від Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова
Як керівник НІЦ ім. Д.Донцова, я, Олег Баган, повідомляю, що з липня місяця 2026 р. буду вимушений піти з кафедри української літератури ДДПУ ім. І.Франка, на якій працював від 1990 р., себто 36 років. Роблю це через постійні інтриги, підступи та наклепи завідувача кафедри, Петра Іванишина, теж члена НІЦ ім. Д.Донцова і знаного теоретика націоналізму. Ця людина, одержима заздрістю та кар’єризмом, за останні пів року вилила на мене тонни бруду.
Нагадаю, що після смерті Петрового батька, Василя Іванишина (1944–2007) та скандального захисту П.Іванишиним докторської дисертації (2007), на яку виявилося аж 11 негативних відгуків, проти нього розпочалася кампанія тиску й дискредитації. Тоді саме я, Олег Баган, був єдиною людиною на філологічному факультеті ДДПУ ім. І.Франка, яка відкрито підтримала Петра і подала йому руку для спільної боротьби. Завдяки моїй ініціятиві зі створення Центру Донцова (серпень 2007) ми отримали політичну платформу, щоб відбивати атаки скритих українофобів, «патентованих патріотів» та профанаторів і плідно розвивати ідеологію націоналізму. Петро Іванишин використав платформу Центру Донцова для зростання свого авторитету, адже інтернет-сайт Центру (з цим допоміг Дмитро Ярош) діяв від 2007 р., а я як керівник Центру провів сотні різноманітних заходів – презентацій, круглих столів, публічних виступів, наукових конференцій, виступаючи в містах по всій Україні, – одночасно працюючи й на авторитет Петра Іванишина як члена Центру.
Саме я виступив редактором-видавцем у десятках проєктів, серед яких найвидатнішим було видання «Вибраних творів» Д.Донцова в 10 т., і цим приніс визнання нашому Центру в усій Україні. Також я став головним редактором двох знакових видань: наукових збірників «Український націоналізм: історія та ідеї» (2008) і (2010) та «Вісниківство: літературна історія та ідеї» (2009) і (2012). Гадаю, закономірно тоді ж мене нагородили премією ім. С.Бандери за громадянську активність. В усіх них брав участь і Петро Іванишин і це працювало на зростання авторитету нашого Центру.
Протягом усіх років від дня смерті Василя Іванишина я був незмінним учасником та організатором наукових семінарів ім. В.Іванишина, які проводилися щорічно, написав не одну статтю про Василя Іванишина, а також, у співавторстві із П.Іванишиним, написав монографію «Василь Іванишин: Інтелектуальна біографія» (2024). У науковій сфері саме мене вважають чільним учнем Василя Іванишина, який в різних напрямках розвинув його ідеї. Тому нинішнє паплюження мого імені з боку сина Василя Іванишина виглядає як плювання в бік пам’яті про Батька.
Як новітній Юда, Петро Іванишин відплатив мені за роки підтримки і дружби чорною заздрістю і підступними ударами в спину. Останній – це піврічне цькування моєї особи на філологічному факультеті методами брудних пліток і наговорів з використанням в т. ч. студентів. Як відомо, залучення студентства до міжособистісних протистоянь вважається останньою підлістю в університетському середовищі. На жаль, така «зброя» вже не раз використовується Петром Іванишиним для знищення своїх колег і то дуже успішно.
Як виявилося, псевдонаціоналістові Іванишину не потрібен науковець, який лише за останні 4-и роки, тобто за період свого викладацького контракту, здійснив таке:
- видав чотири книги творів Дмитра Донцова в новій серії «Націоналізм» (із 5-ти задуманих томів) (Тернопіль: Крила), серед яких надактуальний том «Дух Росії та інші праці», в якому зібрані головні антиросійські статті Донцова, що великою мірою пояснюють причини нинішньої війни Росії проти України;
- видав книгу есеїв Євгена Маланюка «Про Росію і малоросійство» (Тернопіль, Крила), яка подає найконцептуальнішу критику російської ментальності і культури, дуже потрібні в умовах нинішньої війни;
- видав чудову збірку творів Івана Франка до 170-річного ювілею: Франко І. «Політика. Статті на суспільно-політичну тематику» (Тернопіль: Крила), яка є найповнішим виданням політичних праць І.Франка в одному томі;
- видав найповніше натерпер зібрання творів поета-націоналіста Юрія Дарагана: книга «Гридень Дажбога. Юрій Дараган. Збірник» (Тернопіль: Крила. 2022);
- видав призабутий переклад українською мовою роману Г.Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський» з блискучою передмовою про національно-культурне буття Слобожанщини на початку ХІХ ст.;
- видав книгу «Спогади й оповідання» французького класика Ф.Містраля і написав ґрунтовну післямову про окситанське національно-культурне відродження, яка є чи не першою такого масштабу розвідкою на цю тему;
- видав дві збірки власних студій: «Художнє слово і національна ідентичність» (про методику викладання літератури) та «Історіософські есе» (про складні проблеми української історії у світовому контексті);
- видав чотири власні монографії: «Російська цивілізація в історіософських інтерпретаціях» (2023) (ця книга спрямована на ідеологічну війну з Росією), «Феномен Галичини в історіософських, культурологічних, політологічних тлумаченнях» (2023), «Галицьке Підгір’я в українській історії і культурі» (2026), «Російська ментальність і література в постімперській критиці» (2026) (це теж актуальна книги з критикою російської цивілізації);
- як відповідальний редактор видав 3-и випуски наукового журналу «Галичина: література і культурно-історичні основи»;
- став співорганізатором 3-х всеукраїнських наукових конференцій, присвячених темам культурної та літературної історії Галичини;
- опублікував понад 60 наукових і публіцистичних статей на найрізноманітнішу тематику: від поетики тексту до геополітики;
- викладач, який постійно входить до десятки провідних науковців свого університету за показниками системи Googl Skholar, яка фіксує цитованість їхніх праць вченого у світі;
- вчений, який за минулий навчальний рік зайняв перше місце серед доцентів свого університету за загальною параметричною оцінкою активності творчості в кількості балів;
- викладач, який у 2023-у році став лауреатом премії ім. Митрополита Іларіона (Івана Огієнка) в номінації «Наука», а в 2025-у році – лауреатом премії ім. І.Франка від Держкомтелерадіо України за свою публіцистику;
- науковець, який у 2026 р. з великим успіхом організував і провів Всеукраїнську наукову конференцію «Постать Володимира Бірчака і національно-культурні процеси на Дрогобиччині в 1920–1930-х роках» (12 березня 2026 р., музей «Дрогобиччина»), яка вперше так високо піднесла ім’я призабутого патріота з Дрогобича.
Чи багато науковців-філологів в Україні можуть представити подібний доробок за відносно короткий час?
Петро Іванишин, на жаль, є роздвоєною особистістю: публічно, в просторі України, він виступає як націоналіст, здібний публіцист та теоретик, але на місцевому, особистому рівні ця людина є цинічним кар’єристом, примітивним самодуром та пристосуванцем. Закономірно, що на місцевому рівні його друзями є корупціонери, українофоби, дрібні інтригани, колишні гебісти і він не перебирає ними, очевидно, вважаючи, що мета особистої кар’єри виправдовує всі брудні засоби до її здобуття. Наприклад, у Дрогобичі його боротьба проти мене йде в унісон із багаторічним паплюженнями мого імені відомим дрогобицьким інтриганом, колишнім істориком КПСС, замаскованим українофобом Лєонідом Тімошенком, який нападає на мене вже багато років. (Про це див. мій фейлетон «Кривоустий і його ідоли» у ФБ).
Вважаю, що про таку ганебну поведінку Петра Іванишина повинні знати всі націоналісти й відповідно зреагувати на неї.
Я залишаюся працювати в ДДПУ ім. І.Франка, але на іншій посаді. Невдовзі структура НІЦ ім. Д.Донцова буде трансформована в іншу організацію. Ще раз заявляю, що Іванишин Петро Васильович не має права виступати від Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова і використовувати його платформи для популяризації свого імені.
керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова
29. 06. 2026
Комментариев нет:
Отправить комментарий