Андрій Сошніков: Репліки щодо аудиту історії

  Коли ми з вами відкриваємо поважних класиків ХІХ чи ХХ ст., ми потрапляємо в полон до їхньої власної мовної обгортки. Тоді, в епоху романтизму, було прийнято думати, що історія — це коли люди збираються разом під впливом «національного духу», «патріотизму» або великих метафізичних ідей. 

Але якщо ми заберемо цей красивий романтичний камуфляж, що залишиться на дні? На дні залишаться дуже прості, крижані й прозаїчні речі: їжа, залізо, весло і гроші. Люди у IX ст. хотіли їсти, хотіли безпеки й хотіли контролювати потоки товарів. У них просто не було слів «генеральний директор», «логістика» чи «аудит», але самі механізми їхніх дій були абсолютно ідентичними до сучасного великого бізнесу. Ми використовуємо цю мову не для того, щоб «погратися в менеджерів», а для того, щоб хірургічно точно зняти сльозливий літописний пафос і показати голі, робочі шестерні історичного процесу.

А щодо ваших чудових запитань, які застрягли між концепціями класиків — то це ж сама суть нашого розслідування! Давайте я вам тихо й спокійно, суто по справі, відповім на кожне з них, без жодних кабінетних загадок:

Про історичного Рюрика. Ви абсолютно точно намацали слабке місце шкільних підручників. Ніякого «Рюрика — батька Ігоря», який мирно сидів у Новгороді й заснував державу з нічого, в реальності не існувало. Це фантомний бренд, вигаданий київськими ченцями за замовленням Ярослава Мудрого, щоб склеїти докупи розрізнені території. Реальна людина за цим стоїть — це Рорік Ютландський, каролінзький військовий підрядник, який тримав митницю в Дорстаді, а потім переніс свій західний інженерний софт у Ладогу.

Андрій Сошніков: Стартап на Східному Шляху: Кризовий менеджмент Віщого Олега, ліквідація мікромонополій та фіскальна кодифікація «Аустрвегу»

Аналіз початкового етапу формування Руської держави у межах традиційного літописного наративу спирається на наївні казки «Повісті врем’яних літ» про шляхетне «покликання варягів» у Новгород та раптове заснування Києва братами-полянами. 

Проте тверезий аудит історико-археологічного матеріалу та незалежних європейських анналів повністю дезавуює цю беллетристику, оголюючи прозову макроекономічну реальність. 

У ІХ–Х ст. скандинавські контингенти здобичників-варягів, відомі як русь, не будували держав «із нічого». Вони діяли як жорсткі, високоефективні оператори воєнного бізнесу та кризис-менеджери, які «накладали лапу» на вже існуючі, але інституційно ослаблені прикордонні ринки й сировинні зони.

Фінальна фаза інсталяції цього північного софту пов’язана з фігурою конунга Олега, чия реальна геополітична траєкторія повністю спростовує лінійну хронологію офіційного міфу, виводячи нас на унікальні дані незалежного зовнішнього аудиту — Кембриджського документа. Олег постає не мирним регентом, а лідером радикального крила балтійських варягів (Helgi — від готського hailags, святий/священний), який розпочав трансконтинентальне корпоративне поглинання торгових шляхів.

Саме поняття «Віщий Олег» у Повісті врем’яних літ є результатом лінгвістичного непорозуміння християнських агіографів ХІІ ст. Як доводить Кембриджський анонім (документ хазарського походження на івриті), слово х-л-гу (Helgi) було не особистим іменем, а найвищим внутрішнім варязьким титулом — «священний / святий». У своєму внутрішньому північному середовищі оператори русі титулували себе ольгами, а для зовнішніх транзакцій з арабами використовували конвертований титул кагана. Нестор-агіограф, не маючи права надати язичнику християнський епітет святості, просто переклав титул ольг/хельгі через жрецький еквівалент «віщий», а щоб виправдати це прізвище, вигадав казку про отруєне вино та смерть від черепа коня, яка повністю копіює скандинавську сагу про Орвара-Одда, що наочно доводить белетристичний характер літопису.

Головним інфраструктурним дефіцитом, з яким зіткнувся варязький менеджмент Олега наприкінці ІХ ст., була критична сегментація та логістичний параліч річкових артерій. Східна Європа була роздроблена на автономні преддержавні зони, які скандинавський мовний софт називав «гардами», тобто територіями «полюддя» — замкнених округів, з яких конкретний варварський володар примусово вилучав сировинну ренту.

Андрій Поцелуйко: Мітра і Варуна в дзеркалі шаманізму: дві моделі влади над надприродним

У багатьох традиціях Сибіру, Центральної Азії та Монголії існує розрізнення між «білими» і «чорними» шаманами. Попри значні відмінності між окремими народами, ця опозиція повторюється настільки часто, що її можна розглядати не лише як етнографічний факт, а як прояв глибшої структури людського релігійного мислення. Одні шамани взаємодіють із духами через жертви, молитви, взаємність і союз; інші вступають із ними в боротьбу, примушують, підкорюють або навіть викрадають у них силу. 

Ця подвійність дивовижно нагадує одну з найглибших індоєвропейських опозицій, описаних Жоржем Дюмезілем, — пару ведичних богів Мітри і Варуни. Якщо придивитися уважніше, то стає помітно, що перед нами можуть бути не просто схожі релігійні мотиви, а дві універсальні моделі ставлення людини до надприродного: шлях договору і шлях примусу, шлях гармонії і шлях влади.

Дюмезіль показав, що суверенність у найдавніших індоєвропейських суспільствах не була однорідною. Вона складалася з двох взаємодоповнювальних аспектів. Перший уособлював Мітра — бог договору, вірності, обітниці, взаємного визнання. Його влада діяла через слово, закон, ритуал і соціальну довіру. Другий уособлював Варуна — володар космічної глибини, нічної таємниці, магічної могутності й страху. Варуна не лише підтримував порядок; він міг зв’язувати, карати, накладати пута, порушувати звичайні межі людського світу. Його сила була не юридичною, а сакрально-магічною.

Саме ця подвійність особливо промовисто відлунює в шаманських уявленнях. Білий шаман у багатьох традиціях працює з небесними або доброзичливими духами. Він лікує, благословляє, забезпечує плодючість, добробут громади, відновлює порушену рівновагу. Його ритуал — це форма взаємності. Духам приносять дари, їх закликають, переконують, просять про допомогу. Сила шамана полягає не стільки в тому, що він сильніший за духів, скільки в тому, що він знає правильний порядок стосунків із ними. Він є посередником між людьми і надприродним світом.

Чорний шаман, навпаки, часто постає як той, хто входить у небезпечні сфери буття. Він взаємодіє з підземними, хтонічними або ворожими істотами, може викликати хвороби, боротися з демонами, переслідувати душі або повертати викрадену душу через поєдинок із духами. У деяких сибірських традиціях шаман буквально примушує духів служити собі, погрожує їм, зв’язує їх або відбирає їхню силу. Надприродне тут не є партнером — воно є силою, яку необхідно опанувати. Сам шаман стає постаттю, що балансує на межі між людським світом і хаосом.

Андрій Поцелуйко: Від етносу до глобальної цивілізації: три революції і майбутнє культури

Історію людства можна розглядати як послідовність великих соціокультурних революцій, кожна з яких створювала новий тип людської спільноти. 

Неолітична революція породила етноси, промислова революція — модерні нації, а сучасна глобалізація може привести до виникнення глобальної урбаністичної цивілізації. При цьому попередні форми не зникають миттєво, а поступово змінюють свої функції.

Неолітична революція означала перехід від мисливства і збиральництва до землеробства та осілого життя. Саме осілі громади створили умови для тривалого співіснування людей на одній території, формування локальних традицій, мов, звичаїв і колективної пам'яті. Так виникла аграрна етнічна культура. Етнос став природною формою організації людського життя, а село - його головним середовищем.

Протягом тисячоліть етнічна культура була майже самодостатньою. Вона охоплювала господарство, мову, релігію, мораль, мистецтво й повсякденне життя. Межі культури значною мірою збігалися з межами території, на якій проживала спільнота.

Наступний великий перелом принесла промислова революція. Урбанізація, фабричне виробництво, масова освіта, друкарство й розвиток державних інститутів створили новий тип суспільства. На місце локальних етнічних культур прийшла модерна нація. Національна культура стала синтезом народної традиції та академічної культури, створеної університетами, літературою, професійним мистецтвом і державною системою освіти. Саме в індустріальну епоху виникла потреба у стандартизованій літературній мові, єдиній історичній пам'яті та спільній політичній ідентичності.

Сьогодні людство переживає ще одну глибоку трансформацію. Глобалізація, цифрові технології, міжнародна мобільність і концентрація населення у мегаполісах формують новий тип соціального простору. Великі міста дедалі менше нагадують традиційні національні столиці й дедалі більше стають вузлами єдиної світової мережі.

Андрій Сошніков: Історичний аудит новгородської ліцензії від Словена до Рюрика

 Офіційний академічний канон, викуваний у кабінетах Нового часу та законсервований радянським планово-ідеологічним апаратом, пропонує масовому споживачу надзвичайно затишну, але історично безглузду картину початку Середньовіччя у Східній Європі. Століттями кабінетна професура б’ється у безплідній полеміці між двома симулякрами: «норманістами», які бачать у Рюрикові шведського культуртрегера-цивілізатора, та «антинорманістами», які намагаються натягнути на нього пухкі слов’янські кафтани бодричів чи ободритів. Обидві школи безпорадно споживають очищений ідеологічний знак, повністю відрізаний від реального матеріального та інфраструктурного контексту епохи. Правда, зачищена крізь зуби літописної цензури, оголюється лише при першому же прагматичному корпоративному аудиті. 

Уся лінійна конструкція «Повісті минулих літ», що виводить історію Русі з чистого аркуша 862 р., є грандіозною текстологічною фальсифікацією, проведеною київськими переписувачами ХІ ст. за особистим замовленням і під безпосереднім фінансовим кураторством Ярослава Мудрого. Перед новою християнською адміністрацією Києва стояло ультимативне завдання: вибудувати міф про монолітну, вертикальну і релігійно легітимну «варязьку династію Рюриковичів». 

Цей медійний щит був необхідний для того, щоб назавжди стерти з історичної пам’яті реальну, глибоко вкорінену германомовну готську династію Аскольдовичів у Подніпров’ї. Щоб приховати масштаб фігури самого київського правителя Аскольда та його прямих нащадків, літописці провели спецоперацію з генеалогічної зачистки. На зміну пасіонарним лицарям Вогню та залізо-правовому каркасу Ансів мав прийти штучно сконструйований образ єдиного північного засновника, під чию вивіску заднім числом списали всі операційні активи території.

Оголення первісної геополітичної карти континенту вимагає повної ліквідації казки про стихійний «шлях із варягів у греки» та деконсервації Готської трансконтинентальної осі з Києвом у центрі та двома симетричними Новгородами. 

Назва «Новгород» у межах прагматичного аудиту Черняхівських лож сходить не до слов'янського словосполучення, а бездоганно реконструюється через готський воєнно-інженерний термін Naura-gards / New-gards, де корінь naura- означає «вузький прохід, волок, стратегічне гирло річки чи безпечну гавань», а gard / gards «закрите капітальне укріплення, фортеця-сейф». Таким чином, «Новгород» — це інфраструктурний ранг капітального терміналу-офшору, збудованого консорціумом Амалів для контролю країв торгового плеча географії.

Александр Волынский: Судьба монголоидной мутации EDAR 370A

Мутация EDAR 370A — это специфический аллель, возникший в Восточной Азии около 30–35 тысяч лет назад и оказавший колоссальное влияние на формирование классического монголоидного фенотипа. Она затрагивает ген рецептора эктодисплазина А, регулирующего развитие тканей наружного слоя эмбриона. Главные физические эффекты EDAR 370A: толстые и прямые волосы, лопатообразные резцы, высокая плотность потовых желез, а также изменения структуры молочных желез.

Эта мутация подверглась мощному положительному отбору. Первоначально считалось, что ключевым фактором было усиленное потоотделение, полезное в влажном климате древнего Китая. Однако современные исследования показывают, что решающую роль сыграла арктическая адаптация через грудное молоко: в условиях крайнего дефицита витамина D у младенцев мутация улучшала его передачу от матери, предотвращая рахит и повышая выживаемость популяции в Берингии во время Последнего ледникового максимума около 20 тыс. лет назад.

EDAR 370A возникла в северной ветви древних восточноазиатов — ANEA (Ancient Northern East Asians), населявших бассейн Амура и северные районы Китая. Южные восточноазиаты в палеолите были отделены от них генетическим барьером и получили этот аллель значительно позже, уже в неолите, вместе с распространением земледелия.

Субстрат древних северных евразийцев (ANE) изначально не имел мутации EDAR 370A. Однако около 25 тыс. лет назад носители ANE, продвинувшиеся к Берингову мосту, смешались с восточноазиатами ANEA, у которых мутация уже существовала. В условиях сурового климата Берингии EDAR 370A попала под экстремальный отбор и закрепилась у будущих индейцев практически на 100%. Так возник уникальный фенотип коренных американцев: монголоидная основа, усиленная массивным европеоидным субстратом ANE (до 40% генома), что объясняет их более высокий нос, иной разрез глаз и особенности лицевых костей.

Палеогенетические данные также показывают, что ранние восточноазиаты были гораздо более разнообразны. Например, предки культуры Дзёмон и айнов отделились от общего ствола до появления EDAR 370A, поэтому сохранили древние черты — волнистые волосы, выраженный рельеф лица, сильный рост бороды. Мутация начала активно распространяться лишь около 19 тыс. лет назад и окончательно закрепилась на материке после 14 тыс. лет назад.

Современная Азия представляет собой сложную мозаику древних субстратов:

Олексій Дудченко: Палеогеноміка європейських мисливців-збирачів від верхнього палеоліту до неоліту

 Понад 35 тисяч років тому Європу населяли спільноти мисливців-збирачів, чия генетична карта кардинально змінювалася під впливом суворих зледенінь та масштабних міграцій. Промишляючи полюванням та збиральництвом, вони перечекали вкрай скрутні часи, зокрема й максимум останнього зледеніння (19–26,5 тисячі років тому). За знайденими артефактами археологи виокремлюють низку самобутніх культур, які виникали в цей період у різних куточках Європи. Однак через брак людських решток тієї доби міграції та взаємодія окремих груп наших предків тривалий час залишалися оповитими таємницею. Масштабний аналіз 356 стародавніх геномів у журналі Nature  розкриває генетичну історію того, як наші пращури пережили Останній льодовиковий максимум і хто з них залишив слід у сучасному генофонді [Posth, C., Yu, H., Ghalichi, A. et al. Palaeogenomics of Upper Palaeolithic to Neolithic European hunter-gatherers. Nature 615, 117–126 (2023). https://doi.org/10.1038/s41586-023-05726-0].

До настання найсуворішої фази зледеніння більшу частину Європи охоплювала граветська археологічна культура. Вчені виявили, що популяції граветської культури з різних куточків континенту, які мешкали 24–32 тисячі років тому, не мали між собою близького генетичного зв'язку. Це вражаюче відкриття, адже археологічні культури зазвичай ідентифікують за матеріальними артефактами, і з огляду на них культурна спільність здавалася беззаперечною. Однак, навіть якщо певне соціокультурне братерство й існувало, аналіз ДНК досліджених людських решток його не підтверджує. ​Одним із найвиразніших маркерів граветської культури є знахідки палеолітичних Венер. Виходить, що різні групи європейських мисливців-збирачів майстрували напрочуд подібне знаряддя й творили схоже мистецтво, залишаючись при цьому генетично чужими одна одній. Однотипність жіночих статуеток, виявлених від Франції до Сибіру, тривалий час вважалася доказом генетичної спорідненості їхніх творців. Дослідження вчених довели факт існування міжпопуляційного культурного трансферу без генетичного змішування: обмін ідеями, сакральними символами та технологіями обробки кістки й каменю відбувався між племенами, які не вступали між собою в шлюбні зв'язки та мали різне генетичне походження.

Науковці стверджують, що людські спільноти Західної та Південно-Західної Європи (сучасні Франція й Іберія) кардинально відрізнялися від тогочасного населення Центральної та Південної Європи (нинішні Чехія та Італія).

Александр Рычков: Славяне в Греции

В рамках разговора про славян на Балканах стоит упомянуть и те народы и племена, которые исчезли со страниц истории ещё в Средневековье. Точнее про те из них, которые прошли дальше всех на юг, заполонили Македонию, Аттику и даже Пелопоннес, став на столетия головной болью для Византии. 

Первые заметные "ручейки" славянского переселения потекли на Балканы ещё в VI веке, когда по имперским землям прогулялась Юстинианова чума, примерно уполовинив местное население. Поначалу, вероятно, в Константинополе даже радовались: вот новые подданные взамен погибших от морового поветрия, будет кому землю пахать и налоги платить.

Понятное дело, сами славяне никакому императору и тем более его чиновникам ни податей, ни дани платить не желали. Зато регулярно безобразничали, устраивая набеги и грабежи, пиратствовали на море если везло - захватывали города, а если не могли оные захватить, но получалось осадить - сами требовали выкуп.

В 582 году славяне разграбили Афины, спустя 3 года захватили Коринф и начали продвижение на Пелопоннес. Хорошо укреплённым ещё во времена античности городам на побережье, как правило, получалось устоять. А вот внутренние районы полуострова подверглись тотальной деэллинизации. По некоторым данным, славяне к IX веку доминировали на 2/3 Пелопоннеса.

Андрій Поцелуйко: «Захочеш — і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила»: езотеричне прочитання рядків Олега Ольжича

 Рядки Олега Ольжича «Захочеш — і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила» можна розглядати не лише як заклик до мужності та сили волі, а й як своєрідний духовний афоризм, близький до ідей сучасного нью-ейдж. У такому прочитанні вони набувають нового змісту, що виходить за межі психології та звертається до уявлень про приховані можливості людської свідомості.

У філософії нью-ейдж людина розглядається як істота, що володіє значно більшим потенціалом, ніж це здається на перший погляд. Свідомість сприймається не просто як здатність мислити, а як творча сила, яка взаємодіє з навколишньою реальністю. Бажання, думки, наміри й внутрішні переконання нібито формують життєві обставини. Саме тому слова «Захочеш — і будеш» можна трактувати як твердження про те, що щире й усвідомлене прагнення відкриває шлях до здійснення задуманого.

Особливого значення набуває вислів «В людині лежить невідгадана сила». У межах езотеричного світогляду ця сила може сприйматися як прихована духовна енергія, внутрішнє джерело мудрості або зв'язок людини з універсальною свідомістю. Вважається, що більшість людей використовує лише незначну частину своїх можливостей, тоді як через духовний розвиток, медитацію, позитивне мислення та усвідомлене формування намірів вони здатні розкрити свій справжній потенціал.

Таке розуміння перегукується з популярною концепцією «закону притягання». Відповідно до неї, людина притягує у своє життя події, які відповідають її думкам, емоціям і внутрішньому стану. Якщо бажання поєднане з вірою, вдячністю та відсутністю внутрішніх сумнівів, воно нібито починає втілюватися в реальність. Тому слова Ольжича можна інтерпретувати як заклик не лише захотіти, а й внутрішньо стати тією людиною, яка вже живе відповідно до своєї мрії.

У такому прочитанні «невідгадана сила» — це не фізична міць і навіть не лише сила характеру. Це здатність людини змінювати власну свідомість, а через неї — і своє життя. Кожна думка стає своєрідним імпульсом, кожне переконання — насінням майбутніх подій, а внутрішня гармонія — умовою для розкриття прихованих можливостей.

Водночас варто пам'ятати, що таке тлумачення є сучасною інтерпретацією, заснованою на ідеях нью-ейдж. Воно не обов'язково відображає авторський задум Олега Ольжича. Проте саме багатозначність поетичного слова дозволяє різним поколінням читачів відкривати в цих рядках нові сенси. Для прихильників езотеричного світогляду вони можуть звучати як нагадування про безмежний потенціал людської свідомості та про те, що справжня сила починається всередині людини.

Андрій Поцелуйко: «Після мегаполіса: майбутнє етнічної культури в добу глобальних міст»

Мегаполіс як середовище розчинення етнічності

Мегаполіс має властивість послаблювати традиційні форми етнічної культури. Причина не лише у змішаному населенні, а й у тому, що велике місто перебудовує сам спосіб життя. Родинні мережі стають слабшими, покоління живуть окремо, діти соціалізуються через школу, медіа та цифрові платформи, а не лише через громаду. Етнічна культура, яка століттями передавалася через родину, сусідство, місцеві звичаї, релігійні практики та спільну працю, в мегаполісі дедалі більше перетворюється на символічну ідентичність — мову, кухню, свята, фольклор, але не на повний життєвий уклад.

Саме тому багато мегаполісів світу — від Лондона і Торонто до Дубая та Сінгапуру — можна описати як простори множинних ідентичностей, де люди часто належать одночасно до етнічної спільноти, професійної мережі, глобальної англомовної культури та цифрових субкультур.

Сінгапур як парадокс успіху

Сінгапур є особливо показовим прикладом. Це одна з найуспішніших держав світу за рівнем доходів, освіти та ефективності інститутів. Проте його сумарний коефіцієнт народжуваності вже багато років перебуває значно нижче рівня простого відтворення населення. Держава витрачає значні ресурси на підтримку сімей, житла, дитячих програм, але цього недостатньо.

У результаті економіка Сінгапуру значною мірою спирається на імміграцію та іноземну робочу силу. Це не означає автоматичного «заміщення» у політичному сенсі, але означає, що етнодемографічний баланс підтримується вже не природним приростом корінних груп (китайців, малайців, індійців), а постійним припливом нових мешканців. Держава активно регулює цей процес, однак сам факт залежності від імміграції є наслідком низької народжуваності.

Александр Тимошенко: Сергей Радченко о противостоянии в 1945-м, торги в 1985-м, "обман" в 2022-м

Британский историк Сергей Радченко в большом интервью Катерине Гордеевой рассказал, почему советские и российские руководители десятилетиями пытались добиться признания своей страны равной Соединённым Штатам, как долгая власть лишает авторитарных политиков связи с реальностью, а также насколько близко Россия и Украина подошли к соглашению весной 2022 года в Стамбуле.

Хорошая и давняя знакомая прислала ссылку на видео. Она совершенно точно знала, что мне это будет интересно не только потому, что мне эти темы тоже любопытны. За что ей респект и уважуха. Не посмотреть почти трёхчасовую беседу я не мог. Даже с моим графиком. Потому что это краткий курс геополитики и международных отношений в одном флаконе в исполнении человека с советским прошлым, британским настоящим и интернациональным академическим будущим.

Разговор под названием "Противостояние в 1945-м, торги в 1985-м, обман в 2022-м" продолжается 157 минут. Сам Сергей описал его как беседу о холодной войне, России и Украине, а также о собственной жизни.

Главный вопрос, который прошёл красной нитью через всю беседу - почему государство, обладавшее огромной территорией, ядерным оружием и статусом постоянного члена Совета Безопасности Организации Объединённых Наций, чувствует себя униженным и вынуждено доказывать своё величие силой. Зачем?

"Россия - это как раз такая страна, которая и сама унижена, и других унижает. Вот надо как-то выходить из этой ситуации", - говорит Радченко.

По его мнению, проблема заключается не только в личных качествах Владимира Путина. Российская политика унаследовала от Советского Союза болезненную потребность в признании со стороны Запада. Москва хотела не просто безопасности или экономического сотрудничества, а подтверждения своего права быть одной из держав, определяющих судьбу мира.

Эта мысль лежит в основе главной книги профессора Радченко Управлять миром: попытка Кремля в период холодной войны захватить мировое господство/To Run the World: The Kremlin's Cold War Bid for Global Power, вышедшей в Cambridge University Press в 2024 году.

На 768 страницах историк прослеживает советскую внешнюю политику от Сталина до Горбачёва, опираясь в том числе на ранее малоизученные российские и китайские архивные документы. В 2025 году книга получила премию Лайонела Гелбера, присуждаемую работам о международных отношениях.

Рав Авраам Шмулевич: Доклад о кризисе американских гуманитарных наук

Доклад называется Report on the State of Scholarship in the Humanities and the Humanistic Social Sciences. Он был заказан в августе 2025 года канцлерами Vanderbilt University (Daniel Diermeier) и Washington University in St. Louis (Andrew Martin). 

Председателем комиссии стал Пол Богоссиан (Paul Boghossian, NYU, философия). 

В состав вошли:

- Kwame Anthony Appiah (NYU)

- Kit Fine (NYU)

- Joseph Henrich (Harvard, биологическая антропология)

- Katherine E. Fleming (NYU / Getty Trust)

- Jason Merchant (University of Chicago)

- Gary Saul Morson (Northwestern)

- Gideon Rosen (Princeton)

- Ashley Rubin (University of Hawaii)

- Sean Wilentz (Princeton)

Это действительно «кто есть кто»: философы первого ряда, крупный эволюционный антрополог, видные историки и филологи. Доклад представлен в апреле 2026 года и опубликован в начале июня.

Ключевые выводы:

1. Политические (в основном прогрессистские) убеждения подрывают академическую добросовестность и традиционные стандарты объективной истины.

2. Цели социальной справедливости (anti-racism, feminism, decolonization) часто вытесняют поиск знания.

3. В наиболее поражённых областях (особенно антропология) сложилась токсичная атмосфера подавления инакомыслия: стигматизация, остракизм, завышенные требования при tenure, блокировка публикаций.

4. Широкий отказ от нейтральности, доказательности и строгости в пользу «социального инженеринга» и релятивизма.

Андрій Поцелуйко: Чи погіршив Парашурама свою карму? Моральний сенс історії про винищення кшатріїв

 Образ Парашурами є одним із найскладніших і найпарадоксальніших в індуїстській традиції. Він народився брахманом, але став великим воїном; вважається аватарою Вішну, але керувався гнівом і жагою помсти; відновлював дгарму, однак робив це через безпрецедентне кровопролиття. Саме тому його історія викликає важливе моральне питання: чи погіршив Парашурама свою карму, винищивши кшатріїв, чи його дії були повністю виправдані?

На перший погляд відповідь здається очевидною. У багатьох вайшнавських традиціях Парашурама є не просто героєм, а аватарою Вішну. Відповідно, він діє не заради власної вигоди, а як знаряддя божественної волі. Коли кшатрії перестають виконувати своє призначення, перетворюючись із захисників суспільства на його гнобителів, саме Парашурама приходить, щоб відновити космічний порядок. Якщо дивитися лише з цієї точки зору, його дії не створюють негативної карми, адже він виконує божественну місію.

Однак самі епічні оповіді значно складніші за таке богословське пояснення. Вони не показують Парашураму як безпристрасного виконавця волі богів. Навпаки, рушійною силою його дій стає особиста трагедія. Після того як цар Картавір'я Арджуна та його люди вбивають його батька, мудреця Джамадагні, Парашурама присягається помститися. За переказом він двадцять один раз винищує кшатріїв по всій землі. Навіть якщо це символічне число, воно підкреслює надмірність його відплати. Він уже не просто карає винних, а здійснює масштабне винищення цілої верстви суспільства.

Саме тут з'являється головна моральна неоднозначність. Індуїстська традиція не прославляє гнів Парашурами. Вона визнає, що беззаконня кшатріїв потребувало покарання, але водночас не робить із масового насильства морального ідеалу. На відміну від Рами, який є взірцем правителя, що застосовує силу лише настільки, наскільки цього вимагає обов'язок, Парашурама постає як постать надзвичайної історичної кризи. Він руйнує старий порядок, але не створює нового.

Андрій Поцелуйко: Індоєвропейський календар: реконструкція іншого відчуття часу

 Коли ми уявляємо календар, перед очима постає знайома система: дванадцять місяців, сім днів тижня, чотири пори року й Новий рік, прив'язаний до певної дати. Проте ця схема є результатом тривалої історичної еволюції, у якій антична, близькосхідна та християнська традиції поступово наклалися одна на одну. Якщо ж спробувати реконструювати календар найдавніших індоєвропейців, перед нами постане зовсім інша картина — не адміністративний спосіб лічби часу, а ритм життя, підпорядкований природі, господарству й ритуалу.

Найпевніше реконструйованою одиницею часу був місяць. Уже сама праіндоєвропейська назва місяця походить від кореня зі значенням «мірити», що зберігся в санскритському māsa, грецькому mḗn, латинському mēnsis і слов'янському місяць. Місяць був не просто астрономічним явищем, а мірою часу. Саме його фази визначали ритм людського життя, а не абстрактна послідовність днів.

Не менш показовим є те, що час нерідко рахували не днями, а ночами. Давньоірландські тексти говорять про «п'ять ночей» там, де ми сказали б «п'ять днів», а англійське fortnight («чотирнадцять ночей») досі зберігає цей архаїчний спосіб лічби. Навряд чи можна стверджувати, що вся праіндоєвропейська система рахувала виключно ночами, однак ця особливість настільки широко засвідчена в різних гілках індоєвропейського світу, що, ймовірно, належить до дуже давньої спадщини.

Не менш відмінним було й уявлення про сам рік. Найдавніша реконструкція дозволяє говорити насамперед про двочастинний поділ — на літо й зиму. Саме ця вісь проходить крізь германські, кельтські, індоарійські та анатолійські традиції. Звичний нам поділ на чотири пори року з чітко визначеними рівноденнями й сонцестояннями став наслідком пізнішої античної систематизації. Для давнішої традиції вирішальним був не астрономічний момент, а перехід між двома великими сезонами людського життя.

Андрій Сошніков: Ольжин контур: Антикризове перезавантаження Оюму та запуск податкового супромату

Катастрофічний фінал каспійської авантюри конунга Олега у 944 р. занурив Східну Європу в стан глибокого інфраструктурного дефолту. Радикальний балтійський менеджмент утилізував на Каспії та під стінами Константинополя весь військовий і фінансовий капітал Новгородського синдикату, залишивши дніпровські митниці без силового прикриття, а операційну касу в Києві — з гігантськими боргами перед Хазарським каганатом. 

Цим системним збоєм миттєво скористалися міноритарні акціонери території — літописні древлянські еліти, які насправді уособлювали автохтонний, глибоко законсервований у лісових базах Полісся готський клан тервінгів на чолі з князем Малом, прямим нащадком Аскольда з королівського роду Амалів. Страта Ігоря у 945 р. в Іскоростені була не стихійним бунтом диких лісовиків через надмірну данину, а юридично бездоганною, ритуальною кровною помстею Амалів за варязький переворот і вбивство діда Аскольда. Очищення київського престолу від варязьких окупантів відкривало дорогу для повної реставрації первісної готської династії, проте цей маневр загрожував Новгородському синдикату повною фіскальною ізоляцією від південних ринків. У цих умовах на капітанський місток системи виходить княгиня Ольга (Helga — від готського hailags, носій найвищого, екстремального мілітарно-юридичного рангу ложі), чиє завдання полягало у хірургічній ліквідації опозиції та терміновому перезавантаженні всієї трансконтинентальної осі.

Konstantin Khait: Эксплуатация и геноцид - результаты эпохи, образа жизни и социальной системы

Типичный, и в целом единственный (ну ладно, один из двух) довод антиглобалистов звучит так: смотрите, белые завоеватели истребили и загнали в резервации североамериканских индейцев, аборигенов Австралии, перебили тасманийцев, споили полинезийцев, подсадили на наркоту китайцев... и далее длинный список. Цивилизация - следствие непрерывного геноцида и мы, культурные люди, на такое пойти не могём. Поэтому айда сносить памятники рабовладельцу Колумбу и ставить памятники мятежнику Текумсё.

Рассуждения эти в целом верные, если не брать в расчет одну маленькую деталь, которая начисто их перечеркивает.

Дело в том, что до середины ХХ века подавляющее большинство людей просто не могло позволить себе гуманизм. Двести, не говоря уже про пятьсот, лет назад люди жили совершенно не так, как мы сейчас. До аграрной революции и азотных удобрений Европу, а тем паче менее благополучные районы Земли, голод навещал регулярно. "Неурожайный год" был не драмой роста цен с невозможностью обновить машину или выплатить ипотеку, а трагедией вымирания. То же касалось любых болезней до эпохи вакцин (да-да, их самых), антибиотиков и торжества гигиены. Детская смертность переваливала за 50%, смерть женщины при родах была обычной во всех сословиях. Плюс не было ни пособий по безработице, ни пенсий по старости, банкротство не списывало долги, а отправляло прямиком в тюрьму.

Не было самолетов. Не было автомобилей, автобусов и скоростных поездов. Если человек уезжал, он уезжал надолго, иногда навсегда. Письма шли недели и месяцы. Корабли выходили из порта и исчезали бесследно. 

Мир был огромен и беспощаден, а человек мал и в целом беспомощен. Волки в лесах не были милыми зверушками, для которых нужно беречь среду обитания, а угрозой для жизни. Мыши или птицы на фермерском поле означали нужду, иногда гибель. И то же самое относилось к дикарям.

Таня Гукало: Людина є квіткою Всеосяжності та самозосередженням космосу, а вся могутність безмірності в людській волі.

В романі «Вогнесміх» Олесь Бердник продовжує ідею безмірності. І сама книга має складну багатошарову структуру, де переплітаються долі різних людей, різних картин світу та міфологій, а також різних континентів. 

В центрі сюжету знаходиться сімʼя Гуків, кожен член якої уособлює свій окремий вимір і свій шлях до гармонії з Всесвітом. Якщо у «Зоряному корсарі» та «Камертоні Дажбога» Бердник в основу поставив Любов, то у «Вогнесміху» він розвиває ідею Радості і людини як Радісної істоти. 

Радісною людиною Бердник називаю ту людину, яка перебуває в потоці свого призначення, саморозквітає. Людське життя він порівнює з піснею/мелодією. Людина має стати творцем своєї власної унікальної і радісної пісні, а всі пісні разом утворять співзвучність - прекрасну симфонію любові! Людина є квіткою Всеосяжності та самозосередженням космосу, а вся могутність безмірності в людській волі. 

Бердник підкреслює, що кожна людина, як частина великого цілого, впливає на планету і на Всесвіт, і може зіграти вирішальну роль у його долі: 

«Чому ти волієш, щоб хтось взяв на себе тягар відповідальності? Хіба гадаєш, що для цього потрібна виключність? Чи особливий талант? Роби справу там, де ти опинився. Вважай, що на тебе дивиться всесвіт, що ти робиш те, від чого залежить доля планети. Може твоя краплина буде вирішальна в тій чаші, яку наповнюють ентузіасти! І звідки тобі відомо, скільки їх і хто вони? І де?». 

Він красиво описав неповторність людини та її життя: 

«Прекрасне лише те, що зʼявляється один раз. Те, що існує - мить. І воно вічне. Бо вічність - то мить. Те, що повторюється, щезає. Повторення - хвиля. Хвиля смертна. 

Вічне - ціле, монолітне, унікальне, отже - миттєве. Життя - це унікальна мить. Воно уникає повторень, тому воно вічне. 

Мить - єдина, всебуттєва - охоплює космос. Ти завжди з нею, бо ти, твоє життя - це вічна мить радості. 

Кожна людина - вічна мить в індивідуальному вияві, в особистому згущенні, концентрації. Саме життєвість, унікальність дає вияв особистості. І це є основа краси. Повторюване вже позбавляється особисті. Отже, воно позбавлене краси, а відтак - смертне…»

В цьому контексті красиво звучить його опис кохання двох людей: 

«Любов - це бажання такої цілості, коли зникає світ і є лише він і вона! І в одній миті - безмежжя радості.»

Детальний огляд роману «Вогнесміх» дивіться на моєму каналі 💖

‎Aria Rapoport: Наступает эпоха континентальных империй

 Президент США Дональд Трамп разместил в соцсетях изображение карты Южной Америки, где Венесуэла представлена как 51-й штат США. 

Детали

На опубликованной карте Венесуэла окрашена в цвета американского флага, а рядом с её территорией размещена надпись "51st State" ("51-й штат"). Каких-либо комментариев к изображению президент не добавил.

Последние известия 

3 августа 2026 г. 

ВЕЛИКИЙ РАЗДЕЛ. ЗАПАД - ВОСТОК

Август 2026 года стал точкой бифуркации, после которой привычная карта мира перестала существовать. 

Всё началось с Каракаса. 

Заявление Трампа о прямом управлении Венесуэлой поначалу восприняли как очередную политическую экстравагантность. 

Но когда в аэропорту Симона Боливара приземлились транспортные самолёты ВВС США, а Марко Рубио, Пит Хегсет, Стивен Миллер и Джей Ди Вэнс фактически заняли президентский дворец Мирафлорес, мировые столицы поняли: доктрина Монро только что мутировала в нечто абсолютно новое. 

Это была «Доктрина Абсолютного Монро».

Алексей Арестович: Принципиальная разница между Украиной и РФ - в централизации производства и хранения

Принципиальная разница между Украиной и РФ - в централизации производства и хранения.

Поэтому 47 баллистических ракет в Киев, может быть намного менее эффективными, чем четыре дрона в российский НПЗ.

Конечно, они выбивают у нас производство и хранение.

Не имели бы эти удары эффективности, двухмилионные ракеты не тратили бы.

Вопрос, как всегда, в мере и соотношениях.

Мы воюем на чужие деньги, они - на свои.

Россия - в пределе по наращиванию военного производства.

Всегда можно добавить какие-то проценты, но для того, чтобы они превратились в десятки процентов, нужно уже менять общественный договор, строй и тип экономики.

Например, переходить на военное положение и в режим Северной Кореи - все к станку.

Это - годы, даже если подобная задача вообще разрешима.

Кроме того, как я уже писал, станок в России сверхцентрализирован, а значит - сверхуязвим.

А главное - европейский ВПК, работающий на Украину, не то, чтобы не вышел еще на пик производства, он, в известном смысле, еще даже «…не начинал» как следует. 

А что бывает, когда одна сторона уже не может вырасти, а вторая, причем - несоизмеримо более мощная - только начинает расти?..

Правильно. Перспектива большого бо-бо.

Роксана Харчук: Природа історичних міфів однакова, але природа націй, які їх використовують, різна

Прочитала статтю відомого есеїста з УП Михайла Дубинянського про так званий непродуктивний героїзм, до якого він зачислює і АК, і УПА, і Українські визвольні змагання 1917–1921 рр., вважає, що у нинішньому польсько-українському протистоянні зійшлися два однакові міфи. Пропонує відмовитися від непродуктивного героїзму, спиратися натомість на ЗСУ.

Цікаво, як назве Дубинянський ЗСУ і нинішній наш спротив, якщо Україна не отримає очікуваної перемоги? Зрозуміло, це також буде непродуктивний героїзм. 

Яке цинічне формулювання! До речі, в Україні не бʼють, на щастя, російськомовних. Вони не бояться російською розмовляти будь-де. Українців у Польщі за українську мову бʼють. Дубинянському в Польщу взагалі не варто потикатися, бо за ототожнення АК з непродуктивним героїзмом його там просто вбʼють. В Україні ніхто його і пальцем не зачепить. 

Чого можна хотіти від такого цинічного есеїста, що сидить, мабуть, у якійсь Барселоні і шпарить свої нікчемні текстики? Та якби не так званий непродуктивний героїзм українців, поляків, що був спрямований і проти німців, Гітлера було б побороти значно складніше. 

Поляки завдяки своєму непродуктивному героїзму отримали і укр., і німецькі етнічні землі. 

Українці завдяки своєму спротиву отримали Західну Україну, що увійшла до складу УРСР. Сталін нікому нічого не дарував. Усе це вирішувалося на Ялтинській конференції й було оплачено кровʼю українців і поляків. 

Природа історичних міфів однакова, але природа націй, які їх використовують, різна. Одні нації шовіністичні, інші намагаються вижити у постійних війнах і утисках. Хай рос. імперіалізм жахливий, але польські утиски українців не кращі. 

Дубинянський взагалі не розуміє, громадянином якої країни він є. Ніхто від нього не вимагає патріотизму. Але здоровий глузд і елементарні знання у есеїста все ж мають бути.