Моноксил не просто видовбана колода. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний детально описав, як слов'яни взимку рубали величезні дуби або липи, видовбували їх, а навесні сплавляли до Києва. Там варяги їх викуповували, нарощували борти дошками (щоб човен не заливало хвилями), ставили весла, щогли з вітрилами й формували каравани.
Брався рівний стовбур вікового дуба/липи/осики діаметром 1-1.5м. Всередині робився поздовжній пропил, а серцевину випалювали та витісували сокирами, залишаючи тонкі стінки 3-5 см. Корито заповнювали водою, а знизу розводили контрольовані багаття. Вода закипала, дерево насичувалося парою і ставало пластичним, як гарячий пластилін. Забивали дерев'яні розпірки/клинці, поступово розсуваючи борти в сторони. Цей процес повторювали багато разів. Кругла колода розгорталася у широку, плоску та гнучку лінзу. Ширина дна збільшувалася з 1 до 2-2.5 метра!
Оскільки висоти 30-40 смрозширеного стовбура було замало проти хвиль, до країв кріпили під кутом дошки у 2-3 ряди внапусток клінкерним способом, як у скандинавських дракарів. Дошки пришивали до основи гнучкими корінням ялини, верби (віцею) або скріплювали залізними заклепками. Шви конопатили мохом, клоччям та заливали киплячим березовим дьогтем і смолою.
Довжина: від 12 до 18-20 метрів, вибирали найвищі корабельні дуби Полісся. Водотоннажність від 4 до 7 тонн. Вздовж бортів встановлювалися поперечні лавки (банки). На судні довжиною 15 метрів ставало 10-12 лавок. 25 людей (друга зміна, купці, стрільці) сиділи/лежали на настилі в центрі човна прямо поверх вантажу, який був закріплений і накритий шкірами від бризок.
Річковий етап переходу був сумішшю вільного сплаву, веслування та важкої фізичної праці на волоках. Середня швидкість течії Дніпра в ті часи навесні під час водопілля 3-5 км/год. З помірним веслуванням моноксил ішов 6-8.
Світловий день навесні та влітку триває 14-16 годин. Веслувати без упину неможливо, чистий ходовий час 10-12 годин на добу. За день моноксили проходили від 60 до 80 кілометрів спокійної води.
Темп збивався, коли караван доходив до Дніпровських порогів в районі Запоріжжя. Там човни розвантажували, тягнули волоком по суходолу або проводили між скелями на мотузках. Проходження порогів могло займати кілька днів, за добу просувалися на 5-10 кілометрів.
Вийшовши в Дніпровський лиман, руси не йшли навпростець через відкрите море. Моноксили для цього не були пристосовані, їх би перекинула перша хвиля.
Вони йшли каботажним плаванням вздовж берега повз Одещину, Румунію та Болгарію, кожну ніч пристаючи до суші для ночівлі, приготування їжі та відпочинку. Вздовж західного берега Чорного моря течія якраз іде на південь до Босфору.
За сприятливого попутного вітру моноксил під прямим вітрилом міг розвивати 10-12 км/год. На голих веслах 4-5.
Йти вночі вздовж незнайомого берега було смертельно небезпечно через ризик розбитися об скелі або мілини. Рухалися виключно за світлового дня 10-12 годин. За день у морі від 50 до 70 кілометрів. За ідеального попутного вітру та спокійного моря 90-100. За штормової погоди чи зустрічного вітру флот не виходив у море, а перечікував.
Весь шлях до Константинополя 1300-1400 кілометрів за сприятливих умов та без тривалих затримок на шторми чи військові сутички 30-40 днів.
Коли ми уявляємо сучасну людину, яка сідає за весла і намагається гребти 40 днів по 12 годин, відповідь очевидна: це нереально. Фізичний колапс, стерті до кісток долоні та запалення м'язів гарантовані вже на третій-четвертий день. Для середньовічного флоту це було типовим завданням. Секрет в організації праці, ергономіці та розподілі ролей.
Веслували не всі й не одночасно. На варязько-слов'янських човнах не було рабів на банках. Човен вели вільні воїни та купці, де кожен мав свою частку у прибутку. Великий моноксил з нарощеними бортами вміщав від 30 до 40 (а інколи й до 50) осіб. Одночасно на веслах сиділо від 10 до 16 гребців (по 5-8 з кожного борту). Екіпаж ділився на 2-3 вахти. Поки перша зміна веслувала 3-4 години, інші відпочивали, спали прямо на палубі, готували їжу чи займалися навігацією. Окремо взята людина за веслами проводила максимум 4-6 годин на добу, розбитих на кілька підходів.
Як тільки з'являвся мінімальний попутний або боковий вітер, негайно піднімали велике пряме вітрило. Під вітрилом лише злегка підгрібали для тримання курсу. З урахуванням рози вітрів на Чорному морі влітку, значну частину морського шляху вдавалося пройти під вітрилами.
Каботажне плавання вздовж берега означало, що ночі на воді ніхто не проводив.
Люди тієї епохи жили в умовах постійної, важкої фізичної праці з дитинства. Пройти за день пішки 30 км чи махати сокирою з ранку до вечора було буденністю. М'язовий корсет, витривалість сухожиль та ССС були адаптовані до тривалих монотонних навантажень.
Товста шкіра з лося, оленя чи кози - рукавиці без пальців (мітенки) або звичайні суцільні рукавиці були класичним вибором весляра. Вони захищали долоню від прямого тертя об дубове чи соснове веретено весла. Шкіру часто обробляли так, щоб вона залишалася м'якою навіть після намокання.
Скандинави та слов'яни володіли унікальною технікою в'язання однією дерев'яною чи кістяною голкою Nålbinding. Вони в'язали щільні вовняні рукавиці. Коли така вовняна рукавиця намокала від поту чи води, шерсть звалювалася і створювала густий, м'який та водонепроникний амортизуючий шар, який захищав руки від мозолів і при цьому грів пальці на холодному вітрі. Тваринний жир (лярд, тюленячий чи китовий жир) найдоступніший крем для рук того часу. Жир утворював захисну плівку. Ним змащували як сухі долоні перед веслуванням, так і самі шкіряні рукавиці, щоб вони не дубіли від морської солі.
Варяги активно використовували деревний дьоготь для обробки канатів, вітрил і човнів. Але дьоготь також мав антисептичні властивості. Ним змащували дрібні тріщини, потертості та рани на руках. Дьоготь цементував шкіру, захищав від бруду й інфекцій та діяв як природний пластир.
Весло у місці контакту з бортом човна зазвичай кріпилося через шкіряну петлю (гуж). Щоб хід весла був м'яким, без різких ривків (які найбільше і зривають шкіру на руках), це кріплення постійно змащували жиром або салом. М'який і плавний рух весла суттєво беріг руки весляра.
Шлях назад до Києва тривав в 2-2.5-3 рази довше, ніж спуск за водою. Веслувати проти течії Дніпра годинами марна трата сил. На більшості ділянок зворотного шляху переходили на ручну тягу. Саме так, як через тисячу років це робитимуть волзькі бурлаки. Швидкість бурлака рідко перевищувала 15-20 км за день.
Літні вітри часто дмуть із півночі та північного заходу. Йти під прямим вітрилом (а інші тоді просто не вміли) проти вітру було неможливо. Доводилося чекати на березі днями/тижнями, поки вітер зміниться або хоча б стихне.
Коли караван ішов на південь, він ніс відносно легкі, хоч і об'ємні товари: хутро, віск, мед, рабів (які йшли своїм ходом по березі під час волоків).
Назад везли:
* золота та срібна монета (дірхеми, соліди).
* амфори з вином та олією (мертва вага).
* дорогі тканини (шовк, парча), які потребували ідеальної сухості й захисту.
* залізна зброя та металевий посуд.
Якщо під час спуску Дніпровські пороги були небезпечними, то при поверненні вони ставали майже нездоланною стіною. Підняти завантажений човен вгору по вируючому порогу по воді фізично неможливо.
Тотально всі човни доводилося повністю розвантажувати. Товари переносили на плечах чи возах суходолом уздовж порогів на десятки кілометрів. Моноксили або тягнули по багнюці та колодах-котках, або кидали на півдні й купували нові (хоча частіше все ж перетягували, бо якісний човен цінувався високо). Цей етап забирав 2-3 тижні каторжної праці.
Весь раундтріп планували як величезну сезонну операцію. Виходили у квітні-травні під час паводку, торгували в червні-липні, а в зворотний путь вирушали не пізніше серпня, щоб встигнути піднятися до Києва до перших заморозків та листопадового льодоставу.
Хто запізнювався залишався зимувати на півдні, бо замерзлий Дніпро означав повну зупинку.
Комментариев нет:
Отправить комментарий