Сама постать Гуменної — це дивовижний парадокс. Вона належала до літературної організації «Плуг» (звідси й іронічна двозначність назви роману), але ніколи не була «своєю» для системи. Її цькували за «попутництво», за небажання писати за трафаретом, за дивну фіксацію на археології та трипільській культурі. Радянська людина мала дивитися вперед — у світле комуністичне завтра, де замість трактора свистітиме космічна ракета. Гуменна ж дивилася під ноги — у землю, в чорнозем, шукаючи там кістки мамонтів і скіфське золото.
«Золотий плуг» — це спроба написати український аналог епопеї Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу», але з однією суттєвою поправкою: замість паризьких салонів і шелесту суконь герцогині Германтської перед нами постають задушливі кімнати київських комуналок, гуртожитки, де пахне дешевим тютюном і супом із вобли, та засідання літгуртків, де кожен другий учасник — агентурний інформатор ГПУ.
Головний герой роману — Микола Мадій, студент останнього курсу Київського університету. Гуменна починає роман із блискучого, майже набоковського ходу: Микола готує дипломну роботу про скіфів і раптом у Геродотовій «Історії» натрапляє на свого тезку — скіфського ватага Мадія, сина Прототія, який у VII ст. до н. е. ходив походами на Мідію та облягав Ніневію. Ця випадкова ономастична паралель стає для юнака фатальною. Микола Мадій, радянський студент, що змушений складати іспити з марксизму-ленінізму, раптом відчуває себе спадкоємцем степових царів. Його дипломна робота — це не просто академічний текст, це спроба прорубати вікно у метафізичну свободу. «Він, отака собі точечка в золотому океані, хоче обняти думкою вісімсотлітній скитський період у цих степах... Чиста, гарна європейська раса…» — так розмірковує герой, повністю ігноруючи реальність.
А реальність за вікном університету влаштована інакше. Радянська влада, яка на словах проголосила «коренізацію» та підтримку національних культур, насправді створювала гігантський антропологічний заповідник. Українцям дозволялося бути етнографічною декорацією: співати в хорі, носити вишиванки, писати вірші про трактори. Але боронь боже зазирнути в історію глибше, ніж дозволяв короткий курс ВКП(б). Скіфи? Скіфи — це небезпечно. Бо якщо у вас є скіфи, отже, у вас є автохтонна історія, яка старша за Московське царство на дві тисячі років. І дипломна робота Миколи миттєво маркується системою як «буржуазний націоналізм».
Другий найважливіший полюс роману — Гаїна Сай, молода письменниця, в якій без зусиль вгадуються автобіографічні риси самої Гуменної. Гаїна страждає на найстрашнішу хворобу радянського митця — вона має індивідуальність.
У світі, де література перетворюється на цех із виробництва ідеологічних болтів, Гаїна Сай не вміє «вдавати те, що вони хочуть». Вона хоче писати про живих людей, про їхній внутрішній розкол, про красу прадавнього світу. Гуменна з мазохістичною точністю описує психологію творчого самогубства в умовах тоталітаризму. Це не розстріл у підвалі (до цього справа дійде трохи пізніше), це повільне, повсякденне задушення. Це коли твої тексти не приймають до друку, коли на засіданнях «Плугу» чи «Гарту» колеги-письменники, ховаючи очі, кажуть про «недостатню класову чіткість».
Гуменна показує, що радянська культура будувалася не на ідеях, а на ритуалах. Неважливо, що ти думаєш, важливо, чи вмієш ти вчасно виголосити правильне заклинання. Гаїна Сай цього не вміє. Її «нежиттьовість», її нездатність вписатися в систему соціального замовлення перетворюють її життя на тривале вмирання. Вона виявляється чужою серед своїх.
Головна метафора роману, винесена в заголовок — це, звісно, золотий плуг із відомої геродотівської легенди про походження скіфів. За переказами, на скіфську землю з неба впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша. Хто зміг ними володіти — той і став першим царем. Але Гуменна здійснює геніальну деконструкцію цього міфу, накладаючи його на радянську емблематику. Адже «серп і молот» — це теж сакральні інструменти, що нібито впали з марксистського неба для нового пролетаріату. Спілка селянських письменників «Плуг», яка мала б символізувати обробіток культурного поля, на ділі виявляється залізним радянським плугом, який оре по живих людях, ламаючи їхні долі, стираючи індивідуальну пам’ять.
Микола Мадій шукає золотий плуг археологічний — як символ цивілізаційної зрілості своєї землі. А знаходить залізне ярмо колективізації та терору. Його трагедія — це трагедія всього покоління «Розстріляного відродження». Вони щиро вірили, що можна поєднати революційний авангард із національною традицією. Вони думали, що будують нову Гіперборею, а будували барак.
З погляду поетики роман «Золотий плуг» влаштований як складний контрапункт. Літературознавці часто відзначають його «нативістський» та «історіософський» характер. Гуменна працює на межі раціонального психологічного роману та містичного одкровення.
Київ у романі постає не просто географічною точкою, а сакральним простором, де пласти часу просвічують один крізь інший. Під шаром радянського побуту — під цими нескінченними анкетами, чистками апарату, зборами профспілок — вирує прадавня енергія землі. Герої Гуменної постійно перебувають у стані марення цим минулим. Микола Мадій, дивлячись на залізничні колії чи на колоски пшениці, бачить степову кінноту й чує свист скіфських стріл.
Цей ескапізм — не слабкість, це єдина доступна форма внутрішньої еміграції. Коли у тебе відбирають теперішнє і майбутнє, єдине, що тобі залишається — це привласнити собі минуле. Микола привласнює собі скіфів, Гаїна Сай — трипільську кераміку. Але радянська влада, як ревнивий деміург, не терпить конкуренції навіть у сфері мертвих. Мертві теж повинні служити справі партії.
Чому цей роман такий важливий сьогодні? Тому що Докія Гуменна зробила те, чого не могли зробити автори, які залишилися в СРСР. Вона розірвала коло радянської текстової залежності. Письменники в Радянській Україні, навіть під час «відлиги», змушені були писати з оглядкою на цензуру, підбираючи евфемізми та пом’якшуючи кути. Гуменна в Нью-Йорку була абсолютно вільною.
Її «Золотий плуг» — це реквієм. Це роман-пам’ятник усім тим студентам, аспірантам, молодим поетам і критикам, які зникли в безвісті в першій половині 1930-х рр. Микола Мадій та Гаїна Сай — це збірні образи української інтелігенції, яку було принесено в жертву молоху імперської модернізації.
Гуменна не плекає ілюзій. Вона показує, що тоталітарна система нищить не тому, що її жертви є реальними ворогами, а тому, що сама присутність вільної, мислячої людини є загрозою для механістичного ладу. Роман завершується тріумфом пустки, але сама поява цієї книги через тридцять років після описуваних подій доводить: золото геродотівського плуга не іржавіє навіть у радянській землі
Комментариев нет:
Отправить комментарий