Mikhail Epstein: Schizophrenic fascism: on Russia’s war in Ukraine

Studies in East European Thought volume 74, pages 475–481 (2022)

Abstract

This essay describes some of the literary, psychological, and historical causes of Russia’s war in Ukraine (2022) based on observations of the national character found in the fiction of Aleksandr Pushkin and Fyodor Dostoevsky and in philosophical and psychological essays of Petr Chaadaev, Sergei Askol’dov, and Sigmund Freud. The political ideology that stands behind the war can be characterized as schizofascism, or schizophrenic fascism that embraces the contradiction between archaic myths, chauvinism, and xenophobia, on the one hand, and corruption and cynicism, on the other. Citing the controversial results of sociological polls indicating both Russians’ aspiration for friendship with Ukraine and their support for the aggressive war, the author explores the deep ambivalence inherent in the psychology of Russians as historical successors of the Golden Horde and the Moscovite State, incorporating the legacy of nomadism, militarism, messianism, and autarky.

Schizophrenic fascism

Schizofascism is fascism under the guise of the fight against fascism. Fascism itself is an integral worldview that combines ethnic or racial superiority, imperialism, nationalism, xenophobia, great-powerhood, antidemocratism, and antiliberalism. Schizofascism is a split worldview, a caricature of fascism, except that it is a serious, dangerous, and aggressive caricature. Schizofascism manifests itself in a hysterical hatred of freedom, democracy, everything foreign, and people of a different identity, as well as in the hunt for enemies and traitors among one’s own people. However, this chauvinist worldview now finds itself suffering a schizophrenic schism with its desire to enjoy the very benefits the “enemy” provides: real estate abroad, the privilege of giving your children an education in “Gayrope” and “Yankostan,” concealing your accounts in foreign banks, and so on.Footnote1

According to a survey back in July 2019, an absolute majority (85%) of Russians thought that friendly relations with Ukraine were important for Russia (Mukola.Mukola.net novosti 2019). Nothing has changed in the 2.5 years since. There have been no particular clashes in the Donbas, and the ceasefire has continued. However, according to a survey by the Levada Center (March 2022), 81% of Russians approve of Russia’s war against Ukraine. One and the same people, moreover a larger part of the population, want friendship with Ukraine—and also approve its annihilation. Is not that schizophrenia?

In Russian schools they teach humanism, read the great classics, and sympathize with the so-called “little man” famous in works by Aleksandr Pushkin and Nikolai Gogol. Holy Scriptures, teachings of the saints, and catechisms are available at every stall. Every day believers recite prayers and clergy perform rituals connected with the flesh and the blood of the crucified man who gave his life for humanity. Yet this does not prevent them from supporting war, killing thousands of their completely innocent brothers in faith, and extolling the leader who is forcing them to be at odds with the whole world. How can the same lips extol both Christ and Putin?

Историософия Интертрадиционала / The historiosophy of the Intertraditional

 Историософия Интертрадиционала

Человечество – это наследники третьего поколения Титанов – гиперборейских олимпийцев. Человечество Севера  –  богоблагословенные потомки святого праотца Иафета / Япета / Пра-Джапати / Буто / Птаха / Патекатля / Пачакамака. 

Они победили и изгнали «во тьму кромешную» («Тартар») Врагов рода человеческого ("Гигантов", "Других", "Ахерот", "Мегацитл"), установив великий «Олимпийский порядок».  

Но  Враги успели вывести особый род биороботов-"големов" – деструкторов и фальсификаторов, "беструр". Именно смешанием с людьми на генетическом уровне эти  «големы»-«беструры» вызвали вырождение («атавизацию») большинства человечества, а также привели к тому, что у человечества господствующую функцию завоевала големовская доминанта – "рассудок", который, в отличие от "разума", связан с расчетливостью и выгодой, и который нивелирует изначально присущий человеку инстинкт – «моральное чувство», которое проявляется в симпатии, сочувствии, сострадании и бескорыстности. Таким образом, рядом с «человеком разумным» (homo sapiens) появился паразит жизни – homo capiens (от латин. capio – «брать, присваивать» = санскр. grah «брать, присваивать» > слав. greh  «грех»). 

И мир все больше и больше начал погружаться в Инферно (Ад), «войну всех против всех», забыв своё подлинное Небесное Братство и подменив его братством Каина и Авеля – «Убийцы и Жертвы».

В этой ситуации жрецы-хранители принципов олимпийцев стали воспитателями новых рас спасителей («Реноватов») всего мира, образом которых стал Геракл (Геркулес, Ярослав, Маджид, Махима,  «Хвалимый-и-Славный»), пророк «гуманного зевсизма», «Император Человечества», служитель и верховный наместник (халиф) Неба на Земле.

Но после победы и, казалось бы, полного поражения сил зла, агенты вырождения опять восставали и, словно цунами, вновь накатывались на Благословенный Мир. И против них на бой вынуждены были идти снова и снова новые и новые поколения Героев Человечества – «сыновей и внуков Геракла».

Но неужели этому не будет конца? Неужели эти циклы вторжения и отступления зла и борьбы с ним вечны? Увы, есть только надежда, что современный бой с агентами Врага будет последним.

Организационно мы представлены метагуманитарным" движением "Интертрадиционал", считающим возможным освобождение изначальной (примордиальной) Традиции из порабощения профанирующим миром, в котором правят агенты Злого Вора-Демиурга, Отца Лжи и Нечести (Ахримана).

Нашим Движением никто не управляет. Некоторые добровольно принимают на себя организационные функции, но это вопрос личного побуждения, а не обязанности. Вне своих опорных точек-социумов мы должны быть рассеянны как звезды в небе и сиять каждая в своем созвездии. Наше братство лежит на ином уровне. Враг его чует, но не может осмыслить, и тянется к профаническим аллегориям. Отсюда сравнение с масонами. Но масонство – это самодеятельность, проваливающаяся в геенну.

Наши нити ведут к Грядущему Хельги Аватаре (да ускорит Промысел его приход!) и никакие сравнения здесь не уместны. Но сам принцип некоей "ложи" – основанной не на политдоктрине, не на этнической, ни на какой иной профанической почве, а только на принципе братства обладателей истины из числа меньшинства, которое является "моральным большинством".

Первым шагом подъема из безысходности Инферно должно стать насыщение Ноосферы светлыми образами и создание соответствующего образа Человека ("Воина Света"). 

Второй шаг - создание критической суммы таких людей ("Офицеров Дхармы"). 

Третий - качественное переустройство общества ("Реконструкция Будущего").  Должен их пройти  каждый человек, заинтересованный в наступлении светлого будущего.

The historiosophy of the Intertraditional

Mankind is the heirs of the third generation of Titans - the Hyperborean Olympians. Humans of North are the divinely blessed descendants of the holy forefather Japheth / Iapetus / Pra-Japati / Buto / Ptah / Patekatl / Pachacamak. 

They defeated and expelled "into the pitch darkness" ("Tartarus") the Enemies of the human race ("Giants", "Others", "Acheroth", "Megacitl"), establishing the great "Olympic order". 

But the Enemies managed to bring out a special kind of biorobots - "golems" - destructors and falsifiers, "bestrurs". It was by mixing with people at the genetic level that these "golems" - "bestrurs" caused the degeneration ("atavization") of the majority of humanity, and also led to the fact that the dominant function of humanity was won by the golem dominant - "reason", which, unlike "mind" is associated with prudence and profit, and which levels out the instinct inherent in man - "moral feeling", which manifests itself in sympathy, compassion and selflessness. Thus, next to “reasonable man” (homo sapiens) appeared a parasite of life – homo capiens (from Latin capio – “take, appropriate” = Skt. grah “take, appropriate” > Slav. greh “sin”). 

And the world began to sink more and more into Inferno (Hell), "the war of all against all", forgetting its true Heavenly Brotherhood and replacing it with the brotherhood of Cain and Abel - "Killers and Victims".

In this situation, the priests-keepers of the principles of the Olympians became the educators of new races of saviors (“Renovats”) of the whole world, the image of which was Heracles (Hercules, Yaroslav, Majid, Mahima, “Praised-and-Glorious”), the prophet of “humane Zeusism”, the "Emperor of Mankind", the Servant and Supreme Governor (Caliph) of Heaven on Earth.

But after the victory and, it would seem, the complete defeat of the forces of evil, the agents of degeneration again rose up and, like a tsunami, again rolled onto the Blessed World. And against them, new and new generations of Heroes of Humanity - "sons and grandsons of Hercules" were forced to go to battle again and again.

But will this never end? Are these cycles of the invasion and retreat of evil and the fight against it eternal? Alas, there is only Hope that the modern battle with the agents of the Enemy will be the last.

Organizationally, we are represented by the metahumanitarian movement -"The Intertraditional", which considers it possible to liberate the Original (Primordial) Tradition from enslavement by a profane world, in which the agents of the Evil Thief-Demiurge, the Father of Lies and Unholyness (Ahriman) rule. 

No one controls our Movement. Some volunteer to take on organizational functions, but this is a matter of personal motivation, not obligation. Outside of our reference points-societies, we should be scattered like stars in the sky and shine each in its own constellation. Our Brotherhood is on a different level. The enemy senses it, but cannot comprehend it, and is drawn to profane allegories. Hence the comparison with the Freemasons. But Freemasonry is self-activity, falling into Gehenna. 

Our threads lead to the Coming Helgi Avatar (may Providence hasten his coming!) and no comparisons are appropriate here. But the very principle of a certain "lodge" - based not on political doctrine, not on ethnic, on any other profane ground, but only on the principle of the brotherhood of the holders of the truth from among the minority, which is the "moral majority". 

The first step in the rise from the hopelessness of the Inferno should be the saturation of the Noosphere with light images and the creation of the corresponding image of a Human ("Warrior of Light"). 

The second step is the creation of a critical sum of such people ("Officers of Dharma"). 

The third is the qualitative reorganization of society ("Reconstruction of the Future"). Every person interested in the onset of a brighter future should go through them.

Андрей Сошников: Завоювання Індії аріями

Наприкінці II тис. до н. е. до Індії проникли кочові племена аріїв. Вони просувалися зі стадами худоби та табунами коней широкими просторами Індії з північного заходу на Схід і Південь. Очолювали племена раджі – вожді, яких обирали зі знатних людей.

Назва «арії» походить з санскриту «ā́rya», що означає – благий, благородний, сонячний, світлий. Це слово закарбував давньогрецький бог війни – Ares.  Прабатьківщиною, колискою аріїв, на думку багатьох дослідників та вчених, є Північне Причорномор’я – саме там вперше з’явився ген європейців – R1A. Звідти розповсюдилася і мова індоєвропейців.

Гонячи  свої стада, арії вступили через Кабульський прохід і Кашмірську долину в Пенджаб (тобто П’ятиріччя) – широку область, зрошувану річками Індом та його чотирма притоками. Родюча країна вже була зайнята темношкірими дравідами, які знали землеробство і вміли обробляти метали. Почалася запекла боротьба: горді своєю зовнішністю, високі та стрункі, з правильними рисами обличчя, завойовники називали своїх супротивників, низькорослих, косооких, з плескатими носами – даса (відщепенцями, дияволами). На багатий край, що відкрився перед ними, вони дивилися як на обітовану землю, називаючи його Аріаварта (тобто «країна аріїв»); поступово вони відтіснили тубільців у гори, а тих, що залишилися, звернули в рабство.

Пам’ятками перемог аріїв на темношкірими тубільцями служать священні пісні та молитви, зібрані у книзі Ріг-Веда (Веда означає «мудрість», «наука», слово того ж кореня, що наше «відати», «віщий»). У зверненнях до богів відкривається характер аріїв; видно вплив на них величної природи, де біля підніжжя високих гір, покритих вічним снігом, вириваються могутні багатоводні потоки, де око сліпить яскравість і строкатість казкових тропічних лісів: уява тих, хто молиться, схильна до перебільшення, до захоплення. Аріям здається, що їхні боги – світлі, благодійні, тоді як над темним світом їхніх ворогів панують чорні, страшні, диявольські сили. 

Найстарший з арійських богів, Варуна, небесний цар з багатьма головами, тисячоокий, зі зверненими в усі країни світу руками та ногам, охоронець Ріти (віковічного світового порядку, вселенської гармонії, вищої моралі, що її не можуть змінити навіть боги). За ним іде трійця богів: Індра, Сур’я, Агні.

Кирилл Серебренитский: И это только начало стагнации... / Kirill Serebrenitsky: And this is just the beginning of stagnation...

Во второй половине XIX cтолетия в Европе и Северной Америке литература окончательно превратилась, наконец, в профессию, причём достаточно престижную и неплохо оплачиваемую. И - мгновенно, в какие-то семь-восемь лет, как по взмаху волшебной палочки: крушение цензуры, невиданная и всевластная свобода слова. 

Крепостное право в России и рабство в Северо-Американских Соединённых Штатах отменено одновременно, в начале 1860х. Вместе с цензурой. 

Вторая половина XIX столетия:  технологический прорыв, совершенно фантастический, как десант невидимых добрых инопланетян, которые решили, из жалости, поделиться технологиями: в течение трети столетия -  электричество, радио, автомобили, аэропланы, дирижабли, пароходы, кардиохирургия и онкология, психология и психиатрия, конвейерное производство и таблица Менделеева. Намечены общие очертания концепции кибернетики и астронавтики...

Сейчас литература - уже точно не профессия, и даже средневековая эзотерическая престижность этого занятия напрочь уничтожена всеобщим грамотейством. Писатель сам оплачивает свое писательство, как пьяница платит за своё пьянство. 

Цензура переживает триумф, о котором и мечтать не смела во времена королей и императоров: патриотическая, демократическая, толерантная, юридическая, ювенальная, гендерная, феминистская, национальная и интернациональная, государственная и общечеловеческая, антирасистская, антинацистская и антиэкстремистская, антиплагиатная и антисуицидальная, религиозная и секуляристская, - 

это тысячеуровневая вавилонская башня цензуры пристально следит уже не за книгами и статьями, как двести лет назад, 

- она охотится уже не на авторов, как в былые, времена, а на читателей; 

- электронные церберы отслеживают не тексты, даже не фразы, а отдельные запретные слова; и таких, вычеркнутых из употребления, слов становится всё больше. 

.... А астронавтика уже свёрнута, если кто заметил. Межпланетные полёты уже никого не интересуют, и даже из голливудских сценариев исчезли инопланетяне. 

Космические корабли так и болтаются на околоземной орбите, как шарики на ёлке, и уже обретают такое же предназначение - традиционного украшения.

Ещё один фактор, по сути гораздо более значимый, чем паралич астронавтики, - это интеграция коммунистического Китая в мировую экономику, то есть - возвращение рабства.

И это только начало стагнации...

---------------

In the second half of the 19th century in Europe and North America, literature finally turned into a profession, and quite prestigious and well paid. And - instantly, in some seven or eight years, as if by a wave of a magic wand: the collapse of censorship, unprecedented and all-powerful freedom of speech.

Serfdom in Russia and slavery in the North American United States were abolished simultaneously, in the early 1860s. Along with censorship.

The second half of the 19th century: a technological breakthrough, absolutely fantastic, like a landing of invisible good aliens who decided, out of pity, to share technology: for a third of a century - electricity, radio, cars, airplanes, airships, steamships, cardiac surgery and oncology, psychology and psychiatry, conveyor production and periodic table. The general outlines of the concept of cybernetics and astronautics are outlined...

Now literature is definitely no longer a profession, and even the medieval esoteric prestige of this occupation has been completely destroyed by universal literacy. The writer pays for his writing, just as a drunkard pays for his drinking.

Censorship is experiencing a triumph that it could not even dream of in the days of kings and emperors: patriotic, democratic, tolerant, legal, juvenile, gender, feminist, national and international, state and universal, anti-racist, anti-Nazi and anti-extremist, anti-plagiarism and anti-suicidal, religious and secularist,

this thousand-level Babylonian censorship tower is no longer closely following books and articles, as it was two hundred years ago,

- it no longer hunts for authors, as in the old days, but for readers;

- electronic Cerberus monitors not texts, not even phrases, but separate forbidden words; and there are more and more such words, crossed out of use.

.... And astronautics has already been curtailed, if anyone noticed. Interplanetary flights are no longer of interest to anyone, and even aliens have disappeared from Hollywood scenarios.

Spaceships dangle in near-Earth orbit like balls on a Christmas tree, and are already acquiring the same purpose - a traditional decoration.

Another factor, in fact much more significant than the paralysis of astronautics, is the integration of communist China into the world economy, that is, the return of slavery.

And this is just the beginning of the stagnation...

Володимир Вятрович: "Фактор Путіна" як причина робити вибір

Ця частина українців  не хотіла змінюватися. Бо для цього слід докласти зусиль, зазнати дискомфорту від нового, незвичного. Хто сказав, що кращого? І взагалі - яка різниця? Не чіпайте мене, я поза політикою. 

Вони не брали участі в майданах чи загалом громадсько-політичному житті країни. Бо це все рухи від зрозумілого, знайомого, хай навіть не найкращого, але передбачуваного, у незрозуміле, незнайоме, непевне. 

Вони були проросійськими чи просовєтськими не в силу якогось продуманого вибору, а по інерції. Російська мова, попса Кіркорова, чи «іронія судьби» - це й так було до моменту, коли можна було обирати. 

А коли з’явилася пропозиція з української чи світової культури, вони відмовилися не від неї, а від можливості вибирати. 

Так само в політиці вони не терпіли виборів, бо доводилося обирати. Тому якщо голосували, то за владу (незалежно, хто її представляє), щоб потім, як завжди, лаяти її як чужу і погану. Тому, що у світі, де вони формувалися, влада ніколи не була і не могла бути своєю. 

Війна, яка почалася 24 лютого (а для них вона почалася саме в цей день, бо все, що було з 2014 - це не з ними, не про них, це «політики понавигадували») зруйнувала їхній світ. Бо росіяни та білоруси, які були братами,виявилися катами. Путін та Лукашенко з нормальних керівників («не те, що наші»), яких вони поважали за «порядок» в цих країнах, раптом принесли звідти до нас не його, а хаос і розруху. 

Війна змусила їх робити те, що вони найбільше не хотіли робити - вибирати: 

- їхати чи лишатися, 

- співпрацювати з окупантами чи чинити спротив, 

- тікати у сховище чи забити на цю серену. 

Щоденний вибір, від якого залежить не лише якість, але й тривалість життя. Все те, що по замовчуванню вважалося своїм (музика, фільми, герої минулого) виявилося чужим, бо його використовували незвані гості, і ворожим, бо вони вбивали, навіть тих, для кого «яка різниця», хто «поза політикою». Джерелом трасформацій стало не внутрішнє рішення, а зовнішня агресія. Їх нинішній проукраїнський вибір - це спосіб захистити свій світ від хаосу, який з війною приніс Путін. Тому вони з тих, хто на думку російського диктатора мав зустрічати його армію хлібом-сіллю, перетворилися в тих, хто чинять спротив і підтримують Україну. 

Вони відкривають для себе її культуру, мову, історію. Приймають їх, стають українцями не лише за паспортом, але й за усвідомленим вибором.

Амвросий фон Сиверс: Рождение Превечного

       Рождество Христово имеет много аспектов — хронометрический, астрономический, исторический, социальный и. Естественно, богословский. Множество ересей с древности касалось именно сей важной темы. Причем полемика велась исключительно на смысловом (или логическом) плане, т. к. все стороны ссылались на одни и те же тесты, однако выстраивали совершенно противоположную аргументацию.

     Евангельское чтение, положенное к сему дню, исключительно историческое, хотя и являет чудо. Определенную грань сего таинственного события открывает чтение паремии: «В начале сотвори Бог небо и землю. Земля же бе невидима и неустроена, и тьма верху бездны: и Дух Божий ношашеся верху воды. И рече Бог: да будет свет, и бысть свет. И виде Бог свет, яко добро: и разлучи Бог между светом, и между тьмою. И нарече Бог свет день, и тьму нарече нощь. И бысть вечер, и бысть утро, день един. И рече Бог: да будет твердь посреде воды, и да будет разлучающи посреде воды и воды: и бысть тако. И сотвори Бог твердь: и разлучи Бог между водою, яже бе под твердию, и между водою, яже бе над твердию. И нарече Бог твердь, небо: и виде Бог, яко добро. И бысть вечер, и бысть утро, день вторый. И рече Бог: да соберется вода, яже под небесем, в собрание едино, и да явится суша: и бысть тако. И собрася вода, яже под небесем в собрания своя, и явися суша. И нарече Бог сушу землю: и собрания вод нарече моря. И виде Бог, яко добро. И рече Бог: да прорастит земля былие травное, сеющее семя по роду и по подобию, и древо плодовитое творящее плод, емуже семя его в нем по роду на земли: и бысть тако. И изнесе земля былие травное, сеющее семя по роду и по подобию, и древо плодовитое творящее плод, емуже семя его в нем по роду на земли: и виде Бог, яко добро. И бысть вечер, и бысть утро, день третий».

Очень странная паремия, где ни словом не обмолвились о рождении Мессии! Однако, она с древнейших времен присутствует в церковном круге чтения. Случайного выбора текстом не бывало никогда. Более того, сам литургический круг восходит к древне-еврейскому. Но вопрос остается прежним: почему рождение Богомладенца каким-то образом соотносится с сотворением мiра?

    Уже из самого вышеозначенного факта можно предположить онтологическую связь. В Древней Церкви рождественское чтение включало в себя не только тексты из синоптических евангелий, но и пролог из Евангелия от Иоанна. Греческий текст его таков: «Ἐν ἀρχῇ ἦν ὁ Λόγος, καὶ ὁ Λόγος ἦν πρὸς τὸν Θεόν, καὶ Θεὸς ἦν ὁ Λόγος. Οὗτος ἦν ἐν ἀρχῇ πρὸς τὸν Θεόν, πάντα δι’ αὐτοῦ ἐγένετο, καὶ χωρὶς αὐτοῦ ἐγένετο οὐδὲ ἓν ὃ γέγονεν» (Ин.1:1-3).

Пролог считается весьма архаической частью сего евангелия, и автором пролога является не Иоанн, всего лишь включивший данный текст (вероятно, гимн) в качестве начала. Сами слова «в начале» как бы соотносили одно с другим.

Футувват как путь (доклад Салмана Севера) / Футувва (доклад Элиаса Отиса)

Элиас Отис: Футувва

Футувва (по-арабски فتوة, «молодость» или «рыцарство») — концепция нравственного поведения, вокруг которой развивались многочисленные институты средневековых братств. Обладая характеристиками, аналогичными рыцарству и добродетели, эти общинные ассоциации арабских мужчин приобрели значительное влияние как стабильные социальные единицы, оказывающие религиозное, военное и политическое влияние в большей части исламского мира.

1. История и развитие

1.1. Происхождение

В самом буквальном смысле слово «футувва» обозначает молодость. Только в VIII веке нашей эры это слово стало обозначать нечто вроде морального кодекса. Эволюция этого слова от физического свойства к моральным основам была вызвана слиянием и исламизацией персидских и арабских традиций.

Распространение ислама сопровождалось и распространением образа идеального арабского мужчины, или фата. Даже в доисламскую эпоху эта тема фигурировала в популярной форме поэзии, вращавшейся вокруг некоего Хатим ат-Таи, знаменитого арабского поэта, известного своей щедростью. Ат-Таи вновь появляется в ранней литературе футуввы как доисламский предок рыцарского этического кодекса, который позже найдёт выражение в подобных исламских фигурах, прежде всего — в образе Али ибн Абу Талиба. Со временем эта поэзия придаст фата — эпитету, используемому в Коране для прославления праведности таких фигур как Юсуф, Ибрагим или Спящие в Пещере — более глубокий нравственный смысл. На развитие арабского представления об идеальном человеке в дальнейшем повлияли персидские концепции джаванмарди — аналогичная система идеалов, тесно связанных с суфийскими орденами.

Одна из самых ранних попыток кристаллизовать концепцию футуввы в литературной форме появляется в трактате IX века «Абу аль-Фатих», в котором фата связывается с ожиданиями, определяющими поведение за столом. Ассоциации молодых людей, упомянутые в кодексе «Аль-Фатих», — предшественники более формально организованных братств последующих веков, — впервые описаны в «Китаб аль-Агани», антологии стихов и песен арабских народов IX века. Хотя футувва в стихотворениях явно не упоминается, они описывают новый класс молодых людей Сирии, которые регулярно собирались вместе, чтобы выпить и повеселиться, и критикуют их за склонность игнорировать законы местного губернатора. Эта явная стандартизация ранее туманной концепции моральной праведности задала тон более обширным кодексам футуввы, которые начали разрабатываться между XI и XIX веками н. э.

Максим Демченко: Советским историкам просто не удалось сделать выбор между "крестик снять, или трусы надеть".

К вопросу о "переписывании истории". 

Читал я в юности учебник "История Казахстана" начала 1930-ых годов, написанный тов. Санджаром Джафаровичем Асфендиаровым (репрессирован в 1937, реабилитирован в 1956). И вот наткнулся на него вновь. Он - нагляднейшая иллюстрация того, как радикально изменился взгляд на историю дореволюционной России в период с 1930 по 1970-ые годы. Нынешняя "каноническая" её версия, которую "нельзя переписывать" - это более-менее то, что мы видим в учебниках 1970-ых и 80-ых с поправкой на реабилитацию и пропаганду роли церкви: именно здесь Пётр I и Екатерина II - великие реформаторы, освоение Сибири - мирное, а вхождение в Империю азиатских республик - добровольное. 

А вот советская историография 1930-ых придерживалась диаметрально противоположных взглядов, считая царизм исключительным злом, а прирастание землями "колониальной политикой", сравниваемой с британской или голландской (далее идут цитаты из работ К. Маркса и Ф. Энгельса о том, почему и не может быть иначе). Вот пара отрывков из этого учебника (ещё раз подчеркну, официально одобренного Туркестанским бюро ЦК РКП(б), а сам автор с 1925 г. - член президиума и зам.секретаря ВЦИК - короче, официальный советский учебник).

"Принятие добровольного подданства казахами... - это извращение и ложь, ибо российский капитализм вырос на костях и крови миллионов русских крестьян, а также на костях и крови миллионов трудящихся, населявших бывшую Российскую Империю, в том числе и казахских трудящихся масс. После падения Казанского и Астраханского ханств царизм повёл хищническую политику ограбления так называемых инородцев и иноверцев. Экспедиция Ермака в 1580 году, снаряжённая купцами Строгановыми, произвела колоссальнейший грабёж и избиение народов Западной Сибири... Этот мрачный период в истории царской России сопровождался ужасами истребления целых народов Сибири, ужасами ограбления, убийств, насилия в отношении татар, башкир и других народов. В этих событиях часть феодальной верхушки побеждённых народов вступала в блок с господствующими классами победителей, помогала завоеванию ради сохранения своих привилегий. Так создавались татарские и башкирские помещики - "дворяне" Тевкелевы, Юсуповы и проч." (стр. 130).

"Торговые пути в Среднюю Азию шли через казахские степи; поэтому русская экспансия неизбежно должна была направиться на Казахстан для захвата торговых путей в Китай, Среднюю Азию и Индию. И действительно, при Петре I экспансия царизма в отношении Казахстана усиливается" (стр. 131). 

"Легенда о добровольном подданстве казахов, распространяемая великодержавными шовинистами и националистами, разоблачается фактами, приводимыми Рычковым, царским чиновником того времени, которого обвинить в пристрастии в этом вопросе едва ли кому-нибудь придёт в голову" (стр. 137).

Далее приводятся описания этим Рычковым восстаний казахов против присоединения к РИ и жестоких расправ с зачинщиками - кого повесили за рёбра, кому вырвали нос и язык... 

Вадим Штепа: Лебедь фактически был "русским де Голлем"

У меня иногда спрашивают: как ты, антиимперец, можешь быть сторонником генерала Лебедя, если он воевал за Приднестровье?

Отвечу в тысячный раз - для тех, до кого до сих пор не дошло: Лебедь поехал в Приднестровье в 1992 году не по своей воле, а по приказу своего Верховного главнокомандующего - президента Ельцина. Но уже через 2 года, в 1994, он подал рапорт об увольнении из российской армии, и в 1996 году баллотировался в президенты как независимый кандидат. И 31 августа 1996 года подписал Хасавюртовский мир со своим коллегой - генералом Асланом Масхадовым. 

Генерал прошел невероятную мировоззренческую эволюцию в 90-е годы. В 1992 году он выпустил книгу "За державу обидно", где была сплошь ностальгия по ымперии. Но уже в 1996 году он написал книгу "Идеология здравого смысла", где сам же разбивал ымперские шаблоны. Заметим - свои книги писал он сам, а не спичрайтеры. 

Когда в 1998 году, с помощью Алена Делона, он стал губернатором Красноярского края, он назначил своим советником по экономике Виталия Найшуля - одного из самых либеральных российских экономистов. Генерал заявлял: "Мне Москва ваще неинтересна. Мне достаточно работы в кабинете с видом на Енисей". А в сентябре 1999 года он был единственным расейским политиком, который прямо обвинил ФСБ во взрывах домов в Москве и Волгодонске - интервью газете Le Figaro, 30.09.99.

 А была такая транснациональная тема. Весна 1996, пресс-конференция:

- Александр Иванович, а если вас не допустят к выборам президента России, что вы будете делать?

- Ну тогда я буду баллотироваться в президенты Украины! У меня же украинские предки. И Крым никакому Лужкову я не отдам!

Поэтому катастрофа его вертолета в 2002 году может казаться "случайной" только очень недалеким людям. 

Лебедь фактически был "русским де Голлем". И он бы никогда не начал войн ни против Грузии, ни против Украины. Я запомнил его фразу, сказанную в Красноярске в 1999 году: "Миссия генерала - не в развязывании войн. А в том, чтобы их предотвратить".

Я бы очень хотел, чтобы на России произошел военный переворот - и этого ебанутого гебешного подпола убрали бы от власти. Но - нет нового Лебедя. И нет нового Горбачёва. И в этом - историческая трагедия... 

Борис Межуев: Как стал возможен Дугин?

Как стал возможен Дугин? Почему он обрел такую популярность?

 На это есть простой ответ - это случилось потому, что потерпела поражение российская "городская революция" - термин, который ввел покойный Цымбурский, но который мало кто понял. 

Смысл его состоит в том, что наступает момент истории, очень короткий в своей торжествующей фазе, но очень долго подготавливаемый, когда интеллектуальный класс выходит из своего подчиненного положения и вооружившись какой-нибудь передовой концепцией пытается перестроить общество в соответствии со своими приоритетами и ценностными установками. 

В России "городская революция" готовилась очень долго, по существу с конца XVIII века, когда в России появляются первые интеллигентские кружки, вплоть до начала 1917 года. Последним всполохом "городской революции" была перестройка, мобилизовавшая интеллектуальный класс на борьбу с узурпировавшей его права на гегемонию партийной номенклатурой. 

Поражение перестройки мгновенно вывело Дугина практически в главные философы наступающего Контрпросвещения. 

По своему все что он делал, носило характер последовательно выстроенной стратегии. 

Начал он с того, что противопоставил военное ведомство КГБ как организации слишком ориентированной на модернизацию и союз с интеллектуальным классом. 

Он ввел в тезаурус российской интеллигенции идеи Эволы и Генона с их жесткой критикой Просвещения и всей философии Нового времени как отпадения от некоего примордиального традиционализма. 

Он начал пропагандировать идеи немецкой консервативной революции с ее пафосом состояния войны как некоей политической и социальной нормы. 

Он, правда, допустил одну ошибку вместе со всем российским политическим классом - сделал слишком большую ставку на Германию, недооценил ее слабость. Эта ошибка была пережита им довольно болезненно и остро. 

Но в целом он воспитал целое поколение интеллектуалов на такой ненависти к собственному социальному статусу - статусу слабых, неспособных на решительное действие интеллигентов. Эту его роль воспитателя поколения нельзя ни в коем случае недооценивать.

Дугин, вне всякого сомнения, явился выразителем классовых претензий той очень широкой группы, которую можно назвать "силовыми структурами". Кто-то назвал их "новым дворянством", кто-то предпочитает именовать "кшатриями", но смысл один: речь идет о проекте как бы подчинения интеллектуального класса и также класса промышленного и торгового, людям в погонах. 

Амвросий фон Сиверс: Сто лет ада

30 декабря 1922 г. был основан Союз Советских Социалистических Республик. То, что оный для нас есть сущий ад земной, - несомненно. Но, отъяв собственные представления, попытаемся разсмотреть данный феномен с разных аспектов.

Подлинная внутренняя структура была совершенно тоталитарная, что обезпечивалось теорией о «диктатуре пролетариата», выражаемой посредством Коммунистической Партии, т. е. его «вооруженного авангарда». Сам сей «авангард» состоял из профессиональных революционеров. составлявших коллективное руководство.

Изначально СССР имеет квази-религиозную форму правления, осуществляемую через Компартию, явно замещающую собой любые иные религиозные институты и претендовавшую на контроль над мiровоззрением населения. Партноменклатура играет роль своего рода жрецов новой (или древней?) религии.

Сейчас многим не вполне понятно, что из себя представлял СССР как проект. Ответ находим непосредственно в «Декларации об Образовании СССР» от 30.12.1922 г., где сказано: 

Владимир Емельянов: СССР - самое большое мировое зло за всю историю человечества, потому что это зло под маской абсолютного и окончательного добра и счастья

Сегодня 100 лет со дня образования этого страшного новообразования, в котором родились говорящие сегодня по-русски. СССР - самое большое мировое зло за всю историю человечества, потому что это зло под маской абсолютного и окончательного добра и счастья. 

Это зло и для оккупантов, и для тех, кто ими захвачен. Это зло для тех, кто сего монстра придумал, и зло для тех, кто был посажен в эту картонную зону на выживание и доживание. 

Оно исказило саму природу человека, лишило людей достоинства, уверенности в своих силах, инициативы, превратило созидательный труд в сизифов: сколько ни работай - получишь, сколько прописано. 

Оно прикрепило человека к месту пропиской и невозможностью легально менять квартиры. 

Оно заставило человека ползать в ногах воров и взяточников ради добычи продуктов питания, одежды, жилья, поездки за рубеж. 

Оно превратило людей в немых тварей, потому что за свободное слово, за неразрешенную книгу, за анекдот полагались тюремные сроки. 

Оно лишило человека мировой вертикали - веры в Бога, в Истину, в Красоту. 

И все это - под маской заботы о трудящемся человеке, на диктатуру которого якобы опирался советский строй. 

На самом же деле это была диктатура менявшей названия партии большевиков, из-за которой вылезла диктатура ВЧК-НКВД-КГБ. 

И когда рухнул монстр СССР вместе с фальшивым культом трудящихся - обнажился подлинный чекистский оскал этого существа, из трупа государства вылез упырь убийцы, насильника и оккупанта. 

Настало время, когда человечество должно собрать все силы для победы над упырем СССР.

Віталій Чепинога: Карась-українець: «Я виживу! А ви, сука, всі здохнете!»

Карась - риба типово українська.

Архетипна. Як вареник, галушка чи кавун.

Якоюсь мірою, це наш тотем.

Схожий на українців. Живе, де попало і як прийдеться. Нереститься, коли захоче, і цілий рік

Є жовті, болотні, «золоті» карасі. Олігархи…

Може клювать на червяка, на хліб, на кукурудзу, на зерно, на варену картоплю, макуху, голий гачок. А може не клювать взагалі. Незалежно ні від чого… -«Нехо!»…

Може залягти на дно, в промерзлому ставку, в муляку, і пролежати там до весни, без води, інтернету й генератора. А може лежати в траві, і бути живим цілий день, позбавлений свого природного середовища.

Смачний, але дуже багато кісток. І перш ніж його їсти, варто подумати, чи варто воно того. Кістки абсолютно асиметричні, кострубаті, і непрогнозовані. Навіть деякі мудрі коти побаюються їсти карася. Навчені

Невибагливий. Може жити в банці, у відрі або в ванній, як у акваріумі.

Карась - українець. Аби в карася був особистий родинний герб, на ньому було б написано давньою латиною: «Я виживу! А ви, сука, всі здохнете!»… і ще маленькими буквами, по самому краю: «Йдіть нахуй!»

Карась - то риба незламності!

Ярослав Мельник: Інформаційна війна проти України у контексті політичних протистоянь кінця ХХ – початку ХХІ ст. (лінгвокультурологічний та дискурсивний аспекти)

У статті здійснюється спроба дискурсологічного та соціокультурного аналізу східнослов’янського простору у контексті політичних подій ХХ–ХХІ ст. Також автор намагається віднайти витоки морально-етичного падіння агресивних країн і, відповідно, деградації соціальної системи. Крім цього, розглядається феномен функціонування пропагандистсько-фейкових систем, які породжують спотворений світогляд та деформовану ієрархію цінностей. Зазвичай такі реалії є типовими для диктаторських режимів. Запропонований методологічний підхід визначила агресивна поведінка Росії у стосунку до колишніх республік пострадянського простору і до України зокрема. Також робиться спроба окреслити специфіку ментального простору Російської Федерації як системи, яка впродовж століття культивує тоталітарну та люмпен-пролетарську пропаганду. Процеси, пов’язані з формуванням геополітичного простору Східної Європи, включаються у контекст знань про еволюцію культур та їх колапс. Йдеться про абсурдність соціополітичних експериментів, які беруть початок з епохи формування концепції соціалістичної революції. Нагальність запропонованих студій є очевидною у контексті воєнного вторгнення в Україну та посягання на її суверенітет.

Ключові слова: соціологія, дискурсологія, ментальність, інформаційна політика.

Вступ. Події останніх десятиліть у Східній Європі, особливо агресія з боку Російської Федерації вподовж останніх семи років, винесли на поверхню і зробили окодосяжними глибинні процеси, в основі яких є експансія і захоплення чужих та суверенних територій. Також отримали нове прочитання події пострадянського періоду і з високою роздільністю стали зрозумілішими як окремі інтенції, так і цілі процеси. Більшість явищ на міжнародному рівні у 90-ті роки минулого століття та протягом останніх двох десятиліть не сприймалися як системна діяльність з підриву ідеологічної, економічної чи ін. стабільності. Лише у світлі останніх подій значна кількість фактів, які відбувалися в минулому, отримали нове прочитання. Тепер стає зрозумілою діяльність Російської Федерації у сфері інформаційних технологій та інформаційної політики загалом. Комплекс дій сьогодні та у минулому насправді є широким спектром на перший погляд достатньо дистанційованих чинників, але сумарно вони експлікують агресивну політику та руйнівні інтервенції з боку Російської Федерації до країн, які зовсім недавно отримали незалежність та змогу самостійно прокладати свій шлях у майбутнє. Очевидним є те, що найбільші сили пропагандистської машини були сфокусовані на Україні. Наша країна зазнала найбільш потужних інтервенцій. У силу пацифістських настроїв в Україні, віри у перемогу добра, упевненості в тому, що настали нові часи – ера розквіту демократії та добросусідства, довіри до укладених угод і підписаних меморандумів, з другого боку – провізоричних процедур роззброєння та ліквідації зброї масового ураження, демілітаризації окремих регіонів (виводу військ з іноземним базуванням), формування економічних альянсів, припинення чи заморожування воєнних конфліктів у різних регіонах нашої планети (виведення військ з Афганістану) ці та багато інших як локальних, так і загальнопланетарних процесів успішно приспали обережність народів (колишніх радянських республік) і сформували колективну впевненість, що жахи Другої світової війни, як і ХХ століття загалом, не можуть повторитися в принципі. Ця внутрішня заспокоєність стала камертоном на пострадянському просторі, і низка країн з легкістю впровадила політику роззброєння, підтримувала торговельно-економічні зв’язки. Також показовим фактом цього періоду було функціонування значної кількості телеканалів, які базувалися за межами країни або, якщо були національними, то все ж залишалися проросійськими. Також до національних телеефірів було допущено немало телесеріалів, телепрограм з вираженими або замаскованими проросійськими настроями. До механізмів інформаційної інтервенції додалися преса, радіо, шоу-бізнес, видавнича справа, туристичний бізнес, різного роду фестивалі та виставки, спорт, мережа транспортних сполучень, можливість працевлаштуватися на засадах постійної зайнятості, вахтовим методом чи на сезонні роботи, зв’язки у науковій сфері, співпраця силових та військових структур, можливість купувати нерухомість та провадити бізнес у сусідній країні, а також продажний олігархат та ін. Ці та інші чинники загалом сформували колективний портрет Східної Європи, її мовну свідомість [2, с. 124]. У цьому гурті також фігурували окремі країни колишнього так званого Варшавського договору, країни Азії, Африки, Латинської Америки. Абсолютна більшість політиків, дипломатів, політологів вищого рангу, культурологів, соціологів та інших фахівців розглядали окремі конфлікти, які мали місце у цьому просторі не як симптоми глобальної кризи цивілізації, а як складний процес народження (трансформації) нової системи, реорганізації дійсності, мовляв, конфліктні процеси є природним явищем, після якого неминуче повинна наступити фаза тотальної стабільності [14, с. 128]. Мілітаризація, агресивна налаштованість маскувалися під театральне дійство – гру м’язами, і ніхто не очікував серйозної загрози від Росії, Північної Кореї чи економічно успішного Китаю. Питання перерозподілу територій чи агресивної анексії стали явищами минулого часу. Такі загальні настрої та уявлення панували у середовищі світових політичних еліт, які не побачили імперських інтенцій РФ [13, с. 241].

Результати дослідження.

Ігор Лазоришин: Іван Драбчук: розмова з краєзнавцем

Іван Васильович Драбчук (творчі псевдоніми Іван Горощук, Іван Сілецький та криптоніми І. Д., І. С.) – педагог, історик-краєзнавець, поет. Закінчив історичний та філологічний факультети Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. З 1991 року працює вчителем історії та географії в Сілецькій гімназії, а з 2000-го – співробітником Національного заповідника «Давній Галич». Член Національної спілки краєзнавців України, учасник літературно-мистецького об’єднання «Нащадки Митуси» (м. Галич). Автор краєзнавчих студій: «Непізнана минувшина» (1998), «Духова криниця» (2002, 2004), «Пристань віків» (2003), «Чудотворні ікони Прикарпаття» (2003), «З вірою в серці» (2004), «Як почуєш вночі…» (2007), «Галич запрошує» (2007, у співавторстві з В. Дідухом), «Іван Мирон – міністр ЗУНР» (2007, у співавторстві з М. Скаврінком), «Таємниця Духової криниці» (2012), «Чужинці у долі України» та «Жити за Шевченком» (2014), «Галич на вістрі історії» (2017), «Зоря «Просвіти» над Галичем» (2018), «Календарі українських повстанців» (2018), «Відомі уродженці Галича» (2020), «Духовні святині Сільця» (2020), «Традиції, які зникають» (2020); книжок поезій: «Поезія зірок» (1995), «Білоцвіт» (2004), «Дощ осінніх яблук» (2007), «На долонях землі» (2016), «Там, де тече Рутка» (2020), «Сонячний Сідугал» (2021). Іван Драбчук – автор численних публікацій на краєзнавчу та історичну тематику у місцевій періодиці. Лавреат премій імені Памви Беринди (2004, м. Галич), Романа Федоріва (2005, м. Тисмениця) та Марійки Підгірянки (2007, м. Івано-Франківськ). Автор понад 40 власних пісень. Нагороджений грамотою Міністерства культури України, грамотами обласної та районної влади, обласної організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка

Якось мені до рук потрапило кілька десятків афоризмів краєзнавця, педагога і поета із села Сільця Ямницької територіальної громади Івана ДРАБЧУКА, серед яких на другому місці – після поваги до гідності іншої людини – був такий: «Коли людина перестає читати – вона починає деградувати». І саме ці слова стали для мене вагомим стимулом, щоб у редакційному проєкті «Літературна світлиця» познайомити читачів з цим потужними працелюбом і шанувальником краєзнавчого і поетичного слова. Таких до самозабуття замилуваних у слово і відданих слову трудолюбів, яких не торкнулася тля «побронзовіння», я ще називаю панами і водночас слугами слова й дуже пишаюся, що маю за честь представляти їх на шпальтах «Галичини».

– Я народився і живу в селі Сільці, яке дуже люблю, – оповідає Іван ДРАБЧУК. – Моя мала батьківщина мене завжди окрилює і дає наснагу до творчості. Але, крім рідного села, у мене є ще два особливі місця, образно кажучи, місця сили, без яких, напевно, я б не відбувся. Це Духова криниця і місто Галич. І кожне зокрема, і всі разом. І Галич близько до Сільця, а Духова криниця – ще ближче. Це не тільки головні предмети моїх краєзнавчих досліджень, вони дають мені натхнення до роботи. Я повинен був обов’язково написати про своє село. Це не данина моді, а бажання дослідити, як жили у ньому колись люди, чим займалися, як минали їхні свята і будні тощо. Якщо є коріння, то й мають бути плоди.

Я давно думав, як і чому в мені поєдналися історія й філологія? Бо ж закінчив не лише істфак, а й філологічний факультет ПНУ ім. В. Стефаника. Згодом зрозумів, що все мені передалося від моєї світлої пам’яті матері Марії. Вона була також вчителькою – початкових класів. Я народився 1966 року. І того ж року мама закінчила Станіславський вчительський інститут, а факультет – історико-філологічний! Тож самі розумієте, що я, образно кажучи, ще в утробі матері ходив з нею на іспити. Гени… Все передалося. Тож так склалося, що я і історик, і поет. Мама все говорила жартома, що я ходив до школи, коли ще до школи не ходив. І моє життя змалечку пов’язалося зі школою. А питання, ким стати у житті, переді мною ніколи не стояло, бо я завжди знав, що буду вчителем. Батько помер молодим, а мама самотужки виховала нас чотирьох.

– А коли Ви, Іване, почали, образно кажучи, пильніше придивлятися до слова і відчувати до нього потяг? Це було краєзнавче чи поетичне замилування?

Богдан Скаврон: Кільця Влади Путіна: Росія як Мордор / Bogdan Skavron: Putin's Rings of Power: Russia as Mordor

"Ворогові все ще бракує однієї речі, яка би зміцнила його і навчила здолати будь-який опір, зруйнувати останні твердині та вкрити всі землі другою темрявою. Йому бракує Єдиного Персня... Дев'ять він передав смертним людям, гордим і величним, і тим спокусив їх. Давним-давно вони потрапили в тенета Єдиного і стали Примарами Персня, тінями під його великою Тінню, його найжахливішими слугами. Давним-давно. Багато років минуло, відколи звідси пішли Дев'ятеро. Втім, хто знає? Якщо Тінь знову розростеться, вони також можуть повернутись" (Дж. P. P. Толкін "Володар Перснів")

Назґули (чорною мовою "Привиди Персня") або Улайри (давньоельфійською), також відомі як Чорні Вершники або просто Дев’ятка, були страшними слугами Темного Лорда Саурона в Середзем’ї. Персні зробили своїх носіїв невидимими для всіх, крім тих, хто міг бачити світ привидів, і поневолили їх волі Саурона. Їхні життя та їхні сили стали пов’язані з Сауроном через Єдиний Перстень.

Верховний назґул, відомий як король-чаклун Ангмару, був знищений жінкою та гобітом, як пророкував Ґлорфіндель. Після його загибелі командування армією Мордору перейшло до "лейтенанта Моргула", невизначеної раси. 

Решта вісім Привидів Персня напали на Армію Заходу під час битви при Моранноні. Коли Фродо забрав Перстень у свою власність на Роковій горі, Саурон, нарешті усвідомивши небезпеку, наказав решті восьми назґулів летіти, щоб перехопити його. Вони прибули надто пізно: Ґоллум схопив Перстень і впав у Розколину Долі, знищивши Перстень. Це припинило силу Саурона та все, що він створив, використовуючи її, включаючи назґулів.

Ariel David: Про т. зв. "відсутню ланку" в народженні індоєвропейців

Звідки насправді походять індоєвропейські мови, довгий час залишалося загадкою. Це все ще так, але тепер нові дослідження звузили варіанти та вказують на те, що перші носії, ймовірно, були людьми, які жили десь між Кавказом і східною Анатолією.

Дослідження, засноване на секвенуванні сотень геномів людей, які жили в Західній Азії та Південно-Східній Європі протягом останніх 11 000 років, приносить нову інформацію про народження та поширення індоєвропейських мов, величезної родини мов, яка включає все, від латинської та англійської до фарсі та санскриту. Але це залишає оповитою таємницею точну ідентичність носіїв мови предка більшості мов, які все ще використовуються сьогодні від Європи до Індії.

Дослідження, опубліковане в четвер у журналі Science, повідомляє про генетичні дані, отримані з зубів і кісток понад 700 людей, які жили тисячі років тому в Греції, на Балканах, в Анатолії та на Кавказі. Роботу очолили професор Девід Райх, генетик із Гарвардського університету, та професор Рон Пінхасі, антрополог із Віденського університету – двоє найвідоміших експертів із стародавньої ДНК у світі.

Попередні роботи лінгвістів, а також Райха та інших генетиків уже багато прояснили про історію індоєвропейських мов. Століттями експерти помічали дивну схожість між начебто неспорідненими мовами. Згадайте лише слово «brother» англійською мовою, яке на латині означає «frater», а на санскриті «brather».

Починаючи з 19 століття лінгвісти підозрювали, що протоіндоєвропейська мова, з якої згодом розвинулися всі гілки сім’ї, спочатку була поширена кочівниками, які мігрували зі степів на північ від Чорного моря.

Так звана «степова гіпотеза» отримала величезний поштовх завдяки передовим генетичним дослідженням, які дозволяють нам секвенувати ДНК нинішніх і минулих популяцій і виявити їхнє походження .

У 2015 році дослідження, проведене Райхом та його колегами, показало, що європейці поділяють сильний споконвічний зв’язок із ямною , народом, який мігрував з українських чи російських степів приблизно 5000 років тому, саме тоді, коли, як вважають, індоєвропейські мови почали своє існування. подорож по Євразії. Ця знахідка переконливо свідчить про те, що експансія цих степових скотарів йшла рука об руку з поширенням індоєвропейських мов. Тоді справу закрито? Не так багато.

Семенов Н.И.: Драконоборческий миф у кельтов и тавров

Актуальность. Тавры являются древнейшим известным нам населением Крыма. В числе прочих этносов (скифов, славян и др.) они принимали определенное участие в формировании украинского народа. Скудность сведений об этих племенах предопределила их весьма слабую изученность. Однако научные достижения последних десятилетий позволяют исследовать таврскую культуру на новом уровне. Изучение исторических предшественников украинского народа является приоритетной задачей отечественной историографии.

Проблемность. Вопрос о существовании драконоборческого мифа у тавров ставится автором впервые. Прямых свидетельств этого мифа почти не сохранилось. В основном приходится осваивать косвенные данные. И здесь, в конечном счете, возникает необходимость учитывать кельто-индоиранские этнокультурные связи, вопрос о которых на современном научном уровне тоже ставится автором впервые.

Задачи статьи. Выявление драконоборческого мифа у тавров невозможно без сравнительного анализа. Практически задача сводится к установлению родственной близости драконоборчества тавров и кельтов. Она решается в рамках более общей кельто-индоиранской проблемы. Отсюда возникает еще одна задача достаточно обоснованной постановки этой проблемы.

Культурная близость кельтов и тавров отмечалась еще в античное время. Лукан (I, с. 444-446) сравнивает «скифскую Диану» с галльскими божествами в их пристрастии к кровавым жертвам. Вряд ли можно сомневаться, что подразумевается культ головы (черепа), весьма сходный у обоих народов. Показательно, что поэт даже не уточняет это, – очевидно, сходство предполагается слишком даже хорошо известным читателям. Страбон (IV.4.5), ссылаясь на наблюдения Посидония, полагает, что «варварский и экзотический обычай» устанавливать при входе в дом голову врага свойственен «большинству северных народов». Это несколько заглазное обобщение следует отнести прежде всего – если не единственно – к кельтам и таврам.

Именно таврский обычай насаживать головы пленников на длинный шест наводил на греков суеверный ужас, его огромное распространение известно и у кельтов. Ни у скифов, ни у германцев (а других значительных народов на севере греки не знали) он не обнаруживается, по крайней мере, в столь резкой и «экзотической» форме.

Анатолий Несмиян: Главный глобальный итог 2022 года - крах проекта «новой нормальности»

Главным глобальным итогом уходящего года я бы назвал крах проекта «новой нормальности». Во всяком случае в том варианте, который реализовывался в 2020-2021 годах, использовав в качестве инструмента перехода фейковую «пандемию» коронавируса.

Почему крах? Потому что переход — фазовый процесс. Он либо завершается формированием новой фазы, либо не удаётся. Любой промежуточный результат для несостоявшегося перехода «не считается».

В чём здесь дело? В том, что для того, чтобы система перешла из одного своего состояния в другое требуется разрушить ее гомеостаз, «вбросить» в возникший «коацерватный бульон» зародыш новой системы и добиться того, чтобы она была более структурной, чем любая другая, которая неизбежно появляется в хаотизированном пространстве. Всё это требует очень серьезного расхода ресурса, и если переход не состоялся, система возвращается в исходное состояние (хотя, конечно в измененном виде, у нее появляется новая точка равновесия, так как баланс серьезно нарушен расходом ресурса, структура системы также необратимо меняется — но в любом случае это будет та же самая система с теми же базовыми противоречиями, которые и определяют ее).

Повторная попытка перехода может быть проведена только после того, как в системе снова будет накоплен достаточный ресурс, который опять сможет разрушить равновесное состояние, вывести систему в точку фазового перехода и попытаться его преодолеть. Сегодня этот ресурс исчерпан в ходе предыдущей попытки.

При этом не нужно забывать, что сам по себе фазовый переход зачастую гораздо более затратен по ресурсу (материи, энергии, информации), чем разрушение равновесного состояния системы. Из школьного курса физики известно: чтобы нагреть килограмм (литр) воды на 1 градус, требуется 4,2 кДж, чтобы нагреть его на 80 градусов от комнатной температуры в 20 градусов до температуры кипения в 100 градусов, требуется, соответственно, 336 кДж. Но уже для испарения такого же количества воды при 100 градусах вам потребуется 2300 кДж — в семь раз больше тепла. Вода не самый корректный пример в силу своей высокой теплоёмкости, но зато наглядный. Какова «теплоёмкость» социальной системы — я не знаю, и никто не знает, так как не существует внятного понятийного аппарата для таких измерений, но на интуитивном уровне можно предположить, что очень высокая, причем чем сложнее социум, тем она выше. Глобальный социум очевидно невероятно сложен, а потому просто разрушить устойчивость глобальной системы — задача крайне нетривиальная и затратная. Но перевод его в новое состояние потребует совершенно колоссального расхода ресурса.

Что, собственно, и произошло по итогам 2020-2021 годов. 2022 год подтвердил: человечество не обладает ни технологиями, ни ресурсами, способными проектно провести глобальный переход в новую фазу развития. Более того: на сегодня нет возможности провести такой переход даже на макрорегиональном и региональном уровнях. Провал перехода в Евро-Атлантической зоне, а также рассыпающийся прямо сейчас проект китайского «социального кредита» прямо показывают: эти уровни еще не достижимы для имеющихся сегодня технологий и ресурсов.

Александр Волынский: Россия как воплощение философии смерти и отчуждения

Капитализм  был  создан  государством  и  всегда  будет  нуждаться  в  государстве. 

Рынок  нуждается  в  личной  свободе. 

Эти  два  противоречивых  тезиса  выражают  более  общее  противоречие современной  эпохи – противоречие  между  общественным  характером  производства  и  индивидуальным  характером  присвоения. 

При  натуральном  хозяйстве  потребители  они  же  и  производители.

Переход  от  натурального  хозяйства   к  промышленному   занял  долгие  века, появились  излишки, обмен, города, деньги, кредит, регулярная  армия, машины и глубокое  разделение  труда. Европейские  колониальные  империи  вовлекли  в  промышленное  разделение  труда  всю  планету. 

Пока  промышленное  производство  было  ограничено,  в  мире  господствовало  ТРАДИЦИОННОЕ  ОБЩЕСТВО,  в основе  которого  лежало  натуральное  хозяйство. Любое  царство  воспроизводило  семейную  структуру  и родовые  порядки.

МОДЕРНОЕ  ОБЩЕСТВО  пронизано  отчуждением человека, который  превращается  не  в  субъект  истории, а  в  ее  объект. Даже  императоры  и    банкиры  превратились  в  детали огромного  механизма   расширенного  воспроизводства   капитала. 

Уже  во  времена  Маркса  всем  стала  очевидна  стихийная  природа  капитализма  и  возникли  три  идеологии  призванные  заменить  ТРАДИЦИЮ – либерализм, консерватизм  и  коммунизм.

ТРАДИЦИЯ  отличается  от  идеологии  тем, что  существует  без  рационального  обоснования и  актуализируется  в  ходе  социализации  новых  поколений. ТРАДИЦИЯ  - это  прежде  всего  язык,  моральные  нормы, эстетические  нормы, система  ценностей.

Идеология  рационализирует  нормы  и  ценности, пытаясь  включить  их  в  механизм  воспроизводства  капитала  для  снижения  уровня  отчуждения  и  хаоса. Истоком  любой  идеологии  служит  МИФ. Мифы  тоже  рационализировали  и  снижали отчуждение  и  хаос, но  в  основном  в  психике. Идеологии  хотят  реально  управлять  капиталистическим    хаосом  и  отчуждением.

Либералы  основывают  свою  рационализацию  на идее  договора  разумных  индивидуумов. 

Консерваторы  на  идее  консервации элементов  ТРАДИЦИОННОГО ОБЩЕСТВА. 

Коммунисты  хотят    снять  отчуждение  нерыночными  методами  управления  производством  и  распределением. 

Любое  современное  государство  использует  на  практике  все  три  идеологии  в  разной  пропорции.

На  практике  Мир-система капитала  не  подчиняется  идеологиям. Она  состоит  из  локальных  и  глобальных  систем  производства  и  обмена, из  транснациональных  корпораций, национальных  корпораций, местных  правящих  кланов, мелких  производителей, социальных  систем, информационных  систем, науки, массовой  и  высокой  культуры, начального  и  высшего  образования  и  так  далее. Таким  образом,  процесс  функционального  отчуждения  только  развивается.