«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Вони не брали участі в майданах чи загалом громадсько-політичному житті країни. Бо це все рухи від зрозумілого, знайомого, хай навіть не найкращого, але передбачуваного, у незрозуміле, незнайоме, непевне.
Вони були проросійськими чи просовєтськими не в силу якогось продуманого вибору, а по інерції. Російська мова, попса Кіркорова, чи «іронія судьби» - це й так було до моменту, коли можна було обирати.
А коли з’явилася пропозиція з української чи світової культури, вони відмовилися не від неї, а від можливості вибирати.
Так само в політиці вони не терпіли виборів, бо доводилося обирати. Тому якщо голосували, то за владу (незалежно, хто її представляє), щоб потім, як завжди, лаяти її як чужу і погану. Тому, що у світі, де вони формувалися, влада ніколи не була і не могла бути своєю.
Війна, яка почалася 24 лютого (а для них вона почалася саме в цей день, бо все, що було з 2014 - це не з ними, не про них, це «політики понавигадували») зруйнувала їхній світ. Бо росіяни та білоруси, які були братами,виявилися катами. Путін та Лукашенко з нормальних керівників («не те, що наші»), яких вони поважали за «порядок» в цих країнах, раптом принесли звідти до нас не його, а хаос і розруху.
Війна змусила їх робити те, що вони найбільше не хотіли робити - вибирати:
- їхати чи лишатися,
- співпрацювати з окупантами чи чинити спротив,
- тікати у сховище чи забити на цю серену.
Щоденний вибір, від якого залежить не лише якість, але й тривалість життя. Все те, що по замовчуванню вважалося своїм (музика, фільми, герої минулого) виявилося чужим, бо його використовували незвані гості, і ворожим, бо вони вбивали, навіть тих, для кого «яка різниця», хто «поза політикою». Джерелом трасформацій стало не внутрішнє рішення, а зовнішня агресія. Їх нинішній проукраїнський вибір - це спосіб захистити свій світ від хаосу, який з війною приніс Путін. Тому вони з тих, хто на думку російського диктатора мав зустрічати його армію хлібом-сіллю, перетворилися в тих, хто чинять спротив і підтримують Україну.
Вони відкривають для себе її культуру, мову, історію. Приймають їх, стають українцями не лише за паспортом, але й за усвідомленим вибором.
Комментариев нет:
Отправить комментарий