У цьому сенсі фольклор можна розглядати як своєрідну лабораторію структуралізму. Він пропонує не один завершений і неповторний текст, а множину реалізацій, які можна зіставляти між собою. Якщо в одному варіанті казки героєм є юнак, в іншому — дівчина, в одному йому допомагає тварина, в іншому — надприродна істота, а конкретне випробування щоразу має іншу форму, це ще не означає, що перед нами цілком різні структури. Навпаки, саме через такі відмінності можна побачити те, що залишається стабільним: послідовність функцій, систему опозицій, типи відносин між персонажами.
Звідси виникає характерна для структуралізму логіка: варіанти → порівняння → повторення → інваріант → структура. Значення конкретного елемента визначається не лише ним самим, а його місцем у системі відносин. Тому структураліста цікавить не стільки питання про те, що саме відбувається в конкретній казці чи міфі, скільки питання про те, які відносини дозволяють різним сюжетам бути варіантами певної організації.
Саме в цьому контексті особливо важливим стає дослідження Жоржа Дюмезіля. Його порівняльна міфологія виходить із припущення, що за різноманітністю конкретних богів, героїв і міфологічних сюжетів можуть стояти повторювані функціональні відносини. Не обов'язково шукати тотожних персонажів або однакові сюжети; значно важливіше встановити, яку функцію виконує той чи інший елемент у загальній системі.
Таким чином, один персонаж може змінюватися від культури до культури, його характеристики можуть бути зовсім іншими, а його місце у функціональній системі водночас залишатиметься впізнаваним. У цьому полягає один із найважливіших структурних жестів: перенести увагу від конкретного змісту до відносин, від персонажа до функції, від одиничної оповіді до системи її можливих реалізацій.
Проте саме тут виникає питання, яке структуралізм залишає відкритим: що відбувається зі структурою, коли вона реалізується в конкретному тексті? Якщо структура існує як інваріант, який ми реконструюємо через порівняння варіантів, то чи кожна нова реалізація просто відтворює вже наявну систему? Чи, можливо, саме повторення структури водночас її змінює?
Це питання відкриває шлях до постструктуралістської проблематики.
Постструктуралізм не слід розуміти як просте заперечення структуралізму. Його радше можна розглядати як радикалізацію деяких структуралістських питань. Якщо структуралізм запитує: «Яка система відносин організує різноманітні реалізації?», то постструктуралізм може запитати: «Що відбувається із цією системою в процесі її реалізації?»
Ця зміна питання є принциповою. Структура перестає сприйматися як остаточний і стабільний порядок, який лише чекає на своє виявлення. Увага переходить до руху всередині самої структури: до зміщень, суперечностей, нестабільностей і трансформацій, які виникають тоді, коли структурні відносини вступають у конкретні конфігурації.
Тому, наприклад, структураліст може досліджувати опозицію природа/культура і запитувати, яким чином ця опозиція організує міфологічний матеріал. Постструктуралістський аналіз натомість може поставити наступне питання: чи справді природа і культура залишаються стабільними протилежностями в межах самого тексту? Чи не виникає між ними проміжна позиція? Чи не виявляється культура залежною від того, що вона намагається протиставити собі як «природу»? І чи не змінює сам процес використання цієї опозиції її первісний статус?
Таким чином, структураліст шукає те, що повторюється через відмінності, тоді як постструктураліст може досліджувати те, як саме повторення породжує відмінність. Структура вже не просто передує своїм реалізаціям; вона стає видимою лише в них і водночас змінюється через них.
Саме тому було б надто спрощено сказати, що структуралізм належить фольклору, а постструктуралізм — авторському тексту. Обидва підходи можуть застосовуватися і до фольклору, і до літератури. Різниця полягає не в об'єкті як такому, а в тому, на що спрямовується теоретична увага.
Фольклор із великою кількістю варіантів особливо зручний для виявлення інваріантів. Якщо маємо десятки або сотні реалізацій схожого сюжету, можна зіставляти їх і запитувати, що саме зберігається крізь зміни. Авторський текст, навпаки, може бути особливо продуктивним для дослідження того, як конкретна реалізація використовує, змінює або підриває вже наявні культурні структури. Але це не означає, що фольклор не може бути постструктуралістським об'єктом, а авторський текст — структуралістським. Йдеться радше про різну евристичну продуктивність матеріалу.
Тут можна сформулювати принципову відмінність між двома підходами. Структуралізм рухається від варіації до структури: саме множинність реалізацій дозволяє реконструювати систему, яка ними керує. Постструктуралізм, навпаки, повертається від структури до варіації, але вже з іншим запитанням: що робить конкретна реалізація із самою структурою? Чи просто відтворює її, чи змінює її співвідношення, створює нові можливості, породжує суперечності?
У цьому пункті особливо цікавим стає прочитання Дюмезіля Жилем Дельозом і Феліксом Ґваттарі. Їх не обов'язково розуміти як мислителів, які просто відкинули структуралістське поняття системи. Значно продуктивніше побачити в їхній роботі зміну питання. Якщо Дюмезіль допомагає побачити повторювані функціональні структури за різноманітністю міфологічного матеріалу, то Дельоз і Ґваттарі запитують, які сили проходять крізь ці структури, як елементи вступають у нові зв'язки і яким чином ці зв'язки породжують трансформації.
Тут на перший план виходить уже не тільки структура, а відношення, процес і становлення. Елемент системи цікавий не лише тим, яке місце він займає, а й тим, що він робить, із чим вступає у зв'язок і що виникає внаслідок цього зв'язку. Структура перестає бути лише схемою, яку необхідно реконструювати; вона стає одним із рівнів організації, крізь який проходять різноманітні сили й процеси.
Саме тому Дюмезіль може виявитися для Дельоза і Ґваттарі продуктивнішим, ніж може здатися на перший погляд. Його матеріал демонструє, що за різними міфологічними образами можна виявляти повторювані функціональні відносини. Але після цього можна зробити ще один крок і запитати: чи є ці функції остаточними? Чи не можуть вони комбінуватися інакше? Що відбувається, коли одна й та сама функція включається в іншу систему відносин? Які нові форми виникають із такого перенесення?
Тоді сама ідея варіанта набуває іншого значення. Для класичного структуралістського підходу варіант важливий тому, що через нього можна побачити інваріант. Для Дельоза і Ґваттарі варіація може бути важлива вже сама по собі — як продуктивна сила, яка не просто відхиляється від структури, а створює нові конфігурації.
Отже, можна побудувати певну інтелектуальну траєкторію:
Дюмезіль показує повторюваність функціональних відносин;
структуралізм перетворює цю повторюваність на метод реконструкції системи;
постструктуралістська думка ставить питання про те, що відбувається з системою в процесі її реалізації та трансформації;
Дельоз і Ґваттарі радикалізують це питання, зміщуючи акцент від стабільної структури до сил, зв'язків і становлення.
У такій перспективі фольклор стає не просто «матеріалом для структуралізму». Він дозволяє побачити фундаментальну проблему гуманітарного знання: як співвідносяться тотожність і відмінність, повторення і варіація, структура і трансформація. Саме множинність фольклорних версій робить видимою структуру, але ця сама множинність водночас ставить під питання її стабільність. Адже якщо структура може існувати лише через свої численні реалізації, то кожна нова реалізація потенційно є не тільки повторенням, а й зміною.
У цьому сенсі перехід від структуралізму до постструктуралізму можна розуміти не як просту заміну однієї теорії іншою, а як зміну статусу самого поняття структури. Спочатку структура є тим, що потрібно виявити за різноманітністю явищ. Згодом постає питання про те, чи може структура залишатися незмінною після того, як вона вступає в процес повторення, реалізації та комбінування. І нарешті виникає перспектива, в якій головним стає вже не пошук остаточної структури, а дослідження самих процесів, завдяки яким структури виникають, змінюються й породжують нові форми.
Саме тому лінія Дюмезіль — структуралізм — Дельоз і Ґваттарі є цікавою не просто як історія впливів. Вона показує зміну самого способу постановки питання: від «яка структура повторюється?» до «що робить повторення зі структурою?», а далі — до «які сили й зв'язки породжують можливість самої варіації?». Фольклор у цій історії є особливо важливим саме тому, що в ньому повторення і відмінність від самого початку існують разом.
Від структури до сил: Дюмезіль, Дельоз і Ґваттарі
Особливо продуктивним для розуміння цього переходу є прочитання Жоржа Дюмезіля Жилем Дельозом і Феліксом Ґваттарі. Їх не обов’язково розуміти як мислителів, які просто відкидають структуралістське поняття системи. Значно цікавіше побачити тут зміну самого питання: якщо структуралістський аналіз передусім прагне виявити стійку організацію елементів та відношення між ними, то Дельоз і Ґваттарі намагаються зрозуміти, що відбувається всередині та між цими структурами, які сили їх перетинають і завдяки чому вони можуть трансформуватися.
У цьому сенсі Дюмезіль можна розглядати як дослідника своєрідної «архітектури» міфологічного матеріалу. За величезною різноманітністю конкретних міфів, богів, героїв і сюжетів він виявляє повторювані функціональні відношення. Його цікавить не окремий персонаж сам по собі, а місце, яке він займає в певній системі, і функція, яку виконує щодо інших елементів. Саме тому різні міфологічні традиції можуть виявляти несподівану спорідненість: за поверховою відмінністю образів проступає певна повторювана організація.
Це можна порівняти з тим, як фізика досліджує атом не просто як окрему річ, а як певну структуровану конфігурацію. Нас цікавить не лише те, які елементи входять до його складу, а й те, як вони співвідносяться між собою і яку роль відіграє кожен із них у цілому. Подібним чином Дюмезіль прагне реконструювати структуру міфологічного «атома»: його елементи можуть змінюватися, конкретні образи можуть набувати різних форм, але функціональні відношення між ними здатні зберігатися.
Проте саме тут починається те зміщення, яке здійснюють Дельоз і Ґваттарі. Їх уже недостатньо запитати, якою є структура. Не менш важливим стає питання: що змушує її рухатися? Які сили проходять крізь неї? Яким чином елементи, що в одній конфігурації виконують одну функцію, вступаючи в інші зв’язки, можуть набувати іншого значення? Що відбувається, коли встановлений порядок перестає бути замкненою системою і стає полем взаємодій?
Тому Дельоз і Ґваттарі не просто замінюють структуру її протилежністю. Вони радше зміщують увагу від структури як стабільної форми до процесів, завдяки яким форми виникають, змінюються і руйнуються. Якщо Дюмезіль допомагає побачити повторювану організацію елементів, то Дельоз і Ґваттарі прагнуть побачити саму динаміку зв’язків. Для них елемент не має остаточного значення незалежно від відношень, у які він вступає. Зміна зв’язку може означати зміну самого елемента в межах певної системи.
Тут фізична аналогія набуває іншого сенсу. Якщо уявити Дюмезіля як дослідника атомної структури, то Дельоза і Ґваттарі можна уявити як мислителів, яких цікавить уже не тільки те, як атом організований, а й те, що відбувається з елементами та силами під час їхньої взаємодії. Їх цікавить не стільки готова конфігурація, скільки можливість інших конфігурацій: які зв’язки можуть виникнути, які сили здатні перевести систему в інший стан і які нові форми можуть з цього постати.
Однак цю аналогію не слід розуміти буквально. Дельоз і Ґваттарі не просто переходять від вивчення «частинок усередині атома» до вивчення «частинок як таких». Такий опис усе ще передбачав би, що існують стабільні елементи, які спочатку дані самі по собі, а вже потім вступають у взаємодію. Для Дельоза і Ґваттарі важливішим є саме відношення: елемент набуває певних властивостей і функцій залежно від того, з чим і як він поєднується. Тому первинними стають не ізольовані сутності, а зв’язки, потоки, сили та процеси становлення.
Саме в цьому полягає принципова відмінність між двома підходами. Дюмезіль показує, що за різноманітністю міфологічних форм можна виявити повторювані структури. Дельоз і Ґваттарі, своєю чергою, запитують, як ці структури можуть бути мобілізовані, переорганізовані й перетворені. Якщо перший підхід дозволяє побачити порядок у різноманітності, то другий — становлення нового з уже наявних зв’язків.
Тож, перехід від Дюмезіля до Дельоза і Ґваттарі не варто описувати як простий перехід від структуралізму до його заперечення. Радше йдеться про зміну оптики. Структура перестає бути кінцевою відповіддю і стає лише одним із моментів складнішого процесу. За структурою постає питання про сили, які її підтримують; за стабільними відношеннями — питання про можливість їхньої перебудови; за повторюваною формою — питання про умови виникнення відмінності.
У цьому сенсі Дельоз і Ґваттарі радикалізують структурний аналіз: вони не просто питають, як влаштована система, а намагаються зрозуміти, як система стає тим, чим вона є, що проходить крізь неї і яким чином вона може стати іншою. Саме тому їхнє прочитання Дюмезіля є продуктивним не як відмова від структури, а як перехід від структури до її генезису, руху і трансформації.
Отже найпростіша аналогія з фізикою: якщо творчість Дюмезіля нагадує дослідження атома як певної організованої конфігурації — його складових, їхніх функцій і відношень між ними, — то Дельоза і Ґваттарі цікавить уже не лише структура цієї конфігурації, а сили, потоки й процеси взаємодії, завдяки яким вона формується, змінюється і переходить у нові конфігурації.
Комментариев нет:
Отправить комментарий