Головна думка: показати Україну не як травмовану й цікаву країну, а як складний культурний світ. Авербух наголошує на мультикультурності України. Саме цим, а не травмою, на його думку, вона й цікава його студентам.
Можливо. Але мені здається, що так дослідник не вперше створює ідеалізовану, пасторальну картинку українського світу.
Насправді український світ -- це постійна боротьба, боротьба навіть в плісняві Застою. Після 1991 року вже чимало писалося про постколоніальну ситуацію України, про рожеві окуляри, крізь які варто дивитися на світ. Щоправда, подивитися на світ крізь рожеві окуляри не вийшло, бо світ живе поки що за зовсім іншими законами -- на жаль, звірячими. Доба гуманізму взагалі скінчилася з російсько-українською війною, якщо хтось іще цього так і не зрозумів. Права людини поступаються перед правами політичних націй. Національні інтереси правлять світом.
Становлення ж України як політичної і постколоніальної нації має характерну особливість: фактично Україна була б стерта вже у 1980-х завдяки денаціоналізації в СССР. Випадковість (Чорнобиль) змінила ситуацію докорінно. Чорнобиль відродив Україну як майбутнього політичного гравця. Всі радянські громадяни (незалежно від свого походження) ідентифікували себе як радянських людей, тобто русскіх. Мене абсолютно не переконує теза, наче Хрущов, Брежнєв, Громико і т.д. були українцями і будували СССР як українці. Були вони радянськими людьми, будували СССР як радянські люди.
До речі, Бандера попри те, що був громадянином 2 Речі Посполитої, почувався таки українцем, і то політичним українцем. Бо українці у 19 ст. були нацією волонтерів (громад), у 20 ст. -- нацією дисидентів.
Що я хочу цим сказати? Прикро, що Ілля Авербух, який є все ж одним із найвідоміших викладачів української літератури в США, так і не розуміє особливості української літератури, яку визначив Сергій Єфремов. Ця література в умовах не тільки імперської Росії, а й у сприятливіших умовах Австро-Угорщини була головним мотором формування української політичної нації. В СССР українська література зберегла українську мову як головний маркер нації, що існувала винятково на папері під назвою УРСР.
Прекрасно, що в нас є авангард типу Хвильового, Семенка, Шкурупія. Однак американським студентам треба донести, що ці авангардисти підпорядковувалися вимогам соцреалізму. Вони фальшували історичну правду. Петлюра для них не був українським героєм, хоча і Петлюра, і Мазепа, і Бандера (хай вони потерпіли поразку) нині є для українців героями, бо вони заплатили власним життя задля ідеалу української держави. Далекоглядність Шевченка полягає саме в тому, що й після поразки він вважав Мазепу героєм України. І цим він творив не міф, а українську суб'єктність.
Література нині має формувати в українських громадян різного походження головну ідею: нам треба зберегти свою державу і свою ідентичність у цій війні. Усі ми почуваємося українцями. Ми жертвуємо (кожен по-своєму) заради України -- вільної країни вільних людей. Країни, що протистоїть авторитарній Росії й цілій цивілізазії диктатур: Китаю, Північної Кореї, Ірану і їм подібним.
Ілля Авербух звертає увагу на те, що український націоналізм є визвольним. Саме так. Свобода Україні і всім народам -- саме в цьому й полягає сенс української національної ідеї, яка, як казав один політик, не спрацювала. Він помилився: українська національна ідея чи не єдина нині реальна ідея, ідея, за яку платиться життям, яка працює на всі 100. Тому вона й переможе.
Розмову з Авербухом читати цікаво, але в силу власного архіїзму я з ним сперечаюся)))
дрони, балістика і нові технології проти НПЗ можливо відновлять справедливість
ОтветитьУдалить