Я пізнала його лише на якусь дещицю, а глибина його міркувань, гностична закоріненість, психоаналіз не перестають мене приваблювати і сьогодні. Зрештою, це інша іпостась, ніж та, що всі називають "каменярем", - хоча "каменяр" для мене значить також зовсім інше (див. мою статтю про масонство Франка).
Хочу, аби ви відчули тонкощі і складнощі його духовногностичного світу. Колись у виданні "НЕвідомий Франко: Грані Ізмагагду" (2006) я назвала його "феноменологією духу", бо Франко справді має свою глибинну культурософську систему. У "НФ" я виділила кідька основних сиволічних ключів до його культурософії, а також зібрала деякі тексти, які їх ілюструють.
Шкода, що видання "Невідомий Іван Франко" лишилося невідомим. Хоча ні, я розгорнуласвої ідеї у своїй монографії, але відміність була та, що у антології я подавала і самі тексти Франка на підтвердження свого аналізу. Видання мали розсилати по біблотеках в УКраїні. Я чомусь думала, що це лише на папері, як це часто буває. Але на моє глибоке здивування вона є в багатьох бібліотеах, а одного разу на презентації до мене підійшов якийсь молодий чоловік і сказав, що йому трапилася моя книга "Невідомий Іван Франко" в якійсь сільській бібліотеці і вона змінила його долю. Отож, якщо навіть на одну людину вона так вплинула, значить моя робота не була зайва.
Хочу сьогодні помістити тут лонгрід для бажаючих - мій есей про поему "Іван Вишенський" (1900) - одну з найцікавіших поем Івана Франка. Це есей про "аскета".
Тамара Гундорова
Іван Франко: „цілий чоловік” і «аскет»
У символічній автобіографії, фраґментарно розсипаній у поетичних і прозових творах Івана Франка, перед нами постає дуалістичний образ його душі: з одного боку, роздвоєної, а з другого – такої, що прагне до ідеалу «цілого чоловіка». Дуалізм художнього світу Франка виявився ще в ранній ліриці, зокрема в поєднанні мотивів згасання (в’янення) душі та народження «цілого чоловіка», якому найповніше відповідає молодість і суголосні весняна любов і весняний спів. Попри своєрідну гру й маскування свого «я», відбиті в автобіографічних символах і мітологемах, Франко, може, найпроникливіше передав процес згасання молодечої енергії, романтичної віри та весняного почуття повноти життя.
Почуття радісного очікування характеризує розвиток індивідуально-особистісного начала в поетичних і прозових творах Франка початку 80-х років. Загалом Франкова творчість мала відчутний ідеологічний підтекст, оскільки індивідуальне світосприйняття поета відбивало самоусвідомлення цілого покоління української інтеліґенції, покоління, яке Франко назвав «молодою Україною». Франко уславлює вольове самоствердження та поривання молодого покоління радикалів, речників вселюдського духу, проголошуючи його «вічним революціонером».
«Радісне відчуття свого мужицького кореня характерне для всього цього покоління радикальної інтеліґенції, і особливо виразно виступає воно у Франка» , – відгукувався Микола Зеров про поезії збірки «З вершин і низин» і розглядав її як голос «мужицької», «не чужої селянинові психічно», новонароджуваної інтеліґенції. Відтак Франкову символічну автобіографію можна розглядати як культурну модель самоствердження української інтеліґенції. Весняний захват, природа, молодість – усе це співмірне з могутнім покликом самого життя і любов’ю до людей, що звучить у молодечому співі Франкової лірики:
Всюди чую любий глас,
Клик життя могучий...
Весно, вітре, люблю вас,
Гори, ріки, тучі!
Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров’ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить,
Спалимо огнем то!
Лиш боротись значить жить...
Vivere memento! .
У вірші «Не забудь, не забудь» він закликає не забувати «юних днів, днів весни», бо
Путь життя, темну путь
Проясняють вони [1, 29].
Саме таке переживання повноти весняного життя поет співвідносить зі своїм ідеалом «цілого чоловіка».
Лиш хто любить, терпить,
В кім кров живо кипить,
В кім надія ще лік,
Кого бій ще манить,
Людське горе смутить,
А добро веселить, –
Той цілий чоловік.
Тож сли всю життя путь
Чоловіким цілим
Не прийдесь тобі буть –
Будь хоч хвилечку ним [1, 29].
Загалом «цілий чоловік» у Франковому розумінні – це іпостась повної, зреалізованої особистости. Це центральна тема багатьох поезій, драматичних творів, поетичних циклів, романів і повістей письменника. Можна розглядати поетичну творчість Франка від «Веснянок» через «Зів’яле листя» і до «Із днів журби» як драматичне дійство, де основною темою стає розгортання і криза ідеалу „цілого чоловіка”. Стадіями цієї драми є зокрема згасання творчої та життєвої сили й народження нового, позначеного мудрістю гуманізму. Виглядає, що ця драма відбувається через ситуацію вмирання „я” в одній іпостасі і народження в іншій іпостасі: від „цілого чоловіка” до „двійника” і „аскета”. Драма ця болісна і травматична, окремі акти її такі: перша дія – радісне усвідомлення свого я, злитого з природою та всією людськістю, друга дія – розчарування в собі, спричинене руйнуванням витвореного раніше ідеалу, аж до роздвоєння, двійництва, поєдинків та самогубства; третя дія – повільне видужування, осягнення моральної рівноваги і спокою, осягнення нового знання – гуманности. Внаслідок такого дійства народжується інша, нова, або внутрішня людина, «цілий чоловік», однак не в його молодечому ідеальному варіянті, а в уособлено-абстрактному вселюдському сенсі. Цей колообіг нагадує природний процес зміни пір року, стадії змужніння, дорослішання, смерті. Виступаючи на двадцятип’ятилітньому ювілеї, Франко зізнався в цьому: «І сам я в усій своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком. Мені закидували, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного заняття до іншого. Се було власне випливом мого бажання – бути чоловіком, освіченим чоловіком, не лишитися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя» [31, 308].
Однією з актів життєвої драми є аскетизм, себто відмова бути „цілим чоловіком”. Аскетизм запрограмований передусім Франковим вибором – бути Каменярем, себто борцем за соціальні, національні і політичні права. Жертовність такого вибору, відмова від буття „цілим чоловіком” несли в собі надзвичайну моральну та психологічну напругу. Бажання вислизнути з-під тиску ідеї, втекти від людей, яким присвятив життя, стати самому пустельником, аскетом, перебороти зв’язки, які прив’язують до життя, – всі ці аскетичні почування споріднені з суїцидними, і вони постійно присутні в полі уяви Франка-автора. Отож, попри тенденційне засудження аскетизму, тема аскетизму несла в собі для Франка великий емоційний і психологічний потенціял. Вона допомагала проявити складність людської природи - боротьбу в душі аскета між життям і його відреченням. У багатьох своїх творах Франко переносив власні почування на героїв і творив символічну біографію себе самого.
Темою поеми Франка „Іван Вишенський” та дослідження «Іван Вишенський і його твори» стало життя відомого полеміста, письменника і монаха, який провів значну частину свого життя в монастирі на Афоні, Івана з Вишні. Франко побачив одну з основних колізій, яка спричинилась до затворництва Вишенського-аскета, у суперечності між вимогами світського та церковного життя. «Як зарадити сьому роздвоєнню, – говорить автор, – Вишенський не знає: перед чорною глибиною, котра тут розкрилася його очам, дух його зупинився в переляку» [30, 137]. Франко наголошував дуалізм світовідчування Вишенського: для аскета християнство було релігією „терпіння, унижень, тяжких проб і ненависті до світу і власного тіла”, „вічної боротьби з лукавими духами піднебесними, котрими в буквальнім значенні вся наша атмосфера населена”. Окрім того, „добрий елемент у світі, в натурі, а навіть в душі людській є значно слабший від злого і може тільки ненастанною, майже розпучливою боротьбою та ласкою божою удержатися від цілковитої затрати”( 30, 204).
Поема «Іван Вишенський» будується на контрастах – людських бажань і аскетичних вимог, живої природи й умираючого тіла, води та скель, похоронних дзвонів і життєдайної краси Афонської гори. Афон порівнювано з каменем мудрости – ізмарагдом:
Мов зелена піраміда
на хвилястім синім полі,
на рівнині лазуровій
велетенський ізмарагд, –
так облита дивним морем,
під безхмарним, теплим небом
зноситься, шумить, пишаєсь,
спить Афонськая гора [3, 50].
Зорові образи й голоси контрастують із безмовною і камінною вічністю, куди поривається Вишенський. Старець Іван вітає камінну свою печеру як бажаний дім:
Камінь тут довкола мене –
се тверда, незламна віра,
се мій дім і мій притулок,
подушка і накриття [3, 59].
Він сприймає всю природу як знаки свого духовного шляху до Бога – і небо (духовний шлях), і сонце («великий божий дух»), і печера – «брама вічности вузька» [3, 53]. Вода натомість, відповідно до барокової символіки, ототожнюється зі світом і плином життя.
А те море лазурове,
Що там гріється на сонці,
А внизу тут б’єсь о скали,
І хлюпочеться, й реве, –
Се життя земного образ
Ясний, тихий та принадний,
Коли здалека дивиться,
А гіркий, страшний вблизу [3, 60].
Печера захована в прямовисній скелі, і до неї два молодих монахи спускають старця Івана, обв’язавши йому шнур попід пахви. Відтак опускання старця нагадує політ і падіння:
І перехрестився старець,
Над безодню вийшов сміло,
Сів і звільна став спускаться
У страшенную глибінь [3, 58].
Це живе поховання і печера-могила уподібнюються з мотивом повернення до матірного лона землі та зі смертю. Материнський мотив у творах Франка звучить часто й бажано. Начко Калинович з роману „Лель і Полель”, убиваючи себе, пише в передсмертному листі до брата, що повертається до матері. Голос матері стає одним із найболючіших випробувань, яке придумав демон Азазель для Мойсея в одноіменній поемі. Мати-матерія – такий образ вічного колообігу створює Франко і в ліричній драмі „Зів”яле листя”.
У поемі тема аскетизму набуває нового забарвлення: вона переплітається з мотивом старости. Поему було написано 1900 року, у віці 44 років, який можна вважати „середнім віком”, себто в період, коли Франко може лише згадувати про романтичні юнацькі мрії і той ідеал „цілого чоловіка”, який він проголосив ще молодим юнаком. Молодість минула і забрала з собою чимало мрій і сил. Тепер Вишенський у нього – «дідусь похилий, зморщений, сивобородий». Автор послідовно підкреслює старість аскета, його старечий голос, худе старече тіло, похоронний дзвін серед розкошів природи, печаль мовчання, що лежить «на сотках старечих уст». Старість водночас зближується з інфантильністю – перший спомин і перше чуття Івана в печері пов’язано з матір’ю.
Всі змисли завмерли, але на цьому тлі лише виразніше виявилося одне почуття:
Потім мов теплом дихнуло,
і по тілу розлилося
щось солодке, м’яко-м’яко
попід шиєю пройшло.
І в душі мелькнула мати,
як його малим хлоп’ятком
попід шийку лоскотала,
ах, а він сміявсь, сміявсь! [3, 62].
Саме дитячі враження і образ матері стають прообразом духовної гармонії і тією «діямантовою ниткою», по якій герой переходить у галюцинації, в яких розчиняється монахова душа.
Потім слух його прочнувся;
мов діамантова нитка,
тон якийсь потягся довгий –
любий, радісний такий!
І душа, мов той метелик,
Десь летить за любим тоном.
Далі поет переходить від слухових образів до зорових і через гру кольорів відтворює рух, зміну:
<...> та чимдалі тонів більше
і все дужчають вони.
Вже гармонія могутня
ллється синьою рікою,
і розкішні тони, бачся,
небо й землю обняли.
І пливе душа аскета
на гармонії величній,
мов на морських хвилях лебідь,
вверх гойдається, то вниз.
Поміж небом і землею
вверх, то вниз душа аскета
розколисана несеться
швидше, швидше, розкішніш!
І гармонія велична
робиться фіолетова,
далі синьо-лазурова,
далі пурпуром ярким.
Ось із хвиль тих пурпурових
стрілив промінь золотистий,
вибухнув вулкан огнистий,
ріки світла потекли.
Розлилось безмежне море
світла ясно-золотого,
і зелено-золотого
й білого, неначе сніг.
Грають світляні каскади,
величезнії колеса
у всіх кольорах веселки
котяться по небесах.
І рука якась незрима
розпуска барвисті пасма,
розпуска могутні тони
з краю світу аж на край.
Розпускає, порядкує,
і збирає, і мішає –
мов калейдоскоп гігантський,
грає світ весь перед ним.
Мов дитя, душа аскета
потонула в тому морі
тонів, фарб, у тім розкішнім
захваті – і він заснув [3, 61–62].
Цей унікальний за кольоровою гамою та пластикою опис «величної гармонії» є романтизованим описом містичного відчуття і нагадує про екстатичні видіння містиків. У студії про Данте Франко прихильно говорить про містичну любов Франциска Асизького, для якого любов є відчуттям «свояцтва і братерства з усіма людьми, з усею природою оживленою і не оживленою» . Про сакральність видіння свідчить гама кольорів – від фіолетового до білого й золотого, колообіг барв – коліс, що котяться по небесах, калейдоскопічний ритм мінливих тонів. Письменник ніби випробовує відкриті в його студії «Із секретів поетичної творчости» засоби суґестії, розбудження різнорідних дотикових і чуттєвих «змислів», щоби сколихнути творчу уяву. Загалом поема «Іван Вишенський» є ілюстрацією багатьох образотворчих комплексів, проаналізованих у трактаті. Скажімо, образ малої барки на морі – подібно до хустки в однойменному Шевченковому вірші, що його аналізував Франко, – виконує функцію пуанта. Отож, щоб «осягнути надзвичайний ефект, збудити напруження нашої уваги», поет «веде нас від цілости до часті, відси до ще меншої часті і так далі, аж до якоїсь дрібної точки, в котрій, власне, чи природно, чи тільки переносно лежить уся вага його твору» [31, 69].
«Слова яко сиґнали, що викликають в нашій уяві враження в обсягу всіх змислів» [31, 95] – дотикових, зорових, слухових – створюють поетичний образ, що є синтезом різнорідних відчуттів. Спираючись на психологічні закони асоціювання ідей Штейнталя, Франко виділяє контраст і заспокоювання як два типи розгортання поетичного образу. «Що чинить маляр, кладучи на малюнку близько одну коло другої дві плями різних кольорів, що стоять далеко один від одного в шкалі барв, те саме осягає поет, шарпаючи в відповіднім місці нашу уяву від звичайного асоціятивного ряду до незвичайного або просто супротилежного, – стверджує Франко. – Се діється особливо в тих творах, де темою є мішані чуття, драматичні ситуації, сильні людські афекти та пристрасті» [31, 67]. «Зовсім інакше діється в малюнках ідилічних, спокійних, нескомплікованих ситуацій, однорідних – усе одно, веселих чи сумних настроїв», – зауважує він. Найлегші асоціяції ідей викликають враження, коли «уява пливе від одного образу до другого легко, мовби той птах, що ґрандіозними закрутами без маху крил пливе в повітрі все нижче і нижче» [31, 68], як це бачимо, наприклад, у Шевченковому «Садок вишневий коло хати».
Образ «величної гармонії» у поемі «Іван Вишенський» - це також свобода розпряженої уяви, розгортання фантастичного, галюцинаторного враження, що веде до повного розчинення свого „я”. Спочатку один тон – довгий і радісний – пробуджує слух ліричного героя поеми. Ця діямантова нитка тону веде за собою душу, що все більше занурюється в розкішні тони, які, здається, обійняли землю і небо. Увесь універсум грає тонами, синя ріка, ріка гармонії та вічности, задає ритм маятника – вгору й униз. Поміж небом і землею, то догори, то донизу все швидше й швидше летить душа, і раптом із тонів гармонії народжуються барви – фіолет, синя лазур, пурпур. Ця динамічна, повна всіх барв, що грають, і тонів гармонія, однак, іще не досягла кульмінації. Іще не народжений промінь золотий, вулкан вогнистий, із якого постануть ріки світла. Світло – ось те осяяння, яке виростає з гармонії природи й перетворює весь світ у гігантський калейдоскоп, де врешті-решт розчиняється і душа аскета.
Саме такого розчинення власного «я» в лоні матері-матерії прагнув ліричний герой «Зів’ялого листя», коли зізнавався:
Я не дитина, я не лякаюсь мар,
Неначе в’язень з дому тортур і кар,
Душа моя на волю рветься
В мами матерії лоні вснути [2, 173].
Загалом процес сублімації - піднесення почуття до рівня величного – «розкішного захвату» – у Франка здебільшого дістає материнську символіку. Породжуючи Мати-природа – одна з могутніх мітологем у Франка, яка нагадує про натурфілософські ідеї романтиків. Тому інфантильність старця Івана, його образ як дитяти на колінах матері-всесвіту у Франковій поемі і є переходом до всесвітньої гармонії, що й витворює «гру світу».
Повторне переживання фантастичного чуття божественної гармонії бачимо наприкінці поеми. Вишенський свідомо викликає його молитвою до Бога, коли після боротьби духу проти спокус життя і світу врешті-решт усвідомлює, що має здійснити свій правдивий подвиг – не усамітнитись, а служити братам. Старець молить «Розп’ятого»:
Дай мені братів любити
І для них життя віддати!
Дай мені ще раз поглянуть
На свій любий, рідний край!
І далі:
О, коли моя молитва,
І моє мовчання, й труди,
І всі подвиги, й весь піст
Мали хоч зерно заслуги,
Хоч пилиночку значіння,
То я радо, о розп’ятий,
Все без жалощів віддам [3, 81].
Вишенський просить явити йому чудо, згадує про апокрифічне видіння, коли малий Ісус біг морем по променю, і просить вволити його бажання, не лишати його в розпуці, «мов стривожене дитя». Знову маємо образ дитини, однак тепер гармонія безмежна не народжується з екстатичного розчинення «я» в материнському творчому універсумі, а вказує на малість його як людини перед Христом. Нове, повторне відчуття безмежної гармонії дароване вірою в Бога і його батьківську сутність. Та й самого Вишенського козаки називають батьком, закликаючи рятувати матір Україну. У такий спосіб у поемі, окрім материнського, відновлюється і звучить батьківський архетип. Саме зрівноваження материнського і батьківського приносить полегшення для Вишенського:
І він радісно піднявся,
І перехрестився тричі,
І благословив промінний
Шлях, що скісно в море йшов.
Він нічого вже не бачив,
Тільки шлях той золотистий
І ту барку ген на морі –
і ступив – і тихо щез [3, 82–83].
В плані релігійної віри таке духовне падіння нагадує К’єркеґорове просвітлення, дароване спражньою вірою в Бога. Буквальне значення падіння має реальні причини. Як писав Франко у студії про Вишенського, монахи часто випадали в море зі своїх печер у пориві «Чи в приступі релігійного божевілля, ганяючись за “духами поднебесними”, зі своєї печери випав у море і розбився о скали, чи заморившися постом і висушивши тіло, як скелет, попав опісля в число мощів і є ще донині де-небудь предметом почитання і культу – се все евентуальності, наскільки можливі самі собою, настільки й трудні до сконстатування» [30, 198].
У поемі Франко занурює свого відлюдника в атмосферу містичної любові. Аскет-монах старець Іван утікає від спокус світу, у молитвах і теологічних дискусіях сам із собою переборює пастки і прив’язання до того світу, який десь залишив. Він готовий замурувати себе, відділитися від «земного життя», бути затканим павутиною, не реаґувати на насильство. Він чує, як муха, «мов дитя», сіпаючись у павутині, «і пищала і квилила», однак не піднімає руки, щоби врятувати її. Зрештою, він почувається «безсильним, бідним, хорим, одиноким, мов дитя, сирітка кругла, без матусі, без вітця» [3, 65].
Одинокість його безмежна – вона зрідні візії кінця світу, коли вимерли всі люди, земля завмерла, Бог умер, один чорний демон порядкує на землі, і він, остання людина, порошинка, загублена у всесвіті, переживає нелюдські муки. Франко любить контрасти – від найбільшої розпуки він кидає свого героя до безмежної радости – в печеру до нього залітає вишневий цвіт – «платочки сніжнобілі», нагадуючи про любу його серцю Україну.
Пігі! Пігі! Цвіти, трави...
Вишні, молоком облиті...
Верби, мов зелені копи...
Дим зо стріх угору в’єсь...
Соловейко на калині
Так лящить, аж серцю любо...
Діти бігають... Дівчата
Десь співають у садку... [3, 70].
«До Атона тягли його ідеали “жесточайшаго безмолвія”, бажання досягнути найвищого ступеня аскетизму, а може, й гаряча віра в те, що жертвою свого власного життя, своєї діяльности й свого серця він зможе окупити побіду правословія в ріднім краї. Як велика і важка була ся жертва, яка гаряча любов для рідного краю, для “моєй любимоє Русіи” розгорілася в душі нашого автора по тій подорожі помимо всіх зазнаних розчарувань і прикростей, се бачимо з тої любості, з якою він в адресах пізніших своїх творів вичислює місця і сторони, котрі відвідав під час подорожі <...>» [30, 197–198], – зауважив Франко у дослідженні про Вишенського.
У поемі Франко аж навіть свавільно будує характер Вишенського на свій взірець. Він підсилює громадянський патос твору, і, зрештою, у Вишенському перемагає не середньовічна аскеза, але живе бажання – так ренесансна особистість вибирає служіння людям, а не собі. Зовсім не смиренно звучить у поемі імператив служіння міліонам:
І яке ж ти маєш право,
черепино недобита,
про своє спасіння дбати
там, де гине міліон? [3, 79] –
так міг би запитати Вишенського сам Франко.
Зрештою, у цій боротьбі перемагає поривання до світу, до людей, і братська любов виявляється більшою цінністю, ніж особисте спасіння. Франків громадський ідеал, як і його трактування Вишенського як морального чоловіка, очевидні. Залишений у самотині, на межі життя, чоловік перетворюється на слабку дитину, загублену в усесвіті. На перший погляд моральна проблематика поеми «Іван Вишенський» є вичерпною і полягає в тому, що гуманізм і патріотизм перемагають аскетизм. Однак у поемі є ще один рівень – духовно-філософський. Увесь цей текст зітканий зі споминів, порівнянь, ототожнень із дитям, так ніби саме інфантильність старця є основною темою поеми, а розчинення його індивідуальної свідомости спочатку в сфері материнського кольористичного космосу, а потім у світлі християнської батьківської любові є центральною подією твору. Так космогонічно, морально та духовно Франко розгортає образ „гри світу”, в яку він занурює і власну морально-психологічну драму.
Комментариев нет:
Отправить комментарий