Двоє філософів можуть бути визнані видатними, навіть якщо один із них не просто різко критикував іншого, а повністю заперечував його творчість.
Так, Артур Шопенгауер, сучасник Гегеля, висував проти нього надзвичайно гострі звинувачення: прямо називав Гегеля шарлатаном, його філософію — нісенітницею, а гегелівський метод описував як подання цієї нісенітниці навмисно туманною, псевдонауковою мовою, покликаною заплутати слухача й змусити його думати, що він сам винен у власному нерозумінні:
«Воістину незбагненним є терпіння публіки, яка рік у рік читає бурмотіння банальних філософів-ремісників, попри нестерпну нудьгу, що густим туманом огортає їхні тексти, — читає, читає, а думки так і немає: писака, якому самому ніколи не було дано нічого ясного й визначеного, нагромаджує слово на слово, фразу на фразу й однак не говорить нічого, бо йому нічого сказати, він нічого не знає й нічого не мислить. Проте він хоче говорити й тому добирає слова не для того, щоб якнайкраще висловити свої думки та висновки, а щоб якнайспритніше приховати їхню відсутність. Такі твори, однак, друкують, купують і читають, — і так триває вже цілих пів століття, причому читачі навіть не помічають, що вони, як кажуть іспанською, papan viento, тобто ковтають порожнє повітря.
Заради справедливості, однак, мушу згадати, що для підтримання в русі цього млина часто застосовують ще одну дуже своєрідну хитрість, винахід якої слід приписати панам Фіхте й Шеллінгу. Я маю на увазі хитрий прийом — писати темно, тобто незрозуміло: вся суть полягає саме в тому, щоб подавати нісенітницю так, аби читач думав, ніби це його вина, якщо він її не розуміє; тим часом писака чудово знає, що причина в ньому самому, бо йому просто нічого повідомити такого, що було б справді зрозумілим, тобто ясно продуманим. Без цієї хитрості панове Фіхте й Шеллінг не змогли б поставити на ноги свою фальшиву славу. Але, як відомо, ніхто не користувався цією хитрістю з такою зухвалістю й у такій мірі, як Гегель.»
Водночас і Гегель, і Шопенгауер сьогодні розглядаються як одні з найвпливовіших філософів XIX століття, хоча їхні погляди на природу філософії, метод мислення та завдання філософа були повністю протилежними. Критика Шопенгауера відображає не лише особисту полеміку, а й глибоку розбіжність між двома філософськими традиціями.
Шопенгауер пояснював професійний успіх Гегеля як університетського викладача його прихильним ставленням до влади, популярність Гегеля серед колег - взаємовигідною академічною підтримкою, а сам феномен Гегеля відкрито оцінював як «ганьбу німецької філософії».
Тож нищівна критика одного видатного філософа іншим не означає, що один із них автоматично «спростований» або втрачений для історії думки. У філософії часто саме такі конфлікти між системами стають частиною її розвитку.
Комментариев нет:
Отправить комментарий