.jpg)
Це і є центральний парадокс його теорії: капіталізм може загинути не тому, що він не здатний створювати багатство, а тому, що він настільки успішно його створює, що поступово змінює суспільство, яке його підтримує.
Капіталізм, який руйнує власні основи
Для Шумпетера капіталізм — це не просто приватна власність, гроші або наявність ринку. У центрі його динаміки стоїть підприємець — людина, яка впроваджує нові технології, створює нові продукти, відкриває нові ринки та організовує виробництво по-новому.
Саме підприємець є рушійною силою економічного розвитку. Капіталізм постійно перебудовує економіку: старі підприємства зникають, нові виникають, старі технології замінюються новими. Пізніше цей процес Шумпетер назве знаменитим поняттям «творче руйнування».
Однак успішний розвиток капіталізму породжує великі корпорації, акціонерні товариства, професійний менеджмент і бюрократичні структури. Економічна діяльність поступово стає настільки складною, що вже не потребує класичного підприємця-індивідуаліста.
Підприємець, який колись ризикував власним капіталом і сам приймав рішення, поступово замінюється організацією, в якій рішення приймають менеджери, економісти, юристи та адміністратори.
У цьому Шумпетер бачить глибоку історичну трансформацію. Капіталізм створює структури, які поступово роблять класичний капіталізм менш необхідним.
Власник уже не обов'язково є тим, хто реально керує підприємством. Акціонер може володіти частиною корпорації, але не контролювати її. Менеджер може керувати величезною компанією, але не володіти нею. Економічна система стає дедалі більш безособовою та бюрократизованою.
Тому для Шумпетера виникає фундаментальне питання: як довго може існувати капіталізм, якщо його власний розвиток поступово знищує соціальний тип людини та систему цінностей, які були його основою?
Занепад підприємця
Особливе значення Шумпетер надає зникненню класичного підприємця.
Підприємець для нього — це не просто багата людина. Це соціальний тип. Це людина, готова ризикувати, конкурувати, створювати нове та захищати приватну власність.
Проте велика корпорація може виконувати підприємницьку функцію без появи такого героя-підприємця. Інновації можуть бути організовані цілими дослідницькими відділами. Рішення можуть прийматися колективами спеціалістів. Ризик може розподілятися між тисячами акціонерів.
Отже, капіталізм поступово раціоналізує самого себе.
І в цьому полягає одна з найбільш оригінальних ідей Шумпетера: раціоналізація, яка зробила капіталізм надзвичайно ефективним, одночасно підриває психологічні та соціальні передумови його існування.
Людина більше не повинна бути великим індивідуальним підприємцем. Її замінює організація.
А організація легко може бути підпорядкована державі.
Інтелектуали та критика капіталізму
Ще одним важливим фактором Шумпетер вважає виникнення великого класу інтелектуалів.
Парадокс полягає в тому, що саме капіталізм створює умови для появи освіченого суспільства: університетів, преси, масової освіти, вільного обміну ідеями та значної кількості професій, не пов'язаних безпосередньо з фізичним виробництвом.
Але інтелектуали отримують можливість критикувати систему, яка їх утримує.
Вони можуть виступати проти нерівності, приватної власності, прибутку, великого бізнесу та капіталістичної конкуренції. Таким чином, капіталізм створює власну інтелектуальну опозицію.
Шумпетер не вважає це просто змовою або випадковістю. Для нього це структурний результат розвитку капіталістичного суспільства.
Саме тут його аналіз дуже відрізняється від консервативної критики соціалізму. Він не просто каже: «соціалісти помиляються». Він запитує: чому взагалі соціалістичні ідеї стають настільки впливовими в суспільстві, яке створило капіталізм?
І відповідь полягає в тому, що сам капіталізм породжує соціальні групи, які можуть поставити під сумнів його легітимність.
Шумпетер не був марксистом. Він ставився до Маркса набагато серйозніше, ніж багато його сучасних критиків.
Він вважав Маркса великим соціологом та економістом і визнавав значення його ідеї про те, що економічна структура суспільства впливає на політичні та культурні інститути.
Проте Шумпетер відкидав марксистське пояснення історії.
Маркс бачив головний конфлікт у відносинах між буржуазією та пролетаріатом. Шумпетер вважав, що така схема занадто спрощує реальність. Його цікавили не лише класи, а й підприємці, менеджери, інтелектуали, бюрократія, корпорації та політичні інститути.
Тому Шумпетер прийшов до висновку, який зовні нагадував марксистський: капіталізм не є вічним і може поступитися місцем соціалізму. Але шлях до цього висновку у нього був зовсім інший.
Для Маркса:
капіталізм → класова боротьба → революція → соціалізм.
Для Шумпетера:
капіталізм → успіх → концентрація та бюрократизація → ослаблення підприємця → зміна соціальних цінностей → поступове посилення колективістських форм організації → можливий соціалізм.
Тобто соціалізм може прийти не через революційний крах капіталізму, а через його поступову еволюцію.
Що Шумпетер розумів під соціалізмом?
Саме тут виникає проблема з його аналізом націонал-соціалізму.
Для сучасного читача слово «соціалізм» часто автоматично означає марксизм, державну власність на всі підприємства або радянську модель. Але Шумпетер використовує поняття ширше.
Його цікавить насамперед питання: наскільки економічні рішення залишаються автономними рішеннями приватних власників і підприємців, а наскільки вони визначаються централізованою владою?
Якщо підприємець формально володіє фабрикою, але держава визначає, що виробляти, куди спрямовувати ресурси, які галузі розвивати, які товари мають пріоритет і які економічні цілі повинні бути досягнуті, то формальна приватна власність ще не означає повної економічної автономії.
Саме ця різниця є ключем до розуміння його оцінки гітлерівської Німеччини.
Націонал-соціалізм і Шумпетер
Шумпетер не був прихильником НСДАП, і називати його нацистом було б історично неправильно. Він виїхав із Німеччини до Сполучених Штатів ще до приходу Гітлера до влади, а пізніше його позиція щодо режиму стала значно критичнішою.
Проте його аналіз націонал-соціалізму був незвичайним.
У статті «The Destruction of Capitalism in Germany» 1937 року він розглядав німецьку систему як процес руйнування класичного капіталізму. Його цікавило те, що приватна власність могла формально зберігатися, але реальна автономія бізнесу дедалі більше обмежувалася державними цілями.
Тут необхідно зробити принципове розрізнення.
Націонал-соціалісти були ворогами марксистів, комуністів і соціал-демократів. Вони знищили незалежні профспілки, заборонили комуністичну та соціал-демократичну політичну діяльність і переслідували марксистів.
Тому гітлерівська Німеччина не була марксистською державою.
Але Шумпетер ставив інше питання: чи може антикомуністичний режим одночасно рухатися до дедалі більшої державної організації економіки?
Для нього відповідь була позитивною.
Це дозволяє зрозуміти, чому Шумпетер міг називати націонал-соціалізм певною формою соціалізму, не вважаючи його марксистським.
Його класифікація ґрунтувалася не лише на ідеологічній самоназві режиму, а й на тому, як була організована економічна влада.
Три різні системи: СРСР, гітлерівська Німеччина і США
Щоб зрозуміти цю думку, корисно порівняти три моделі.
У Радянському Союзі держава пішла найбільш радикальним шляхом: приватний капітал у великій частині економіки був ліквідований, а виробництво підпорядковане централізованому плануванню.
У гітлерівській Німеччині значна частина приватної власності формально залишилася. Існували приватні підприємства та великі промислові компанії. Проте економічна діяльність дедалі сильніше підпорядковувалася державним, особливо військовим, цілям.
У Сполучених Штатах за часів Franklin D. Roosevelt і New Deal держава також значно розширила своє втручання в економіку. З'явилися нові регуляторні механізми, соціальні програми, державні інвестиції та посилений контроль над фінансовою системою.
Однак між цими моделями існувала принципова різниця.
США зберігали конкурентний ринок, приватну власність, політичний плюралізм, незалежне підприємництво та демократичні інститути.
Тому просте твердження «державне втручання = соціалізм» було б неправильним навіть з шумпетерівської точки зору.
Для нього важливіше було питання про ступінь автономії економічних суб'єктів та характер механізму координації економіки.
Чому гітлеризм важливий для розуміння його теорії?
Німеччина демонструвала можливість третього шляху.
До цього можна було уявляти історичний вибір приблизно так:
ліберальний капіталізм або комуністичний соціалізм.
Але націонал-соціалізм показав інший варіант:
приватна власність + авторитарна держава + централізований контроль над економічними пріоритетами + мілітаризація.
Це була не радянська система, але й не класичний laissez-faire (без втручання держави) капіталізм.
Саме тому дослідження Шумпетера цікаве: він дозволяє побачити, що занепад ліберального капіталізму не обов'язково повинен вести до комуністичної революції.
Суспільство може рухатися до авторитарної, бюрократичної та державно керованої системи зовсім іншим шляхом.
Не менш важливою є його концепція демократії.
Шумпетер відмовляється від романтичного уявлення, згідно з яким демократія — це безпосереднє здійснення «волі народу».
На його думку, реальна демократія працює інакше.
Громадяни не керують державою безпосередньо. Вони обирають між політичними лідерами, які конкурують за владу.
У цьому сенсі Шумпетер порівнює політичну конкуренцію з ринковою конкуренцією.
Підприємець конкурує за споживача.
Політик конкурує за виборця.
Тому демократія для нього — це насамперед інституційний механізм конкуренції політичних еліт за владу.
Це дуже прагматичне, навіть цинічне визначення демократії. Шумпетер не виходить із припущення, що народ завжди знає, чого хоче, або що існує єдина «загальна воля».
Він виходить із того, що люди мають різні інтереси, інформація обмежена, а політичні рішення складні. Тому демократія повинна забезпечувати не абсолютне народовладдя, а можливість мирної конкуренції за політичне керівництво.
Головний парадокс Шумпетера
У результаті всі ці теми — капіталізм, соціалізм, демократія, корпорації, підприємці, інтелектуали та авторитаризм — об'єднуються в одну теорію.
Капіталізм створює величезне економічне багатство.
Він розвиває технології.
Він створює корпорації.
Він підвищує рівень освіти.
Він породжує масове суспільство.
Він створює інтелектуальний клас.
Він раціоналізує економіку.
Але кожен із цих процесів може одночасно послаблювати ті соціальні та політичні сили, які захищають класичний капіталізм.
Тому капіталізм може виявитися жертвою власного успіху.
Це принципово відрізняє Шумпетера від Маркса.
Маркс очікував, що капіталізм буде знищений своїми економічними суперечностями та класовою боротьбою.
Шумпетер припускає, що капіталізм може бути трансформований без того, щоб його економічний механізм спочатку зламався.
Його можуть змінити саме ті сили, які він сам створив.
Висновок
Найглибша ідея Шумпетера полягає не просто в прогнозі «капіталізм поступиться соціалізму». Це було б занадто поверхове читання його книги.
Його справжнє питання звучить приблизно так:
що відбувається із суспільством, коли капіталізм стає настільки успішним, раціоналізованим і бюрократизованим, що поступово зникає потреба в тих людях та інститутах, які зробили капіталізм можливим?
Підприємець поступово перетворюється на менеджера. Власник — на акціонера. Ринкова координація дедалі більше доповнюється державним регулюванням. Політична боротьба стає боротьбою організованих масових груп та професійних політичних еліт. Інтелектуали дедалі сильніше критикують систему, яка створила умови для їхньої появи.
У такій перспективі соціалізм для Шумпетера — це не обов'язково результат революції. Це може бути кінцевий продукт поступової трансформації самого капіталістичного суспільства.
А досвід нацистської Німеччини додає до цієї картини ще один важливий урок: якщо ліберальні інститути слабшають, результатом може стати не лише демократичний соціалізм чи радянський комунізм. Можливий і авторитарний варіант — система, в якій приватна власність частково зберігається, але економічна та політична автономія суспільства дедалі більше підпорядковується державі.
Тому Шумпетер цікавий не як пророк певного конкретного режиму, а як мислитель трансформації модерного суспільства. Його головний парадокс залишається надзвичайно сильним: найбільша загроза капіталізму може виникнути не тоді, коли капіталізм перестає працювати, а тоді, коли він працює настільки добре, що змінює світ навколо себе — і врешті змінює самого себе.
***
Сінгапурський капіталізм очима Шумпетера
Сінгапурська економічна модель є надзвичайно цікавим прикладом для осмислення ідей Йозефа Шумпетера. На перший погляд може здатися, що між ними існує очевидна суперечність. Шумпетер багато писав про капіталізм, підприємця, конкуренцію, бюрократизацію та поступове посилення держави, тоді як Сінгапур демонструє поєднання сильної держави з ринковою економікою, приватним бізнесом і глобальною торгівлею. Проте саме ця суперечність і робить Сінгапур цікавим: він показує, що сильна держава не обов'язково повинна знищувати капіталізм. За певних умов вона може стати одним із механізмів його підтримки.
Якби Шумпетер аналізував Сінгапур, його, найімовірніше, цікавило б питання про те, хто реально приймає економічні рішення і наскільки автономними залишаються підприємці, власники та ринок.
Капіталізм не обов'язково означає laissez-faire
У повсякденному розумінні капіталізм часто ототожнюють із laissez-faire — системою, в якій держава максимально мало втручається в економіку. Але це лише одна з можливих форм капіталізму.
Laissez-faire передбачає, що підприємці самостійно вирішують, що виробляти, куди інвестувати, які технології використовувати та з ким торгувати. Держава переважно забезпечує правові рамки: захищає власність, контракти, безпеку та конкуренцію.
Сінгапурська модель принципово інша. Держава відіграє надзвичайно активну роль у розвитку економіки. Вона інвестує в інфраструктуру, освіту, житло, транспорт, визначає стратегічні напрями розвитку, створює умови для залучення іноземного капіталу та безпосередньо володіє значними активами.
Проте з цього не випливає, що Сінгапур є соціалістичною економікою.
Приватні компанії можуть конкурувати між собою, іноземні корпорації можуть інвестувати в країну, підприємці можуть створювати новий бізнес, а сама економіка залишається глибоко інтегрованою у світову торгівлю.
Тому Сінгапур демонструє принципову можливість поєднання:
ринку + приватної власності + підприємництва + сильної держави.
Саме це було б особливо цікаво для Шумпетера.
Головне питання Шумпетера: хто контролює економіку?
Щоб зрозуміти можливу реакцію Шумпетера на Сінгапур, необхідно повернутися до його аналізу капіталізму.
Для нього капіталізм — це не просто система приватної власності. Його рушійною силою є підприємець.
Підприємець впроваджує нові технології, відкриває нові ринки, створює нові продукти та руйнує старі економічні структури. Саме цей процес Шумпетер називав «творчим руйнуванням».
Але капіталізм у процесі свого розвитку породжує великі корпорації, складні системи управління та професійний менеджмент. Поступово індивідуальний підприємець може втрачати своє центральне значення.
Тому Шумпетер міг би поставити щодо Сінгапуру дуже просте питання:
чи сильна держава замінює підприємця або допомагає йому?
Якщо держава визначає кожне рішення підприємця, встановлює, що виробляти, кому продавати і куди інвестувати, то перед нами вже рух у напрямку командної економіки.
Але якщо держава створює інфраструктуру, освіту, правові правила та умови для інвестицій, а після цього дозволяє підприємцям конкурувати, ризикувати й впроваджувати інновації, то сильна держава може, навпаки, зміцнювати капіталізм.
Саме другий варіант значною мірою характеризує сінгапурську модель.
Сильна держава як захисник ринку
Це створює парадокс.
Зазвичай ми думаємо, що більше держави означає менше ринку. Але Сінгапур демонструє, що залежність може бути не такою прямою.
Держава може активно втручатися в економіку, не намагаючись замінити ринок.
Вона може сказати:
ми визначимо стратегічний напрям, створимо необхідну інфраструктуру та забезпечимо людський капітал, але самі підприємці вирішуватимуть, як реалізувати економічні можливості.
У такому випадку держава не знищує конкуренцію, а намагається створити умови для неї.
Це принципово відрізняється від радянської командної економіки, де держава сама визначала основні параметри виробництва.
У Сінгапурі держава може бути власником значної частини активів, але це не означає, що вся економіка перетворюється на систему централізованого планування.
Тому формула «державна власність = соціалізм» виявляється занадто простою.
Важливіше запитати:
чи існує ринок, чи існує конкуренція, чи існує підприємницький ризик і чи можуть економічні суб'єкти самостійно приймати рішення?
Сінгапур і «творче руйнування»
Особливо цікавим є питання про шумпетерівське «творче руйнування».
Капіталізм існує завдяки тому, що нове постійно витісняє старе. Нові компанії приходять на місце старих, нові технології роблять старі непотрібними, а підприємці постійно шукають нові можливості.
Сильна держава може легко знищити цей механізм, якщо почне захищати кожного великого виробника, кожну неефективну компанію та кожну застарілу галузь.
Тоді виникає економіка, в якій головне — не інновація, а політичні зв'язки.
Але сильна держава може діяти інакше.
Вона може інвестувати в освіту, наукові дослідження, транспорт, цифрову інфраструктуру, порти, логістику та міжнародну торгівлю, створюючи середовище, в якому підприємцям легше здійснювати інновації.
У такому випадку держава не замінює «творче руйнування», а забезпечує його інфраструктурою.
Це, ймовірно, було б одним із найбільш цікавих аспектів Сінгапуру для Шумпетера.
Сінгапур як відповідь на проблему бюрократії
Однак тут виникає ще глибша проблема.
Шумпетер побоювався, що розвиток капіталізму приведе до дедалі більшої раціоналізації та бюрократизації.
Великі корпорації стають адміністративними машинами. Підприємець поступово перетворюється на менеджера. Рішення стають формалізованими. Особистий ризик замінюється процедурами.
Зрештою, сама економічна система може стати настільки організованою, що потреба в класичному підприємницькому типі зменшиться.
Сінгапур ставить перед цією теорією цікаве запитання:
а що, якщо бюрократія буде не руйнівною, а компетентною?
Тоді можливий зовсім інший процес:
капіталізм → сильна держава → ефективна бюрократія → підтримка підприємництва → збереження капіталістичної динаміки.
Це вже не той сценарій, якого побоювався Шумпетер.
Він припускав, що раціоналізація капіталізму може поступово знищити його соціальну основу. Сінгапур показує, що за певних умов бюрократична держава може не знищити підприємницьку систему, а підтримувати її.
Сінгапур і гітлерівська Німеччина: принципова різниця
Сильна держава сама по собі ще нічого не говорить про напрям розвитку економіки.
Гітлерівська Німеччина підпорядковувала економіку значною мірою мілітаризації, автаркії, підготовці до війни та імперській експансії.
Сінгапур, навпаки, побудував свою модель навколо міжнародної торгівлі, відкритості для іноземного капіталу, глобальних виробничих ланцюгів і економічної інтеграції.
Тому можна мати:
сильну державу + державне планування + антикапіталістичний напрям,
але можна мати і:
сильну державу + стратегічне планування + підтримку ринкового капіталізму.
Це дві принципово різні моделі.
Отже, сам по собі вплив держави не визначає економічну систему. Важливо, для чого використовується державна влада і що вона робить із ринковим механізмом.
Сінгапур і демократія
Ще цікавішим є питання політичного устрою.
Шумпетер запропонував дуже специфічне визначення демократії. Він не вважав, що демократія — це безпосереднє здійснення якоїсь єдиної «волі народу».
Для нього демократія передусім є механізмом, за допомогою якого політичні еліти конкурують за підтримку виборців.
У цьому сенсі політика нагадує ринок.
Підприємці конкурують за споживачів.
Політики конкурують за виборців.
Сінгапур цікавий тим, що тут тривалий час існувало домінування однієї політичної сили — People's Action Party. При цьому країна зберігала вибори та інститути представницького управління, але політична конкуренція була значно меншою, ніж у класичних західних демократіях.
Тому Шумпетер міг би поставити питання:
скільки політичної конкуренції необхідно для того, щоб система залишалася демократією?
І це питання дуже добре відповідає його власній теорії.
Адже якщо демократія — це конкуренція політичних еліт, тоді якість демократії залежить не лише від формального існування виборів, а й від реальної можливості політичної конкуренції.
Чи спростовує Сінгапур Шумпетера?
На перший погляд — так.
Шумпетер припускав, що капіталізм через власний розвиток може рухатися до бюрократизації та соціалізації.
Сінгапур показує інший сценарій:
капіталізм → бюрократизація → сильна держава → підтримка капіталістичного розвитку.
Тобто бюрократія може не знищити капіталізм, а стати одним із його інструментів.
Але остаточно спростувати Шумпетера Сінгапур не може.
Шумпетер говорив про довгострокову трансформацію суспільства. Його цікавило не тільки те, чи існує приватний бізнес сьогодні, а й те, що станеться з підприємницькою культурою, інституціями приватної власності, політичною конкуренцією та соціальною структурою через покоління.
Тому він міг би поставити Сінгапуру запитання:
Чи може сильна держава протягом тривалого часу підтримувати підприємницьку свободу, не перетворившись поступово на систему, яка сама визначає, що є правильним і корисним?
Це дуже складне питання.
Сінгапурська модель показує, що протиставлення «ринок або держава» є надто примітивним.
Можлива система, у якій держава дуже сильна, але водночас ринок залишається важливим механізмом координації економіки. Можлива значна державна власність без радянського планування. Можливе стратегічне економічне планування без повного скасування підприємницької свободи.
Саме тому Сінгапур був би надзвичайно цікавим для Шумпетера.
Він змусив би його поставити ще складніше питання, ніж просто «чи виживе капіталізм?».
Питання звучало б так:
чи може капіталізм пристосуватися до сильної держави і використати її для власного збереження?
Сінгапур дає на це досить переконливу відповідь: так, принаймні протягом певного історичного періоду це можливо.
Але водночас залишається шумпетерівське попередження: успішна система може поступово створити умови, які змінять її саму.
Тому справжній тест для сінгапурської моделі — не просто економічне зростання. Це питання про те, чи зможе вона одночасно зберегти ефективну державу, ринкову конкуренцію, підприємницьку ініціативу та достатню політичну конкуренцію.
У цьому сенсі Сінгапур є не стільки спростуванням Шумпетера, скільки надзвичайно цікавим експериментом, який дозволяє уточнити його теорію.
Шумпетер боявся, що капіталізм загине від власного успіху.
Сінгапур показує іншу можливість:
капіталізм може спробувати використати сильну державу, щоб пережити наслідки власного успіху.
Але чи не стане сама ця сильна держава з часом настільки потужною, що почне визначати економіку замість ринку, — це вже питання, на яке остаточну відповідь може дати лише історія.
***
Китайська модель очима Шумпетера
Якби Йозеф Шумпетер міг побачити сучасний Китай, ця країна, ймовірно, стала б для нього одним із найцікавіших економічних і політичних експериментів XX–XXI століть. Китайська модель кидає виклик простому протиставленню капіталізму та соціалізму, яке домінувало в політичній думці протягом значної частини XX століття. У Китаї одночасно існують ринки, приватні підприємці, великі міжнародні корпорації, конкуренція та приватний капітал — і водночас Комуністична партія зберігає політичну монополію, держава контролює стратегічні галузі, державні підприємства відіграють важливу роль, а економічний розвиток значною мірою спрямовується через державну промислову політику.
Шумпетер помер у 1950 році, тому, звичайно, не міг оцінювати сучасну китайську модель безпосередньо. Будь-яка розмова про те, «що сказав би Шумпетер про Китай», є реконструкцією його поглядів. Проте його теорія настільки добре підходить для аналізу проблеми поєднання ринку, підприємництва, бюрократії та держави, що китайський досвід дозволяє по-новому подивитися на його ідеї.
На перший погляд може здатися, що Китай спростовує Шумпетера. Він передбачав, що розвиток капіталізму може привести до поступового посилення бюрократизації та соціалізації економіки. Китай, навпаки, продемонстрував, що навіть під владою комуністичної партії можна створити надзвичайно динамічну ринкову економіку. Але при уважнішому розгляді Китай може виявитися не стільки спростуванням Шумпетера, скільки несподіваним продовженням його проблематики.
Капіталізм очима Шумпетера
Щоб зрозуміти можливу реакцію Шумпетера на Китай, потрібно спочатку визначити, що саме він вважав сутністю капіталізму.
Для Шумпетера капіталізм — це не просто приватна власність і не просто існування ринку. Його головною рушійною силою є підприємець.
Підприємець створює нове: нову технологію, новий продукт, новий метод виробництва, новий ринок або нову форму організації бізнесу. Він порушує економічну рівновагу та змушує інших учасників пристосовуватися до змін.
Саме цей процес Шумпетер називав «творчим руйнуванням». Капіталізм постійно руйнує старе, щоб створити нове.
Тому для Шумпетера надзвичайно важливо, щоб економічна система залишала простір для підприємницької ініціативи.
І саме тут Китай стає надзвичайно цікавим.
Китай після реформ
Китайська економіка після реформ, започаткованих наприкінці 1970-х років, почала поступово використовувати ринкові стимули, відкриватися для міжнародної торгівлі та іноземного капіталу, дозволяти розвиток приватного підприємництва й реформувати державні підприємства.
Це не було простим переходом від соціалізму до західного капіталізму.
Китай не ліквідував комуністичну політичну систему і не передав економіку повністю ринку. Навпаки, він створив гібридну модель, у якій ринкові механізми використовуються всередині системи, де держава та Комуністична партія зберігають визначальний політичний контроль.
Саме це могло б зацікавити Шумпетера.
Він навряд чи почав би з питання:
«Китай капіталістичний чи соціалістичний?»
Ймовірніше, він поставив би інше питання:
«Який механізм забезпечує економічний розвиток і хто реально контролює економічні рішення?»
Якщо китайський підприємець може створити компанію, ризикувати капіталом, впроваджувати інновації, конкурувати з іншими компаніями та отримувати прибуток, то в економіці безперечно присутня важлива частина того, що Шумпетер називав капіталістичною динамікою.
Китай не є laissez-faire
Водночас китайська модель дуже далека від laissez-faire.
Держава не просто встановлює правила гри. Вона сама є великим економічним гравцем.
Вона володіє державними підприємствами, контролює значну частину фінансової системи, впливає на інвестиційні потоки, визначає стратегічні галузі та використовує промислову політику для досягнення довгострокових цілей.
Тому китайська модель не може бути описана як класичний вільний ринок.
Але вона також не є командною економікою радянського типу.
Це принципова відмінність.
У СРСР держава намагалася замінити ринок централізованим плануванням. У Китаї держава значною мірою намагається використовувати ринок як інструмент розвитку, не відмовляючись від політичного контролю над ним.
Формула китайської моделі тому приблизно така:
ринок для ефективності + приватний сектор для підприємництва + держава для стратегічного спрямування + партія для політичного контролю.
Саме ця комбінація є її головною особливістю.
Чи міг би Шумпетер назвати Китай соціалістичним?
Це питання не має простої відповіді.
Якщо розуміти соціалізм як повне скасування приватної власності та ринку, то сучасний Китай очевидно не відповідає цій моделі.
Але Шумпетер розглядав соціалізм ширше. Його цікавила не тільки юридична форма власності, а й питання про те, наскільки економічна система управляється централізовано.
У цьому сенсі Китай був би для нього дуже цікавим прикладом.
Приватний підприємець може існувати, але його діяльність відбувається в політичних рамках, визначених партійно-державною системою.
Компанія може бути приватною, але стратегічні пріоритети економіки визначає держава.
Ринок може визначати багато цін і розподіляти значну частину ресурсів, але держава може втрутитися, якщо певний сектор вважається стратегічно важливим.
Тому китайська система показує, що ринок і державний контроль не обов'язково є взаємовиключними.
Це було б дуже важливим висновком для Шумпетера.
Держава як організатор інновацій
Найбільшою несподіванкою для Шумпетера, ймовірно, стала б роль держави в інноваціях.
Класичний шумпетерівський підприємець — це людина, яка самостійно бачить можливість, ризикує та впроваджує нововведення.
Але Китай показує іншу можливість.
Держава може визначити стратегічні галузі — наприклад, напівпровідники, електромобілі, акумулятори, телекомунікації, штучний інтелект, космічні технології — і спрямувати в них величезні фінансові, освітні та інфраструктурні ресурси.
Тут виникає питання, якого Шумпетер не міг повністю передбачити:
чи обов'язково інновація повинна бути результатом автономної діяльності окремого підприємця?
Можливо, інновації можна частково організовувати зверху.
Тоді виникає нова модель:
держава визначає напрям → створює умови → мобілізує ресурси → приватні та державні компанії конкурують → найуспішніші технології масштабуються.
Це вже не laissez-faire, але це все одно може бути надзвичайно динамічною економічною системою.
Китай і «творче руйнування»
Однак саме тут китайська модель стикається з одним із найважливіших шумпетерівських питань.
Капіталізм не тільки створює нове. Він повинен дозволяти новому знищувати старе.
Якщо неефективна компанія постійно отримує державну підтримку, якщо збиткове підприємство не банкрутує, якщо політично важливі галузі захищаються від конкуренції, то «творче руйнування» слабшає.
Виникає фундаментальна дилема:
якщо держава сама визначає переможців, чи дозволить вона переможеним зникнути?
Це надзвичайно важливо.
Ринкова економіка ефективна не лише тому, що винагороджує успішних. Вона також карає невдалих. Підприємства, які не можуть пристосуватися, повинні залишити ринок, щоб ресурси перейшли до ефективніших компаній.
Якщо держава занадто сильно захищає старі структури, виникає ризик економічної застою.
Тому Шумпетер, найімовірніше, одночасно захоплювався б китайською здатністю мобілізувати ресурси і побоювався б надмірного державного контролю.
Бюрократія: проблема чи перевага?
Це приводить нас до однієї з найцікавіших тем у Шумпетера — бюрократії.
Шумпетер вважав, що капіталізм поступово раціоналізує сам себе.
Великі корпорації стають складними адміністративними структурами. Підприємницька діяльність дедалі більше перетворюється на професійне управління. Рішення приймаються не окремим героїчним підприємцем, а колективами менеджерів, інженерів, юристів та економістів.
Китай демонструє цей процес у надзвичайному масштабі.
Але китайський досвід додає важливу поправку:
бюрократія не обов'язково знищує економічну динаміку.
За певних умов вона може її підтримувати.
Компетентна бюрократія може будувати дороги, порти, електромережі, університети, фінансові інститути та іншу інфраструктуру, без якої приватний бізнес не може швидко розвиватися.
Таким чином, виникає зовсім інша формула:
капіталізм → бюрократизація → ефективна держава → підтримка капіталістичного розвитку.
Це вже значно відрізняється від сценарію, у якому бюрократизація поступово робить підприємництво непотрібним.
Китай як виклик теорії Шумпетера
У цьому сенсі Китай можна розглядати як своєрідний експеримент, який перевіряє одну з найважливіших ідей Шумпетера.
Шумпетер припускав, що розвиток капіталізму може поступово породити систему, в якій роль приватного підприємця зменшується, а централізована організація економіки стає дедалі важливішою.
Китай показує, що цей процес може мати зовсім інший результат.
Замість:
капіталізм → бюрократизація → соціалізм
може виникнути:
капіталізм → бюрократизація → сильна держава → партійно-державний капіталізм.
Тобто Китай може бути не переходом від капіталізму до соціалізму, а новою гібридною формою організації економіки.
Приватний підприємець і межі його автономії
Однак тут виникає одна з найважливіших проблем китайської моделі.
Для Шумпетера підприємець — це не просто власник бізнесу. Це людина, яка має свободу діяти нестандартно.
Вона повинна мати можливість спробувати нове, помилитися, втратити гроші, змінити напрям діяльності та зруйнувати старі економічні структури.
Тому для підприємництва важлива не лише приватна власність, а й автономія.
Якщо підприємець постійно повинен думати про політичні пріоритети держави, то його свобода стає обмеженою.
Це створює парадокс.
Держава може підтримувати підприємця, але водночас вона може зробити його залежним від себе.
Поки політичні та економічні інтереси збігаються, система може бути дуже ефективною.
Але якщо підприємець починає діяти всупереч політичним пріоритетам, виникає питання:
що важливіше — економічна ефективність чи політичний контроль?
Для Шумпетера це було б принципове питання.
Китай і демократія
Китайська модель ставить під сумнів і припущення про зв'язок між капіталізмом та демократією.
У ліберальній традиції часто існує уявлення, що економічна модернізація, зростання середнього класу, приватна власність і ринкова економіка поступово створять попит на політичну лібералізацію.
Китай цього не продемонстрував.
Навпаки, країна змогла поєднати масштабну економічну модернізацію з політичною монополією Комуністичної партії.
Це особливо цікаво у світлі шумпетерівського розуміння демократії.
Для нього демократія — це насамперед конкуренція політичних еліт за голоси виборців.
Тому китайський досвід поставив би перед його теорією дуже складне питання:
чи є ліберальна демократія необхідною умовою капіталістичного розвитку?
Китай фактично демонструє, що принаймні на певному історичному етапі відповідь може бути негативною.
Економічний капіталізм і політичний лібералізм можуть розвиватися різними траєкторіями.
Китай і Сінгапур
У цьому контексті особливо цікаво порівняти Китай із Сінгапуром.
Сінгапур можна умовно описати як модель, у якій:
сильна держава створює та підтримує ринкове середовище.
Китай іде далі:
держава не лише створює правила, а й володіє активами, фінансує інвестиції, контролює стратегічні сектори та визначає довгострокові пріоритети економічного розвитку.
Тому Сінгапур можна уявити як «державу-архітектора», тоді як Китай значною мірою поєднує функції:
архітектора + власника + інвестора + стратега.
Проте обидві системи мають спільну рису: вони показують, що сильна держава не обов'язково повинна бути ворогом ринку.
Вона може використовувати ринок як механізм розвитку.
Китай і Радянський Союз
Ще важливішим є порівняння з СРСР.
Радянська модель значною мірою намагалася замінити ринок централізованим плануванням.
Китай після реформ зробив інше.
Він зберіг політичну систему, але дозволив ринковим механізмам відігравати дедалі більшу роль.
Тобто китайська модель фактично поставила історичний експеримент:
чи можна використовувати капіталістичну економічну динаміку, не переходячи до ліберальної політичної системи?
Китайська відповідь поки що виглядає позитивною.
Саме тому Китай є настільки важливим для сучасної політичної економії.
Він показує, що існування ринку не автоматично означає політичний лібералізм, а існування комуністичної партії не автоматично означає відсутність ринкової конкуренції.
Що Шумпетер, найімовірніше, оцінив би позитивно?
Якби реконструювати можливу оцінку Шумпетера, він, ймовірно, позитивно поставився б до кількох аспектів китайського досвіду.
По-перше, до величезного масштабу підприємницької активності.
По-друге, до здатності економіки швидко перебудовуватися.
По-третє, до технологічної конкуренції.
По-четверте, до ролі інвестицій та інновацій у структурній трансформації.
По-п'яте, до здатності держави створювати інфраструктуру, яка дозволяє ринку працювати ефективніше.
Але водночас він, найімовірніше, поставив би серйозні запитання щодо довгострокової автономії підприємців, ролі державних підприємств, політичного контролю над бізнесом і здатності системи дозволяти справжнє «творче руйнування».
Китайська модель є надзвичайно цікавим викликом для теорії Шумпетера, тому що вона не вкладається у просту історичну схему «капіталізм або соціалізм».
Китай довів, що можна поєднати:
ринкову конкуренцію, приватне підприємництво, глобальну торгівлю та технологічні інновації з
сильною державою, державними підприємствами, стратегічним плануванням і політичною монополією однієї партії.
Це означає, що економічний капіталізм і політичний лібералізм не є тотожними речами.
Але Китай одночасно підтверджує одну з найважливіших інтуїцій Шумпетера: сучасна економіка поступово стає дедалі більш організованою, бюрократичною та залежною від великих інституцій. Питання лише в тому, хто контролює цю організацію і для яких цілей вона використовується.
У Радянському Союзі держава намагалася замінити ринок.
У класичному laissez-faire держава намагалася мінімізувати своє втручання.
У Сінгапурі держава переважно виступає як архітектор та координатор ринкової системи.
У Китаї держава робить ще більше: вона одночасно є архітектором, власником, інвестором, регулятором і політичним керівником економіки, залишаючи при цьому величезний простір для ринкової конкуренції.
Саме тому Китай можна розглядати як одну з найцікавіших можливих відповідей на шумпетерівське питання про майбутнє капіталізму.
Можливо, Шумпетер помилився б, передбачаючи простий рух:
капіталізм → соціалізм.
Натомість історія може породжувати набагато складніші форми:
капіталізм → бюрократизація → сильна держава → гібридна економічна система.
Але залишається фундаментальне шумпетерівське питання: чи може така система протягом тривалого часу зберігати справжнє підприємницьке «творче руйнування», якщо держава одночасно є найбільшим регулятором і одним із найбільших власників економічних ресурсів?
Якщо відповідь буде позитивною, Китай стане сильним аргументом проти ідеї, що капіталізм обов'язково повинен еволюціонувати до соціалізму або ліберальної демократії.
Якщо ж державний контроль із часом почне придушувати автономію підприємця та механізм творчого руйнування, Китай може, навпаки, продемонструвати, що головне попередження Шумпетера було правильним: економічна система може поступово створити таку складну бюрократичну структуру, що сама динаміка, яка зробила її успішною, почне слабшати.
У цьому і полягає головний парадокс китайського експерименту: Китай намагається використовувати капіталізм, не дозволяючи капіталізму повністю визначати правила гри. Чи можливо підтримувати цю рівновагу протягом поколінь — одне з найважливіших питань сучасної політичної економії.
***
Рудольф Гільфердінг і перетворення капіталізму: від фінансового капіталу до «господарської демократії»
Рудольф Гільфердінг є однією з найцікавіших постатей у розвитку марксистської економічної думки початку ХХ століття, оскільки він намагався зрозуміти, як змінюється капіталізм у міру його розвитку. Його головна праця «Фінансовий капітал», опублікована 1910 року, була спробою пояснити нову економічну реальність, яка вже не вкладалася у просту картину раннього капіталізму з безліччю незалежних підприємців і дрібних власників. На його очах виникав зовсім інший світ — світ великих корпорацій, банків, акціонерних товариств, монополій, бірж та професійного менеджменту. Гільфердінг побачив у цьому не випадкові зміни, а певну закономірну тенденцію розвитку самої капіталістичної системи.
Вихідним пунктом його аналізу було зближення банківського і промислового капіталу. У ранньому капіталізмі банк можна було уявити передусім як установу, яка позичає гроші підприємцю. Підприємець бере кредит, будує фабрику, виробляє товари, отримує прибуток і повертає банку гроші з відсотком. Проте зі зростанням масштабів промисловості ці відносини ставали дедалі складнішими. Великим підприємствам потрібні були величезні обсяги капіталу, а банки отримували дедалі більше можливостей впливати на промислові підприємства. Вони могли не лише кредитувати компанії, а й володіти їхніми акціями, брати участь у їхньому управлінні, контролювати фінансові потоки та встановлювати зв'язки між різними підприємствами. У результаті фінансовий і промисловий капітал починав переплітатися. Саме цю нову форму економічної влади Гільфердінг назвав фінансовим капіталом.
Для нього це було набагато більше, ніж просто зростання ролі банків. Йшлося про фундаментальну зміну структури власності та управління. Класичний капіталіст уявлявся як людина, яка одночасно володіє підприємством, вкладає власні гроші, керує ним і несе відповідальність за результат. Велика акціонерна корпорація руйнує цю єдність. Власниками підприємства стають численні акціонери, які можуть навіть не знати, як воно функціонує. Безпосереднє управління переходить до директорів і професійних менеджерів, а фінансування значною мірою залежить від банків і фінансових ринків. Таким чином, власність відокремлюється від управління. Капітал дедалі більше набуває абстрактної форми, а сама корпорація стає складною системою, у якій переплітаються інтереси акціонерів, банків, менеджерів і різних груп інвесторів.
Звідси випливає друга фундаментальна ідея Гільфердінга — концентрація капіталу. Капіталізм, на його думку, має внутрішню тенденцію до укрупнення підприємств. Великі підприємства отримують переваги перед малими: вони можуть дешевше залучати фінансування, виробляти товари у великих масштабах, інвестувати у складні технології, переживати кризи та сильніше впливати на постачальників і ринки. Тому конкуренція може призводити до парадоксального результату: перемога в конкурентній боротьбі сприяє концентрації капіталу, а концентрація, своєю чергою, послаблює саму конкуренцію. Безліч незалежних підприємств поступово поступаються місцем великим корпораціям, картелям, трестам та монополістичним структурам.
Саме тут аналіз Гільфердінга набуває особливої сили. Він побачив, що капіталізм поступово перестає бути системою, у центрі якої стоїть окремий підприємець. На його місці виникає велика організація. Власність стає розпорошеною, управління — професійним, фінансування — централізованим, а економічні рішення — дедалі масштабнішими. Величезна корпорація вже не схожа на маленьку приватну майстерню, де власник особисто знає кожного працівника. Вона стає своєрідним економічним механізмом, здатним координувати діяльність тисяч або навіть десятків тисяч людей.
Гільфердінга цікавило також явище, яке він пов'язував із так званим фіктивним капіталом. Коли підприємство має заводи, машини, землю та працівників, це реальні економічні ресурси. Але акції підприємства є вже не самими цими ресурсами, а правами на частину майбутніх доходів. Вони можуть купуватися і продаватися на біржі, а їхня ціна може змінюватися набагато швидше, ніж змінюється сама виробнича база підприємства. Виникає певний розрив між реальною економічною діяльністю та фінансовою оцінкою цієї діяльності. Фінансовий світ починає жити власною динамікою. Саме тому для Гільфердінга біржа була не просто місцем, де люди торгують акціями, а важливим механізмом концентрації та перерозподілу економічної влади.
Проте найцікавіша думка Гільфердінга полягає не просто в описі фінансового капіталу. Він побачив у розвитку великих корпорацій ще один парадокс: капіталізм, розвиваючись, стає дедалі більш організованим. На ранньому етапі кожне підприємство діє відносно самостійно. Власник вирішує, що виробляти, скільки виробляти, де купувати сировину і кому продавати продукцію. Координація між підприємствами відбувається переважно через ринок. Але всередині великої корпорації ситуація зовсім інша. Там не існує внутрішнього ринку, на якому кожен цех щодня конкурує з іншими цехами. Існує централізоване планування: менеджмент визначає обсяги виробництва, інвестиції, закупівлі, чисельність працівників і довгострокову стратегію. Отже, розвиток великого капіталу породжує всередині самого капіталізму елементи планової економіки.
Саме тут Гільфердінг робить важливий крок у напрямку своєї концепції організованого капіталізму. Якщо економіка стає дедалі більш концентрованою, якщо банки і корпорації переплітаються, якщо великі підприємства вже здатні планувати свою діяльність у величезних масштабах, то капіталізм поступово створює матеріальні та організаційні передумови для соціалізації економіки. Соціалізму, за такої логіки, вже не потрібно створювати складну економічну систему з нуля. Капіталізм сам створює величезні організації, системи управління, фінансові механізми та виробничі структури, які потенційно можуть бути поставлені під суспільний контроль.
У цьому полягає один із найбільш оригінальних аспектів думки Гільфердінга. Він фактично говорить: капіталізм сам створює інструменти, які можуть бути використані проти необмеженої влади приватного капіталу. Чим більше економіка організована, тим менше соціалізація означає просто хаотичне усуспільнення дрібних підприємств. Натомість мова може йти про контроль над уже сформованими великими структурами. Якщо кілька банків і корпорацій контролюють величезну частину економіки, то питання соціалізму перетворюється на питання про те, хто контролює ці організації і в чиїх інтересах вони працюють.
Саме тут Гільфердінг відрізняється від Леніна. Вони багато в чому виходили з подібного аналізу концентрації капіталу та фінансової влади, але робили різні політичні висновки. Ленін розглядав фінансовий капітал передусім як ознаку імперіалізму та загострення кризових суперечностей капіталізму. Для нього монополізація, експорт капіталу і боротьба між великими державами створювали передумови для імперіалістичних конфліктів і революційних потрясінь. Гільфердінг же не прийшов до висновку, що єдиним шляхом є більшовицька революція. Він негативно ставився до диктатури пролетаріату та до тієї моделі соціалізму, яку намагалися створити більшовики. Його власна перспектива була набагато ближчою до демократичного соціалізму та еволюційної соціал-демократії.
Звідси походить його пізніша ідея господарської демократії. Якщо політична демократія означає, що громадяни беруть участь у прийнятті політичних рішень, то виникає питання: чому економічна влада повинна залишатися повністю поза межами демократичного контролю? Людина може мати право голосу на виборах, але водночас не мати жодного впливу на рішення величезної корпорації, від якої залежить її робота, місто чи ціла галузь економіки. Гільфердінг вважав, що розвиток демократії повинен зрештою торкнутися і самої економічної влади. Саме тому його концепція господарської демократії була спробою перенести принципи демократичного контролю з політичної сфери в економічну.
Це робить Гільфердінга особливо цікавим для порівняння із Шумпетером. Обидва бачили одну й ту саму історичну тенденцію: капіталізм породжує великі корпорації, професійний менеджмент, бюрократизацію та дедалі складніші форми організації економіки. Але вони по-різному розуміли значення цього процесу. Для Гільфердінга організація капіталізму означала наближення до можливості соціалізації економіки. Для Шумпетера вона означала поступове зникнення самого підприємця — людини, яка, на його думку, була головним носієм капіталістичної динаміки. У Гільфердінга організований капіталізм відкриває шлях до соціалізму, тоді як у Шумпетера він потенційно підриває соціальні та культурні основи самого капіталізму.
У цьому сенсі Гільфердінг, Маркс і Шумпетер дивляться на одну велику історичну трансформацію з трьох різних боків. Маркс побачив концентрацію капіталу як прояв внутрішніх суперечностей капіталістичного способу виробництва. Гільфердінг побачив у ній формування фінансового та організованого капіталізму, який створює передумови для суспільного контролю над економікою. Шумпетер побачив у ній процес, який поступово перетворює живий підприємницький капіталізм на бюрократичну систему великих організацій.
Особливо цікаво, що багато спостережень Гільфердінга сьогодні звучать майже сучасно. Світова економіка справді складається з величезних корпорацій, банків, інвестиційних фондів, пенсійних систем та акціонерних структур. Власники підприємств часто не беруть участі в їхньому повсякденному управлінні. Менеджери керують компаніями, акції яких належать мільйонам людей через фонди та інвестиційні структури. Фінансовий ринок може оцінювати компанії у величезні суми, причому ця оцінка іноді значно випереджає зміни у фізичному виробництві. Економічна влада дедалі частіше існує не у формі прямого володіння фабрикою, а у формі контролю над фінансовими потоками, корпоративними структурами та мережами власності.
Водночас історія не підтвердила найпростішої версії прогнозу Гільфердінга. Концентрація капіталу зовсім не обов'язково веде до соціалізму. Великі корпорації можуть залишатися приватними, конкурувати між собою, породжувати нові технології та навіть ставати джерелом нових хвиль підприємницьких інновацій. Саме тут сильнішою може здаватися позиція Шумпетера: велика корпорація не обов'язково є кінцем капіталізму, вона може стати новим способом його функціонування. Капіталізм виявився значно гнучкішим, ніж припускали багато його критиків.
Проте головне питання Гільфердінга від цього не зникає. Якщо економічна система стає настільки великою й організованою, що рішення кількох фінансових та корпоративних структур можуть впливати на життя мільйонів людей, то виникає питання про природу економічної демократії. Хто повинен контролювати цю владу — приватний власник, акціонер, менеджер, держава чи суспільство? І чи достатньо політичної демократії, якщо величезна частина реальної влади концентрується у структурах, які громадяни безпосередньо не контролюють?
У цьому полягає головна сучасна цінність Гільфердінга. Його цікаво читати не тільки як марксиста або історика економічної думки, а як одного з перших теоретиків великого корпоративного та фінансового суспільства. Він побачив, що капіталізм змінюється не лише кількісно — стає більше підприємств, більше грошей, більше виробництва, — а й якісно. Він перетворюється із системи окремих підприємців на систему великих організацій, де власність, управління, фінанси та економічна влада дедалі більше розділяються і водночас переплітаються.
І тому головна ідея Гільфердінга зрештою може бути сформульована навіть ширше, ніж мовою марксизму. Капіталізм у процесі свого розвитку сам створює величезні структури економічної влади, які вже не можна зводити до окремого підприємця чи приватного власника. Він стає дедалі більш організованим, централізованим і фінансовим. Але якщо економічна влада стає колективною за масштабом, неминуче виникає питання: чи повинна вона залишатися приватною за характером? Саме на цій межі між приватною власністю, організованим капіталізмом і демократичним контролем над економікою знаходиться головна проблема, яку намагався осмислити Рудольф Гільфердінг.
«Від фінансового капіталу до капіталу під управлінням: Гільфердінг і феномен BlackRock та Vanguard»
Рудольф Гільфердінг, аналізуючи фінансовий капітал на початку ХХ століття, намагався осмислити одну з найважливіших трансформацій капіталізму: поступовий перехід від економіки, побудованої навколо окремих підприємців і відносно автономних підприємств, до системи великих організованих структур, у яких фінансовий капітал дедалі тісніше переплітається з промисловим. Для нього розвиток капіталізму означав не просто накопичення багатства, а концентрацію економічної влади. Банки, корпорації та фінансові інституції ставали здатними контролювати такі масштаби ресурсів, які вже не можна було пояснити діяльністю окремого капіталіста. У цьому сенсі Гільфердінг фактично передбачив одну з фундаментальних тенденцій модерної економіки: приватний капітал поступово набуває колективного та інституційного характеру.
Сьогодні ця проблема постає в новій формі у діяльності таких гігантів управління активами, як BlackRock і Vanguard. Їх не можна просто ототожнювати з банками чи промисловими монополіями, які описував Гільфердінг. Це принципово інша інституційна форма. Вони переважно не є власниками всіх тих активів, якими управляють: значна частина капіталу належить мільйонам індивідуальних інвесторів, пенсійним фондам, страховим компаніям та іншим інституційним клієнтам. Проте саме тут і виникає феномен, який особливо зацікавив би Гільфердінга: величезна маса розпорошеної приватної власності концентрується в організаціях, здатних професійно управляти нею як єдиним економічним ресурсом.
У класичному капіталізмі власність і контроль значною мірою перебували в руках одного суб'єкта. Підприємець володів фабрикою, приймав рішення щодо її розвитку, наймав працівників і розпоряджався прибутком. У міру розвитку акціонерного капіталізму ця модель почала руйнуватися. Власність стала розподілятися між численними акціонерами, тоді як управління дедалі більше переходило до професійного менеджменту. Сучасна система інвестиційних фондів робить цей процес ще масштабнішим. Людина може володіти невеликою часткою ETF або пенсійного фонду, який, у свою чергу, володіє акціями сотень чи тисяч корпорацій. Отже, економічна власність стає масовою й розпорошеною, але функція її організації та управління концентрується.
Саме це дозволяє говорити про своєрідну нову форму фінансової концентрації. Вона вже не обов'язково полягає в тому, що одна фінансова група безпосередньо володіє промисловими підприємствами. Натомість виникає система, у якій фінансові посередники управляють величезними потоками капіталу, розподіляють інвестиції, формують портфелі та беруть участь у корпоративному управлінні. Таким чином, відбувається перехід від концентрації самої власності до концентрації функції управління капіталом.
Для Гільфердінга це могло б виглядати як подальший розвиток тієї самої історичної тенденції, яку він спостерігав на початку ХХ століття. Капіталізм дедалі більше усуспільнює сам процес володіння капіталом, але водночас централізує механізми його організації. Якщо раніше капіталістом був конкретний власник фабрики, то тепер кінцевими власниками фінансових активів можуть бути мільйони людей. Однак між ними та реальним управлінням капіталом виникає складна система інституційних посередників.
У цьому полягає один із найцікавіших парадоксів сучасного капіталізму. Капітал може бути приватним за юридичною формою, але колективним за своїм економічним походженням. Пенсійні заощадження працівників, страхові резерви, заощадження домогосподарств та інвестиції мільйонів громадян перетворюються на величезні масиви капіталу, які функціонують у глобальній економіці. Водночас управління цими масивами потребує високої концентрації професійних компетенцій та інституційної влади.
Тому BlackRock і Vanguard цікаві не лише як надзвичайно великі фінансові компанії. Вони є симптомом структурної зміни самого поняття капіталіста. Капіталістична система поступово відходить від образу окремого власника, який особисто володіє підприємством і керує ним. На його місце приходить складна мережа інституційної власності, фондів, керуючих компаній, пенсійних систем і корпоративного менеджменту. Власність стає розподіленою, але організація власності — централізованою.
Саме тут проблема, поставлена Гільфердінгом, виходить далеко за межі класичного марксизму. Якщо економічна система стає настільки масштабною, що окремий індивід уже не може безпосередньо контролювати власний капітал, виникає питання про характер влади тих інституцій, які здійснюють це управління. Хто насправді приймає економічні рішення? Формальний власник? Акціонер? Менеджмент корпорації? Інвестиційний фонд? Керуюча компанія? Чи система корпоративного управління в цілому?
У цьому сенсі сучасний капіталізм можна описати як систему, в якій відбувається своєрідна «колективізація» капіталу без його націоналізації. Капітал дедалі більше належить не окремим багатим індивідам, а величезній кількості людей через пенсійні фонди, інвестиційні фонди та інші фінансові механізми. Але ця колективна власність не означає безпосередньої колективної участі в управлінні. Навпаки, вона потребує професійних організацій, які концентрують функцію управління.
Отже, парадокс полягає в тому, що капітал може ставати дедалі більш колективним за своїм власницьким базисом і водночас дедалі більш централізованим за механізмами управління. Саме ця суперечність є сучасним продовженням проблеми, яку Гільфердінг побачив у фінансовому капіталі понад століття тому.
Тому його питання сьогодні можна сформулювати ширше, ніж питання про соціалізм чи приватну власність. Воно звучало б приблизно так: якщо капітал фактично належить мільйонам людей, але організований і керований невеликою кількістю великих фінансових інституцій, то кому належить реальна економічна влада? Формальна власність і фактична влада можуть розходитися.
Саме на цій межі між приватною власністю, колективним характером сучасного капіталу, централізованим управлінням і демократичним контролем над економікою знаходиться одна з найважливіших проблем XXI століття. І хоча Гільфердінг не міг передбачити BlackRock, Vanguard, ETF чи сучасну систему пасивного інвестування, логіка його аналізу дозволяє побачити в них не випадкове відхилення від класичного капіталізму, а подальший етап тієї самої історичної тенденції: економічна система стає дедалі більш організованою, колективною та фінансовою, а тому питання про те, хто саме здійснює владу над цим колективним капіталом, стає дедалі важливішим.
Комментариев нет:
Отправить комментарий