтернаціоналізму (показною, але) був вимушеним кроком імперії, інакше Україна вже не ставала в стійло. Знадобилася ритуальна автономія аж до представництва в ООН. 

Розстріляне відродження тривало неповних 10 років, але я наполягаю, що саме його вітальна енергія вистрілила в 1991. А шкільництво так-сяк трималося аж аж до того часу. В нас ніколи не було стільки грамотних українською  людей, усі попередники писали для 30 українських сімей з вулиці Руської у Львові чи вулиці Жилянської у Києві.

І ще - в нас ніколи не було 30 спокійних років. Те, що за цей час написано, знято, зіграно, ще лише належить осмислити, але коли спеціалісти по Розстріляному відродженню порівнювали той період з культурним бумом 2016-2019 років, вони погоджувалися, що сучасний значно потужніший за те, що дали нам наші 20-ті, його просто ні з чим порівняти. Просто тому, що всі вже грамотні. Наші військові письменники написали за 7 років вже більше книжок, ніж ветерани ВОВ за 70. Просто тому що свобода і нема цензури. А в СРСР усю "лейтенантську прозу" писали 5-6 перевірених авторів. Все життя про одне і те ж. А на мемуари мав право не кожен полковник. Мемуари рядового? Ви смієтесь. І так, до речі, в них досі.

І таке ж буяння вітальності особисто мені було помітне, скажімо, в фантастиці чи в перекладах, а зараз геть несподівано для кризи - в наукпопі. 

Найбільша кількість надрукованих українською книжок за всю історію - і за назвами і за сукупним накладом. Найбільша кількість знятих українських фільмів. Найбільша кількість українських пісень. Вікіпедія за кількістю статей наймелодійніша в світі. Тощо.

Всього три роки сприяння і 27 років невтручання своєї держави.

Просто уявіть собі, що такого заряду цей конденсатор не накопичував ще ніколи. Не влізай, уб'є. Якби хто попробував влізти.

Воно, звісно, по-різному може піти, аж до окупації, але з Божою поміччю ми вже запалили таку свічку, яку, я вірю, їм не загасити ніколи.

110-летие Независимости Албании!

110 лет назад шесть великих европейских держав обсуждали, будет ли у албанцев собственное государство, и если да, то насколько мало или сколько албанской территории и населения будут принесены в жертву ради международного дипломатического баланса.

Через неделю, 6 декабря, албанское государство примет глав государств и правительств 27 стран Европейского Союза и 5 стран Западно-Балканского региона.

Контраст как нельзя более красноречив, и гордость моих соотечественников не может быть больше и законнее.

Желаем, чтобы плоды этих невообразимых еще недавно достижений, заслуги, которыми обладают все албанцы без различия, были ощутимы на каждой территории, для каждой общины, для каждого слоя и для каждого из всех, мечтать, строить и наслаждаться жизнью в нашей любимой Албании - нашем общем доме, наследии наших предков и нашем обещании грядущим поколениям.

Сегодня албанцы должны гордиться каждым достижением с законным правом, при поддержке международных союзных факторов, а также сегодня они должны быть более сплоченными и в гармонии друг с другом, на службе интересам национальных и каждого албанца на всех их землях и где бы они ни находились.

Владимир Тимофиев: Про голод в єврейських колгоспах України в 1932-33 рр.

У 1998 р. в друкарні СП «Укранська книга», м. Київ вийшов в світ твір «На зламі віків» до 1000 річчя проживання евреїв в Україні. Автор Рабинович Яків Йосипович, на той час професор Івано-Франківського інституту нафти і газу. Він праював в 20-ти архівах України і Росії, і є також автором 18 книжок про єврейське життя в колишному СРСР та в Україні.

Розділ VIII названої книги містить архівні дані про створення і діяльність єврейських землеробних господарства, про функціонування комітетів землеустрою жврейських трудящих (камзети), а також дані про голод в цих господарствах в 1932-33 р.р. Приводимо витяг з цієї книги (стр. 84-87).

У 1927 р. в Криму та на Херсонщині виникли радянські єврейські сільсько-господарські кооперативи по спільному обрабітку землі, так звані ТЗОСи. Вони були організовані на демократічних принципах, і це стало гарантією їх успішного розвитку. На превеликий жаль, цей успішний процес розвитку сільського господарства тривав недовго.

В 1929 р. розпочалася кампанія по обєднанню індивідуальних землеробських господарств у колгоспи. Більшість єврейських селян поставилася до цього досить критично, не бажаючи відразу ж стати членами новоутворених обєднаннь. Але місцеві органи влади, комзєти, які фактично керували цими господарствами, наполеглево домагалися вступу селян у колгоспи. Це й стало причиною того, що єврейське землеробство почало занепадати.

Щоб униктути примусового вступу в колестивні госопдарства, окрмі єврейські селяни почали записуватися на переїзд у Біробіджан. Там вони почали освоювати нову терирорію для створення власного національно-адміністративного району. Проте більшість селян не бажала залишати благодатні териротії Криму та України і залишалася на старому місці. А тим часом колективізація набирала темпів. Весною 1929 р. в єврейські колонії Херсонщини й Маріупольського району приїхали активісти Комзєту та чиновники за партійного аратату. Під загрозою значного збільшення оподаткування селян вони змусили одноосібників-колоністів записуватися у колгоспи. В 1929 р. у районі Каланандорфа біло організовано 47 колективних госоподарств, які обєднали основну частину єврейських селян. У районі Марійполя їх створено 28. Кількість колгоспів і залучених до них одноосібників почала швидко зростати. Так, до 1 жовтня 1930 р. в колгоспах Калініндорфського району біло обєднано вже 75% усіх госоподраства.  На Одещині на той час колективізували 92% господарств, в районі Кривого Рогу — 93%, а у районі Мелітополя все єврейські госоподарства були вже залучені в колгоспи. До кінця 1930 р. у степових районах України, тобто в Херсонській. Запорізькій, Ворошиловградській, Одеській, Миколаївській областях налічувалося 93 єврейські колгоспи. Вони обєднували понад 156 тис. Землеробів, тобто 9,7% єврейського населення України.

На 1 січня 1931 р. у сільському господарстві колишнього СРСР (безБіробіджана) було зайнято 54110 єврейских сімей, в яких налічувалося 259550 осіб. 44048 єврейських сімей (209 тисяч осіб) були землевпорядковані в 20-х роках завдяки активній діяності комзєтів та інших організацій. До масового переселення євреїв у сільськогосподарському виробництві було зайнято 10662 сімії, які обробляли 137 тисяч га земельної площі.

Головне правління Комзєту в Москві планувало перевести на сільськогосподарське виробноицтво да кінця першої пятирічки близько 500 тисяч єврейских трудящих.  Цим планам не судилося здійснитися через нагебну політику сталінського керівництва, яка привела сільське господарство країни до катастрофи. Єврейське землеробство, як і все сільське господарство країни на початку 30-х років почало швидко деградувати у звязку з насильницькою колективізацією.

Амвросий фон Сиверс: Раав и Вирсавия

Очень многие библейские фигуры, даже при почитании их, имеют всего лишь дидактическое значение и совершенно лишены как личностного так и исторического измерения. Они превратились в этиологическиме символы. Не более того.

Се — неправильно. Особенно, в современных условиях, когда практически всё библейское наследие строго подвергается радикальной реинтерпретации деконструкторами. Пресловутая политкорректность и «борьба с расизмом» также возымели свое действо. Остановимся на двух женских персонажах, хорошо известных из Ветхого Завета.

Посему остановлюсь на двух важных и интересных личностях Священного Писания — Раав и Вирсавии.

Раа́в (ивр. ‏רחב‏‎,  греч.Ῥαχάβ, т. е. «нечто широкое») — жительница Иерихона, блудница, коя, согласно Книге Исуса Навина (Нав. 2:1) укрыла в своём доме двух соглядатаев из войска Исуса Навина и за это при взятии города была вместе со всеми домочадцами пощажена, прославлена (в Евр. 11:31, она числится в списке героев веры) и «объявлена праведной на основании дел», и одним из таких дел было то, что она направила по ложному следу слуг царя (Иак. 2:24—26). Всё остальное население Иерихона, кроме семьи Раав, было поголовно перебито. Почитается Православной церковью как святая праведная Раав Иерихонская, память в Неделю святых праотец и Неделю святых отец.

Её имя происходит от корня «רחב» — «широкий», и, согласно мидрашу [Тана Дебей Элияу Зута, 22] она названа сим именем, так как она обладала большим количеством заслуг. Такое понимание представляется в высшей степени надуманным.

Андрій Бондар: А все тому, що Наполеон обрав ідіотський, як сама історія, маршрут для свого походу...

Постійно згадую похід Наполеона на москву і, зокрема, маршрут цього походу, і все більше переконуюся в тому, яким йолопом був великий корсиканець.



Навіщо він узагалі пішов на ту москву? Та й ще через Білорусь! Вистачило йому взяти південніше і захопити Україну, вийти до Чорного моря і Криму. Думаєте, сильно би опирались українці Наполеонові? Ні, пішов палити москву. Навіщо? Що це принесло, крім краху? Дерев’яні сараї попалив. І додав імперії wiatru w żagle. 



Всі прогресивні ідеї Наполеона потьмяніли після цього. Пішло російське гівно по європейських трубах. Так із культурної колонії Франції росія перетворилася на жандарма Європи – і ноги на стіл. Слиш, мамзєль, по-биріку нам бріошей організуй. І водкі, водкі! Ну, бо вєдь нєдаром москва, спальонная пожаром, французу отдана. Нєдаром, авжеж. Тільки сьогодні українці бородинський хліб перейменували у фінський, бо нарешті почали поважати тих, хто дав росії тягла.



Юзеф Лободовський лаконічно описав росіян словами свого героя як «людей, нездатних на повагу до краси цього світу – їм тільки чвари і кривава колотнеча в головах». Антитезою європейської ідеї свободи була порожня оболонка з пикою вічного хама всередині, якого згодом намагалися одягнути в шати високодуховности російська література та релігійна філософія. А етика росіян з їхньою естетикою вкладається в образ вкраденої пральної машинки «Indesit». Насправді це не побутова техніка, а даний нам у відчуттях образ вічного повернення і насильства заради насильства. Крадена пралька божевільно й абсурдно крутиться без проточної води і завжди залишає засрані лахи засраними. От і вся їхня естетика з етикою: порубати на дрова вишневий сад і поставити там дерев’яний нужник або православну церкву з «луковками», позбавлену художнього смаку.

Таке враження, що наслідки Наполеонової поразки відчуваються й досі. Вся сьогоднішня русофілія старих європейців – а особливо і зокрема французів – має коріння в цій поразці. Раздаюцца тари-бари, к нам прієхалі ґусари. А всього лише варто було відвоювати в пушкіністів (хоч пушкіну тоді лише тринадцятий минало) Річ Посполиту до самого Чорного моря і відновити польську корону, додавши до неї українців. Ще «дріжджі» були відповідні. Маґдебурзьке право, феодальна демократія, козацькі вольності – все було ще дуже недавнім, практично старосвітським. Навіть у раннього Гоголя воно ще було цілком собі свіжим, хоч уже й мітологізованим і романтизованим до чортиків, бо епоха тоді була така. 

Якби Наполеон пішов в Україну, ми би запустили процеси націєтворення набагато швидше, а так збирали ціле ХІХ століття фольклор і оплакували Козаччину. Єдине, що по-справжньому виправдовує наше існування у ХІХ столітті – це геній Шевченка. І «Весна Народів» нас не зачепила (крім підавстрійських галичан), і потрапили ми в м’ясорубку русифікації та імперської реакції, і втратили на всіх можливих російських фронтах силу-силенну молодих і здорових чоловіків (єрмоловщина, скобєлєвщина, які, до речі, процвітають і сьогодні – баби-єщьо-нарожают придумали давно і це не маршал жуков), і вбивалися на панщині, а потім на цукроварнях і рученьки терпнуть, злипаються віченьки… 

Микола Джеря, Чіпка Варениченко, герої Тесленка і Васильченка – «пропаща сила» з вусами «плач України», яку постійно мучать і визискують, могла породити лише народництво, а підчепити – лише соціял-демократію, що виявилися безсилими перед експансією російського імпершовінізму під прапором «світової революції» і, відповідно, перед пасіонарно-радикальною формою соціял-демократії ж у вигляді російського більшовизму. 

І прийшли ми до своїх Перших Визвольних змагань з тифозного бараку імперії розгубленими, апатичними і дезорієнтованими, щоби знову в нього зайти. Але вже набагато дорожче. 

А все тому, що Наполеон обрав ідіотський, як сама історія, маршрут для свого походу.