До настання найсуворішої фази зледеніння більшу частину Європи охоплювала граветська археологічна культура. Вчені виявили, що популяції граветської культури з різних куточків континенту, які мешкали 24–32 тисячі років тому, не мали між собою близького генетичного зв'язку. Це вражаюче відкриття, адже археологічні культури зазвичай ідентифікують за матеріальними артефактами, і з огляду на них культурна спільність здавалася беззаперечною. Однак, навіть якщо певне соціокультурне братерство й існувало, аналіз ДНК досліджених людських решток його не підтверджує. Одним із найвиразніших маркерів граветської культури є знахідки палеолітичних Венер. Виходить, що різні групи європейських мисливців-збирачів майстрували напрочуд подібне знаряддя й творили схоже мистецтво, залишаючись при цьому генетично чужими одна одній. Однотипність жіночих статуеток, виявлених від Франції до Сибіру, тривалий час вважалася доказом генетичної спорідненості їхніх творців. Дослідження вчених довели факт існування міжпопуляційного культурного трансферу без генетичного змішування: обмін ідеями, сакральними символами та технологіями обробки кістки й каменю відбувався між племенами, які не вступали між собою в шлюбні зв'язки та мали різне генетичне походження.
Науковці стверджують, що людські спільноти Західної та Південно-Західної Європи (сучасні Франція й Іберія) кардинально відрізнялися від тогочасного населення Центральної та Південної Європи (нинішні Чехія та Італія).
Більше того, генофонд західних граветських популяцій зберігав спадкоємність упродовж щонайменше 20 тисяч років: їхні нащадки, пов'язані із солютрейською та мадленською культурами, залишалися в Південно-Західній Європі під час найсуворішої фази останнього льодовикового періоду, а згодом розселилися на північний схід, опанувавши решту континенту.
Та на цьому несподіванки не вичерпуються. Тривалий час дослідники, спираючись на археологічний матеріал, припускали, що люди перечекали пік зледеніння у так званих кліматичних прихистках (рефугіумах), одним із яких вважали Апеннінський півострів (який і тоді був значно теплішим за решту Європи). Мовляв, коли люті морози досягли піку, людина відступила на південь. Проте автори нової праці заявили: вони не виявили жодного генетичного наступництва між носіями граветської культури, які мешкали там до похолодання, та пізнішим населенням Апеннінського півострова. Там оселилися зовсім інші люди, чиї нащадки належать до більш пізньої, епіграветської культури. На думку дослідників, ці племена мігрували з Балкан спочатку до Північної Італії, а згодом, під час льодовикового максимуму, просунулися далі на південь аж до Сицилії.
Наприкінці максимуму останнього зледеніння граветську культуру в Західній Європі змінює солютрейська, а згодом — мадленська. Остання панувала на теренах сучасних Франції, Швейцарії, Бельгії та Німеччини. Її носії мешкали в печерах і полювали на мамонтів. За свіжими генетичними даними, вони виявилися прямими нащадками місцевих носіїв граветської культури.
Отже, навіть після піку похолодання генетичний профіль населення Західної Європи залишався відносно стабільним. Виходить, ніхто й не думав тікати на південь.
Близько 14 тисяч років тому матеріальні артефакти мадленської культури зазнають трансформацій і трапляються все рідше. Археологічна наука була безсилою пояснити причини цього занепаду, натомість генетика дала вичерпну відповідь.
Аналіз давніх геномів засвідчив: саме в цей період у досі монолітному генетичному коді європейців раптово з'являються маркери мисливців-збирачів з Апеннінського півострова — тих самих, які доти існували абсолютно ізольовано від решти мешканців континенту. Нащадки епіграветських популяцій стрімко експансували по всій Західній Європі, фактично витіснивши носіїв мадленської культури, зазначають дослідники. Науковці описують цю масштабну генетичну заміну як наслідок кліматичних зсувів, які змусили давні спільноти шукати нових земель:
«Тодішній клімат зазнав швидкого й суттєвого потепління, а континентом почали розростатися лісові масиви. Це спонукало вихідців із півдня розширювати ареал свого проживання. Натомість давніші мешканці, ймовірно, відступили на північ, адже їхній звичний ареал — так званий «мамонтовий степ» — стрімко скорочувався». Це було одне з найрадикальніших генетичних заміщень у преісторії континенту. Швидке потепління Бьоллінг-Аллерьод знищило тундростеп, спричинивши занепад корінного населення мадленської культури. Апеннінсько-балканські мігранти, пристосовані до полювання у широколистяних лісах, стрімко поширилися на північ і захід, майже повністю витіснивши давніші мадленські популяції. Саме ця група стала основою генетичного компонента WHG (Західні мисливці-збирачі). У геномах сучасних європейців частка ДНК цих давніх мисливців становить від 10% до 20%. Крім того, саме від них походить значна частина поширеної в Центрально-Східній Європі Y-хромосомної лінії I2a та материнської лінії мтДНК U5.
Комментариев нет:
Отправить комментарий