Андрій Поцелуйко: Етика як аксіоматична система: чому мораль, подібно до геометрії, потребує вихідних принципів

 Коли ми говоримо про математику, мало хто заперечує, що будь-яка складна теорія починається з певних фундаментальних припущень. Геометрія не виводить саму себе з нічого. Вона починається з аксіом — тверджень, які приймаються як вихідні й на основі яких будують усю подальшу систему знань. Ми не доводимо, що через дві точки можна провести пряму, або що певні властивості простору є такими, якими ми їх приймаємо в межах конкретної геометрії. Ми просто задаємо фундамент, а вже потім вибудовуємо на ньому складну споруду теорем.

Але подібна структура властива не лише математиці. Етика — наука про належне, добро, справедливість і моральний вибір — також неминуче спирається на певні початкові припущення. Жодна моральна система не може виникнути без фундаменту, який сам не є просто наслідком попередніх моральних міркувань. Будь-яка етика має свої «аксіоми» — базові принципи, з яких починається розгортання моральної логіки.

Це не означає, що моральні принципи є довільними вигадками. Аксіома в науці — це не просто випадкове твердження. Вона має відповідати певним вимогам: бути несуперечливою, дозволяти будувати цілісну систему, пояснювати значну кількість явищ. Так само й етичні основи оцінюються за їхньою здатністю створювати послідовну картину людського співжиття.

Наприклад, принцип «людське життя має цінність» є своєрідною моральною аксіомою. Якщо його прийняти, з нього можна виводити багато інших положень: необхідність захисту від насильства, засудження безпричинного вбивства, повагу до людської гідності. Але сам цей принцип не може бути доведений у такому ж сенсі, як математична теорема. Він є фундаментальним прийняттям певного бачення людини та світу.

Інший приклад — принцип свободи волі та відповідальності. Якщо ми вважаємо людину істотою, здатною робити вибір, то з цього випливають поняття провини, обов’язку, права та відповідальності. Якщо ж ми повністю заперечуємо автономність особи, то традиційна моральна система починає втрачати сенс.

Саме тут виникає подібність між геометрією та етикою. У геометрії зміна аксіом змінює весь тип простору. Евклідова геометрія описує світ, де через точку поза прямою можна провести лише одну паралельну пряму. Неевклідові геометрії відмовляються від цього припущення і створюють інші, але внутрішньо послідовні системи.

Так само в етиці різні вихідні принципи породжують різні моральні теорії.

Андрій Поцелуйко: Чому жодна етична система не може повністю довести себе власним практичним результатом

 У природничих науках ми часто перевіряємо теорії через їхні наслідки. Якщо фізична теорія дозволяє правильно передбачати рух планет, поведінку частинок або результати експериментів, це є сильним аргументом на її користь. 

Виникає спокуса застосувати такий самий принцип до етики: якщо певна моральна система створює успішне, справедливе і щасливе суспільство, хіба це не доводить її правильність?

Але з етикою все складніше. Причина полягає в тому, що етична система не просто описує світ — вона визначає, що саме вважати добром. Вона містить оцінку, а не лише факт.

Якщо певне суспільство стало багатим, стабільним і могутнім, це ще не відповідає на питання, чи є воно морально правильним. Історія знає приклади держав, які демонстрували високу організацію, економічну ефективність або військову силу, але водночас здійснювали дії, які багато людей вважають глибоко аморальними.

Отже, сам успіх не є достатнім критерієм. Потрібно ще визначити: успіх у чому?

Андрій Поцелуйко: Гільйотина Юма: чому факти не створюють моральних законів

Однією з найважливіших проблем етики є питання про те, як перейти від опису світу до висновків про те, яким світ повинен бути. Люди постійно роблять моральні судження, але далеко не завжди помічають, що між двома типами тверджень існує принципова різниця.

Одні твердження описують реальність: що існує, що відбувається, як люди поводяться, які наслідки мають певні дії. Інші твердження мають нормативний характер: що є правильним, справедливим, добрим або обов’язковим.

Саме на цю проблему звернув увагу шотландський філософ Девід Юм у XVIII столітті. Він помітив, що багато філософських міркувань непомітно переходять від тверджень про факти до тверджень про моральні обов’язки. Автор спочатку описує, як влаштована природа людини чи суспільство, а потім раптом робить висновок, як люди повинні діяти. Але сам перехід від «є» до «має бути» потребує додаткового принципу.

Наприклад, можна сказати:

«Люди природно прагнуть власної вигоди».

Це описовий факт. Але з нього не випливає автоматично:

«Тому люди повинні завжди діяти лише у власних інтересах».

Для такого висновку необхідна додаткова моральна аксіома: наприклад, що особистий інтерес має найвищу цінність. Але ця аксіома вже не є просто фактом — це оцінка.

Так само:

«У природі сильніші організми часто витісняють слабших».

Це може бути біологічним спостереженням. Але з нього не випливає:

«Отже, людське суспільство повинно будуватися за принципом боротьби сильних проти слабких».

Щоб зробити такий висновок, треба додати припущення, що природний порядок автоматично є моральним зразком. Але це вже філософська позиція, а не науковий факт.

Саме тут проходить одна з головних меж між природничими науками та етикою.

Андрій Поцелуйко: Український дроновий феномен: не технологічне диво, а інженерно-експлуатаційне диво

 У сучасному інформаційному просторі часто можна почути вислів про «українське технологічне диво» у сфері безпілотних систем. Ця формула звучить ефектно, але потребує уточнення. Якщо під технологічним дивом розуміти створення принципово нових фундаментальних технологій — нових фізичних принципів, унікальних матеріалів, власної елементної бази, революційних процесорів чи сенсорів — тоді таке визначення є перебільшенням. Український феномен у сфері дронів має іншу природу. Його сутність полягає не стільки у винаході окремих технологій, скільки у винятковій здатності поєднати, адаптувати й ефективно використати вже існуючі технологічні можливості.

Саме тому точнішим визначенням було б інженерно-експлуатаційне диво.

Це диво не лабораторії, де створюється новий фізичний закон. Це диво інженерів, конструкторів, програмістів, виробничників та військових практиків, які з різних компонентів створили дієву систему, здатну змінювати характер сучасної війни.

Сучасний дрон — це не окрема деталь і не один винахід. Це складний комплекс, який складається з багатьох елементів: електроніки, програмного забезпечення, систем зв'язку, навігації, камер, акумуляторів, двигунів і конструкційних матеріалів. Більшість цих компонентів існує завдяки глобальній технологічній промисловості. Але сама наявність деталей ще не створює переваги. Перевага виникає тоді, коли хтось здатен перетворити набір деталей на ефективний інструмент.

Саме тут проявляється інженерний аспект українського досягнення.

Андрій Поцелуйко: Три архетипи влади: чому Сталін досі притягує росіян

Якби Сталін був лише злочинцем, історична оцінка його постаті була б значно простішою. Злочини можна документувати, засуджувати, розслідувати. Але історія не живе лише фактами. Вона живе ще й міфами, символами та архетипами, які нерідко виявляються сильнішими за історичну правду.

Сталін став не просто політичним діячем. Для багатьох він перетворився на символ абсолютної влади — влади, яка не визнає жодних обмежень, не потребує виправдань і сама визначає, що є законом. У цій постаті оживає давній близькосхідний, майже ассирійський архетип володаря, який утверджує себе через безмежну силу. Його велич вимірюється не справедливістю, а масштабом підкорення. Піраміда його могутності стоїть на кістках переможених, але саме це і сприймається як доказ величі.

Другий архетип — розбійник, що став царем. Це образ людини, яка не отримує владу у спадок і не здобуває її через закон, а вириває її силою. Він походить із низів, порушує всі правила, але зрештою сам стає правилом. У фольклорі різних народів цей мотив часто набуває романтичного звучання: благородний розбійник кидає виклик несправедливому порядку. Проте у випадку Сталіна цей архетип набуває моторошного змісту. Розбійник не відмовляється від насильства після приходу до влади — він робить його основою держави.

Третій архетип ще давніший і ще могутніший. Це образ імператора-помазаника, володаря, чия влада має не лише політичне, а й сакральне походження. Давньокитайський "Син Неба", візантійський василевс, московський цар — усі вони постають не просто керівниками держави, а посередниками між небом і землею. Їхня влада набуває характеру майже релігійної необхідності. Якщо правитель є носієм вищої істини, то сумнів у ньому стає не лише політичною незгодою, а майже святотатством.

У постаті Сталіна ці три архетипи дивним чином поєдналися. Безжальний завойовник, розбійник, який захопив трон, і сакралізований володар злилися в єдиний образ. Саме це поєднання створило міф, який пережив самого диктатора. Адже архетипи звертаються не до раціонального мислення, а до глибинних шарів колективної уяви. Вони пояснюють світ простими й сильними символами.

Саме тому культ Сталіна не можна пояснити лише незнанням історії або політичною пропагандою. Він живиться глибшими культурними механізмами, що наділяють владу сакральністю, насильство — героїзмом, а успіх будь-якою ціною — ознакою історичної правоти. 

Трагізм у тому, що для російського суспільства цей міф залишається привабливим саме тому, що поєднує три найпотужніші образи влади: тиранічного завойовника з троном на горі кісток, переможця-зухвальця, який силою здобув трон, і помазаника, чия влада здається освяченою самою історією або вищим призначенням. Саме в цьому полягає найбільша небезпека російської колективної  душі: цей образ не просто виправдовує минуле — він готує ґрунт для повторення цього минулого.

Андрій Поцелуйко: «Чарлі і шоколадна фабрика» як платонівська притча: архетип сакрального царя та Ідея Блага

Фільм "Чарлі і шоколадна фабрика" (англ. Charlie and the Chocolate Factory) (2005 року),  знятий режисером Тімом Бертоном, зазвичай сприймають як чарівну дитячу казку про дивовижну шоколадну фабрику, ексцентричного винахідника та щасливого хлопчика, якому усміхнулася доля. Створений він на основі дитячого фентезійного роману валлійського письменника Роальда Дала, виданого у 1964 р. Український переклад - Дал Р. Чарлі і шоколадна фабрика / переклад з англійської: Віктор Морозов (за ред. Олекси Негребецького та Івана Малковича). — Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2005. — 240 с.  Книга вперше була адаптована у художньому фільмі в жанрі мюзикл за назвою «Віллі Вонка та Шоколадна фабрика» (1971). Мюзикл за мотивами однойменного роману «Чарлі та шоколадна фабрика» вперше був показаний у травні 2013 року в театрі «Роял» на Друрі-Лейн у Вест-Енді.

 Проте за зовнішньою простотою сюжету приховується складна символічна конструкція, яку можна читати як сучасний філософський міф. Якщо застосувати архетипний підхід і звернутися до філософії Платона, історія набуває зовсім іншого змісту. Вона перестає бути оповіддю про винагороду за добру поведінку і перетворюється на розповідь про пошук людини, яка здатна втілити найвищий моральний принцип — Ідею Блага.

Уся композиція фільму нагадує давній ритуал вибору нового правителя. Віллі Вонка не просто організовує екскурсію фабрикою і не проводить конкурс серед дітей. Насправді він шукає спадкоємця величезного світу, який створив власною уявою. Фабрика є не лише підприємством із виробництва шоколаду, а символічним космосом — упорядкованим світом творчості, фантазії та гармонії. Передати такий світ можна лише тому, хто сам є внутрішньо впорядкованим.

Саме тому п'ятеро дітей проходять низку випробувань.

Зовні всі вони дуже різні, однак із погляду архетипної психології кожна дитина є втіленням однієї надзвичайно розвиненої людської якості.

Август Глуп символізує ненаситність. Його життя визначається владою тілесних бажань. Він не здатний керувати власними потягами і стає їхнім полоненим.

Верука Солт є архетипом безмежної жадібності та прагнення володіти світом. Для неї не існує поняття достатності. Усе повинно належати їй.

Вайолет Борегард уособлює культ досягнення та перемоги. Вона готова ризикувати будь-чим заради чергового рекорду, адже її життя повністю визначає честолюбство.

Майк Тіві представляє іншу крайність — абсолютизацію технічного розуму. Для нього реальність є лише механізмом, який можна пояснити, виміряти й підкорити технології.

Кожен із цих персонажів є своєрідною психологічною гіпертрофією. Їхні чесноти перестають бути чеснотами саме тому, що втрачають міру. Коли одна людська здатність починає панувати над усіма іншими, вона руйнує особистість.

На цьому тлі Чарлі Бакет здається майже непомітним. Він не має видатних талантів, не демонструє виняткового інтелекту, не прагне перемагати інших і навіть не намагається привернути до себе увагу. Проте саме ця звичайність виявляється його найбільшою силою.

Чарлі не є людиною однієї пристрасті.

Його душа перебуває у стані гармонії.

Саме тут відкривається можливість платонівського прочитання фільму.

Валерий Бочков: Запрет — это тоже признание. Признание страха

ПУТИН ЗАПРЕТИЛ ТРАМПУ ПОСТАВЛЯТЬ ОРУЖИЕ УКРАИНЕ. Нет, вы не ослышались. И НЕТ, я не охуел - ИМЕННО ЗАПРЕТИЛ - и это юридический факт. ЭТО случилось сегодня 23 июля 2026 года. Сергей Лавров встретился в Маниле с государственным секретарём США Марко Рубио и передал ему распоряжение Кремля: вооружать Украину дальше — «недопустимо».

Именно так.

Не нежелательно. Не опасно. Не мешает переговорам. Недопустимо.

Слово удивительное. Так завуч говорит семикласснику, которого поймали с сигаретой за школьным туалетом. Так строгая тётка в музее одёргивает ребёнка, протянувшего руку к мраморному Аполлону. Так хозяин командует прислуге: сюда не ставить, туда не ходить, это не трогать.

Москва давно разговаривает с миром интонацией районного участкового. Ей не приходит в голову просить, убеждать или доказывать. Она запрещает. Даже тогда, когда запретить ничего не может.

Путин запретил Америке вооружать Украину. Ранее он запретил НАТО расширяться, Европе — вводить санкции, Украине — существовать, Финляндии — вступать в НАТО, российским матерям — спрашивать, где их сыновья, а мёртвым солдатам — считаться мёртвыми. Результаты этих запретов известны: НАТО расширилось, санкции множатся, Украина сопротивляется, Финляндия стала членом альянса, матери ищут сыновей, а кладбища растут быстрее российской экономики.

Однако Кремль не унывает. Если реальность не подчиняется приказу, тем хуже для реальности.

В самом деле, какое нахальство: Украина, которую Россия ПЯТЫЙ год пытается уничтожить, продолжает получать оружие. Украинцы почему-то не хотят покорно лечь в приготовленную для них могилу. Они стреляют в ответ, сбивают российские ракеты, топят корабли, жгут нефтебазы и иногда даже долетают туда, куда, согласно телевизору, долететь совершенно невозможно.

Вот это и есть главное преступление Украины.

Не национализм. Не НАТО. Не выдуманные биолаборатории. Не свергнутый Янукович и даже не призрак Бандеры, которого российская пропаганда вытаскивает из шкафа всякий раз, когда заканчиваются аргументы.

Украина виновата в том, что отказалась быть жертвой.

Рав Авраам Шмулевич: Строительство Храма как политический процесс

Что такое Храмовая гора

Согласно Торе, Храмовая гора это место, избранное Всевышним. Место, откуда началось сотворение мира, на котором был сотворён Адам и где Авраам готовился принести в жертву Ицхака. Именно тут стояли два Великих еврейских Храма: Первый разрушен вавилонянами в 586 году до н.э., Второй римлянами в 70 году н.э. 

Это место, где небо соединяется с землёй, где постоянно пребывает Божественное присутствие. Пока не отстроен Третий Храм, гармонии в мире не будет.

В Мидраше сказано: «Если бы неевреи знали, насколько важен Храм, они бы поставили вокруг него войска и заставляли евреев в нём молиться» (Бамидбар Раба 1:3). Нормальное существование мира зависит от того, совершаются ли в Храме жертвоприношения и произносятся ли молитвы. Пока Храма нет, мир пребывает в состоянии болезни.

Храмовая гора это сердце еврейского народа. По словам Ури-Цви Гринберга, величайшего израильского поэта двадцатого века, тот, кто владеет Храмовой горой, владеет всей Землёй Израиля.

Важность Храма понимали не только евреи. Одно из арабских названий Иерусалима, «Бейт-аль-Муккадас», есть арабизированное ивритское «Бейт-ха-Микдаш», Храм. Важно отметить, что знаменитый Золотой Купол, именуемый на иврите Кипат-а-Села, строго говоря мечетью не является: это купол, специально построенный халифом Омаром, отвоевавшим Иерусалим у византийцев в 638 году, именно над самым сердцем Храма, местом Святая Святых.

Заповедь строительства Храма

Ещё сто пятьдесят лет назад всем, и евреям, и неевреям, было само собой понятно: главное дело, которым евреи займутся, вернувшись в Землю Израиля и создав своё государство, будет восстановление Храма и возобновление храмовой службы, работы жертвоприношений.

Заповедь строительства Храма одна из центральных в иудаизме, одна из трёх заповедей, которые еврейский народ обязан исполнить по возвращении в Эрец Исраэль.

Обязанность возложена на каждого еврея в отдельности и на весь еврейский народ целиком.

С Храмом связаны около двухсот из 613 заповедей Торы, и без Храма исполнить их физически невозможно.

"Фракийцы, их язык и Восточные Балканы в эпоху Античности" (2026). Лингво-археологический семинар #2

 27.05.2026, Москва, ИнСлав РАН. Лингво-археологический семинар Института славяноведения РАН и Института археологии РАН. Заседание #2: "Фракийцы, их язык и Восточные Балканы в эпоху Античности". Организаторы: Институт славяноведения РАН, Институт археологии РАН, ИОН РАНХиГС.

00:04:30 Аскольд Иванчик. Обзор письменных источников и событийной истории Фракии до римского времени.

01:33:00 Алексей Касьян. Почему фракийский язык не должен быть индоевропейским.

02:08:05 Майя Кашуба. Дописьменная история фракийцев в Карпато-Подунавье и Северном Причерноморье по данным археологии (первые века 1-го тыс. до н.э.)

03:04:53 Леонид Вязов. Археогенетический ландшафт Балкано-Дунайского региона в раннем железном веке

Юрій Пилипенко: Фільваркове господарство часів Речі Посполитої як приклад хижацького природокористування

Щоб перейти від ранньослов'янських напівземлянок Пеньківської чи Райковецької культур 5-9 століття до високотоварного фільваркового господарства епохи князя Василя-Костянтина Острозького 16 століття одного лише геніального агронома було б замало.

Фільварок це не просто поле з правильною сівозміною. Це комплексна соціально-економічна та технологічна система, яка вимагає абсолютно іншого рівня розвитку знарядь праці, права, грошового обігу та інфраструктури.

Навіть якби князь Олег Віщий володів знаннями сучасного агронома, він уперся б у фундаментальну неможливість реалізувати цю систему.

Слов'яни Райковецької та Пеньківської культур вели подсічно-вогневе або перелогове землеробство на невеликих ділянках. Фільварок - це сотні гектарів обробленої землі, орієнтованої на експорт.

Рало або рало із залізним нарольником лише розпушує поверхневий шар, не перевертаючи пласт. В 16 столітті це вже важкий плуг із залізним лемешем та відвалом. Плуг дозволяє глибше орати важкі українські чорноземи та пригнічувати бур'яни.

Тяглова сила русичів - дрібні коні або пари волів. У фільварках їх замінило масове застосування важких волів у хомутах/ярмах, підкови, селекція та спеціалізація тяглової худоби.

Двопілля або підсіка швидко виснажувала ґрунт, давала врожайність (сам-2 або сам-3).

сам-2, сам-3, сам-5 позначає коефіцієнт урожайності: відношення обсягу зібраного до посіяного зерна. Сам-2 це з 1 мішка посівного збирали 2 мішки врожаю. 1 відкладають на сівбу (посівний фонд), і лише 1 на їжу, годування худоби + продаж. При врожайності сам-2 чи сам-3 суспільство живе на межі виживання. Кожні декілька років селяни опинялися перед вибором: з'їсти посівний фонд і померти від голоду наступного року, або голодувати зараз, щоб залишити насіння.

Трипілля (ярина, озимина, пар) + активне удобрення гноєм підняли врожай до сам-5-7. Вперше з'являється стабільний надлишок.

На Русі ручні жорна були в кожній хаті. Переробити тонни зерна на експорт неможливо. В ранньому модерні водяні млини та вітряки  не лише мелють борошно у промислових масштабах, а й приводять у рух сукновальні, пилорами, ґуральні.

Навіть якщо дати селянам 9 століття плуги й трипілля, фільварок все не виникне без 3 критичних соціально-економічних інститутів:

Узбек Хан — правитель Золотой Орды, чье имя стало названием народа (1313–1341 гг.)

Узбек Хан - правитель Золотой Орды, чье имя стало названием народа (1313–1341 гг.)

​Что писали про него его современники, историки и какая память осталась в народе?

Эпоха хана Узбека — это время «зенита могущества» Золотой Орды. Он правил почти 30 лет — дольше всех в ее истории. При нем государство достигло пика своего развития: он официально сделал ислам государственной религией, укрепил центральную власть, систематизировал управление и дал мощный импульс торговле. Начался грандиозный бум строительства городов, а империя приобрела огромное влияние на мировой арене.

​▪️1. О мировом величии (Арабский путешественник XIV века Ибн Баттута)

​Ибн Баттута лично посетил ставку хана Узбека в 1333 году. Будучи человеком, объехавшим весь известный тогда мир, был поражен масштабом его власти и поставил правителя Золотой Орды в один ряд с главными мировыми лидерами того времени:

​«Султан Мухаммад Узбек-хан — правитель обширного царства и могущественнейший государь... Он один из тех семи царей, которые — величайшие и могущественнейшие цари мира. Обладает огромной властью, величав, победоносен и держит в страхе грозных врагов».

Амвросий фон Сиверс: Древние праотцы

Христос-Спаситель, по Своему человеческому происхождению, имеет симитский корень. Т.е. Его послепотопным праотцем являетяс сын Ноя Сим. Помимо избранной линии, имеются и иные. Посему попытаемся разсмеотреть данные ветви рода человеческого.

Сим (др.-евр. ‏‏‎и ивр. שֵׁם‎, шем; геэз ሴም [Sēm] — «имя, название») — библейский персонаж, возможно старший сыном Ноя, что не вполне понятно из-за иного чередования в перечне потомков Ноя. Считается родоначальником семитских народов. 

Сын Сима, Арфаксад, родился у него через два года после Потопа, когда Симу было 100 лет (Быт. 11:10). Сим прожил 500 лет после рождения Арфаксада и умер в возрасте 600 лет (Быт. 11:11). Таким образом, Сим жил во времена Авраама.

        В Аггаде, благословение Ноем Сима интерпретируется как благословение Израиля. Данный отрывок предвещает подчинение хананеев евреям и отождествляет Сима с будущим народом Израиля. Проклятие Ноем Ханаана использовалось для оправдания завоевания Израилем земли Ханаанской. Сим получил в наследство Землю Израиля. В Талмуде его называли самым мудрым из братьев (Санхедрин, 69b). Именно он взял на себя инициативу прикрыть наготу своего отца. Сим отождествлялся с Мелхиседеком, царем Салима, коий служил там первосвященником. Однако он был лишен священства, потому что благословил Авраама раньше Бога, отчего священство было отдано потомству Авраама .

      В Книге Юбилеев упоминается имя жены Сима — Седукательбаб [что, вероятнее, есть название града Sadok-a-Tel-Babu, или  צדקת לבב, возможно  Ṣaḏeqeṯ-lābāb, т.е. «Праведница Сердца»], но в Книге Яшера (Праведного) уточняется: «Тогда Ной взял три дочери Елиакима сына Мафусала, в жены для его сыновей, как Господь повелел Ною» (5:35). Однако Армянский историк Мхитар Айриванкский упоминает жену Сима Дизакзипат. 

По Библии у Сима имелось пять (по переводу 70 толковников Книги Бытия — шесть) сыновей: Элам, Арфоксад, Луд, Ашур, Арам и Кайнан.

Ирина Барвенко: О романе Чингиза Айтматова «Плаха»

Есть книги, которые читаешь, а есть книги, которые проживаешь. Для меня роман Чингиза Айтматова «Плаха» оказался именно таким. Я прослушала его во второй раз и поняла, насколько иначе он воспринимается с возрастом и жизненным опытом.

С первых страниц меня поразило необычное повествование. Айтматов начинает роман словно глазами волчицы Акбары. Сначала кажется, что это просто рассказ о природе, но постепенно понимаешь, что это один из главных смыслов книги. Волки живут по законам природы: они защищают своих детенышей, добывают пищу, борются за жизнь. И каждый раз именно человек разрушает их мир, уничтожая волчат, лишая их дома и права на существование.

Именно поэтому в романе рядом существуют две истории — людей и волков. И после прочтения в воздухе остается вопрос, на который каждый читатель отвечает сам: кто в этой книге оказался человечнее? Волки убивают только тогда, когда этого требует жизнь. Они не знают жестокости ради удовольствия, не унижают и не предают. Человек же способен разрушать не только природу, но и души других людей. И этот вопрос Айтматов оставляет открытым, заставляя каждого задуматься о собственной человечности.

Не меньше меня поразил образ Авдия. Во время чтения мне несколько раз хотелось буквально остановить его. Казалось, что сама судьба дает ему шанс начать другую жизнь. Его спасают, потом появляется Инга, которая становится для него надеждой на любовь и простое человеческое счастье. Мне хотелось сказать ему: «Остановись. Побереги себя». Но постепенно я поняла, что он просто не мог поступить иначе.

Андрій Поцелуйко: Цуг ніколи не стане другою Кремнієвою долиною: про межі історичних аналогій

  У світі давно стало традицією називати успішні технологічні кластери «новими Кремнієвими долинами». Так говорять про Цуг у Швейцарії, Шеньчжень у Китаї, Бангалор в Індії, Тель-Авів в Ізраїлі, Кембридж у Великій Британії чи Софія-Антіполіс у Франції. Такі порівняння звучать ефектно, але вони є насамперед журналістською та маркетинговою метафорою. Насправді жоден із цих центрів не є повноцінним аналогом американської Кремнієвої долини. Причина полягає не у відсутності талановитих інженерів чи сучасної інфраструктури, а в тому, що Кремнієва долина стала продуктом унікального історичного збігу обставин, повторити який практично неможливо.

Історія знає явища, які виникають завдяки поєднанню десятків чинників, що взаємно підсилюють один одного. Якщо прибрати хоча б кілька з них, система вже не досягає тієї самої величини. Саме такою є Кремнієва долина. Вона не була створена за державним планом і не стала результатом одного вдалого рішення. Її формування тривало десятиліттями і було наслідком виняткового поєднання науки, економіки, військової політики, культури підприємництва та демографії.

Одним із фундаментів стала концентрація провідних університетів. Стенфордський університет ще в середині ХХ століття зробив ставку на співпрацю науки з приватним бізнесом. Його випускники не просто отримували дипломи — вони створювали компанії, залучали інвестиції й залишалися працювати в регіоні. Поруч розташовувався Каліфорнійський університет у Берклі, а трохи далі — десятки інших наукових центрів світового рівня. Вони постійно генерували нові ідеї та забезпечували безперервний приплив висококваліфікованих кадрів.

Андрій Поцелуйко: Петровська модернізація як спільний військово-державний проєкт: роль Голландії у становленні Російської імперії

 Реформи Петра І традиційно описують як приклад успішної європеїзації Московської держави. Проте їх можна розглядати й під іншим кутом — як результат взаємовигідної співпраці Петра І та голландських політичних, торговельних і технічних еліт. У такій інтерпретації модернізація постає не просто як запозичення окремих технологій чи військових знань, а як масштабний військово-державний проєкт, покликаний створити на сході Європи нову силу, здатну змінити баланс сил у Балтійському регіоні. 

Наприкінці XVII століття Голландська республіка була найрозвиненішою торговельною державою Європи. Її могутність спиралася не лише на комерцію, а й на ефективні державні інститути, сучасний військовий флот, фінансову систему та розвинену промисловість. Саме тому голландський досвід становив особливий інтерес для Петра І, який усвідомлював, що відстала Московія не зможе конкурувати із західними державами, поки не змінить сам принцип організації державної влади.

Водночас інтерес був взаємним. Шведська імперія контролювала значну частину узбережжя Балтійського моря, що обмежувало свободу торгівлі та вплив інших морських держав. Послаблення шведської гегемонії відкривало нові можливості для міжнародної торгівлі. Саме тому поява модернізованої Московської держави відповідала інтересам багатьох європейських торговельних кіл, хоча це не означає існування єдиного централізованого плану зі створення Російської імперії.

Андрій Поцелуйко: Єдиний містичний досвід і множинність релігій: японський погляд на діалог буддизму та християнства

 Чи можуть буддизм і християнство, попри всі свої догматичні відмінності, говорити про один і той самий духовний досвід? Це питання стало одним із центральних для низки японських філософів і релігієзнавців XX століття, особливо представників Кіотської школи та мислителів, які прагнули поєднати східну духовну традицію із західною філософією. На відміну від класичного порівняльного релігієзнавства, яке зазвичай зіставляє доктрини, священні тексти чи історичний розвиток релігій, вони звернули увагу на значно глибший рівень — структуру самого містичного досвіду.

Основою їхнього підходу стала думка, що будь-яка релігія має два виміри. Перший — зовнішній: богословські системи, догмати, ритуали, моральні приписи та інституції. Другий — внутрішній: безпосередній духовний досвід людини, який часто виходить за межі звичайної мови та логічного мислення. Саме цей другий вимір, на думку багатьох японських мислителів, дозволяє вести справжній діалог між різними релігіями.

Одним із перших, хто сформулював таку позицію, був Кітаро Нісіда — засновник Кіотської школи. Центральним поняттям його філософії став «чистий досвід» — безпосереднє переживання реальності ще до того, як свідомість починає ділити світ на суб'єкта й об'єкта, людину й Бога, дух і матерію. Для Нісіди цей первинний досвід є універсальною основою людського існування. Лише після нього починається інтерпретація, яка залежить від культури, мови та історичної традиції. Іншими словами, різні релігії можуть використовувати різні символи, але звертатися до одного й того самого фундаментального виміру людського буття.

Круглый стол "Ранняя история славян: археология и лингвистика" (ИА РАН, ИСл РАН)

 Круглый стол "Ранняя история славян: археология и лингвистика" (ИА РАН, ИСл РАН)

10 июня 2025 г. на совместном заседании Отдела типологии и сравнительного языкознания Института славяноведения РАН и Отдела археологии эпохи Великого переселения народов и раннего Средневековья Института археологии РАН состоялся круглый стол по проблемам этногенеза и ранней истории славян.

6:07. Игорь Олегович Гавритухин (ИА РАН). О сотрудничестве археологов и лингвистов в исследовании ранней истории славян.

1:03:25. Николай Владимирович Лопатин (ИА РАН). О происхождении славян Северо-Запада Руси. 

2:02:00. Игорь Олегович Гавритухин (ИА РАН). О расселении славян в Среднем Подунавье: к вопросу о носителях «паннонского» славянского языка.

3:41:25. Алексей Сергеевич Касьян (ИСл РАН). Заимствования из темематического субстрата в праславянский, скифы-пахари и был ли неправ акад. Рыбаков

Забуті тюркські племена: ким були огури, оногури, утигури та кутригури?

 Коли люди згадують про великі кочові цивілізації, що сформували історію Євразії, на думку спадають скіфи та\чи саки і\або сармати, гуни, тюрки, монголи та османи. 

Їхні імперії простягалися через цілі континенти, перемагали могутні королівства і залишали по собі пам’ятники, династії та письмові джерела, що збереглися до наших днів.

Проте в періоді між падінням Гунської імперії у п’ятому столітті та піднесенням Хазарського каганату у сьомому - лежить ще одна визначна сторінка історії, про яку говорять рідко.

Це історія огурів, яких ми сьогодні знаємо яко бул та\чи бол-гарів, творців кириличної абетки, яку "нє щядя живота" захищають багато українців вважаючи чимсь своїм.

Майже чотириста років огурські племена домінували у величезних степах від Волги до Дунаю. 

Вони воювали з римськими імператорами, здійснювали набіги на Константинополь, вели переговори з гьоктюрками, билися з аварами, правили могутніми царствами на північ від Чорного моря і, зрештою, заклали фундамент середньовічної Болгарії. 

Їхні міграції назавжди змінили етнічний, політичний та мовний ландшафт Східної Європи і хоча їхні племінні назви зрештою зникли з історії, їхні нащадки живуть і сьогодні, а спадщина - розділяє українців із європейцями єднаючи при цьому із руссскімі.

Щоби зрозуміти огурів, спочатку слід зрозуміти саму Євразійську степову зону.

Андрій Поцелуйко: Кроманоїди

У першій половині XX століття, особливо в німецькій антропологічній школі (наприклад, у працях Ганса Гюнтера, Еґона фон Айкштедта та інших), використовувалися такі типологічні назви, як:

    кроманоїди (Cro-Magnoids);

    фаліди (Fälids);

    брюнни (Brünn);

    борребю (Borreby);

    дальофаліди (Dalofaelid) тощо.

Ці типи виділяли за морфологією: формою черепа, шириною обличчя, розвитком надбрівних дуг, масивністю кісток, зростом тощо.

Чому їх назвали кроманоїдами?

Тому що ці антропологи помітили, що деякі сучасні європейці мають комплекс ознак, подібний до скелетів верхнього палеоліту, зокрема людей із печери Кро-Маньйон.

Наприклад:

Андрій Поцелуйкo: Карл Густав Юнг і Станіслав Гроф як інтелектуальні попередники руху New Age

Рух New Age, що набув широкої популярності у 1960–1980-х роках, не виник на порожньому місці. Його світогляд сформувався під впливом багатьох інтелектуальних традицій: західного езотеризму, теософії, східних релігій, гуманістичної психології, екологічного руху, контркультури та новітніх пошуків у галузі дослідження свідомості. Проте серед численних мислителів ХХ століття особливе місце займають дві постаті — Карл Густав Юнг і Станіслав Гроф. Вони не були творцями New Age і не прагнули створити нову духовну течію, однак їхні праці стали одним із найважливіших інтелектуальних фундаментів цього руху.

Парадокс полягає в тому, що і Юнг, і Гроф насамперед вважали себе дослідниками людської психіки. Вони працювали в рамках психології та психіатрії, хоча й значно розширили межі цих дисциплін. Водночас багато їхніх концепцій були переосмислені прихильниками New Age, які надали їм уже не психологічного, а метафізичного змісту.

Карл Густав Юнг починав як психіатр і один із найближчих співробітників Зиґмунда Фройда. Проте згодом він дедалі більше відходив від класичного психоаналізу. Якщо Фройд пояснював більшість психічних процесів сексуальними та біологічними чинниками, то Юнг звернув увагу на універсальну символіку людської культури. Він вивчав міфи, казки, релігії, алхімію, гностицизм, середньовічну містику, а також духовні традиції Індії, Китаю й Тибету. Саме цей широкий культурний горизонт зробив його праці надзвичайно привабливими для тих, хто шукав нові форми духовності.